Слово на відритті виставки Олі Погрібної-Кох,
Львів, Національний музей імені Андрея Шептицького,
25 квітня 2024 року
Вітаю на відкритті цієї давноочікуваної виставки мистецького проєкту пані Олі Погрібної-Кох, об’єднаного однією місткою назвою – «україно-юдаїка». Цей новотвір, як ми побачимо з експонованих картин, п. Оля наповнила оригінальними й талановитими творчими знахідками й глибокими óбразами. Отож перед нами плоди ще одного – чергового, але вочевидь не останнього для української культури й мистецтва – занурення в юдейську стихію.
Дозволю собі відразу зробити застереження щодо можливих сумнівів в ідеологічній вивіреності пропонованої виставки. З одного боку, в ній немає нічого, що може травмувати юдейське почуття: юдеї давно вже звикли до того, що їхній духовний спадок став набутком усього людства. Врешті-решт, як каже біблійний пророк Ісая, тому і є цей народ «світлом народів, щоб Боже спасіння дійшло до кінців світу» (Іс. 49,6). З іншого боку, в такому зануренні у символіку юдейства немає нічого, що може травмувати християнське почуття. Бо ж юдейська релігія була лоном, у якому сформувалась духовність християнська. Тому так звані «юдейські ікони» авторки будуть звичним для християн «вікном» у біблійну історію, бо чи ж не в обрамленні ікони ми споглядаємо той біблійний світ? І тому має право п. Оля Погрібна-Кох поставити перед собою таке завдання: «Я створила оксюморон – юдейську ікону, аби християни осягнули, що є святістю для юдеїв, а юдеї навзаєм осягнули, що є образом для вірянина-християнина, через паралель і порівняння».
Отож бурчати можуть тільки люди, які сприймають світ виключно ідеологічно – але що було би з мистецтвом, якби втиснути його в прокрустове ложе ідеології? Один із наслідків цього нам до болю знайомий – це соцреалізм. Боронь нас, Боже, знову потрапити в ту саму пастку, позбавивши мистецтво свободи творчих інтерпретацій! Мисткиня Погрібна-Кох не нав’язує нам реформоване богослов’я – вона запрошує нас у свій внутрішній світ, який вочевидь особистий, індивідуальний і суб’єктивний. Бо кожен справжній митець – це свого роду деміург, який творить нові й досі незнані світи.
І тому цілком легітимно звучать слова п. Олі, сказані принагідно до її ангелології: «АКМ [автомат Калашнікова модернізований] на плечі янгола не видається мені банальністю – це аналогія із зображенням мечів у Архистратига Михаїла та його війська».
А юдейська історія і символіка віддавна інтригують українців. Я навіть не намагатимусь перелічити усіх інтерпретацій чи алюзій, якими сповнені українська духовність, література чи мистецтво. Їх так багато, що таке перелічення було би просто неможливим. Згадаю тут лише мій улюблений приклад – українську колядку «Не плач, Рахиле, знай: діти твої не умирають, а прибувають», в якій українська історія безконечних національних трагедій і втрат лягла на біблійну історію плачу Рахилі за вбитими дітьми.
Тому мене зовсім не здивувало, що на виставці експонується картина «Пам’яті Рахелі». І я, до речі, не знав, що, як пише п. Оля, «сьогодні довкола гробівця Праматері Рахелі намотують так звану ‘червону нитку’, проводячи ритуал, а тоді нарізають і продають легковірним людям». Чудова традиція!
Але Рахиль – це лише один приклад, бо ж є ще «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя…» Лесі Українки і чимало інших прикладів, коли біблійна історія резонувала в душі українців. Що вже казати про нинішній український порив звільнитися від комуністичного рабства й імперської неволі – порив, який відразу оживив у нашій свідомості спогади-асоціації про перемогу Давида над Голіафом, про вихід юдейського народу з єгипетської неволі, про Мойсеєві 40 років блукання по пустелі, про отримання скрижалів великої «Угоди» – Завіту Бога з юдейським народом, який став водночас «суспільним договором», живучи за яким народ відкрив собі шлях до Землі обіцяної. Зрезонувала біблійна історія і в душі Олі Погрібної-Кох, коли вона малювала, для прикладу, своє дивовижне полотно «Цар Давид» чи коли шукала образу для ілюстрації слів Творця: «І піниста кров винограду була питтям твоїм».
За насиченістю образів картини п. Олі – це таке собі малярське «Об’явлення Йоана Богослова»: у кожний символ треба вдумуватися, його відчитати. А при цьому легко відчитати нам не вдасться, якщо так само не зануримося в юдейську традицію. Але це таки варте такої праці, тому відкладімо свої звичні кросворди чи ребуси – і мобілізуймо свої сірі клітини на діалог з мисткинею. Бо вона взагалі полюбляє відкривати потаємне: то приглянеться до «Таємного ТІЛА Львова», то ґрунтовно займеться ангелологією, то всією душею порине в ту ж таки мистецьку «україно-юдаїку», власноруч створену й любовно обжиту.
Згадаю тут соковито змальовані юдейські святá і народні традиції, в які мисткиня занурюється «по вінця», але бачить їх виразно українськими очима. Тому юдейські жінки можуть раптом виявитися зодягнутими в закарпатських етно-строях, а на фруктах-ґранатах, що їх подають на свято Новоліття, тобто Рош-га-Шана, лежатиме наш український новорічний сніжок. Чоловік п. Олі, феноменальний львівський художник Юрій Кох, якось сказав: «Ще малим хлопцем уявляв собі будинки істотами, які мають свій характер, гонор, історію». Так-от, у мене таке враження, що для пані Олі свою душу мають усі речі, якими вона ілюструє свої видіння: намисто, виноград, вежі, сади, чаші, покривала – одне слово, кожна деталь.
Зовсім не дивує мене й той факт, що мисткиня Оля звернулася до біблійної Пісні Пісень. Напруга надзвичайно глибоких і барвистих асоціацій у тій Книзі Біблії просто колосальна! Недарма рабин Аківа, який жив іще до нашої ери, емоційно і дуже романтично сказав, що «цілий світ не вартий того дня, в який Пісню було дано Ізраїлю».
І хай дарує пані Оля, але я на хвилинку відступлю від аналізу її творчості й сам зараз творитиму свою власну пісенну «україно-юдаїку», бо хочу зіставити два приклади паралельного й незалежного одне від одного духовного поруху. У Пісні Пісень чуємо: «Здіймись, північний вітре! Прилинь і ти, південний! Повій на сад мій, щоб його запахи рознеслись! Нехай мій любий увійде в сад свій, та споживає плоди його препишні» (Пп. 4:16). А мені зразу пригадується наше сердечне: «Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину, де покинув карі очі – повій, вітре, опівночі». Або в іншому місці Пісні Пісень: «І сам не знаю, (як то сталось): моя любов посадила мене на колісницю князя мого народу» (Пп. 6:12). А в українській пісні: «Сядем укупочці тут під калиною, і над панами я пан». Ні, це не прямі запозичення. Просто коли творча душа народу піднімається до рівня біблійної духовної напруги, включаються якісь таємничі коди – і перед Богом постає цілісний людський рід з його архетипічною реакцією на світ. Я все це бачу в словах, а пані Оля – в художніх óбразах.
Ясна річ, біблійну Пісню Пісень неможливо звести лише до гимну земної любові – і мистецтвознавчиня Христина Береговська відзначила, що «‘Пісня Пісень’ для Ольги Погрібної-Кох – це твір ‘зізнання Бога у любові до обраного Ним народу’». І вдумливе споглядання мистецьких інтерпретацій авторства мисткині Олі це прекрасно підтвердить.
На завершення свого слова хочу зацитувати одну фразу п. Олі з її текстів, в якій вона говорила про «такий творчий канал, де є усе, й куди митці заходять, мов у бібліотеку, за інформацією для роботи, роздумів і того імпульсу, який зветься НАТХНЕННЯМ». Ця виставка якраз і є таким каналом – і я дякую пані Олі за подароване нам натхнення.
26.04.2024