Якщо піднятися на цокольний поверх, звідти на другий, повернути ліворуч, потім ще раз наліво, відтак, дійшовши в кінець, на четвертий поверх і далі коридором, ми неодмінно дійдемо до дверей номер чотириста тридцять один. Від решти пофарбованих білою олійною фарбою дверей вони нічим, крім номера, не відрізняються.
Ні, це не початок роману Оноре де Бальзака. І не Діккенз. До них ще кілька семестрів. Наразі ми в тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятому. Він щойно почався і кучугури снігу промовисто свідчать про це. Почався також новий семестр і я, як завжди, запізнююся. Коли надворі тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятий, а ти живеш у гуртожитку номер шість на вулиці Пасічній у Львові, не запізнитися неможливо. Трамваї переповнені, вони котяться згори вділ, ось зараз відмовлять гальма і настане веселий гаплик, проте гальма ніколи не відмовляли.
І трамваї, й автобуси, ще безнадійніше переповнені, постійно ламалися, банально злинювали з маршруту і не дотримувалися графіку. Ніякого графіку не було. Лише пари в університеті починалися о визначеній годині. Тоді ще не можна було вільно заходити і виходити, як «у Європі», – такої фривольності ніхто не потерпів би. Та й ніхто з нас тоді ще не був «у Європі». «Європа» була примарою, планетою в іншій галактиці, населеною істотами, чимось подібними до нас, але й чимось вони відрізнялися, до того ж суттєвим.
У повітрі, яким ми дихали, двадцять один відсоток кисню, на тій іншій планеті, що називалась Європою, крім кисню, повітря складалося з не меншого відсотка свободи. В поєднанні з киснем це давало разючий ефект. Приблизно так виглядала би формула щастя – в кожному разі, без обох цих інґредієнтів її годі уявити.
Я вибачився, прослизнув на вільне місце і довго не наважувався підвести погляд. Скільки всього позаду. Школа – архіпелаг. Я не сказав би, що архіпелаг ҐУЛАҐ, проте раєм вона також не була.
Навчання в університеті почалося томатними соками на консервній фабриці. Місяць колгоспу, так би мовити, соцреалістична увертюра до властивих матерій, а тоді, прискореним темпом кілька тисяч років античної літератури. Це скидалося радше на армійський марш-кидок, ніж на навчання. Це все належало прочитати, збагнути і запам’ятати. Хто мав блискучу пам’ять, штурмував дати і факти. Ні Гомерові, ні Вергілієві з Тітом Лукрецієм Каром таке й не наснилося б. А потім – Середньовіччя. Європейське Середньовіччя, medium aevum, пісні, багато пісень. «Пісня про Гільдебрандта», «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого Сіда»... Міннезінґери, ваґанти. Ми не співали їх, ми їх читали. На заняттях історії мови – в оригіналі, на літературі – в перекладах. Більшість українських перекладів ще лежали в спецхранах – ті, котрі взагалі збереглися. На них потрібен був особливий дозвіл. Dû bist mîn, ich bin dîn: des solt dû gewis sîn – перші рядки в історії німецької любовної лірики. Їм десь із тисяча років. Анонім – у ту добу не заведено було персоналізувати свої почуття. Людина була крихітною порошинкою супроти величі Господа.
Тепер я знаю також, скільки попереду – до дві тисячі п’ятнадцятого включно. Дві дисертації, десятки наукових праць, сотні віршів, кілька романів. Якщо брати «роман» у різних значеннях, то їх значно більше. Машину часу не потрібно винаходити – вона є: це наша пам’ять.
***
Жовтень тисяча дев’ятсот дев’ятдесят шостого видався надзвичайно теплим, так що прошиту бежеву зимову куртку я носив переважно в руках. З Національної картинної галереї в Будапешті найбільше врізьбилися в пам’ять курчині з люльками на довжелезних цибухах і сцени негод над пуштою, наче замальовки на тему апокаліпси. Вони ще довго стояли перед очима, тоді як Будапешт давно вже залишився позаду, а невдовзі позаду опинилася й Угорщина. Поїзд мчав на північний захід.
Й ось я на березі Дунаю, не так далеко від місця, де сховано скарб Нібелунґів, у вухах раптом звучить Ваґнер, важка музика, що причавлює брилою. Вона подібна до стогону убієнних – байройтцеві не заперечиш геніальності. Цю музику я ніколи не слухаю. Я можу сприймати її не довше кількох хвилин. Одна зі студенток під неї раптом невтішно розридалася. Можливо, Ваґнера доцільно застосовувати в психотерапевтичних сеансах, вкрай обережно і поміркованими дозами, для звільнення емоцій, нестерпних під власною тяготою.
Мартини над річкою. В їхньому квилінні відлунюють ті далекі часи – Кримгільди, Гаґена, Фолькера фон Альцая. Коли я на другому курсі готував свою першу наукову працю, розвідку «До питання генези «Пісні про Нібелунґів»» мені й не снилося, що одного дня я отак сидітиму і слухатиму, як шумить вода і кружляють, канючачи харчу, птахи.
***
Нарешті я наважився підвести погляд. Так я познайомився з Галиною Леонтіївною Рубановою, нашою викладачкою середньовічної літератури. Культура німотної більшості – невже? Мені й досі здається, що це не зовсім так. Ексклюзивна, елітарна, вона ніколи не була масовою. Що ми знаємо про Середньовіччя? Про відчуття людей, їхні тривоги і сподівання?
Рубанова викладала також Ренесанс. Сьогодні це назвали б конфліктом інтересів (у цьому місці годилося би поставити смайлик – тоді їх іще не існувало: ні тоді, коли я студіював, ні тим паче в Середньовіччі). «Листи темних людей» і водночас наполягання, що середні віки не варто називати добою обскурантизму. Поєднати непоєднуване – здається, це називається ґротеском. Їй, одначе, вдавалося.
Про неї ходили легенди – про цю невисоку жінку з горбатою спиною. Однією з цих легенд була історія про велике і, звісно, нещасливе кохання. Ця легенда постала з обставин її приватного життя не меншою мірою, ніж з матерії, яку вона викладала.
Іншою легендою було її нібито упереджене ставлення до тієї половини людства, яку, зрештою, й сама репрезентувала. Мої спостереження підкореговують цей міф: лінія упередження пролягала аж ніяк не між статями. Галина Рубанова не терпіла невігластва, небажання що-небудь знати, і це однаковою мірою поширювалося і на жінок, і на чоловіків.
Ні, вона не була науковцем. Рубанова була поетом. Одухотвореності, з якою вона читала лекції, варто сьогодні пошукати. Вона вміла дати відчути епоху, пропонувала можливість доторкнутися до минулого, воно раптом оживало. А більшого, може, й не треба. Тоді я його ще не прагнув. Значною часткою моєї іпостасі науковця, теоретика й історика літератури, я, без перебільшення, завдячую їй. І таким, як вона. Вони завжди траплялися на моєму шляху, мов підкинуті невідь-ким діаманти.
Одержимою Рубанова також не була. Окриленою. Власне, одухотвореною. Так вона жила на парах і поза парами, в історії європейських літератур і в марудному побуті, на кафедральних посиденьках, в університетських коридорах і в парку Івана Франка, особливо навесні, коли грілася під тендітним березневим сонцем. Такою вона живе в моїй пам’яті. Я певний, що вона живе в пам’яті десятків і сотень людей. І доки вона там, вона жива.
***
Світлину, зроблену над Дунаєм, я запропонував харківському видавництву «Фоліо», яке готувало до друку мою збірку віршів «Година самотніх». Якоїсь кращої я тоді не мав, усе інше – фотокартки для документів, три на чотири, до отупіння стандартні. Один із перших примірників я присвятив Рубановій. Це був майже автоматичний жест, без вагання. Збірка із дарчим надписом так і залишилася в мене. Я не наважився, не встиг, не зміг подарувати її.
08.06.2016