Вони приходять зі школи і не бачать книжок. У них вдома, у батьківському домі, немає книжок – ніхто не читає нічого, крім них, школяриків. Вони читають підручники, деколи беруть книжки у шкільній бібліотеці, коли зовсім припре. Наприклад, завтра екзамен, контрольна або вчитель сказав, що якраз її чи його запитає. Ніхто не читає нічого у них у дворі – як виняток, сусідка-пенсіонерка читає газету «Життя», і коли тепло, вона виходить на лавочку біля під’їзду. Вона, напевно, остання у цілому місті, хто тримає в руках газету й читає щось на папері – і це справжня екзотика. Хоча і в електронному вигляді у них в дворі також ніхто не читає нічого.
Вони приходять з уроків і чують від своїх батьків, часто діда і баби, «будь старанним, роби домашнє завдання і вчись, а то підеш на будову (підеш на завод)», «не будеш вчитись – не поступиш нікуди», «ти добре вчись там у тій своїй школі, а то будеш мити спортзали» – або відразу, з ясною перспективою на все життя, «поїдеш в Іспанію (Чехію, Португалію, Польщу)».
Всі розмови в колі ровесників у дворі, на перервах та й вдома серед дорослих, особливо під час гостин, коли збирається мало не вся родина, – хто, де, за скільки, коли, кому, що. Все крутиться навколо грошей, і гроші вирішують усе. Будуть тебе лікувати чи ні, підеш на війну і загинеш чи сидітимеш вдома в теплі й комфорті, які будеш мати оцінки, купиш дипломи, права, роботу – нарешті кудись поїдеш звідси на канікулах чи просидиш ціле літо в дворі.
Все дуже просто. Ти – це твоя машина: престижна марка твого автомобіля чи ні, її ціна в салоні, чи ти купив вживану. Ти – це твій, звичайно ж, великий дім за містом, де селиться вся місцева еліта, твоя квартира, її вражаючий метраж, в якому будинку вона, в якому кварталі, твій новий годинник, твій модний одяг, особливо взуття – і спортивне також, і дітей також. І так, ти – це твій телефон. Більшість часу в них у руках телефон. Телефон – це не для того, щоб тільки дзвонити, вони майже не дзвонять – це можливо в дорослих так. Телефон у них для іншого. Це їхній емоційний протез, там, у телефоні, все їхнє духовне життя, всі емоції, всі мрії і всі сподівання – фотки, смайлики, ігри, приколи і вподобайки, вони вже не можуть без нього.
У школі від педагогів вони часто чують хороші, добрі, правильні слова трошки високого штилю: Батьківщина, мова, народ, обов’язок; і що вони – це майбутнє їхніх батьків, і навчаються вони для себе, і що це їхні знання, і це назавжди з ними залишиться, і ніхто у них цього не забере, і їхня віра та їхня надія на їхнє майбутнє доросле життя від цього сильно залежать. …І часом їм хочеться поговорити про це не з ровесниками, а з близькими людьми, зі своїми батьками.
Їхні батьки працюють, щоб у них було все, аби їм не бракувало нічого. Вони платять за їхні додаткові заняття, вони платять вчителям, за спортивну форму, тренеру, коли ті йдуть на тренування (футбол, бокс, боротьба, плавання, фехтування), вони платять за уроки танців і музики, за навчання у школі мистецтв («може, з нього буде художник – він так гарно малює»). Вони дають їм гроші щодня, щоб ті могли собі щось купити у школі поїсти, щоб не були голодні. Вони не повинні купувати на них алкоголь, енергетики, сигарети і навіть траву – так роблять погані діти. Їхні батьки важко і багато працюють, вони приходять додому втомленими і вже нічого не хочуть, у них немає ні часу, ні бажання на щось інше, крім поїсти, подивитись трохи телевізора, інтернету – і все, все, все. Спати.
17.09.2024