Ймовірно, колись я знову буду із задоволенням слухати музику до балету “Раймонда” Глазунова, а колись, припустімо, без докорів сумління виконуватиму твори Рахманінова — і це буде просто музика. Колись, але не тепер. Не в цьому просторово-часовому континуумі. Публічне виконання російської музики є промуванням російської культури — промуванням ворога. Та очевидним таке формулювання є далеко не для усіх українських за паспортом митців.
Не те щоб саме при наближенні Дня Гідності думається про самоусвідомленість і відповідальність, але в ці дні ця тема краще формується в уяві. Люди культури і мистецтва у всі роки були вагомими фігурами в становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні: своїми концептуальними проектами, радикальними і відвертими позиціями, натхненним прикладом вони мотивували нас до змін. А діаспора як культурний десант, що активно працює на імідж України за кордоном упродовж століття, давала неоціненну підтримку українській культурі. Тепер же, дивлячись на гастролі українських артистів за кордоном, мимоволі задумуєшся: чи кожен артист готовий нести покладену на нього відповідальність у вигляді позначення країни, яку він представляє? Якого ґатунку ця культурна дипломатія і чи має вона провадити наратив гідності?
Київський фонд підтримки молодих музикантів Vere music fund опублікував анонс, де хвалився українськими інструменталістами, котрі грають концерти в світі. Переходиш за наявними посиланнями і радієш — США, Британія, Нідерланди, Німеччина — велика географія гастролей, ще й в солідних залах, а після прізвища в дужках — (Ukraine) — ну просто культурна візитівка України! Приходячи на концерт публіка, як завжди, розглядає виконавця, поставу, інтерпретацію, але віднедавна особливу увагу привертає ще один момент — національна приналежність. Безліч музикантів самі переконалися, наскільки збільшилися їх ангажементи і, гонорари і відвідуваність концертів через ці елементи чи синьо-жовті барви на афіші. І це накладає на артиста велику відповідальність.
Роман Лопатинський. Фото: Юлія Абрамова.
Відтепер вибір репертуару, місії з якою влаштовано концерт або промову, виголошену артистом, набувають цілком іншого значення. Феноменальні гастролі Романа Лопатинського, Артема Ясинського чи Антонія Баришевського — цьому докази, не кажучи вже про довголітню самовіддану громадсько-просвітницьку роботу Павла Гінтова. Щоразу виходячи на сцену в будь-якій країні, артист стає амбасадором України — тим живим українцем, якого вони, може, уперше в житті бачать особисто. Тим безпосереднім транслятором важливих ідей людям, котрі про Україну і війну знають іноді суто з телевізора, і враження від почутого і від самого артиста залишається із ними назавжди. А у випадку, коли артист є не просто відомим, а відомою публічною особою, його мистецтво — хоче він цього чи ні — є частиною інформаційно-психологічної роботи, котра має вплив на сприйняття України світі.
Повернімося до списку від Vere fund, у котрому мене зацікавила Анна Федорова. Віртуозна піаністка мало відома в Україні, але досить знана в світі — в анонсах її характеризують як королеву YouTube, нещодавно вона саме повернулася із туру Freedom orchestra, з яким виконувала Концерт №1 Фридерика Шопена. На сольних концертах Анна іноді грає «Мелодію» Скорика або твори свого батька, проте для масштабного концерту в одному із найважливіших залів Європи Концертґебау в Амстердамі Анна обирає твори Рахманінова.Так само як наступний речиталь в колосальному залі Національна Аудиторія в Мадриді — цілий відділ із величезним циклом Модеста Мусоргського — ікони і гордості російської (імперської) музичної культури.
Справді, «Картинки з виставки» — одне із улюблених великих полотен піаністів і слухачів. Але в даному випадку Анна заробила додаткові бонуси до позитивного сприйняття росії в світі, і українськими (малоросійськими) пальцями внесла хаос у той образ, який прагнуть творити притомні українські митці в цілому світі — образ незалежності, самодостатності і зрештою різкої відстороненості від усього російського.
Так багато дискусій навколо кенселінгу російської культури і водночас такі провали. Здається, із популярною музикою вже справи були кращі, квоти і всілякі сприяння роблять українське моднішим, та от найновіші жахливо-потворні рейтинги стрімінгових платформ в Україні із переважною кількістю російської (навіть не російськомовної) популярної музики настільки пригнічують, що часом мені розпачливо від того, що орієнтація на промоцію української культури проходить в поодиноких крейзі-бульбашках, які ніяк не можуть заспокоїтися, і муляють очі іскуствавнєпалітікам. Та у випадку Анни є один важливий момент: артистка відома в світі, є українкою за паспортом, проте цілком невідома в Україні, бо надто рідко з’являється на Батьківщині. Відтак можна припустити, що вона настільки заглиблена в мистецтво, що й гадки не має, які наративи присутні в нашій культурі. Читаючи її давнішнє інтерв’ю 2014 року, можна зауважити цілком відкриту проукраїнську позицію, ймовірно й тепер Анна не підтримує путінського режиму, проте позиція зчитується не словом, а ділом.
Хочу все ж зрозуміти вибірковість прагнення публічності: бажання виступати в артиста є, а бажання брати відповідальність — не є? Можливо це образа на країну, з якої людина майже вимушено виїхала в неможливості реалізувати себе тут сповна, чи це небажання вникати в складні політичні процеси і осторога втрапити в халепу, чи банальний страх втратити джерело доходів, бо «якось вони і без мене розберуться». Образ Анни Федорової такий трохи збірний, бо навіть у тому ж списку Дмитро Чоні, лауреат конкурсів Ван Кліберна — одного з найпрестижніших в світі — їздить на гастрольні виступи з концертом Прокоф’єва. Цікаво було б почути, чи висловлюється піаніст на тему національности композитора, чи згадує про його бахмутське дитинство?
Дуже зручно тепер бути саме українським артистом: ти апріорі маєш позитивний прийом у публіки, тобі відкриваються обмежені досі можливості, а от граєш — те, що вмієш, в чому виграшніше звучиш (бо хіба ж даремно стільки років вчила того Мусоргського?). Про те, щоб змінювати репертуар, йдеться дуже рідко — домовленості є домовленості, а гідність… може посунутися. На жаль, останні скандали з очільницею Болонської опери , гастролями НСО із солісткою з “українським корінням” або ж кричущими випадами Валерія Соколова дають розуміння, що ситуації ці повторюватимуться й надалі.
Поняття високого мистецтва продовжує ставати дедалі глобалізованішим. Після Другої Світової війни і процесу денацифікації музика мала б промовляти однією мовою (тою невербальною) і єднати народи, але чому тоді в Лондоні просуваються російські культурні салони, а в Франції — фестивалі російської музики чи конкурси музики російських композиторів в Італії? Чому ця етнічна приналежність МАЄ значення? Чому образ незвіданої рускої душі так романтично культивувався в світі? Можливо тому, що культура має значення. Культура має мову. Культура має обличчя. Через культуру можна впливати на емпатію до цілої нації і… поблажливість до її вчинків! Бо митець є не тільки тим, хто творить, хто транслює ідеї всесвіту, хто реалізовує Божу іскру чи служить прекрасному, — це той хто розуміє контекст, хто бачить вищу мету і шляхи донесення її ідей суспільній свідомости. В українців тепер багато проблем, за всім не вслідкуєш, і для мистецької репрезентації звісно ж не буде створюватися слідчий комітет. Ми, хоч і живемо у вільній країні, але виходить, обов’язково потребуємо певних рамок солідарної совісті. Якоїсь опори, котра спрямує потік, буде регулювати і…обмежувати.
Такі питання дуже тонкі і з точки зору етики, і — дипломатії. Бо ніби хто мав би їх регулювати? Ми намагаємося жити демократичними цінностями і будувати громадянське суспільство, де людина повинна бути достатньо поінформована і робити властивий (бажано суспільно-корисний) вибір, який допомагатиме нам усім будувати міцну і самодостатню країну. Туди прямують країни, які ще недавно також жили в соцтаборі, як, наприклад, Польща, де Інститут Адама Міцкевича, Польський інститут, Інститут музики і танцю та маса інших державних інституцій підтримують своїх митців, творять культуру й національну свідомість. Наприклад, в березні 2022 усі польські філармонії безстроково відмовились виконувати твори російських композиторів. Просто з солідарності. У цій солідаризації, власне, міститься ціла сила Польщі. На них ніхто не тиснув і тим паче не нападав. А уявіть, якби напали… Сила польського хейту також неймовірна! У ситуації, де пересічний скрипаль — репрезентант країни за кордоном, посмів би виконувати музику агресора або вийти на сцену із його представником, стикнувся би з таким хейтом від співгромадян, що цей випад для нього особисто був би нищівним, а для кар’єри — фатальним.
З опису стратегії і напрямків діяльності Українського Інституту виглядає, що це і є властива організація, котра може мати вплив на образ української культурної дипломатії. Ймовірно тут йдеться про підтримку артистів на державному рівні, навіть тих, які давно не живуть в Україні, таким чином, щоб вони не тільки відміткою в афіші, а й ділами своїми самі бажали приносити користь саме українській культурі, щоб мистецтво їхнє було таким, яке будує і з’єднує велику мережу культурних амбасадорів у цілому світі. А поки шлях такої інституції тільки формується, сам АРТИСТ несе відповідальність за наративи, котрі творить. І нехай це не буде ніким обліковане, але залишиться на совісті його і в пам’яті тих, на кого це одного дня вплине.
11.11.2022