Цьогоріч віддзеркалювалася не тільки добре підібрана музика чи віртуозне виконання, а й запит суспільства на додану вартість, на сенси, на концепції, на українське, на строкатість, на єднання різноманітності, на солідарність.

Результат активностей громадянського суспільства вказує державі, в якому напрямку розвивати культурну дипломатію: коли б окреслити можливості й обов’язки кожної інституції, тоді весь тягар промоції не покладався б мікрофундації, а поширювався країною, і ми мали б відомого митця, набуток якого Україна з гордістю змогла б представляти за кордоном.

Переможниць відбору Євробачення цькує гуртом ціла країна, у Львівській опері лінчують українську співачку. Звучить феєрично, але що ми виграємо у війні своїх проти своїх

Митець став представником нашого суспільства, через нього створюється певний образ України. Це не завжди про арт – але ту роботу, яку нам століття заважали робити, мусимо завершити.

Чому той, хто прагне мистецтва без кордонів, дивним чином все ж акцентує присутність російського елементу в загальній картині культури, публічно відбілює хороших рускіх, виправдовує мистецтво поза політикою і тим самим нівелює боротьбу за ідентичність і упізнаваність українства?

Лекції обходяться без презентацій на екрані, зустрічі не транслюються в фб, а музичні інструменти – о чудо! – можуть звучати навіть у темряві! Такий вимушений ad fontes, виявляється доволі екологічний і модний. Чи це не є новий етап у творенні культури?

Щоразу, виходячи на сцену в будь-якій країні, артист стає амбасадором України — тим безпосереднім транслятором важливих ідей людям, котрі про Україну і війну знають іноді суто з телевізора, і враження від почутого і від самого артиста залишається із ними назавжди.

Зал філармонії досі шокує – ціле фойє і частина партеру зайняті коробками із ліками і гігієнічними засобами, тут вони очікують на відправку для потребуючих на Сході чи Півночі країни. У такому інтер’єрі і виконання, і сприйняття класичної музики цілком змінюється.

Чи може в українців змінитися фокус від ненависті, котра так лякає європейців, до ігнорування російської культури і побудови самодостатнього яскравого бренду українського  мистецтва?

Навіщо ми ходимо на концерти? Щоб фізично відчути вібрації звуків, гармоній, інструментів, перейняти пристрасть виконавців, для емпатії, щоб побути зі своїми думками, наповнитися лавиною невербалізованих відчуттів і врешті вийти трохи іншою людиною.