Луї-Фердінан Селін. Смерть у кредит. З французької переклав Роман Осадчук– Київ: «Видавництво Жупанського», 2015. – 560 с.
Його вплив колосальний, тоді як сам він випадає з будь-якого канону, щоразу з яких-небудь інших міркувань – політичних, світоглядних, поетикальних. Він належить до enfant terrible того ґатунку, яким ніхто не тішиться. Через нього було застрелено його першого видавця. Байстрюк європейського письменства, сам він – у тіні, а його книжки на полицях книгарень і книгозбірень. Їх залюбки обходять мовчанкою (є такий огидний різновид репресування), проте це не означає, що їх не читають. В оборону його художнього доробку щоразу стають, як не парадоксально, якраз ті автори, які ніколи не поділяли його політичних заяв. Кажуть, без нього не було би Генрі Міллера, Філіпа Рота, Гельмута Краусера. Та вже запевне без нього не було би французького роману, яким він став у другій половині двадцятого сторіччя. Той, про кого мова, звʼязує в гордіїв вузол дві линви французького письменства – ту, що обривається на Емілеві Золя, вплив якого відчувається в його творах; і другу, яку репрезентують Мальро і Жид: вона тягнеться через Камю, Беккета і Жене в наше сьогодення – до Беґбеде суттєво виразніше, ніж до Уельбека.
Луї Фердінан Оґюст Детуш народився наприкінці травня тисяча вісімсот девʼятдесят четвертого року на околиці Парижа. Здобувши середню освіту, він якийсь час проводить в інтернатах Німеччини й Англії. Військовик і учасник Першої світової війни, він після поранення і з отриманою за героїзм нагородою влаштовується в паспортний відділ генерального консульства Франції в Лондоні; у вільний від обовʼязків час обертається в середовищі франкофонних місцевих сутенерів. Найнявшись наглядачем на плантаціях в Камеруні, Детуш невдовзі заражається дизентерією. На облавку судна, що везе його назад до Франції, народжується його перший художній твір – оповідання «Хвилі». Детуш береться до вивчення медицини, захищає дисертацію, працює в комісії гігієни при Лізі націй у Женеві, одружується, розлучається, знайомиться.
Тридцять другого року виходить його дебютний роман «Подорож на край ночі». Наступного ранку після його опублікування нікому не відомий доти Селін стає знаменитістю. «Смерть у кредит» виходить у травні тисяча девʼятсот тридцять шостого, а вже влітку Селін здійснює подорож в СССР. Він вертається звідти приголомшений і наляканий. Його вердикт, викладений у памфлеті «Mea culpa», – нищівний, безкомпромісний, геть начисто позбавлений такого властивого людській сутності фарисейства.
Правдоподібно, шок від побаченого спричинює в свідомості Селіна доглибне зрушення. Він стає запеклим антибольшевиком і антисемітом, а перемога лівого Національного фронту на виборах у Франції прискорює цю еволюцію. З-під його пера виходять памфлети «Дрібниці для погрому», «Школа трупів», «Устрягли в халепу», письменник бере участь у відкритті заснованого окупаційною владою Інституту вивчення єврейського питання та виставки «Єврей і Франція».
Девʼятнадцятого квітня сорок пʼятого року французька влада видає ордер на арешт Селіна. Тієї миті, коли його беруть під варту в Копенгаґені, в Парижі гине від атентату його видавець Робер Деноель. Селіна засуджують до вʼязниці і штрафу «за знущання над національною гідністю». Водночас перевидаються його романи «Подорож на край ночі» та «Смерть у кредит». Невдовзі Селіна амністують, він оселяється під Парижем й укладає угоду з видавництвом «Ґаллімар», яке перевидає всі його художні твори, а також оприлюднює новий роман «Феєрія для іншого разу». Він пише ще кілька текстів, а тридцятого червня шістдесят першого року помирає. За дужками цих віх його життя і творчості залишилося найсуттєвіше.
Селін був практикуючим лікарем, його пацієнти походили з найубогіших закутків, він ніколи не правив з них платні. Маючи непересічні лікарські здібності, Селін міг затишно влаштуватися. Хронічне безгрошівʼя змусило його взятися за перо. А ще він піклувався про хворих та нічийних тварин; поступово його оселя перетворилася на притулок для них. «На відміну від людей, тварини залишаються вірними до кінця і ніколи не зраджують», – сказав він одного разу.
Його «Смерть у кредит» справляє неймовірне враження. Маючи автобіографічне підґрунтя, роман виростає в хроніку доби. Селін відтворює дух свого часу, його розхристану, поранену, вражену душу. Годі знайти аналог, що так переконливо відтворював би інакшість героя, робив це зсередини мови й очима цієї інакшості. Селін дає нам можливість відчути її і побути в ній. «Смерть у кредит» охоплює широкий спектр проблем – від самотності, на яку індивід приречений через те, що він буцімто «не такий», до блискучих епічних картин людської одержимості, а також драматизму, з яким науково-технічний поступ ділить одержимців на переможців і лузерів.
Про Селіна пишуть, що він схибнувся після повернення з СССР. Схоже, так воно й було. Проте коли після цього додають, мовляв, у його написаних доти творах «нічого такого немає», це не зовсім так. Досить уважно прочитати «Смерть у кредит», щоб відчути характерний душок тогочасного французького побуту. Селін – геніальний художник. «Смерть у кредит» народилася в довгій-предовгій тіні, відкинутій «справою Дрейфуса». Й можна лише пошкодувати, що учень опинився на протилежному до свого вчителя полюсі. «Смерть у кредит» розіпʼята між ідеалізмом і практичним розумом. Це щось близьке до сучасної варіації на тему «Дон Кіхота». Якщо Сервантес вводив Модерн, то Селін якоюсь мірою його підсумовував. А ще це його рване мовлення. Цей подих. Це особливе дихання, якого таки не здужав відтворити ніхто, воно – на межі між диханням і задиханням. Це ковтання повітря: від подиву, від захоплення, від розгубленості, від сумʼяття. Воно перетворює роман на одне-єдине речення завдовжки в багато сотень сторінок. Хто хоче сказати все на одному подиху, в максимально мислимій емфазі, той неодмінно задихається:
Коли зʼявилися перші картоплини, ми збирали їх, як справжні скарби, відриваючи по одній на годину... щоб краще роздивитися!.. Ми знову запустили цю штуку з випромінюванням... Вона гула день і ніч!.. Бензину пішло дуже багато, а результатів щось не було видно... Крадена картопля, яку приносили хлопчаки, була набагато кращою!..
Де Перейр це помітив... Це його геть загнало в глухий кут... Він вважав, що у нас була неякісна латунь... Вона не мала потрібної провідности... цілком можливо, що так.
Герой відтворює здебільшого слова і дії персонажів, а вже через них – себе, свій світ, свою відрубність, врешті, драматизм своєї ситуації підлітка на порозі в доросле життя, яке постає ще звихнутішим й інфантильнішим, ніж дитинство дитини. В романі кожний займається собою, власним навіженством. Твір містить критику освітніх інститутів й освіти як інституції. Якась неймовірна життєствердність-попри-все викликає симпатію. Світ роману – світ, в якому ідеалізм зазнає нищівної поразки. Байдужість, страх, дрібʼязковість і меркантильність беруть гору. Колізія ідеалізму й практичності, мрії і буденності породжує відчуття абсурду. Сцена, в якій герой звертається до Артона і його матінки Жанни, несе потужне емоційне й етичне навантаження. Це, безумовно, кульмінаційний момент і властивий месидж роману:
27.05.2016Я підійшов до будинку... Й постукав спершу в двері, а потім у віконниці... Нікого... Я знову постукав... обійшов навколо стайні... Прочинив хвіртку й зайшов у двір... Я стукав!.. Кричав... Ніхто не відповідав!.. Проте я відчував, що люди там були... З комина йшов дим!..
...
– Чуєте? Чи ні?.. Жахливий біль!.. Адже не може вона залишити свого чоловіка так, у багні!.. Чого ви боїтеся?.. Це ж не собака, чорт забирай!.. У нього немає сказу! Це не теля!.. У нього немає виразок!.. Він наклав на себе руки, ото й усього!.. Це була цілком здорова людина... Його треба хоча б ненадовго сховати під накриттям! Поки за ним не прийдуть!..
...
Єдине, на що погодилися ці дві скотиняки... зрештою... і то лише через те, що я галасував і не відходив від їхніх віконниць... це дати мені свій ручний візок за неодмінної умови, щоб я привіз його назад того ж дня... причому після того, як ретельно вимию і вичищу його!.. й оброблю водою з хлоркою!.. Вони наполягали на цьому й постійно уточнювали деталі. Вони повторили це мені разів з двадцять!..
І:
Моя єдина втіха – література.
І:
Я був своєрідним рантьє естетики.
І:
Все-таки він мав серце. У мене воно також було. Хоча для життя серце не потрібне.