Не треба скиглити – така моя новаторська думка. А треба в усьому шукати щось позитивне. Наприклад, у році, який з Божою поміччю, може, однак закінчиться. Тим паче, що воно – позитивне – є.

Варте людське життя того, щоб його прожити, чи не дуже, але в очах любителів образного мислення йому – життю – притаманна щонайменше одна приваблива риса: воно легко надається до порівняння з чим завгодно. Береш до рук книжку і кажеш собі: «Життя – мов книжка. Спочатку йде безтямно й повільно, потім поступово вчитуєшся, звикаєш до обставин і героїв, комусь співчуваєш, комусь бажаєш сюжетної поразки, щось видається логічним, щось – абсурдним, щось подобається, щось – ні, а тоді перегортаєш останню сторінку й лише збентежено констатуєш, що головного так і не встиг зрозуміти та вже ніколи й не зрозумієш». Або відкриваєш пляшку і фантазуєш: «Життя – наче пляшка. Каламутна буковинська бурячанка, сицилійське червоне сухе чи шотландський золотистий синґл-молт; на самоті, з найближчими чи в галасливому товаристві; чвертка, півлітра чи нуль сім – усе одно вона закінчиться якось несподівано і невчасно, а найгірше – що все вже зачинено і бігти по нову нема куди». Або здаєш на рецепції ключ і згадуєш хрестоматійне: «…це трохи як з готельними номерами». І ще про рушники, простирадла, попільничку та – особливо – про покоївку, яка невдовзі витре наші сліди.

А Карл, приміром, Ґустав Юнґ, який, до речі, механікою образного мислення займався з тим же дослідницьким ентузіазмом, що й органікою психічних розладів, у доповіді «Життєвий рубіж» порівняв земний шлях людини з небесним шляхом сонця. Тільки сонце у Юнґа, звісно, також олюднене: вранці воно вигулькує на світ із «нічного моря несвідомого», пнеться все вище й вище, а отже, сягає своїми променями все далі й далі, аж доки опиниться в зеніті, у пункті максимального розширення кругозору й максимальної ж інтенсивності існування. Відтак настає етап «інверсії всіх ранкових цінностей та ідеалів». Замість руху вгору починається рух униз, замість збільшення інтенсивності – зменшення, замість розширення – звуження. Світло й тепло слабшають, сонце дослівно занепадає – і врешті-решт зникає за обрієм.

Я прочитав текст доповіді Юнґа понад двадцять років тому, але дотепер добре пам’ятаю, як на нього відреагував: «Цікаво буде колись зіставити свої відчуття з цим описом», – подумав я тоді, гадаючи, що «колись» – ще страшенно далеко. А воно було не далеко, воно ось, виявляється, де. То нічого не вдієш, пора зіставляти.

Попри очевидну недосконалість юнґівської метафорики (передусім через принципову різницю між нашою, людською, одноразовістю і сонячним вічним поверненням) основна ідея доповіді здається мені цілком переконливою. Ніхто, так би мовити, не знає достеменно ні дня, ні години, але ті з нас, кому судилося розгледіти в перспективі силует власної старості, цієї останньої з чотирьох охарактеризованих Юнґом стадій життя, часто зіштовхуються з типовою – і психологічно, і фізіологічно зумовленою – проблемою втрати або неправильного вибору мети. Бо той, хто спускається з життєвої вершини, не може мати перед собою таку ж мету, як той, хто на вершину здіймається. Хто це усвідомлює, той страждає від усвідомлення, хто не усвідомлює – страждає від неврозу.

То як нам уникнути цих страждань? Юнґ зізнається, що чіткої наукової відповіді у нього немає. Точніше, є, але не наукова і для абсолютної більшості нинішніх людей неприйнятна. Власне, чому проблема мети так гостро постає саме на переході від третьої стадії життя до останньої, від зрілого віку до похилого? І чому її не було, або принаймні вона мала інакший вигляд на двох попередніх стадіях? Тому що тоді мета органічно узгоджувалася з нашим природним зростанням, а формувати її нам допомагали батьки, вихователі, навчальні заклади і суспільство загалом. По суті, колективно схвалена мета і наперед заданий природою напрямок індивідуального руху людини збігалися: рости, йти вгору, набиратися сил, знань і вмінь, заводити друзів і потрібні зв’язки, будувати сім’ю, досягати професійних успіхів і різноманітних благ – усе це «нормальні», освячені традицією кроки на дорозі до зрілості. Ясно, що в кожному конкретному випадку якісь елементи додаються до цієї моделі, якісь із неї випадають, але сама модель століттями зберігає відносну стабільність. Як і уявлення про моральний обов’язок поділитися у зрілому віці з молодшими поколіннями своїми матеріальними й духовними – якщо такі є – накопиченнями.

Гаразд, але що наприкінці? Рухаючись у бік цвинтаря, продовжувати орієнтуватися на мету, сформовану замолоду? Це якраз і означає гарантувати собі невроз і насмішки оточення. А вважати самодостатньою метою цвинтар означає приректи себе на розпач і апатію. Тому Юнґ у підсумку й говорить про релігію. В давніші епохи школою для дорослих, яка вчила людей примирення зі смертю і пропонувала їм нову мету в потойбічному світі, була церква. Ті, кого сьогодні така «антинаукова» мета не влаштовує (а вона не влаштовує майже нікого), мусять шукати щось інше самотужки.

Чи вдасться знайти? Вимальовуються два варіанти, побачимо. Наразі ж рік, що минає, дав мені певну підказку: незалежно від того, куди і як довго ще залишилося йти, робити це віднині слід легкома, без баласту. Це був рік найважчих втрат, але й великого звільнення від зайвих тягарів. Навіть приблизно не беруся підрахувати, скільки всілякого токсичного непотребу я позбувся. Зокрема – тих численних зловтішених мудраків, які за лише їм відомими критеріями призначають перших стрічних колумністів на ролі «публічних інтелектуалів», «лідерів громадської думки» і «моральних авторитетів», після чого заходяться енергійно доводити, що ми – перші стрічні колумністи – ніякі не інтелектуали, лідери й авторитети, а загрузлі в «армовірі» лузери, неспроможні вловити народних настроїв, і, хоча ні на що не впливаємо, проте саме з нашої вини все в Україні відбувається так, як відбувається. То з такими титанами логіки і політологічних аналізів у мене ні дискусій, ні спроб порозумітися вже не буде. Втім, і ворожнечі теж: просто довічний бан без права листування.

Але найприємніше – що в 2019 році я скинув із себе будь-яку відповідальність перед так званим українським народом. Звичайно, відповідальність ця – пропорційно до впливовості, тобто її повної відсутності – й раніше була суто теоретичною, щоб не сказати примарною. А все ж від моменту російської агресії я, пишучи, бодай намагався дотримуватися самоцензурного принципу: «Не нашкодь». Більше подібними дурницями перейматися немає сенсу: народові, який обрав собі такого президента і таку Верховну Раду, ні зашкодити, ні допомогти неможливо. З чим я, дякуючи йому за подаровану мені свободу, напередодні свят сам себе і вітаю.