Концерти й вистави, що були заплановані на листопад-грудень, мали велику ймовірність не відбутися: через перманентні обстріли теплоелектростанцій, а відповідно – критичну економію ресурсів, вимкнення електроживлення стали повсюдними. Шанс реалізувати події у теплих освітлених залах став подібний до лотереї. Але от вже кілька місяців ми живемо і творимо не завдяки, а всупереч і виявляється, в Україні тепер кристалізується нова мода – мода на дозвілля у півтемряві!
Концерт у філармонії. Фото: Олесь Романюк.
Восени наш східний сусід обрав тактику тероризування українського населення холодом і пітьмою: ракети потрапляючи в гідро- та тепло- електростанції пошкоджують систему енергопостачання, таким чином залишаючи без світла і тепла не тільки міста і райони, а подекуди й цілі області. Пошкодження спричинили до обмежень подачі електрики, відтак у Львові чи Києві світло вимикають за графіком: третину доби електрики точно немає, третину – є, решта – по-різному… Раніше, коли я думала про те, як почували себе наші предки взимку 1939, думалося передовсім про те, що ймовірно вони також щодня надіялися, що все це триватиме вже недовго. Але тепер ми майже переносимося у той час. Виявляється, що ми безнадійно залежні від електрики в побуті: від користування феном і прання речей, аж до приготування їжі. А загальновизнана романтика при свічках у теперішніх умовах набуває іншого значення: одна річ, коли ти сам вирішив вимкнути світло і запалити свічки, а інша, коли вибору немає і ти рахуєш години темряви.
Так, виявляється, темрява вибиває з колії більше, ніж ми могли собі це уявити. Особливо, коли вона доповнена ще й проблемами зі зв’язком і відсутністю води. Ми призвичаїлися до комфорту, тому неспроможність запланувати собі щось далі ніж на кілька днів дратує і зрештою виснажує. Навчання, робота, дозвілля – реалізація будь-чого стає складною для вирішення. А це ж тільки грудень! Поступово адаптовуючись, люди закуповують свічки, ліхтарики USB, power bankи, переносні акумулятори, генератори, каміни й печі на дрова. Розуміючи неспроможність глобально вплинути на ситуацію, ми вчимося пристосовуватися і знаходити рішення – точно так, як це було під час ковідних обмежень. Тоді, після першого шоку і закупівлі незліченної кількості туалетного паперу, ми точно визначилися, що найцінніше для людини – це можливість спілкування. Тоді допомога інтернету та онлайн спілкування була безцінною. Тепер же цей базовий quiz обтяжений труднощами зі зв’язком, інтернетом та електрикою загалом. Відтак залишається живе спілкування. І видається, що саме за посередництва культури ми можемо його знаходити.
Зустріч у музеї С.Людкевича. Фото: Марта Нек.
За останні місяці особливу популярність здобули небагатолюдні зібрання від 20 до 60 осіб. Це і лекції, і концерти, і читання, і тематичні зустрічі. Усі вони розгортаються за схожим сценарієм: на оголошену подію збирається певна кількість незнайомих досі між собою людей, котрі в часі зустрічі і живого спілкування зближуються. Кожен найменший зал має тепер в наявності як мінімум цілий оберемок свічок, а більш амбітніше приміщення має навіть бензиновий генератор і відтак практично кожна така зустріч чи концерт тепер має шанс таки відбутися. Лекції обходяться без презентацій на екрані, зустрічі не транслюються в фб, а музичні інструменти – о чудо! – не потребують електрики, а значить можуть звучати навіть в темряві! Такий вимушений ad fontes, виявляється доволі екологічний і модний. Брак яскравого освітлення тут грає роль зовсім не обмежувального фактора, а навпаки – допоміжного елементу в становленні довіри і моменту відвертості. Проблеми зі зв'язком ж допомагають відволіктися від проблем і відчути себе тут і тепер. А ще в напівтемряві менше уваги приділяється зовнішньому вигляду, окрім того зникають питання віку чи гендеру, професії чи компетенцій – люди на певний час створюють свій самодостатній світ. Світ, де знаходиться простір для уяви, для сконцентрованості, для цікавості і щирості. У маленьких камерних концертах зв’язок між виконавцем і глядачем робиться настільки безпосереднім, що часто такі концерти перериваються теплими розмовами, а закінчуються імпровізованими джемами. Чи це не є новий етап в творенні культури?
Більші зали, як наприклад, Філармонія чи Опера також не перестали функціонувати – саме напередодні вони отримали від благодійників потужні генератори і таким чином мають змогу працювати, проводити репетиції і навіть ставити прем'єри опер і балетів! Тоді вони виглядають освітленими як звичайно. У Києві ж знайшли інший спосіб на мистецьке проведення вечора: сцену Будинку Архітектора заставляють незліченною кількістю лед-свічок, котрі розміщують і на підлозі, і на роялі, і на підставках – тьмяне світло буквально заливає сцену і все це для того, щоб люди змогли послухати музику Фредеріка Шопена. Дзеркальну ж залу Львівської Опери, розраховану на 150 осіб свічками не освітиш і не особливо надихаєш. При міському вимкненні світла їм потрібна перерва 10 хвилин – саме стільки часу потребує перемикання на зовнішній бензиновий генератор і…концерт продовжується. Перед концертами там вмикають обігрівачі та UFO: за 2-3 години сцена буде трохи нагріта, але не зал, де температура коливається в районі +10… Та публіку й це не зупиняє, просто дехто не знімає верхнього одягу! Зупиняють концерти тепер лише сирени тривог, котрі сповіщають про наближення ракет…
Концерт у філармонії. Фото: Данило Бедрій.
Мене й далі не перестає дивувати, що люди хочуть приходити на концерти. Їм це справді треба! Треба відволікатися від буденності і обтяженості щоденними клопотами. Треба вийти з дому і перемкнутися на інший лад. І тепер чим глибше це занурення, тим цінніше. І ні холод, ні темрява не стримують цю потребу мистецтва і прекрасного. І, може, це не тільки про концерт? Може, усе це є живим свідченням того, що огидний план Путіна примусити нас злякатися темряви й холоду, і тим самим змусити капітулювати, – провалився? Ворог, заподіюючи кривду і примусово позбавляючи нас надбань цивілізації, щоразу вигадує нові способи зламати, а ми щоразу переводимо кожне обмеження у новий шанс! Кожен його удар – у нову стійкість, у нову суперсилу. Здається, у світі це називають креативністю.
Музиканти, які тепер творять в Україні, свідомі своєї місії полегшувати життя тим, хто потребує мистецтва, хто за допомогою музики може стати вільнішим або сильнішим. Іноді їм і самим дуже складно, часто через цілком банальні побутові проблеми, адже творча професія в Україні далеко не найпрестижніша і зовсім погано оплачувана. І навіть у такій непевності ми продовжуємо творити. Дивина, та графік вимкнень дисциплінує: поки світло є, першочергово робиш речі, котрі необхідно завершити до наступного вимкнення, а от опісля приходить час для творчості. У напівтемряві вона стає по-справжньому творчою: відвертішою, сміливішою, емоційно загостреною, часом плаксивою, а іноді польотною і нестримною, і що точно – самозаглибленою. І такого досвіду в попередньому мирному житті отримати було складно.
Концерт у філармонії. Фото: Олесь Романюк.
Попри війну, інфляцію, непевність майбутнього, ми й далі живемо, щодня працюємо, читаємо, закохуємося і мріємо. І, з одного боку, це бажання якнайменш стресово і найлагідніше пережити цей час і намагатися триматися старого способу життя, а з іншого боку – це неуникненні зміни, котрі приходять в наше життя швидше, ніж ми це зауважуємо, які провокують до креативу і творчості. Дух Різдва, надії і віри в спокій та мир в Новому році є в кожному із нас. А поки що, день за днем, кожен у своєму напрямку ми робимо власне маленьке диво для того, щоб в тьмяному світлі свічки видними стали чисті думки і щирі серця.
https://www.zeit.de/2022/53/ukraine-winter-krieg-sorgen-ablenkung-kultur-kreativitaet
24.12.2022