У моєму Львові досі кожен концерт відбувається для обмеженої кількості людей – вона повинна відповідати місткості бомбосховища. Якщо тривога триває менше 45 хвилин концерт дограють, якщо ні – скасовують.
На початку війни ні я, ні мої колеги музиканти, не могли не те що виконувати музику – навіть прослуховування бентежило і вводило в сум’яття: навколо руйнуються міста і помирають люди, а переключатися на інший, читай приємніший, світ – як мінімум, егоїстично. Бо, здається, мозок заблокував можливість відволікатися – не можна ж забувати про небезпеку! Але й до таких реалій можна призвичаїтись. В тому числі, знайшовши поживу і зцілення в класичній музиці. Не всім пекти хліб і лікувати людей. Але треба ж робити хоч щось раціональне! Яка ж роль митця? А вона теж ужиткова. Бо дає інший харч і гоїть інші рани.
Моє місто Львів стало прихистком для сотень тисяч тимчасово переміщених українців, які поза побутовими проблемами щодня мусять давати собі раду із особистими переживаннями. День за днем у Львові пряма небезпека переставала бути безпосередньою і ми починали повертатися до буденних чинностей – ближче квітня, в момент перших несміливих спроб відновити концертну діяльність, відчули, що мистецтво є затребуване і знаходить відгук. У залі Львівської філармонії разом з колегами я почала організовувати концерти для переміщених осіб “Львів зустрічає”. Перш за все прийшло розуміння, що артист має бути близьким глядачу і це стосувалося як фізичного – ми ліквідували далеку підвищену сцену і артист став “осяжним”, так і психологічного аспекту – важливим стало безпосереднє спілкування музиканта із публікою, його пояснення, думки і спостереження. Усе це в комплексі допомагало відчути себе в безпеці.
Зміна торкнулася й репертуару: великі симфонії й масштабні композиції відійшли з естрад, а частіше стали з’являтися короткі твори зі зрозумілим змістом, котрий не навантажує і так пересичений мозок реципієнта. І найважливіше – місією артиста вкотре стало допомагати слухачеві проживати невисловлені емоції, давати виходи печалям, або ж просто відволікатися від тяжких думок. Музика, як той вид мистецтва, що емоційно найшвидше відгукується в людині, дає їй, хай не тривале, та все ж відчуття полегшення і комфорту. Музика для українців стала елементом терапії, в якій має потреба кожна людина, бо дослівно кожен в Україні переживає війну.
Практично усі мистецькі заклади Львова перетворилися в гуманітарні штаби: тут і досі розміщують потребуючих, годують, лікують. Зал філармонії досі шокує – ціле фойє і частина партеру зайняті коробками із ліками і гігієнічними засобами; привезені з Європи, тут вони очікують на відправку для потребуючих на Сході чи Півночі країни. У такому інтер’єрі і виконання, і сприйняття чи то масштабного Брамса, чи камерного Баха цілком змінюється. Таких вражень досвідчив всесвітньо відомий віолончеліст Gautier Capucon, котрий разом з піаністом Frank Braley наважилися на камерний концерт 12 квітня у Львівській філармонії. Я мала приємність його вести і бачила хвилювання та розуміння важливості моменту як для виконавців, так і для слухачів. Усього 10 хвилин перед початком цього концерту затихла сирена і сигнал тривоги. Люди виходили з укриттів і за мить вже вбирали красу і переймалися духовною розкішшю посеред морокливої і гнітючої буденності.
Щодня наш психоемоційний стан розхитують нові й нові відомості про війну, а творцям, як і в роки попередніх І чи ІІ світових воєн складно творити повну рефлексій і роздумів класичну музику. Хтось замикається в собі, просто виконує роботу і живе в режимі stand by накопичуючи враження для подальшого творення. Хтось невпинно креує реакційне мистецтво день за днем фіксуючи важливе. Для мене ця нова реальність є про служіння, про допомогу потребуючим, про підтримку вже і зараз. Поки мій чоловік воює на Сході, я тут, за допомогою музичних заходів, творю острівки безпеки і комфорту в концертних залах чи на вільному повітрі.
Одним з прикладів реакційного мистецтва стала новонаписана Lacrimosa українського композитора Олександра Щетинського, прем’єра котрої відбулася в Львівському Органному Залі. Це глибока та емоційна «заупокійна» про страх, тривогу і смерть була написана в Харкові в березні 2022р., під час жахливих бомбардувань (складно уявити, наскільки потужний порив мав відчути митець, щоб творити в таких умовах). Композитор відважно вдався до імітацій сирен – в часі музичного перформансу – інструменти мандрували залом створюючи у глядачів атмосферу присутності й тривогу, а зрештою і відчуття загрози, котрі в суміжності з настрашеними і обірваними репліками скрипки і гобоя ніби ілюстрували уривисті недоладні думки, що метушилися в голові композитора під час обстрілів і вибухів. Ефект цілковитого занурення і відчуття перебування в одному просторі із митцем в момент творення композиції... І все це стало б і несподіваним і промовистим для слухача, котрий не досвідчив таких митей безпосередньо, проте для глядачів, котрі щодень живуть у війні, Lacrimosa в день прем’єри твору – 17 квітня, була складною для сприйняття. І це уявнило ще один важливий момент – ми зіткнулися із проблемою розуміння травм і тригерів суспільства.
Unbreakable! – джазово-літературний перформанс на музику українського гітариста Ігоря Закуса відбувався кілька днів потому. Зовсім іншого плану – в музичну тканину вплетено вірші українських поетів, створені в перший місяць війни. Присутні сидять в темряві, напівтіні виконавців сполучаються з абсолютною схвильованістю музики та інтимністю лірики – від сліз не стримуються ні ті хто слухав, ні хто виконував…
За війни більшість присутніх – уперше на концерті класичної музики. Хтось схлипує, хтось похитується в такт, а хтось сидить з кам’яним обличчям. Але ті «кам’яні» приходять знову і знову… Не знаю, якою музика буде в майбутньому, якими будуть митці. Та якщо придивитись, то ми втомилися від строгості, від напруги й обмежень, від питань без відповідей – нам дуже потрібні центри тяжіння і пункти заземлення. А говорячи мовою мистецтва – це про прозорість, про тональність, про чіткість і зрозумілість, про однозначність і злагодженість, а відтак про розраду і зцілення. Все це задля того аби зрозуміти, що життя продовжується і в світі є заради чого жити!
Фото: Юлія Кочетова.
P.S. Текст статті постав на запрошення Юрка Прохаська долучитися до висвітлення актуальної української культури для німецького видання Die Zeit, де й був опублікований уперше серед добірки матеріалів 8-сторінкового розділу «Культура» з нагоди Дня незалежності України.
