Новий президент Єгипту Мохамед Мурсі не зумів спрямувати потік революційного ентузіазму своїх співвітчизників у конструктивне, творче річище. Нині потік перетворився на шквал, що готовий змести й самого президента.
Єгипет остаточно поринув у соціально-релігійну громадянську війну. Чітко вималювалися два табори непримиренних сторін: панівний (зрештою, демократично обраний) релігійно-консервативний табір прихильників президента Мохамеда Мурсі й табір строкатої опозиції, до якої входять і невдоволені чинним станом держави молоді люди, і прихильники світського життя, а також християни, шиїти і прошарок так званих освіченіших громадян.
Одні наполягають на тому, щоб їхній президент залишався на посаді й надалі провадив Нільський Край релігійно-консервативним шляхом після десятиліть здебільшого секулярної, підпертої військовиками автократії. Інші трактують Мурсі як ставленця фундаменталістських структур, що зазіхають на виплекані останніми роками цивілізовані норми світського життя, і вважають президента зрадником революційних ідей «арабської весни».
Тобто налаштування таборів є обопільно антагоністичним. А отже, примирення в країні принаймні поки що малоймовірне. Хіба би з'явилася яка об'єднавча для всього Єгипту фіґура. Чи проглядається така на обрії?
Одне можна сказати напевно: Мурсі такою фіґурою не став. Інженер за освітою, він є щирим репрезентантом ісламістської партії «Братів-мусульман». Всією своєю президентською діяльністю він більше поляризує суспільство, ніж інтеґрує його. Він ідеологізує ситуацію, замість того щоб сприяти плюралізмові думок і релігійних поглядів. Зрештою, свою нездатність стати президентом всієї країни Мурсі вже переконливо продемонстрував за перший рік своєї каденції, навіть попри те, що перемога його на виборах була чесною і переконливою. І вже точно він не є тією людиною, котра здатна перетворити Єгипет на вільну, відкриту для світу країну.
Невтішний підсумок полягає в тому, що тотальне єгипетське протистояння на всіх рівнях і в усіх сферах врешті-решт штовхатиме країну в напрямку економічної прірви. А це лише загострить розлючення людей та їх готовість до радикальних дій.
Що мав би вчинити Мохамед Мурсі в такій непростій ситуації? Ймовірно, найпростішим виходом для нього було б піти у відставку. Подякувати своїм землякам і попросити дати йому спокій, як того й вимагають антипрезидентські протестувальники.
Вихід найпростіший, але чи найкращий? Бо чого можна чекати далі? У кращому разі нових виборів, на яких буде обрано нового президента, найпевніше — знову ісламіста, який може виявитися набагато непримиреннішим, жорсткішим до протилежного табору. Йому вже, може, рука не здригнеться провести масові репресії проти своїх супротивників.
У гіршому разі ситуація безвладдя може спровокувати реальну криваву бійню між антагоністичними таборами. За ситуації хаосу треба сподіватися військового путчу й встановлення тоталітарного режиму.
Тим-то Мурсі варто поки що утриматися від демісії, але вдатися до радикальних кроків, спрямованих, однак, не на супротивників, а на своїх прихильників — передовсім «Братів мусульман». Він повинен змусити свій табір бути поступливішим, адже той, хто сильніший, має виявляти шляхетність. Саме Мурсі та його уряд повинні запропонувати компроміс антипрезидентському табору. А перед тим йому доведеться твердою рукою вгамувати паліїв війни у власному таборі. Лише в такий спосіб йому вдасться досидіти ще три роки — до кінця своєї каденції — у президентському кріслі.
Утім зрозумілим є й те, що далеко не все залежить виключно від президента. Ще однією потужною фіґурою на єгипетській шахівниці залишається головнокомандувач армії Єгипту — генерал Абдель Фаттах ас-Сісі. Він намагається вдавати зі себе особу, непричетну до актуальних подій у країні, хоч більшість аналітиків схильні вбачати за всіма сутичками саме його сильну руку. Прогнозую, що тільки-но ситуація вийде з-під контролю чинної влади, як саме він з'явиться на білому коні на політичній сцені зі своїми вірними вояками й наведе лад і спокій у країні, яку відтак матиме за власну вотчину.
Зрештою, щось подібне відбувалася відразу по скиненні Хосні Мубарака з президентського крісла. Тоді саме військовики створили тимчасовий перехідний уряд, який 17 місяців визначав долю країни. Але тоді обидва табори, що нині ворогують, виступили чітко проти військового правління. Нині ситуація змінилася: табори вбачають головного ворога одне в одному, а військовики можуть зіграти роль спершу арбітра, а потім — зверхника.
Тож якщо Мурсі не вдасться домовитися з опозицією, вгамувати «ланцюгових псів» та «яструбів» у середовищі «Братів-мусульман», які йому самому завдають більше шкоди, ніж користі, то доведеться йому пережити долю свого попередника, що тільки те й робить останнім часом, що сидить як не за ґратами, то на лаві підсудних.
02.07.2013