Українська піаністка Марта Кузій. Фото: Юлія Кочетова
Переможниць відбору Євробачення разом із сурдоперекладачкою цькує гуртом ціла країна, у Львівській опері (спалюють відьму) лінчують українську співачку, а відкриття мистецького простору “Меркурій” уявнює звичайну взаємну гризню. Звучить скандально феєрично, якби не нюанс — незрозуміло, що саме ми виграємо в такій війні своїх проти своїх.
Що складніші часи, то більше сумнівів крадеться нашим розумом, недовіра з’їдає стосунки, а чийсь успіх викликає підозри — навіть за ідеальної картинки не полишає страх бути ошуканими. І небезпідставно. Війна — час втрат, трансформацій, можливостей, та все ж таки і взаємної обережності. Хто свій, а хто зрадник? Які переконання декларує, з ким водиться, якою мовою говорить, яких правил дотримується? Що глибше розбиратися в цих нюансах, то більше питань виникає — де межі, коли ти ще свій, а вже ніби чужий. Виняткової цінності в такі періоди набуває репутація, а вагомим аргументом стає особиста історія. Томас Гоббс, без якого тут ніяк не обійтися, в своєму “Левіафані” розглядає феномен взаємної недовіри як ключовий аспект природи війни. Тут поряд із суперництвом і невпевненістю він виводить ще однією із причин сутичок репутацію як елемент прагнення слави. Саме її вказує як одну зі складових війни всіх проти всіх.
Минулого тижня одним із показових моментів стала заява Львівської опери стосовно скасування участі української артистки Валентини Плужнікової в постановці опери “Кармен”. Йшлося про те, що опера заангажувала артистку, котра живе за кордоном, до виступу, а пізніше, коли з’явилися афіші, до них почали надходити відомості про її сценічну співпрацю з російськими артистами. Як пояснює Опера, напряму зв’язатися з артисткою для з’ясування вони не змогли (цей момент все-таки викликає запитання), а з наданих фотографій зрозуміло, що походять вони з часу навчання співачки в оперній академії на базі Ла Скала в Мілані (оперні академії — це популярна практика річних або дворічних курсів сценічної підготовки для молодих співаків на базі якогось оперного театру). Відтак Опера публічно в популярній соцмережі (зараз допис видалено) виступила із заявою, що не бажає плямувати репутацію співпрацею з артисткою й оголошує про скасування її участі. Сама Валентина виступила із різкою заявою щодо своєї рішучої проукраїнської позиції і підтвердила перебування на сцені з артистами рф виключно в процесі навчання, на яке не мала впливу. Й от з одного боку кричущий момент — публічна співпраця з росіянами, а з іншого — ти студент закордонної інституції й виконуєш навчальний план. Послизнутися на такому контексті дуже просто. Ти зрадник, котрий прогинається для успіху кар’єри і йде на співпрацю попри воєнну агресію РФ? Так! Ти амбасадор української культури, котрий несе українську позицію і пропагує Україну на найвищому культурному рівні? Так, звісно! То це зрада чи перемога? Підносити кумира чи бештати запроданця?
Українська артистка Валентина Плужнікова. Фото з fb
Ми живемо в еру соцмереж та іміджу, створеного власноруч. Ми самі позиціюємо себе в суспільстві так, як хочемо бути сприйнятими. Самі коригуємо, яка інформація зробить нас популярними, а що варто замести під килим. І тут репутація складається далеко не виключно з поступливости чи антипатії до російського елементу. Успішність у мистецтві — це визнання таланту, змога поширювати власні ідеї й відкриття, це також амбіції, суперництво, а ще — демонстрація приналежності до чогось: до напрямку, до країни, до групи. Динаміка успіху часто йде в парі з набуттям чи втратою репутації. Є такі кмітливі артисти/ки, котрі перевзуваються на ходу — ще вчора співають під одним прізвищем в московському Зарядьє, а вже сьогодні разом зі зміною прізвища ці відомості зникають з усіх CV. Є такі, чиї концерти, може, і сумнівної якості, та бравурні хизування патріотичними фото з прапором раптово роблять людину поважним амбасадором української культури в світі. Тобто виглядає позиція ок, але з якістю — не дуже. Виходить така собі спекуляція на ситуації, котра провокує жалість до українського артиста, а не захоплення комплексним образом і професіоналізмом.
Є талановиті професіонали, що не вважають за потрібне заходити в інформаційне поле і не виходять у публічність. Їхні компетенції залишаються в зоні мистецтва й аполітичності. Саме такі часто потрафляють зашкваритися одним необережним рухом. Відтак наше захоплення чи розчарування — це їхня репутація, котра формується завдяки враженням від показників діяльності. Такий трохи обман виходить. У таких скандальчиках рідко коли трапляється справжній агент і усвідомлена дія, частіше до цього призводить байдужість, неосвіченість або брак критичного мислення. Та на таких розігрітих емоціях і без того турбулентного життя все це стає приводом до миттєвої атаки. Створюється тиск зради, безсенсовності й тотальної зневіри — і, як наслідок, нацьковування українця на українця. ІПСО атакують нас з усіх сторін і методичка в ділі!
Придивляючись до українських артистів, ми стикнемося з дуже некомфортною ситуацією, бо практично всі вони чи їхні батьки-діди мають радянське — відтак пов’язане з росією — минуле. І величезна частина або працювала з системою, або навчалася в ерефських педагогів, або виступала на сцені з російськими артистами, або писала культурні розвідки, спираючись на російські джерела. І якщо так дуже прискіпливо розібратися, то абсолютно чистими будуть хіба Леонтович зі Стусом, котрих, як відомо, не хвалили за радикальну громадянську позицію і швидко ліквідували. Відтак ми зіткнемося з питанням, чи українські митці в принципі можуть репрезентувати країну — у кожного щось стирчатиме з-за вух. Навіть у тих, хто судитиме. А це має означати, що оцінка тої співпраці, котра повинна викликати суспільний осуд, має бути чітко окреслена межами.
Одна з коментаторок оперного скандалу повідомила, що 11 місяців тому на ютуб-каналі Валентини Плужнікової було завантажено відео з творами Чайковського (щоправда, за кілька хвилин опісля цієї зауваги відео зникло). І тут питання відкрите: Чайковського — куди? Для мене воно однозначне: на його імені спекулює ерефія, прикриваючись недоторканістю мистецтва, тому — в бан. А от Національна музична академія в Києві досі з росою на очах носиться з культом Чайковського-українця (бай зе вей — він себе таким не вважав). І це також публічний урок про відповідальність.
Факт-чекери можуть стати майбутнім не тільки новинних видань і журналістських розслідувань, а й інституцій культури, котрі змушені будуть перевіряти артистів на “чистоплотність”. Де і з ким навчались, з ким виходять на сцену, з ким сплять, з ким п’ють шампана — на всіх будуть заведені персональні справи. Попахує таємними “першими відділами” часів ссср, чи не так? Таке нагнітання породжує ще більшу недовіру. Зрештою, за останній рік і я вже стала вважати на те, з ким спілкуюся, кому пропоную зіграти концерт і з ким маю вийти на сцену.
В Україні залишилася дрібка артистів-ентузіастів, і на них лежить місія: етично і з користю для країни дбати про збереження й популяризацію культурної спадщини, забезпечувати і просвітництво, і промоцію української музики, а ще вигризати собі місце в часи тотального скорочення фінансування. Ще, звісно, дбати, щоб тобі випадково не відкусили шмат репутації. Помилково. Музиканти, які виїхали за кордон, часто кажуть, що Україна їм “нічого не дала”. Для мене особисто таке формулювання є дуже спірним, бо ніхто нікому нічого не винен. Проте для мене це розуміється як запит на підтримку від держави, не обов’язково матеріальну. Україна, користуючись великим резонансом, може створювати різні можливості — залежить, чи має влада за мету зробити культуру контрольованою потужною м’якою силою, котра створює імідж і репутацію країні за кордоном. І робиться вона живими людьми. У нас вже є потужна інституційна діяльність за кордоном і Українського інституту, і посольств, і великих українських корпорацій, котрі можуть предметно займатися роботою з українськими митцями, знатимуть їх особисто, створюватимуть їм простір для творчості, дбатимуть про стипендійні програми, запрошуватимуть на події, даватимуть відчуття потрібності країні. Якщо самій країні це потрібно.
Львівська опера зрештою виступила із заявою-вибаченнями перед співачкою, що, мовляв, не розібралися в ситуації — й ніби як тут розберешся, якщо ніхто “зверху” не окреслив, за якими критеріями розбиратися. Діяли, щоб “перебдіть!” А що, якщо зверху прийде щось нерелевантне і відірване від життя? Скидається на те, що саме тепер наближається критичний градус напруги, коли мистецькій спільноті треба не чекати вказівки від міністерства, а консолідуватися. Відсунувши вбік власні амбіції й особисті прагнення — сформулювати адекватні правила і політики того майбутнього культури, яке ми зичимо Україні. А це і окреслення меж прийнятного нашого “всіхнього” минулого (включаючи композиторів non-grata, часові обмеження минулих співпраць, використання російської літератури/посібників), і регуляція посильної стратегії культури на користь державі, і створення рамки з пропозицій справжньої взаємної підтримки для як внутрішньої, так і зовнішньої презентації країни. Бо наразі чи псевдопатріотизмом, чи псевдозрадою — однаково незрозуміло, якого ефекту добиваємось. Така війна всіх проти всіх зжиратиме нас ізсередини на радість москалям. Ми ж прагнімо розвитку, побудови свідомого громадянського суспільства, де в його ідеальному втіленні кожен “тихою невтомною працею” докладається до суспільного блага, займається своєю нішею і живе згідно з усталеним суспільним договором, а не розмінює енергію на постійне очікування нападу, на підозри і боротьбу.
Який виграш війни своїх проти своїх? Хто залишиться?...
19.02.2024