Він нагадував собі комісара Меґре; не те щоб порівнянням з героєм Сіменона він потурав собі, але якось воно перевідувало його частіше й частіше. Якось наче втішало. Заколисувало, як-от зараз їзда. Колись, ген у якійсь віддаленій, неправдоподібній дійсності він був поетом, Ґеорґом Траклем, який помер у ньому, як і належалось, двадцяти семи років. Він навіть пробував перекладати вірші.
Старів. Його мозок прагнув розлузувати заплутані ребуси, тоді як йому не хотілось нічого – трохи спокою. Він проганяв від себе думки, втупившись в освітлені призахідним сонцем краєвиди. Табунець козуль стояв над самісіньким шляхом, вони нітрохи не злякались автомобіля. Сонце вигулькувало то ліворуч, то праворуч, потім знову надовго опинялось за його спиною, повільно гаснучи, наче жарівки в глядацькій залі. Половина фільму, а може, й більше – позаду.
Щоразу, як подавався вперед, щоб роздивитися кілометраж, яскраво освітлений фарами вказівник миттєво тьмянів, і він так нічого і не встигав розгледіти. Радше вгадував, ніж прочитував назви міст, містечок.
Його зір не той що колись, все сталося якось раптово, зашвидко. Не готовий змиритися, він уперто не носив окулярів.
На кордон вони прибули незадовго до півночі. Нічого не змінилося, та сама залізна завіса, яку давно вже ніхто так не називає. Її не називають ніяк.
Черга просувалась пинявіше від черепахи. По пів години, а то й довше вона взагалі не рухалася. Не витримуючи, водії вистрибували з-за керма і, сердито сплюнувши, сідали назад. Їхня лайка була чорнішою за ніч. Час до часу хтось нетерпляче сигналив, інші підхоплювали, і так тривало одну-дві-три-чотири хвилини. І вщухало.
Десь біля другої проїхали перший кордон. Поляк уласноруч віддав паспорти.
Між кордонами вони знову чекали, того разу коротше.
– Що в тій пачці?
– Не знаю.
Водії, ще геть хлопчаки, двійко братів, мабуть, близнюки.
– А варто знати.
Митник загнав їх на бокс. Високе, холодне, вогке, недоглянуте приміщення. Якби війна дійшла до цього кордону, в такому місці облаштували б катівню, виколювали б очі і відрізали пальці.
В людині живе кровожерність, яку не так складно розбуркати. Власники телеканалів це знають.
Людська кровожерність стократ безглуздіша, ірраціональніша, ніж у тварин. Тварина тамує голод. Людський голод жадає різанин.
Митник примушував їх тельбушити пакет за пакетом, передачі чужих людей – забавки, дрібні подарунки, коробка цукерок, лист у незаклеїному конверті, парфуми.
– Такий флакончик може коштувати три тисячі євро, Вам відомо це?
Хлопці здригнулися.
Лице того, в чиїх руках опинились чужі парфуми, не висяювало надмірним інтелектом. Проте мав він надійну спільницю – пору.
О третій ночі хочеться спати. Голова шукає, куди прихилитися. Ті, котрі влаштовували нічні допити, робили це не для того, аби приховати. Вони були володарями, не думали і ніколи не повірили б, що може настати відповідальність. Річ в іншому. Вночі людина колеться.
Він бачив, як вони кудись пішли, митник й один із братів.
Проминуло доволі часу.
Бачив, як вони йшли – брат назустріч братові.
Він чув, як вони сперечалися.
– Сто євро. Він здер з мене сто євро!
– Треба було відразу щось дати.
– Сто євро.
– Забагато.
– Ми ж були на Майдані...
Голос того, хто назвав суму, прозвучав зчавлено і розгублено. Щось розпачливе було в ньому.
***
Він дрімав у кутку. Свого часу, як йому було двадцять пʼять і тридцять, йому пропонували залишитися.
– Ти молодий. Навіщо тобі туди повертатися?
Він був бажаним гостем, мешкав у чудових садибах, мандрував містами й місцевостями. Кілька разів йому пропонували громадянство, а раз зробили вже певні кроки. Для нього і без його відома. Без хабарів і послуг навзаєм.
А він якогось дідька повертався і повертався.
В «туди», яке з брехливих трибун називається Батьківщиною.
24.02.2016