Гра в творчість

Полюбила незручні запитання. Ставлю їх тепер як собі, так і людям навколо. Особливо людям культури. Наприклад, яка мета вашої діяльності? Чи усвідомлюєте наслідки певної своєї поведінки і кінцеву особисту відповідальність, тобто  масштаби впливу культури?

Марта Кузій. Фото: Юлія Кочетова.

Такі роздуми трохи отвережують від загальної ейфорії презентації “українського феномену” в світі і спонукають, хоч як це звучить малопрогнозовано, але таки поглянути в майбутнє: своє і держави. Мистецтво притягує, воно оголює внутрішні проблеми і потреби, заспокоює або провокує, але що точно  –  підносить нас над буденністю. Нам важливо, які враження на нас справить мистецтво, до чого спонукатиме, де затримає, змусить задуматися і переосмислити. Це і є смак життя.

Відтак митець має бути наповненим і відважним: від-важувати, безстрашно ділитися вагою, котру має. Вагою митця, крім таланту, у всі роки були також його переконання і позиція. І коли незалежно від життєвих буремностей і світових зламів митець стійко втілює декларовані раніше цінності, тоді мистецький акт можна вважати таким, що відбувся, все інше  –   гра в творчість. Ми живемо в час, у якому може і не хотіли б опинитися, але є так, як є,  у світі таки складно жити, абстрагуючись від політики і не цікавлячись суспільними процесами. Сьогоднішнього весняного дня anno domini 2023, де доступ до інформації повний, і свобода слова  –   необмежена, ми зобов’язані приймати виклики часу. Аби лиш відваги прибуло...

Культура стала важливою складовою образу України в світі й через війну українські митці отримали за кордоном небачені досі індульгенції і можливості реалізації. Колись нам треба було добряче постаратися, щоб організувати закордонний концерт чи виставку, тепер же західний світ сам просить показати йому  Україну! Сотні і тисячі митців виїхали за кордон, вони грають, співають, розповідають і нарешті отримують визнання і захоплення, на яке, можливо, чекали ціле життя, –   а це і залучення до великих цілей, і зрештою фінансова стабільність. Більшість з них досі не відчували, що були потрібні країні, їх не обліковували і не фіксували, найчастіше ці люди працювали pro-bono і тепер, живучи за кордоном, навіть за таких умов, вони люблять країну і долучаються до боротьби!

Та правда все ж така, що, на жаль, певна частина того величезного десанту артистів, висаджених у світі, –   наша потенційна діаспора. Поки що за кордоном вони представники відважної і незламної країни. І чудово, коли артист має розуміння, що місія так званого амбасадора країни, покладена на нього, виражається у постійній промоції української культури і своєю творчістю вони креують в умах іноземців образ України, зґафтований власними локальними спогадами і живим досвідом, власними враженнями і совістю.

Але як щодо тих, чиї шляхетні наміри існують “поза політикою”, поза амбасадорством? Чи є тепер місце для чистого мистецтва? Чому той, хто прагне мистецтва без кордонів, дивним чином все ж акцентує присутність російського елементу в загальній картині культури? Хто добравшись до статусних позицій і з висоти придбаного прибраного  авторитету, публічно відбілює хороших рускіх, виправдовує мистецтво поза політикою і тим самим нівелює кілометро-години боротьби за ідентичність, самобутність і упізнаваність українства. Чи  самі митці свідомі  своєї значимості і чи готові взяти на себе відповідальність за те, що саме вони транслюють? І де межа власної інтерпретації чи трансляції інформації державного рівня?

Фестивальний буклет.

Ситуація із музичним конкурсом Горовиця, котрий відбувається в ці дні в Женеві, набирає обертів. До участі в ньому допустили кілька десятків піаністів з цілого світу, серед яких опинився російський, до того ж військовослужбовець 2014-2015 (!) років. Конкурс Горовиця  –   найвідоміший український фортепіанний конкурс міжнародного рівня, котрий цьогоріч взяла під свій патронат престижна світова федерація WMFMC. Вона, до слова, ще в березні минулого року офіційно відмовилися підтримувати петицію  обмежити доступ російських музикантів до конкурсів і також задекларувала рівні можливості для учасників всіх рас і віросповідань, до чого зобов’язала і цей конкурс.

Станіслав Корчагін.

Під час війни, очікувано, у Києві його скасували та завдяки розголосу проблеми й старанням організаторів конкурс знайшов фінансування і ситуативно змінив місце проведення на Женеву. Так от, конкурс цей не є  ініціативою приватною й отримує підтримку Міністерства Культури, а отже держава, по ідеї, має мати вплив на його політику, вибір журі (котрі допустили такого претендента!) і просто хоча б на розуміння меж. Абсурдність ситуації є в запитаннях, які залишаються без відповіді: де ця межа толерантності? які наслідки окрім суспільного осуду є допустимі в разі насмішки організаторів конкурсу над всіма стражданнями та жахливими втратами українського народу? хто повинен їх притягнути до відповідальності за таку ганебну глузливість? і яким, властиво, має бути покарання?

Позиція МКІП.

Ці питання вкрай дипломатичні і майже невловимі, поки немає закону, котрий би, як мінімум, обмежував майбутні маніпуляції щодо колабораціонізму в сфері культури, особливо підтримуваних Міністерством Культури проєктів. Співзасновник видання The Claquers Станіслав Невмержицький зауважив цей кричущий момент на етапі півфіналу конкурсу, до якого дійшов росіянин. А якщо б не зауважив? Ймовірно журі його оцінювали б “по справедливості” і не виключено, що піаніст цей (можливо навіть цілком грамотний) міг би претендувати на нагороду. Нагороду! З виконанням творів російських композиторів. Російський піаніст на українському конкурсі! Під час війни!...

Здається, комусь потрібно нагадати принципи адекватності й логіки. Такі показові моменти, як допущення росіянина до українського конкурсу  –   це неймовірний тригер для кожного свідомого українця! Чи є це найбільшою проблемою сучасної культури України  –   ні, чи є показовою  –   однозначно, так! Організатори конкурсу, на чолі з директором Юрієм Зільберманом і головою журі Кирилом Карабицем нам показують, що не рахуються із тенденціями народу і країни, яких представляють. Але ніби-то  підтримують державу в свій особливий спосіб (нам чомусь не зрозумілий).

Позиція організаторів конкурсу.

А що не так? У їхньому світі є бажання примирення, є універсальність мови музики, але ще також є і лобіювання російської музики, котра присутня у репертуарі конкурсу! На кого працюєте, панове? Забуваючи про публічність і місію, яку берете на себе, все таки намагаєтесь догодити руці-годівниці? Бо скидається на те, що хто платить, той замовляє музику, значить платять росіяни? І українське міністерство тут першу скрипку явно не грає, а якщо не грає, то навіщо патронує? Під виглядом вагомої мистецької події ми бачимо тільки грайливий флюгер...

Я далека від того, щоб вважати організаторів конкурсу Горовиця колаборантами, але причина такої поведінки мусить бути. Може, йдеться про відчуття меншовартості, –  як у національному, так і в професійному аспектах. Проблематика національної свідомості тепер широко висвітлюється і гаряче обговорюється назагал, тож не потребує додаткових пояснень, але щодо професійного аспекту, то схоже, що за останні 100 років або й взагалі в Україні митці не відчували себе вартісними і вагомими. Їхні судження і ініціативи не враховувалися, а поодинокі персоналії, що мали міцний внутрішній стрижень були або гноблені, або знищені. Українські митці поколіннями мали відчуття викреслених, знецінених нікому не потрібних одиниць без права голосу. Совкове гасло “я  –   маленька людина, від мене нічого не залежить” став парадигмою. Ти собі можеш бути хоч 100 разів талановитим, але краще не висовуйся. Працюй і задовольняй локальні потреби. А хочеш добитися визнання,  –   переходь на наш (читай росіянський) бік. Сповідуй наші, може і авторитарні, а може і деспотичні, але цінності! Працюй на нашу культуру і будеш мати й концерти, і квартири, і далі по списку. Звідси випливає інша парадигма, роками успішно імплементовувана в уми українських митців: російська культура (у тому й музика) єдиновартісна, монолітна, основна і непохитна в останній інстанції, інші  –   похідні, недолугі, смішні тощо. Особам, особливо відданим таким переконанням, складно навіть уявити, як зробити конкурс без москалів?...

Роки минають, війна продовжується, а ми, куди йдемо, браття?! Що пропонуємо? До чого спонукаємо? В чому переконуємо Захід? Війна закінчиться, а з нею й індульґенції. І ми не можемо залишитись пережитком союзу. Тільки самодостатньою країною із чіткою позицією.

Нехай би як пафосно це звучить, але в ці дні ми творимо власний кейс пост-емоційного сприйняття України саме через глибоку культуру і мистецтво. Ці речі завжди вважалися потрібними і цінними, але не першочерговими. І вже точно не найвпливовішими. І от раптом, після року війни ми бачимо, що перемога (читай: постачання зброї, санкції і т.п.) залежить у тому числі і від особистих вражень безпосереднього контакту рандомного іноземця з живим українцем. Від цінностей, які він декларує, від ідей, які відстоює. І якщо навіть звичайна людина стає амбасадором України, то митець на своїй ділянці несе в сотні разів більшу відповідальність і отримує справжній шанс залишити слід в історії і повною мірою зреалізувати талант, втілити Божу іскру для кращого життя майбутніх українців!