Артем Довгополий (22.03.1994, м. Конотоп – 04.08.2022, м. Бахмут) за фахом залізничник. Мав досвід служби у ЗСУ за контрактом. Доброволець. Старший сержант. Лауреат ХІ фестивалю авторської пісні та співаної поезії серед учнівської молоді (м. Суми, 2011). Лауреат Міжнародного фестивалю авторської пісні «Булат» (Суми, 2012). Призер Всеукраїнського фестивалю відеопоезії «ГраК» (Конотоп, 2012). Лауреат обласного молодіжного літературного конкурсу «Орфей» (м. Суми, 2015). Вірші публікувалися в колективних збірках «Джерел натхненна сила» (Конотоп, 2013), «Орфей» (Суми, 2015).
Поезія Артема Довгополого має в собі щось від імажизму, бо ж природа і предметний світ є тлом відруху почуттів і емоцій, які виникають асоціативно. Автор одначе не просто навіює читачеві настрій через звукопис та систему рим (послідовних і епізодичних, не тільки кінцевих), а формує “рамку сприйняття”, долучаючи в твори наукову термінологію, імена власні (реальні й міфологічні), зближуючи віддалені поняття. Так виростає образ і символ, що вражає своєю свіжістю і силою.
У вірші “Місяць стемнів, як стигла слива” рамкою сприйняття є рядки другий і третій у першій та заключній строфах: “Вітер закрив ворота в спокій, / / Кленове обличчя тріпає. Знаєш”. У зачині їх сприймаєш лише як елемент нічного пейзажу (“Місяць стемнів, як стигла слива... Напевно, сьогодні буде злива”), у фіналі – співвідносиш із життям поета (“Уже для «не треба» немає часу... Уже сутеніє на схилах Парнасу”). Поет урівноважує передбачувані рими (слива – злива; часу – Парнасу) вибудовуванням дворівневого образу (місяць – стигла слива – зрілий час; темний місяць – вісник зливи, темний час – вісник близької загибелі поета). Середні ж строфи цього твору ніби демонструють, як визріває час, навчаючи персонажа-поета уникати зайвого, що “не треба”.
Зберігаючи римування у перших і четвертих рядках (кільцеве) й залишаючи другі та треті неримованими, Артем Довгополий змінює стратегію в середній частині вірша: рима у другій строфі несподівана (“куля – зозуля”) і довершує емоційну кульмінацію, що припадає на цю строфу:
Раніше літав, та вдарила куля –
Земля. Будую незламні стіни,
Фортецю велику, де будуть жити
Руїни того, що рахує зозуля.
Куля ніби й передує зозулі, тож останнє слово за життям, а не за смертю. Але зозуля лічить не роки життя, а руїни тих років. І хоч “будуть жити руїни”, та те життя буде іншим, ніж до руїн, що їх завдає смерть на війні. Втім, і таке поруйноване життя – величезна цінність, яку захищає персонаж-воїн, аби ніхто не потрапив у неволю до окупантів, у новий Вавилон. І, будуючи незламні стіни фортеці-України, персонаж певен:
Вони не впадуть – бездоганний полон,
Та вежі фортеці високо в небі,
Я вже не боюся фатальної кулі,
Боюся казок про новий Вавилон.
У цитованих строфах образність утворює багатошаровість. І зауважу: першим атаки і зранення зазнає творчий дух, а тоді на небезпеку наражається тіло. Для тіла куля є фатальною, для духа – ні, але і він відчуває тягар кулі свинцевої, тягар війни. А ще тягар кулі-Землі як вагу матеріальності. Творчий дух уподібнено вітру. Цим схожий до Духа Божого (Пор. Буття 1:2), і йому – творчому духу – внутрішньо чужий спокій (“Вітер закрив ворота в спокій”). Такого спокою не знає і поет-воїн, адже вітер історії зачинив ворота спокою, а часи вчергове стемніли.
В поета є ще один твір, де згадано спокій, – “Карма”. В індуїзмі карма – закон, згідно з яким дії людини визначають її існування в наступних перевтіленнях. Реінкарнація відбувається циклічно. Формально коло відтворює повтор перших двох рядків у двох заключних: “Відчуття руйнівного спокою – / Карма втомлених, вбитих відчаєм”. У просторі історичному руйнівний спокій є байдужістю, що породжує несправджені сподівання на краще майбутнє.
А. Довгополий зображує світ як графічну анімацію (“Бо кимось колись мальована / Анімація має рухатись”). Персонажем цієї анімаційної стрічки поет бачить і себе, трактуючи життя як рух колесом сансари, від світу пекельного до світу богів. І хоча рух персонажа довгий, але його щоразу визначено як тепер (“тепер горітиму”) і сьогодні (“я сьогодні ішов похилений; я сьогодні дійшов останньої; я сьогодні повис над прірвою”). Горітиму – про емоції, про запал до дії, хоча також і про пекло війни. Воно має обриси полону (“Хай в підземному темнім карцері”), поранення (“Хай в лікарнях, на ліжку скований”) і погибелі (підземний карцер – могила, остання прірва).
Остання прірва – також і безодня між світами, між світом напівбогів-титанів і богів. Персонажа уподібнено тут античному Прометею (“Я приніс цей вогонь”), посереднику між богами і людьми. Відлуння античності (підземний карцер – Аїд; поет-титан) накладається на авторську сучасність (мегаполіси):
Я приніс цей вогонь – я каюся.
Помолися за мене, тлінного.
Він руйнує ліси, мегаполіси,
Та якби не вогонь – не родилися б.
Стихія руйнівна (пожежа, полум’я війни) нагадує про людську тлінність і смертність. Але має вогонь і творчу іпостась (домашнє вогнище, вогонь духу). З цього духовного вогню, на думку автора, і народжується людина: “Я ж думки переплавлю в паливо, / Хай за віршем останнім тлітиму”. Творчість убезпечує митця від смерті, залишаючи його на березі живих бодай тліючим силуетом, що його читач бачить за рядками. Це дає поету-воїну за фатальністю смерті, яка триває століттями (“Я сьогодні повис над прірвою, / Мене тягнуть до неї прадіди”), не лише побачити надію на життя, а й ототожнити надію з собою (рядки 3–4 і 15–16):
Каяття несемо до фінішу,
А надія – вона століттями.
Я сьогодні дійшов останньої
І залишуся тут століттями.
Без отого співвіднесення з початковими рядками твору остання прірва залишилася б могилою, з якої персонажеві не вибратися. Ця фаталістичність є відчутною в багатьох творах автора: “Я вже не боюся фатальної кулі”; “Мене скоро зламають розтріскані дні / І навпіл розірвуть фінальні ночі”; “Мене купила моя ж могила, / Молися за мене, пташко”; “А потім по сходах зі страхом межі, / Останній поверх і так затісно, / Поверх життя”. У цьому прочуванні та граничній відвертості – особлива сила поета, від якої читачеві стає моторошно. Художній образ вибудувано градацією. Він схоплює конкретику психологічних трансформацій: зранення, що ведуть до зламу (“зламають розтріскані дні”), емоційний вибух (“розірвуть”). З іншого боку, йдеться і про вибух, унаслідок якого персонаж гине (“розірвуть фінальні ночі”).
У жахітті війни є те, що тримає. Зрештою, воно має бути завжди. Бо людина тлінна і в мирні часи, але не завжди це гостро усвідомлює. Персонажа поезій Артема Довгополого тримає любов і віра. В поезії “Карма” про кохання мовлено афористично (“Має бути одне з безцінного – / Я ім’я твоє, мила, матиму”), а про віру ширше:
А за решту платити вічністю,
Всім нестримним і недовершеним,
Повернуся на землю коником,
Бо колись був неспинним вершником.
І малим, серед трав нескошених,
Я зеленим цей світ вважатиму,
І тоді завершальним тупотом
Мене згублять підкови стесані.
У минулому персонаж вірша – вершник. А майбутнє перевтілення уявляється йому поєднаним із колишнім життям. Отож, розгортаючи образ за параметром сумісності, таким перевтіленням для вершника-воїна мав би стати кінь, або ж, пестливо мовлячи, коник. Одначе цей образ має ще і метафоричний пласт: від коня залишаються “підкови стесані” (знак важкого шляху; прожитого щастя), а коник стає однойменною комахою, опиняючись у світі природи та життя – зеленому світі.
Молодий поет є невимушеним не тільки в розбудові образу, а і в доборі лексичних засобів, які його формують. У зачині цитованого вище фрагмента персонаж вірша платить за омріяне молодечим поривом (“всім нестримним”) і обірваним життям (недовершеним). А шлях до звершення для персонажа – це шлях не до вершин, а до прихованої природності і злиття зі світом, подібно зеленому конику в зеленій траві. Це шлях униз, у глибину. Тож слово “недовершений” перегукується з вершником, формуючи риму, далі – зміщується рядком вліво, імітуючи фінальну стадію руху (завершальним).
Фоніка працює на образ: нагнітання важкості, віщування лиха (каяття, в карцері, в лікарнях); поступ і проминання (помолися, повернуся, тупотом); імітація вогню війни (переплавлю в паливо), що на рівні звукопису першого зі слів натякає на переправу через ріку (переплавлю), відсилаючи до античної Лети, хоча і більш завуальовано, ніж до Прометея.
А. Довгополий різний у своїх текстах не тільки з погляду змісту, а і за технічними параметрами: поодинокі рими (“Карма”); прикінцеві кільцеві (“Місяць стемнів, як стигла слива”); прикінцеві суміжні (“Коли генерали з поглядом в небо”); прикінцеві перехресні (“У часи генералів, тайфунів, песо”); прикінцеві суміжні у поєднанні з внутрішніми (“У цій порожнечі до себе; про втечу / Невпинно благаю небо”; І жити б у лісі далеко, / І поряд з лелеками в тиші і в смерку”); прикінцеві перехресні у поєднанні з внутрішніми (“Юстине, сину”). Сказане увиразнює талант поета, чиє життя було передчасно обірване війною і змушує до образів вірша “Карма” доточити ще одне прочитання: вершник – воїн-поет, а його коник – Пегас, що стає коником-комахою і співає.
У персонажа-поета досвід війни, смерті, кохання і творчості вміщується в просторі одного твору:
Коли генерали з поглядом в небо
Думають про тріумфальну арку,
Про світло пишуть Сабом і Рітчі,
А я вдивляюсь в твоє обличчя,
Моє весняне видіння раю.
Я серед квітів твоїх збираю
Срібні роси фіалкових ранків,
Вливаючи в море сонетів і танків.
Моя прекрасна, я біля тебе.
Тріумфальна арка – споруда, що зводилася на честь військових перемог. А рядові воїни гостріше відчувають межу життя і смерті. Поет залучає в текст вірша прізвища медиків, що досліджували феномен посмертного життя як світла – Георга Рітчі й Михайла Сабома (книга останнього має назву “Спогади про смерть”, і це показово, бо смерть є частиною життя, не його фінальною точкою). Так бачить дійсність і персонаж вірша “Коли генерали з поглядом в небо”: лишаючи посмертний досвід позаду, він вдивляється в обличчя коханої. В його житті настають нові ранки біля неї (“Моя прекрасна, я біля тебе”). І це весняне видіння раю поглинає душу поета як слова, що формують риму за типом поглинання (раю-збираю).
Важливо наголосити, що йдеться не тільки про дружину, а і про Музу. Ці образи автором зближено, хоча і не ототожнено цілком. Фіалковий ранок, адже фіалками уквітчували себе Музи. Тож Алкей і називав Сапфо фіалковолосою, про що згадано в елегіях Теогніда. Наприкінці тексту читач уже знає: фіалкові ранки вливаються у море поезії, написаної канонізованими строфами – сонетами і танками (множина від танка – жанру японської поезії). Вибір вказаних строф не є довільним. Вони є уособленням західної і східної поезії, а ще – непрямо відсилають до рядків П. Тичини: “Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став! (Замість сонетів і октав)”. Та А. Довгополий концентрує зближення і протиставлення в межах рядка: сонети і танки – форми канонізованих строф (називний відмінок множини); танки – вид зброї (називний відмінок множини). Називний відмінок однини і родовий множини віддаляє ці поняття: танка і танк; танок і танків. Обравши форму танків, поет не припустився помилки, тільки протиставив дві течії життєвого моря – любов (сонети) і війну (танки).
Досвід війни – утрата чи / і віднайдення сенсу, що співвідноситься у персонажа з відчуттям приреченості (“Я ще не вбитий, я ще молюся, / Та темрява поряд зі мною і над”), із минулими війнами (“Згадаєш епоху війни і руїн, / Коли імператори мали програти – / Зрікалися трону...”). Завойовницькі війни імперій виходять із волі імператора. Передчуваючи наближення поразки, імператори колись зрікалися влади...
Ця влада завжди важила на окреме людське життя. Один із прикладів – гладіаторські бої за часів римських цезарів, із якими персонаж поезії “На леза ножів і на себе ступаю” зіставляє сучасну російсько-українську війну, пишучи у фіналі твору:
Нема навіщо, та досі вірю,
Збираю яблука і перспективи,
Та в цьому вирі кінця немає,
А ті, хто зрікся, мене вітають.
Фінальний рядок вірша відсилає до латинського вислову “Ave, Caesar, morituri te salutant” або “Ave, Imperator, morituri te salutant” (“Здрастуй, імператоре, приречені на смерть вітають тебе)”. Персонаж поезії “На леза ножів і на себе ступаю” – поет-воїн, уподібнений Гераклові, чиїм останнім і найважчим подвигом було здобути яблука Гесперид, а для цього довелося на своїх плечах тримати світ. Але, на противагу Гераклові, звершивши останній подвиг, воїн гине, і його вітають ті, хто загинув раніше. Вітають як імператора.
Покликання на Геракла міститься й у віршованому листі до сина, котрий варто навести цілком:
Юстине, сину,
Пишу тобі з часу, де кров і глина
В єдинім цілім, в очах і стінах,
Рубін с карабіном римує дитина –
Це час, де Апофіс тримає пір’їна.
Це час, Юстине, його не стане,
Обойми беретти обійме Лета,
Корони розтануть обік Корану,
У часу, сину, є тільки нетто,
Я теж не вічно в долонях Геби
Вдивлятись буду в її вуаль.
Про свій (наш) час Артем Довгополий пише як про період найбільших контрастів: краси (рубін) і сили (карабін); загрози (астероїд Апофіс) і захисту (пір’їна). Геракл – син Зевса і земної жінки. Він є уособленням сили земної. Натомість пір’їна – уособлення сили небесної, ангельської. І захист, позірно не такий вагомий як загроза, все ж достатній для порятунку. Чому поет обирає ці образи? Мабуть, щоб підкреслити не тільки силу небесного захисту, а і його потенційну крихкість (пір’їна може впасти). Поет атестує свій час як час зброї, а конкретно її італійського виробника – компанії “Беретта”, нагадуючи: він піде в забуття, в “обійми Лети”. На переконання персонажа (вочевидь і автора) час – те, що має вагу. Час не визнає зайвого (“У часу, сину, є тільки нетто”).
Автор віршованого листа порівнює себе з Гераклом, адже Геба, згадана в фіналі, – дружина Геракла, богиня Юності. Воїн-Геракл відчуває прощання і з юністю, і з дружиною. У випадку Артема Довгополого, чиє життя обірвалося у 28 років, життя тотожне юності... Зазираючи у майбутнє сина, в його юність, автор завершує текст рядками:
Юстине, сину, а як у тебе,
Чи ще прозорий крихкий кришталь?
Відповідь на це питання залежить не лише від кожного, хто віддав життя за Україну. Вона залежить від кожного, хто нестиме в майбутнє пам’ять про вчинки і слова, про таланти і життя чистих душ, що додають світу прозорості і бережуть від розбиття. Таких, як Артем Довгополий.
16.03.2024