Чия се столиця стоїть одинока,

Колись многолюдна, чарівна,

Красою славилась цілого востока,

Пишалась неначе царівна,

І городом була поміж городами

Князем величалась між всіми краями

А серпанком нині лице її вкрите,

Бо зоране горем, сльозами полите?

І плаче по ночах, а сльози все ллються,

Бо з тих, що любила, нема тут нікого,

Бо діти далеко із ворогом бються

І слова розради нема ні одного,

Її приятелі тепер ворогами

Чваняться скажені, лютують катами

Данину збирають в нещасній столиці

І в очи глузують з княгині-вдовиці.

Народе мій! — кличе столиця-княгиня.

Забув ти на мене коханий?

Не бачиш, що гину як бідна рабиня

Що ворог кує вже кайдани?

Двигнися народе, ставай враз до бою,

Отри мої сльози, зменьши мені болю,

Бо горе народу, як в бій він не стане,

Коли доокола брязчать вже кайдани.

І нісся сей голос попід неба зводи

І линув далеко степами,

І плив він ріками, крізь бистрії води,

Лунав його гомін полями,

Продерся крізь села до кождої хати,

Щоби його вчула стревожена мати,

Бо горе народу, як в бій він не стане,

Коли доокола брязчать вже кайдани...

Львів дня 1. XІІ. 1919. р.

[Український голос, 28.12.1919]