Століття бабака

Ймовірно, століття тому українські митці обох імперій теж хотіли звичайного dolce far niente, подивляти природу десь у хатині в Криворівні, Гурзуфі чи якомусь Соренто, спілкуватись з іншими художниками чи поетами, пити вино, грати музику, малювати картини і все це успішно продавати. Не хотілося збиратися в криївки, формулювати маніфести і мучитися у засланнях, але вибору не було.

Марта Кузій, українська культурологиня і піаністка

1900 року композитор Станіслав Людкевич, ще бувши студентом, писав: «І найбільших артистів ніхто не звільняє від того, щоб вони усі свої сили, усе своє мистецтво присвятили своїй нації, а мистецтво тим не то не знизиться, а навпаки піднесеться через свою ідейність, якої так бракує у музиці взагалі, а в нас іменно!» Така позиція як сто років тому, так і тепер є актуальною і навіть реалізовуваною. Від часу повномасштабного вторгнення ми в Україні перебуваємо в гіпертонусі не тільки від втрат війни й руйнувань усталених цінностей — раптом про Україну дізнався світ і з’явилася небачена досі кількість ґрантових та інституційних пропозицій підтримки культури, які треба негайно брати в роботу і реалізовувати.

Починаючи від приватних стипендій і резиденцій, котрі пропонували окремі музичні, театральні і художні академії чи галереї, до величезних багатотисячних грантів від фондів “Східна Європа”, “Culture helps”, “Фундації ЗМІН”, “United for Ukraine”, “Інша освіта” та багатьох-багатьох інших. На щастя, світ побачив і солідні театральні постановки, як “Леся. Їсторія” в театрі Лесі Українки у Львові (за підтр. Parade-fest) чи “Кицюня” в київському Дикому театрі (за підтр. Британської ради), або ж стали можливими американські гастролі Симфонічного оркестру Львівської філармонії (за підтр. БФ «Ми і світ / we & world»). Нарешті (!) на культуру звертають увагу і в суспільстві з’явився живий інтерес до мистецького надбання: культура дає розуміння коріння, спадщини, а відтак і національної ідентифікації — особливо актуальні і гострі фактори в період війни. Тепер же викликом стала реактивність (не проактивність) самого митця, невтомність та завзятість. А ще громадянська позиція, відповідальність за своє свідоме мистецтво і віра у свій вплив.

Робота дієвців культури не завжди видима, вона не дає таких швидких результатів, як робота економістів чи аграріїв, проте їх праця пов’язана із мисленнєво-чуттєвими впливами на суспільства, вона дає життєву усвідомленість та впливає на естетичне сприйняття світу. В спокійному і передбачуваному світі (читай — не в Україні) митцям легко залишатися аполітичними, неспішно сублімувати враження, рефлексувати та втілювати деталізований план творчої концепції. В Україні це розкіш, якої практично не досвідчили творці чи культурні менеджери ніколи. Взагалі ніколи!

Французи в XIX ст. переконали світ у романтизованому образі артиста під назвою богемність — дивакуватому, неординарному, зі свобідними поглядами на час, життя і творчість. Аполітичність і відсторонення від суспільних процесів є буцім маркером справжності творця. Така позиція дозволяє перебувати в комфортному для себе середовищі, сконцентрованому на собі, на природі, на зацікавленнях: почавши від астрології, закінчуючи індуїстськими вченнями — такі собі прихильники l'Art pour l'Art ( мистецтва заради мистецтва). І це все, можливо, справді процвітає в суспільствах, де панує безпека і добробут, є час і можливості для естетичних саморефлексій. Проте в Україні таку розкіш можуть дозволити собі або малоосвічені ремісники, котрі небайдужі тільки до гонорарів, або молоді митці, котрі, бажаючи висловитися, не особливо дбають про аспект “бути почутим”. Бо як тільки-но митець торкається площини публічної реалізації, його вектор із самодослідження перероджується у вектор слідування вищій ідеї і дальшій меті, себто глобально — небайдужості. А у випадку України це майже завжди гострополітичний / соціальний / національний / громадянський аспект.

Справжньому творцю не все одно до суспільних процесів і політичних змін. Він реагує на несправедливість, утиски і потребу свободи. Надто складно творити вільну красу спутаними руками. Співпрацюючи із соціумом, митець валідує та просуває важливі для нього ідеї, котрі, на його думку, допоможуть змінити щось. У кожному окремому випадку це щось є або зміною погляду на певний процес чи явище, або приверненням уваги на якусь проблему, або ж закликом до змін. І це не данина актуальній ситуації. Бо чи було колись інакше?

Переосмислюючи зусилля культурного дієвця в Україні, на думку спадає Uomo vitruviano – Вітрувіанська людина Да Вінчі, проте не в сенсі досконалої симетричності, а в сенсі мультизадачності, готовності праці та спроможності спротиву. Не вигадка сучасності, що окрім творення, артист часто має бути й організатором, і виконавцем, і фінансистом, і рекламотворцем. В Україні до цього букета треба було додати обачність до цензури, котра завжди мала місце чи то в імперіях, чи то в союзі. І чи не найконтроверсійніше — «угодність», коли артист був свідомим чіткого запиту тих, хто дозволяв йому бути публічним. Вибір належав до творця: чи надавати матеріал, відповідний для створення “правильного” іміджу спонсора або країни, жити спокійним і більш-менш безпечним життям, чи висловлювати радикальну позицію, відстоювати право на правду і свободу, але бути приреченим на довічну боротьбу, утиски, а подекуди й репресії.

Перший шлях зручний. Треба було вивчити, кому саме догоджати і які межі в жодному разі не переходити. Творчість така робилася яскравою, але недовговічною — особливою концепцією вона, на запит верхів, не була переобтяжена. Відтак і мистецька цінність її сумнівна. Як наслідок, великій частині потенційних діячів приспали пильність. Удаваною стабільністю заспокоїли пристрасті і, що найболючіше, прищепили відчуття нікчемності, котре зводилося до двох догм: «від тебе нічого не залежить. Добре так, як є, і краще не вигадуй» і «русская культура — вєлікая! а українська -— ні».

Другий шлях найчастіше гарантував проблеми, підпілля, а подекуди й заслання. Шевченко з Костомаровим і всіма членами Кирило-Мефодіївського товариства розуміли, що без втілення ідеї українського національного відродження не матимуть можливості повноцінної творчої реалізації. Тому, керуючись небайдужістю і вірою у силу натхненної ідеї, бралися за реформи та просвітницьку діяльність. Невідомо, чи завжди вірили в успіх власних починань, але, здається, по-іншому не могли.

Микола Лисенко вважається батьком української музики. Властиво, не за велич виконавського чи композиторського таланту, а радше за те, як ідейна українськість кшталтувала напрям, у якому цей талант розвивався, гуртуючи навколо ідеї послідовників, стаючи головним рушієм у творенні національної композиторської школи. Розгалужені філії Просвіти, Наукового товариства Шевченка чи хорів Боян безсумнівно були місцем для творчості, а й також місцем для утвердження самоідентифікації українства.

Сумнівно, що Василь Барвінський мріяв за відданість творчості сидіти в мордовських таборах, а Микола Леонтович не уявляв, що слідуючи адекватним ідеям, зазнає переслідувань і згодом буде вбитий. Олександр Мурашко, Станіслав Людкевич чи Іван Франко — усі ці високопрофесійні представники культурного сегмента, спраглі реалізації власної творчості, були небайдужими до обставин реалізації свого таланту. Всі вони — вітрувіанські люди, котрі, крім занурення у свою професію, ставали ораторами, критиками, організаторами, обсерваторами, політичними фігурами і менторами-візіонерами. І складно тепер уявити, що не вдавшись до такої громадської активності, вони здобули б значних досягнень у власних починаннях. Властиво, за цю небайдужість і готовність до відстоювання правди, таланту і культури вони увійшли до тієї історії, якою ми пишаємось і котра є прикладом до наслідування.

Вимушена чи добровільна еміграція митців за кордон в останні роки вплинула на промоцію нашої культури: кожен артист (якщо не кожен громадянин в принципі) став амбасадором України. Піаніст Павло Гінтов від 2014 року систематично бойкотував гастролі російських виконавців в Нью-Йорку, а Віоліна Петриченко від часу виїзду до Німеччини роками виконує нечувану масу фортепіанного репертуару українських композиторів. І сьогоднішня міжнародна підтримка, ґранти і стипендії є результатом і їхньої праці також. Розраховувати на довготривале накачування України зовнішніми вливаннями без внутрішньої консолідації марно. А це, своєю чергою, в’яжеться із повною вертикаллю, починаючи від оголошеної культурної політики уряду, яка матиме відгук у всіх артистів, що після прізвища вказують “(Ukraine)”, через реформи культурних інституцій на місцях в бік нових інтердисциплінарних способів взаємодії з суспільством, стратегій і маркетингу, закінчуючи кожним митцем —  зокрема його освідомленості в актуальній ситуації, поінформованості щодо останніх подій, а також зорієнтованості в потребах українського культурного сегмента, які, як виявилось, досить не складно стало закривати.

Поряд з мистецькою активністю артист став транслятором, медіатором і представником українського суспільства. І хоче він цього чи ні, та через його поведінку і слова створюється певний образ країни в очах тих осіб, з якими він взаємодіє. Так, це складно. Це виснажливо. Це не завжди про арт. У більшості — це про ораторство, організацію, критику і дипломатію. І саме до цього нас готували Франко з Курбасом. Чекати, аж хтось прийде і зробить, неможливо, бо ми і є тими, хто має прийти і зробити. Зробити ту роботу, яку почали кілька століть до нас, яку кожного разу нам трагічно заважали закінчувати, але яку нам обов’язково треба закінчити! Бо неможливо передати нашим нащадкам у спадок ще на декілька поколінь цей другий варіант, коли і в них крастимуть їхнє dolce far niente і їх час, щоб вони жертвували роками життя для пошуку глобальних рішень і боротьби за право свободи та творчості.