Одні музиканти вельми полюбляють записуватися – це їх структуровує і дисциплінує, інші ж воліють тільки спонтанні записи з концертів обов’язково за присутності публіки. Чи добротні студійні, чи справжні закашляні – у кожному випадку слухач не задумуючись отримує порцію задоволення, та поміж ним і митцем знаходиться той, хто відповідає за якість такого запису – звукорежисер.
Днями мені запропонували компакт-диск колекційного видання Польського радіо із записами фольклору, що вплинув на творчість Шопена. Загалом запис мав би бути мені цікавий для кращого розуміння інспірації композитора, та перше, що спало на думку: я ж не маю на чому слухати! Аудіосистема, така новомодня для слухання платівок є, а на диски – уже нема!..
Встид звісно, бо дисків удома чимало, та навіть мій новий прогресивний комп’ютер вже не має CD-програвача. Добре, добре, обіцяю придбати такий в найближчому майбутньому! Платівки – тенденція знову актуальна, проте виняткова і не дешева, зараз на молодіжному сленґу вона називається крафтовою (btw: означення “хіпстерське” вже не модне).
Виявляється, ми з друзями далеко не єдині в такому «передовому» підході до слухання музики – тобто, тільки online-способом. У світі масово борються з піратством і щороку з’являються нові платформи для слухання музики – last.fm, soundcloud, spotify і безліч інших. Люба Морозова у виданні the Village також торкнулася цього актуального питання. Нам треба прослухати певну композицію вже, зараз, і часто не дослуховуючи її до кінця. Zeitgeist.
Музика в кожному смартфоні з нами повсякчас: у вагоні метро, за кермом, навіть пенсіонери на присадибній ділянці слухають радейко з телєфону. І тут виникає багато питань, наприклад, щодо якості записів і чи не нівелюється вона в низькопробних голосниках; чи рівень активного слухання залежить від апаратури; чи в нашому шаленому світі зараз взагалі можливе усвідомлене прослуховування довгих відтинківв музики, бо реалії такі, що кожних кілька хвилин ми відволікаємось, щоб крутнути стрічку фб. Ех, здається замусолений, проте й надалі актуальний, «дефіцит уваги» тепер вже не про дітей, а про нас – дорослих.
Підозрюю, що Томас Едісон, коли робив перші записи в сімдесятих роках ХІХ століття, не думав про якість – дивиною було взагалі змогти записати, а потім – увага! – відтворити голос чи звук. Деякі воскові циліндри із записами дожили до наших часів і їх навіть оцифрували (ну бо ж як ще ми зараз би їх слухали?!). Валики, поряд із першими грамофонними платівками тепер становлять виключно історичний інтерес – до їхньої популяризації, між іншим, приклалася класична музика – це були записи знаменитого тенора Енріко Карузо, а також творів Петра Чайковського. В Галичині колекцію воскових валиків збирав етномузиколог Філарет Колесса. Разом із друзями Опанасом Сластьоном, Гнатом Хоткевичем, Лесею Українкою та іншими він у 1904-1910 рр. їздив в експедиції Україною і саме на такі циліндри записував думи лірників і кобзарів. На наше велике щастя, ці унікальні записи можна послухати у віртуальній фонотеці. Оцифровування українських архівних фондів і записів – у процесі, як, до прикладу, на Львівському радіо, де на рипучих платівках чи плівках досі є багато раритетних записів легендарних співаків і інструменталістів.
На перших платівках записи тривали по 2-3 хвилини, і відповідно до удосконалення ставали довшими, а самі платівки – двосторонніми. У 20-х рр. ХХ століття записувати стали не через рупор, а за допомогою мікрофона. Потім з’явилися маґнітні стрічки, касети, згодом диски – еволюція запису в XX столітті сягнула неймовірного прогресу аж до цифрового.
Тепер собівартість високотехнологічних студій звукозапису рівняється до вартості космічного зорельоту, де один мікрофон може коштувати близько 180 000 гривень. Це окрема невидима нам частина імперії/індустрії розваг, бо слухаючи музику, ми в 90% звертаємо увагу на виконавця чи композицію, а не на інженерне зведення чи рівень звукозаписної апаратури. Слухач отримує повний комплект за замовчуванням, так би мовити, не влізаючи в кухню, але в студії працює цілий штат інженерів, котрі думають тільки суто про якість кінцевого продукту. 1928-го року вчений Гаррі Найквіст обґрунтував частоту дискретизації, яку успішно застосовують до оцифровування аналогових записів, а сучасні оригінальні студійні записи містять частоти значно вищі від тих, які сприймає наш слух – до 20 кГц. Така частота позитивно на нього впливає, подразнюючи слух додатковими обертонами і тембрами.
Пригадалося, як у школі на уроках фізики ми, діти музичної школи, сміялися коли вчителька нам казала, що природа звуку фізична, а ми приспівували: «Звук – це ж звууук!». В Україні на кафедрах акустики (до прикладу в КПІ вона існує вже майже 100 років) до звуку ставляться більше в аспекті промислового застосування, як-то звукоізоляція в будівництві чи медична сфера. Мої знайомі з такої кафедри Вроцлавської політехніки розповідали про необхідність диплому принаймні музичної школи, але там здається був і окремий напрямок – інженер звукозапису. Мабуть через цю розфокусованість поняття акустики велика частина звукозаписної індустрії в Україні створена перекваліфікованими з музикантів та інженерів технічних спеціальностей ентузіастами, котрі у взаємному спілкуванні, роботі, шляхом проб і помилок опановують цю складну професію. Цікаво б розпитати, чи для молоді ця професія здається достатньо перспективною, бо програми обробки звуку кожен може мати в себе в комп'ютері чи навіть на смартфоні – застосовувати їх не проблемно. Та запис складної музики, наприклад класичної, це тобі не еквалайзером в телефоні побавитись! До такого запису, крім умінь, треба ще й музичний смак.
В Україні записи класичної музики рідко відбуваються в студії з банальної причини – браку таких студій. Спеціальне приміщення з додатковою акустикою, або ж навпаки поглиначами звуку, стаціонарна апаратура, потужний мікшер і звісно досконалий інструмент (я про рояль) – розкіш. Проте акустика залу чи костелу іноді цілком задовольняє базові потреби. Зазвичай до кожного виконавця, або до групи інструментів (у випадку оркестру) підведено окремий мікрофон або й два. Такі записи іноді називають “кристальними”, бо вони позбавлені будь-яких додаткових шумів. Звукоінженер у цьому багатоканальному записі пильнує баланс звучання.
Приклад багатоканального запису останнім часом можна було спостерігати у проєкті «Звучання Львівської філармонії», який інституція реалізовувала протягом цілого карантину (в сумі більше 50 вечорів). Професійна трансляція концертів філармонії – стрімів – створювалася командою, де Мар’ян Лесюк, а на Бетговенськім марафоні і Остап Мануляк, відповідали за аудіоскладову за допомогою кількох мікрофонів та загального звукозаписного пристрою zoom.
Музикант і звукорежисер Іван Огар та його мікрофони.
Нова львівська студія звукозапису «GolkaRecords» із звукорежисером Іваном Огаром мають інший підхід до запису класики. Вони націлені на збереження загального ефекту звучання і віддачі акустики залу. У розмовах Іван часто наголошує на прагненні передати в записі енергетику, якою наповнює виконавець твір в момент інтерпретації та вловити вібрації простору. У цьому випадку він пише на два мікрофони, які встановлює приблизно за два метри від виконавців. Але такий запис по-своєму унікальний і складно піддавався би мастерингу в студії типу Abbey Road.
А де ж тут слухач? Той, заради кого все це так складно створюється. Він повинен вміти оцінити і відчути, проникнутися справжнім якісним записом. В інтернетрях є ще далеко не все. Не всі бібліотеки оцифровано, і не всі записи ми вже маємо на цифрових носіях. Наприклад, архіви Львівського Радіо оцифровані приблизно на 20%.
Пригадую, років 15 тому в часи популярності портативних cd-плеєрів чи iPodів ще існувало відчутне розмежування якості медіафайлів – буде це mp3 чи lossless, тепер ж нові технології дозволяють стискати формати із найменшою видимою втратою. Маса новітніх стрімінґових сервісів – SoundCloud, Deezer, Spotify за символічну вартість пропонують записи із дуже хорошою якістю звучання, та найчастіше слухаємо ми їх в невибагливих навушниках і часто в русі, а відповідно – мало вдумливо. Згадаю ще цифрові записи найвищого рівня - Hi-Res аудіо (із неймовірною частотою дискретизації 96-192 кГц) – вони також вже доступні на стрімінґових сервісах, та коштують недешево – ціна річної підпискина французькому Qobuz до 10 тис.грн.
І дивіться, так часто буває, що той, хто може дозволити собі і підписку, і солідну аудіосистему з титановими діафрагмами, шовковими купольними твітерами, і цифро-аналогові перетворювачі, не має часу сісти, послухати і вникнути; той, хто має час заслуховуватися довгими творами, не має достатньої освіти, щоб оцінити і перше і друге і третє. А той, хто має освіту, не має “аудіо-системи”... Ми невідворотньо приходимо до розуміння елітарності, винятковості мистецтва і звісно ж, освічености. А ніби ж йшлося про загальнодоступність…
Я багато спілкуюся з митцями і ті винятковіші (простіть мене всі решта!) вважають, що не варто з мистецтва знімати німб недоторканості, бо марґіналізація призведе до вульґаризації, бо якщо то таке доступне і зрозуміле, кожен недовчений люмпен поналяпує на полотні, поназаписує какофонію звуків і скаже: «Я так бачу!».
Виняткові мої митці, не переймайтеся даремно – це ж не мистецтво, радше експерименти над собою і підвищення самооцінки. Ми всі знаємо, що справжність – вона видима.
І коли ми, слухачі, отримуємо в найвищій якості комплексний пакет твору + інтерпретації + запису + відтворення – ми отримуємо момент екстазу. А йдеться ж саме про це? Про гостре миттєве відчуття насолоди.
Погоджуючись із приказкою «хто хоче – шукає можливості, а хто не хоче – шукає причину», вірю, що прийде день, коли ми за відкладені гроші таки купимо кращу апаратуру, знайдемо час, щоб прочитати про те, що слухаємо, зупинимося і заслухаємося... У той день музика подарує нам зустріч із самими собою, буде так гарно, що ми не захочемо розлучатись!