Цікаво, чи діждемося ми, так би мовити, Вашинґтона з настільки праведним законом, щоб людина не сміла сказати недостатньо шанобливого слова сама про себе? Щоб така вже нарешті запанувала всюди політкоректність, коли будь-який самокритичний вираз кваліфікуватиметься як мова ненависті й негайно каратиметься за відповідною статтею КК?
Уявімо: квапитеся ви з роботи… ну, я не знаю… хай буде – на урочисту родинну вечерю. Але дорогою хтось вас на хвильку відволікає, і ви трохи спізнюєтеся. Мали прийти у п’ятницю о 19.00 з квітами й шампанським, а приходите у понеділок на світанку з підбитим оком і слідами чужих підошов на подертій маринарці. Капелюха нема. Ваші дії? Мабуть, стаєте посеред вітальні з опущеною головою і починаєте мимрити: «Дорога родино, жінко, діти, та й ви, теще, куди ж без вас. Вибачте ще цей раз, блуд мене ймив і нечистий поплутав, котяра я безсовісний і дебіл неповносправний…» І не встигаєте ви докінчити свою покаянну промову, як до вашого помешкання вривається поліція (бо через усілякі ті ґаджети вона все чує), притискає вас мордою до паркету, накладає кайданки на заломлені руки і передає по рації нагору: «Затримано злочинця. Розпалював самоворожнечу і дискредитував себе на ґрунті ґендерної, ментальної та фізіологічної нетерпимості».
Що, важко в таке повірити? А мені щось дедалі легше. Бо от, переопублікував днями один сайт уривок із принагідної мініатюри одного українського автора. І в тому уривку автор – наголошую: український – окреслює Україну як країну постійно запеклої, хоч і переважно вдаваної ідеологічної боротьби, по вінця залиту горілкою і збудовану на принципах «забув», «спізнивсь», «якби ж знаття» і «якось то воно буде». Під уривком з’явилися два коментарі, і в обох – із незначними варіаціями – одне й те саме звинувачення у використанні мови ненависті щодо «жителів своєї держави» і «країни та її громадян». У відповідь сайт від гріха подалі замінив «ненависницький» уривок на нейтральний, тобто політкоректний, тобто такий, щоб читач ані змерз, ані впрів.
Гаразд. Ніби ж ніхто при здоровому глузді у так званому цивілізованому світі не сперечається, що приниження і заклики до насильства проти інших людей у зв’язку з їхніми відмінними від ваших расовими чи національними ознаками, релігійними переконаннями чи сексуальними уподобаннями – це річ неприпустима. Але щоб працівнику пера й клавіатури, тим більше фейлетоністові, тим більше без жодних закликів до насильства не можна було сатирично, із посиланням на добродушного Остапа Вишню, постібатися з власної спільноти або й серйозно її покритикувати – це щось новеньке. Точніше, не зовсім новеньке, бо, приміром, у сталінському СССР чи гітлерівській Німеччині подібне тлумачення свободи творчості вже застосовувалося, але я сумніваюся, чи були б раді цитовані коментатори опинитися під владою аж до такої міри «політкоректних» режимів.
Втім, фейлетоністи – то дрібниці. Розгортаючи подумки дискусію на тему мови ненависті, я почав пригадувати когось із поважніших учасників світових культурних процесів. Передовсім, звичайно, згадався Сократ – перший публічний європейський інтелектуал, який постійно докоряв афінянам та висміював їх і називав себе ґедзем, насланим богами на коня, щоб той не западав у сплячку. Страшно некоректний був чоловік: порівнював співвітчизників із худобиною, за що вони йому згодом і помстилися. Відтак пам’ять мені підкинула ще з десяток гостроязиких філософів і письменників, як-от росіянина Чаадаєва, для якого історія Росії була синтезом жорстокої влади, дикого варварства, брутального марновірства і спотворення всього запозиченого на тлі повної відсутності оригінальних ідей, чи норвежця Ібсена, який у драмі «Пер Ґюнт» вивів Норвегію в образі царства злих і заздрісних тролів; ірландця Джойса, який уподібнював Ірландію до свині, що пожирає власний послід, чи поляка Ґомбровича, вся творчість якого – це суцільне знущання з польської загумінковості…
Потім я подумав, що в цій уявній дискусії було б добре навести бодай кілька найхрестоматійніших українських прикладів. Хоч би й Шевченка з його лютими інвективами:
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби!
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п’яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать…
… О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш?
Або Франка, який – чи не під впливом Сократа – писав про своє призначення:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, –
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Або Стуса, чий діагноз нашій «духовності» досі не втратив і навряд чи в близькому майбутньому втратить актуальність: «Наш індивідуалістично-західний дух, спертий деспотичним візантійським православ’ям, так і не зміг вивільнитися з цієї двоїстості духу, двоїстості, що витворила згодом комплекс лицемірства».
А тоді до мене раптом дійшло, що все це – марні старання, бо для таких безоглядно прогресивних мислителів, як українські хунвейбіни політкоректності, всі генії минулих часів – ніякі не авторитети: так чи сяк, із такого приводу чи сякого, а кожен із них на якомусь «хейт-спічі» десь та й погорів. Ні, для такої дискусії потрібне щось інакше, щось дуже сучасне, лівацьке чи принаймні з марксистським анамнезом та – бажано – з американськими університетами за плечима.
І тут до моїх рук потрапила книжка Тоні Джадта й Тімоті Снайдера «Роздуми про двадцяте століття». Книжка ця – така багата різноманітним змістом, що про неї саму можна б написати ще кілька книжок, але сьогодні я з неї витягну лише дві-три фрази, які безпосередньо стосуються теми.
Отож – як жителі й громадяни США – Снайдер і Джадт у хвіст і в гриву пропісочують американську політику загалом і війну в Іраку зокрема; специфічний американський націоналізм і демагогію як «питомо американську версію фашизму»; американську історичну науку, яка йде «абсурдною дорогою політкоректності», й американських феміністок, які ефективно захищають права професорок і юристок, але мало переймаються проблемою материнських відпусток і догляду за дітьми. Найгостріші ж слова з боку Тоні Джадта лунають на адресу Ізраїлю, де навесні 1967 року він «зустрів ізраїльтян, які були шовіністами в усіх сенсах: антиарабські переконання на межі з відвертим расизмом, цілковита незворушність перед перспективою вбивати арабів за першої-ліпшої нагоди… То була середньосхідна країна, яка зневажала сусідів, готова ось-ось спричинити катастрофічний розкол тривалістю в покоління, захопивши й окупувавши сусідську землю». І далі – про сучасний Ізраїль, який «подібний на малі націоналістичні держави, що постали у Східній Європі після падіння Російської імперії… Він вирізняється дещо параноїдальною національно-політичною культурою, у нього розвинулася нездорова залежність від Голокосту – як морального опертя, улюбленої зброї супроти всякої критики».
Мова ненависті? Джадт свою позицію пояснює так: «Як єврей я відчуваю обов’язок критикувати Ізраїль затято й суворо, як того не можуть робити неєвреї – щоб не наразитися на несправедливі, однак дієві звинувачення в антисемітизмі». Оце приблизно – як українець – я і хотів сказати про себе й Україну. А про ненависть та її далеко не завжди деструктивну мову мені ще, сподіваюся, випаде привід поговорити окремо.
16.09.2019