Життєвий рубіж

Обговорювати проблеми вікових стадій людини – завдання надзвичайно складне, адже воно передбачає не що інше, як зобразити картину всього психічного життя від колиски до могили. У вузьких рамках всі вимоги такого завдання можна задовольнити лиш у найзагальніших рисах. Слід розуміти, що мова тут не про те, щоб дати опис нормальної психології різних вікових стадій. Ми радше обмежимося певними "проблемами", трудними речами, сумнівами, непевностями – словом, питаннями, на які можна дати відразу кілька відповідей, причому жодна з них не буде достатньо надійною і безперечною. Тому при обговоренні питань нам доведеться до багато чого додати знак запитання; що гірше, іноді ми будемо змушені міркувати спекулятивно, а щось навіть акцептувати на віру.

Якби психічне життя складалося тільки з даного – що, втім, ще має місце на первісній стадії, – то ми могли б тоді задовільнитися твердим емпіризмом. Однак психічне життя цивілізованої людини сповнене проблематики, без неї вона взагалі навіть немислима. Наші психічні процеси є в основному міркуваннями, сумнівами, експериментами – суцільно речі, які є майже повністю чужими несвідомому, інстинктивному розуму первісної людини. Існуванням проблематики ми зобов'язані зростанню свідомості, сумнівному дару культури. Відступ від інстинкту і протиставлення йому себе утворюють свідомість. Інстинкт являє собою природу і жадає природи. Свідомість, навпаки, може воліти тільки культури або ж її заперечення. І скрізь, де б вона, охоплена тугою Руссо, не прагнула назад до природи, вона "окультурює" її. Наскільки ми, як і раніше, являємо собою природу, настільки ми несвідомі і живемо в безпеці безпроблемних інстинктів. Все, що ще є в нас природою, боїться проблеми, бо її ім'я – сумнів, а де б не панував сумнів – всюди невизначеність і можливість різних шляхів. Але там, де видно можливість різних шляхів, ми позбавлені надійного керівництва зі сторони інстинкту, і у нас з'являється острах. Адже тут наша свідомість має тепер робити те, що за своїх дітей завжди робила природа, а саме: впевнено, однозначно та без жодних сумнівів вирішувати. І тут нас охоплює властивий всім людям острах, що свідомість, наше прометеєве завоювання, зрештою, все ж нерівноцінна природі. Ця проблема приводить нас до самотності, де ми позбавлені батька і матері і покинуті навіть природою, де ми змушені звертатися до свідомості, і ні до чого іншого, крім неї. Ми не можемо вчинити інакше і повинні на місце того, що здійснювалося в  природній спосіб, поставити свідоме рішення. Таким чином, будь-яка проблема означає можливість поширення свідомості, але разом з тим також і необхідність розпрощатися зі всією несвідомою дитячістю і природністю. Ця необхідність є настільки безмежно важливим психічним фактором, що становить один з найзначніших символічних предметів вчення християнської релігії, тобто жертву виключно природної людини, несвідомої, природної живої істоти, трагедія якої почалася вже в той момент, коли вона зірвала у раю яблуко. Становлення свідомості – це ніби розплата за те біблійне гріхопадіння. І такою нам дійсно здається будь-яка проблема, що вимагає від нас високого рівня свідомості і тим самим ще більше віддаляє від нас рай дитячої несвідомості. Кожна людина схильна не помічати власні проблеми; про них не згадує або, ще краще, заперечує їхнє існування. Хочеться, щоб життя було простим, надійним і рівним, і тому проблеми – це табу. Хочеться визначеності, а не сумнівів, хочеться результатів, а не експериментів; при цьому, однак, забувають, що тільки завдяки сумнівам може бути досягнута визначеність і тільки завдяки експериментам можуть бути отримані результати. Так що штучне заперечення проблем не додає впевненості; щоб домогтися ясності і визначеності, необхідна, радше ширша і вища свідомість.

Мені знадобився такий довгий вступ для того, щоб пояснити суть нашого предмета. Там, де йдеться про проблеми, ми інстинктивно відмовляємося проходити крізь темряву і невідомість. Ми хочемо чути тільки про однозначні результати і при цьому повністю забуваємо, що ці результати взагалі можуть з'явитися лише тоді, коли ми пройдемо крізь темряву. Але щоб зуміти через неї пройти, ми повинні прикликати всі можливості просвітлення, якими володіє наша свідомість; як я вже говорив, ми змушені навіть розмірковувати логічно. Адже при обговоренні психічної проблематики ми постійно стикаємося з принциповими питаннями, які вважаються вотчиною різних факультетів. Ми дратуємо і денервуємо теолога не менше, аніж філософа, а медика не менше, аніж вихователя; ми влазимо навіть у сферу діяльності біолога та історика. Ці екстравагантності виникають не через нашу нескромність, а в силу того, що душа людини є надзвичайною сумішшю факторів, які є одночасно предметами різних наук. Бо науки зобов'язані своїм народженням самій людині та її своєрідним якостям. Вони є симптомами його душі [psyche].

Тому якщо ми поставимо неминуче питання: "чому на відміну від тваринного світу (а ця відмінність є доволі очевидною) людина взагалі має проблеми?"– то опинимося в дуже заплутаному клубку думок, який плели протягом сотень століть багато тисяч дуже бистрих розумів. В даній роботі я не буду займатися сізіфовою працею, а лише постараюся внести свій посильний внесок у вирішення цього принципового питання.

Без свідомості немає проблеми. Тому ми повинні поставити питання інакше, а саме: яким чином сталося так, що людина взагалі оволоділа свідомістю? Я не знаю, як це сталося, бо коли перші люди стали свідомими, мене не було на світі. Але ми можемо і нині спостерігати за становленням свідомості у маленьких дітей. Всі батьки, якщо вони уважні, можуть це побачити. Власне кажучи, ми можемо побачити наступне: коли дитина когось або щось впізнає, ми відчуваємо, що вона має свідомість. Тому, мабуть, і в раю теж було древо пізнання, що принесло настільки фатальні плоди.

Але що таке розпізнавання? Ми говоримо про розпізнавання в тому випадку, якщо нам, наприклад, вдається розчленувати нове сприйняття на вже наявні зв'язки, причому таким чином, що у свідомості будуть представлені не тільки сприйняття, але разом з тим і частини вже наявних змістів. [Отже, розпізнавання ґрунтується на представленому у свідомості взаємозв'язку психічних змістів. – прим. авт.]  Ми не можемо розпізнати зміст, що не має зв'язків, і ми не можемо його усвідомити, якщо наша свідомість все ще знаходиться на цьому початковій стадії. Таким чином, першою формою свідомості, доступною для нашого спостереження і пізнання, є простий зв'язок двох або декількох психічних змістів. Тому на даній стадії  свідомість все ще пов'язана з презентацією кількох рядів відношень, а, отже, є лише спорадичною, і надалі ці її змісти вже не згадується. Фактично для перших років життя немає постійної пам'яті. В крайньому випадку тут є острівці свідомості, подібні до окремих променів світла або освітлених вночі предметів. Але ці острівці спогадів вже не є такими ж як ранні, існуючі лише в уяві зв'язки змістів, а включають в себе новий, дуже важливий ряд змістів, а саме змістів, що презентують самого суб'єкта, так би мовити, його "Я". Спочатку цей ряд змістів, як і раніше, існує тільки в уяві, в результаті чого дитина спочатку постійно говорить про себе в третій особі. І тільки пізніше, коли ряд "Я", чи так званий "Я"-комплекс, набуває, ймовірно в результаті вправ, власну енергію, з'являється відчуття суб'єкта, або відчуття "Я". Можливо, це відбувається в той момент, коли дитина починає говорити про себе в першій особі. Мабуть, на цій стадії виникає безперервність пам'яті, тобто, по суті, безперервність "Я"-спогадів.

Дитяча стадія свідомості поки не знає проблем, бо від суб'єкта ще нічого не залежить, в той час як сама дитина цілком залежить від батьків. Вона ніби ще цілком не народилась і як і раніше перебуває в духовній атмосфері батьків. Духовне народження і разом з тим усвідомлене сепарування себе від батьків настає зазвичай тільки разом з вторгненням сексуальності в пубертатному віці. З цією фізіологічною революцією пов'язана також і революція духовна. Внаслідок тілесних змін "я" випинається до такої міри, що часто змушує рахуватися з собою абсолютно неспівмірно. Звідси і назва "перехідний вік" [нім. Flegeljahre, букв.: роки зухвалості].

Аж до цього періоду психологія індивіда, по суті, є інстинктивною і тому безпроблемною. Навіть якщо суб'єктивні потяги наштовхуються на зовнішні перешкоди, таке придушення не викликає у індивіда конфлікту з самим собою. Він підпорядковується обмеженням або обходить їх, залишаючись повністю самодостатнім. Йому ще невідоме саморозщеплення проблемного стану. Цей стан може виникнути тільки тоді, коли зовнішні бар'єри стануть внутрішніми, коли один потяг буде йти врозріз з іншими. Висловлюючись психологічно, це означає: проблемний стан, внутрішній конфлікт виникає в тому випадку, коли біля ряду "Я" з'являється другий ряд змістів такої ж інтенсивності. За своєю енергетичною величиною цей другий ряд має таке ж функціональне значення, що і "Я"-комплекс; він є, так би мовити, іншим, другим "Я", яке при нагоді може навіть відібрати у першого "Я" провідну роль. В результаті виникає конфлікт з самим собою, проблемний стан.

Тепер коротко окиньмо поглядом щойно сказане: перша форма свідомості – просте розпізнавання – це анархічний або хаотичний стан. Другий щабель, тобто щабель утворено "Я"-комплексу, являє собою монархічну, або моністичну фазу. На третій стадії знову здійснюється розвиток свідомості, виникає свідомість двоїстості, дуалістичний стан.

Тут ми підійшли безпосередньо до нашої теми, тобто до проблематики вікових стадій. Спочатку мова піде про проблематику молодого віку. Цей щабель простягається від безпосередньо постпубертатного періоду і приблизно до середини життя, яка припадає на вік десь між тридцятьма п'ятьма і сорока роками.

Звичайно, тут відразу виникає питання: "Чому я починаю з другої стадії людського життя, немов стадія дитинства проблем не має?" Дитина, як правило, поки ще позбавлена проблем, проте зі своєю складною психікою вона сама радше становить проблему номер один для батьків, вихователів і лікарів. Тільки доросла людина може в собі сумніватися і тому бути не в злагоді зі самою собою.

Всім нам відомі витоки проблем цього вікової стадії. Переважна більшість людей стикається тут з вимогами життя, що раптово переривають сон дитинства. Якщо індивід достатньо підготовлений, то перехід в професійне життя може відбутися плавно. Але якщо є контрастуючі з дійсністю ілюзії, то відразу виникають і проблеми. Ніхто не вступає в життя без деяких вже сформованих уявлень. Іноді ці уявлення помилкові, не відповідають зовнішнім умовам, з якими людина стикається. Часто це пов'язано з надто великими очікуваннями, з недооцінкою зовнішніх труднощів або ж з необґрунтованим оптимізмом чи негативізмом. Можна би було скласти довгий перелік всіх тих помилкових уявлень, які є причиною перших, усвідомлених проблем.

Однак проблеми породжують не тільки зіткнення суб'єктивних уявлень з зовнішніми умовами, але і – можливо настільки ж часто – внутрішні душевні труднощі; вони існують навіть тоді, коли зовні все йде гладко. Особливо часто вони являють собою викликані сексуальним потягом порушення душевної рівноваги і почуття – що зустрічається, мабуть, настільки ж часто – неповноцінності, яке може бути причиною надмірної чутливості. Ці внутрішні конфлікти можуть існувати навіть в тому випадку, коли пристосування до зовнішніх умов начебто досягається без труднощів. Іноді навіть здається, що молоді люди, вимушені вступити у важку боротьбу з навколишнім життям, не відчувають внутрішніх проблем, тоді як інші, яким з якихось причин пристосування дається легко, виявляють або сексуальні проблеми або конфлікти, пов'язані з почуттям неповноцінності.

Особи, які мають проблеми, дуже часто бувають невротиками, але було би серйозним непорозумінням змішувати наявність проблематики з неврозом, бо між ними є істотна відмінність: невротик хворий тому, що не усвідомлює своєї проблематики, а людина, що має усвідомлену проблему, страждає від неї, не стаючи хворим.

Якщо спробувати витягти з майже невичерпного різноманіття індивідуальних проблем молодого віку загальне і найголовніше, то натикаємся на певну характеристику, притаманну, схоже, всім проблемам цієї стадії: мова йде про виражене в тій чи іншій мірі застрявання на дитячій стадії свідомості, про опір наявним в нас і навколо нас силам долі, які намагаються втягнути нас у світ. Щось в нас хотіло би залишатися дитиною, бути абсолютно несвідомим або хоча б усвідомлювати тільки своє "Я" і відкидати все чуже, а як максимум – підпорядкувати все інше своїй волі. Хотілося би нічого не робити, а якщо вже щось робити, так заради власного задоволення або ж для того, щоб утвердити свою владу. В цьому проявляється щось на зразок інертності матерії, що в свою чергу виражається у застряганні на попередній фазі, свідомість якої менша, вужча, егоїстичніша, ніж свідомість фази дуалістичної, де індивід поставлений перед необхідністю визнавати і приймати інше, чуже – як своє життя і як "теж-Я",

Опір скеровується проти розширення сфери життя, що є важливою особливістю цієї фази. Втім, таке розширення, ця "діастола" життя, якщо мені буде дозволено вжити вислів Гете, почалося вже задовго до цього. Воно починається для дитини одночасно з її народженням, коли вона виходить з найтіснішого обмеження – материнської утроби, і з цього моменту безперервно зростає, поки не досягає своєї вершини у проблемному стані, коли індивід якраз і починає від нього захищатися.

Що би з ним сталося, коли би він просто перетворився на чуже, на інше, яке теж являє собою "Я", а його колишнє "Я" просто розчинилося б у минулому? Цей шлях уявляється цілком можливим. Хіба не є метою релігійного виховання – починаючи з давньої історії Адама і закінчуючи релігійними обрядами духовного оновлення первісних народів – перетворення людини в те, чого раніше не було, в щось нове, з тим щоб дати відмерти старому?

Психологія вчить нас, що в душі, у певному сенсі, немає нічого старого, немає нічого, що дійсно могло би відійти; навіть після Павла залишився " шашіль сумніву". Той, хто захищається від нового, чужого і відступає до минулого, знаходиться в такому ж невротичному стані, як і той, хто, ототожнюючи себе з новим, втікає від минулого. Єдина відмінність між ними полягає в тому, що один відчужує від себе минуле, а інший – майбутнє. Принципово обидва роблять одне і те ж: вони зберігають вузькість своєї свідомості замість того, щоб розірвати її через протиставлення протилежностей і тим самим домогтися ширшого і вищого стану свідомості.

Було б ідеально, якби все це відбулося в цій фазі життя. Природа, виглядає, аж ніяк не байдужа до стану високої свідомості – цілком навіть навпаки; суспільство теж не цінує таких душевних фокусів, і все ж воно завжди в першу чергу заохочує результат, а не особистість; останнє звикло буває як доповнення. Ці факти змушують прийти до певного рішення, а саме до обмеження доступним для диференціації певних здібностей, які є справжньою сутністю дієздатного в соціальному відношенні індивіда.

Досягнення, корисність і т. д. є ідеалами, які ніби вказують шлях з хаосу проблем. Вони є провідними зірками для розширення і зміцнення нашого фізичного буття, для нашого укорінення у світі, але не для подальшого розвитку людської свідомості, тобто того, що називають культурою. Для молодого віку це рішення є цілком нормальним, і воно, у всякому разі, краще, ніж застрягання виключно на своїх проблемах.

Таким чином, проблема вирішується шляхом пристосування того, що дано минулим, до можливостей і вимог прийдешнього. Людина обмежується доступним, що в психологічному відношенні означає відмову від всіх інших психічних можливостей. Тим самим в одного втрачається частина цінного минулого, в іншого – частина не менш цінного майбутнього. Всі ми, мабуть, пам'ятаємо деяких своїх друзів і шкільних товаришів, котрі свого час випромінювали багатообіцяючі сподівання, але, зустрівши їх знову через кілька років, бачимо їх обмеженими і закостенілими в шаблонах. Такі факти.

Однак, серйозні життєві проблеми ніколи не вирішуються повністю. Якщо вони одного разу будуть виглядати нам вирішеними, то це піде нам тільки на шкоду. Сенс і мета існування таких проблем полягають, мабуть, не в їхньому вирішенні, а в тому, щоб ми постійно над ними працювали. Одне це оберігає нас від отупіння і скам'яніння. Так само і вирішення проблем молодого віку шляхом обмеження себе лиш досяжним є лише тимчасово валідним і нетривким в глибшому сенсі. У всякому разі, стати соціальною істотою і перетворити свою первісну природу так, щоб вона більш-менш відповідала цій формі існування, – це значне досягнення. Цю внутрішню і зовнішню боротьбу можна порівняти з боротьбою дитячого віку за існування "Я". Правда, ця боротьба протікає в основному в пітьмі, але з того, з якою впертістю утримуються надалі дитячі ілюзії, уявлення, егоїстичні звички і т. д., ми можемо судити, скільки ж зусиль було на них витрачено. І те ж саме відбувається тепер з ідеалами, переконаннями, направляючими ідеями, установками і т. д., які ведуть нас у життя в молодому віці, заради яких ми боремося, страждаємо і перемагаємо: вони зростаються з нашою сутністю, ми, мабуть, перетворюємося на них і тому продовжуємо їх ad libitum з тієї ж природністю, з якою молода людина nolens volens виставляє стосовно світу або самого себе власне "Я".

Що ближче середина життя і що більше вдалося утвердитись у своїй особистій точці зору і соціальній позиції, тим сильніше здається, що знайшли правильну лінію життя, вірні ідеали і принципи поведінки. Тому надалі виникає уявлення, що вони непорушні, і з'являється бажання зачепитися за них назавжди. При цьому, однак, залишається без уваги той істотний факт, що утвердження соціальної мети відбувається за рахунок цілісності особистості. Багато, надто багато – життя, яке можна би було прожите інакше – залишається лежати в комірчині припалих порохом спогадів, що часами стають навіть розжареним вугіллям під сірим попелом.

Статистика показує на зростання частоти депресій у чоловіків у віці близько сорока років. В жінок невротичні труднощі з'являються, як правило, дещо раніше. В цій фазі життя, тобто між тридцятьма п'ятьма і сорока роками, йде підготовка істотної зміни людської психіки. Спочатку, правда, це неусвідомлена і невидима зміна – йдеться тут радше про непрямі ознаки змін, що беруть, мабуть, свій початок в несвідомому. Іноді це ніби поступова зміна характеру, в іншому ж випадку з'являються якості, яких не було з часів дитинства, або ж починають слабшати колишні схильності та інтереси, а їхнє місце займають нові, або, що буває дуже часто, починають тверднути і ставати жорсткими колишні принципи і переконання, особливо моральні, що поступово, до п'ятдесяти років, може перерости в нетерпимість і фанатизм – так ніби існуванню цих принципів щось загрожує і тому їх треба випинати ще більше.

Не завше у зрілому віці вино молодості стає прозорим, іноді воно мутніє. Всі ці явища найбільш помітні у людей дещо односторонніх. Іноді вони настають раніше, іноді пізніше. Найчастіше, як мені здається, цей процес затягується тією обставиною, що ще живі батьки даної людини. Тоді ніби надто розтягується юнацька фаза. В основному я спостерігав це у тих чоловіків, батько яких довший час був живим. Його смерть викликала тоді щось на зразок швидкоплинного дозрівання і діяла, так би мовити, катастрофічно.

Я знаю одного побожного чоловіка, який очолював церковну парафію. Приблизно в сорок років ця побожність переросла у нього в нестерпну моральну і релігійну нетерпимість. При цьому характер його ставав все більш не до витримання. Зрештою він став мало чим відрізнятися від похмурої церковної колони. Так він прожив до п'ятдесяти п'яти років, поки одного разу він раптом підвівся посеред ночі з ліжка і не сказав дружині: "Тепер я все зрозумів. Я справжній негідник". Це осяяння не залишилося без практичних наслідків. Останні роки життя він провів в своє задоволення, витративши при цьому більшу частину своїх статків. Очевидно, не така вже й несимпатична ця людина, здатна на обидві крайності!

Дуже часто такі невротичні розлади зрілого віку мають те спільне, що намагаються перенести психологію фази молодості через поріг зрілого віку. Хто не знає таких зворушливих старших джентльменів, які загрузли в безпросвітному міщанстві, які знову і знову витягують на світ Божий давно вже забуті студентські роки і, лиш повертаючись у минуле, до свого героїчного гомерового часу, здатні розпалити полум'я життя? Однак у них, як правило, є перевага, яку не можна недооцінювати, – вони не невротики, а здебільшого лиш занудні і стереотипні люди.

Невротиком швидше є той, кому ніколи не вдавалося здійснити в сьогоденні того, що би йому хотілося, і хто через це не може радіти минулому. Так само як раніше він не зумів звільнитися від дитинства, так і тепер він не в змозі позбутися фази молодості. Напевно, він не може знайти себе в похмурих думках старіння і тому напружено дивиться назад, оскільки дивитися вперед для нього нестерпно. Як інфантильна людина боїться невідомості світу і життя, так і дорослий цурається другої половини життя – так ніби там його підстерігають незнані труднощі, або так ніби це обтяжене для нього жертвами та втратами, з якими він не може змиритися, або ніби минуле його життя було настільки прекрасним і йому настільки дороге, що він не може без нього обійтися.

Але, можливо, це просто страх смерті? Мені, однак, це видається малоймовірним, оскільки, як правило, смерть ще далеко, а тому і дещо абстрактна. Досвід показує, що основою і причиною всіх труднощів цього перехідного періоду радше є глибинна, дивна зміна душі. Для того щоб її охарактеризувати, я би хотів навести в якості порівняння добовий рух сонця. Мається на увазі сонце, що наділене людським почуттям і обмеженою людською свідомістю. Вранці воно з'являється з нічного моря несвідомого, висвітлюючи широкий, строкатий світ, і чим вище воно піднімається небосхилом, тим далі розповсюджує свої промені. В цьому розширенні сфери свого впливу, пов'язаному зі сходом, сонце буде бачити своє призначення, а свою вищу мету вбачати в тому, щоб піднятися якомога вище, і тим самим якомога більше поширити своє благо. З цим переконанням сонце досягає непередбаченої полуденної висоти – непередбаченої, бо через своє одноразове індивідуальне існування воно не могло наперед знати про власний кульмінаційний пункт. О дванадцятій годині дня починається захід. Він за своєю суттю є інверсію всіх цінностей та ідеалів ранку. Сонце вступає у протиріччя з самим собою. Воно ніби прибирає свої промені. Світло і тепло зменшуються аж до повного згасання.

Всяке порівняння кульгає. Але це порівняння кульгає принаймні не більше за інші. Один французький афоризм цинічно і разом з тим смиренно узагальнює сенс цього порівняння: "Si jeunesse savait, si vieillesse pouvait". [Якби молодість вміла, якби старість могла]

На щастя, ми люди, а не сонце, інакше з нашими культурними цінностями було би трудно. Але дещо в нас є від сонця; і ранок, і весна, і вечір, і осінь – це не просто сентиментальна балаканина, а психологічні істини, більше того, це навіть фізіологічні факти, так як полуденний переворот змінює навіть наші фізичні властивості. Для південних народів особливо характерно, що у літніх жінок з'являється хрипкий, низький голос, вуса, жорсткі риси обличчя і різні інші чоловічі ознаки. І навпаки, чоловічий фізичний габітус послаблюється жіночими рисами, наприклад збільшенням жирової прошарку і більш м'яким виразом обличчя.

В етнологічній літературі є одне цікаве повідомлення про індіанського вождя і воїна, якому в середині життя явився уві сні Великий Дух і проголосив, що відтепер той повинен буде сидіти з жінками і дітьми, носити жіночий одяг і харчуватися їжею для жінок. Вождь скорився сну, не втративши своєї репутації. Цей сон є точним виразом психічної революції полудня, початку схилку життя. Життєві цінності і навіть тіло дістають тенденцію перетворюватися у свої протилежності.

Ми могли би, наприклад, порівняти чоловіче і жіноче начала разом з їх духовними особливостями з певним запасом субстанцій, які в першій половині життя витрачаються неоднаково. Чоловік витрачає свій великий запас чоловічої субстанції, і у нього залишається лише невелика кількість жіночої, яку він і починає використовувати. І навпаки, жінка тепер пускає в хід не використаний нею раніше запас маскулінності.

Ще більше, ніж у фізично, ця зміна проявляється в психічно. Як часто, наприклад, буває, що чоловік у віці сорока п'яти – п'ятдесяти років банкрутує, і тоді жінка вдягає штани і відкриває крамницю, де чоловік виконує роль хіба що підручного. Існує дуже багато жінок, у яких соціальна відповідальність та соціальна свідомість пробуджуються взагалі тільки після сорока років життя. У сучасних ділових колах, особливо в Америці, break down, нервовий зрив після сорока років, – явище доволі поширене. Якщо дослідити такого бідолаху ретельніше, то виявляється, що зруйнованим є колишній, чоловічий, стиль, а те, що залишається, є за суттю своєю фемінізованим чоловіком. І навпаки, в тих же колах зустрічаються жінки, які в ці роки виявляють надзвичайну мужність і твердість розуму, відтісняючи на задній план серце і почуття. Дуже часто ці зміни супроводжуються різного роду сімейними катастрофами; адже не так вже важко собі уявити, що буває, коли чоловік проявляє свої ніжні почуття, а дружина свій розум.

Найгірше у всьому цьому те, що розумні і освічені люди живуть, навіть і не підозрюючи про можливість таких змін. Вони вступають в другу половину життя абсолютно непідготовленими. Чи, може, є десь навчальні заклади, і не просто середні, а вищі школи для сорокарічних, які б готували їх до майбутнього життя з його вимогами так само, як вводять в знання світу і життя наших молодих людей школи та інститути? Ні, ми вступаємо в другу половину життя вкрай непідготовленими; гірше того, ми робимо це, перебуваючи під впливом помилкових уявлень наших колишніх істин та ідеалів. Ми не можемо прожити вечір життя за тією ж програмою, що і ранок, бо того, чого багато є вранці, буде мало ввечері, а те, що правильно вранці, ввечері буде вже неправильним. Мені доводилося лікувати надто багато літніх людей і заглядати в потаємні куточки їхньої душі, щоб засумніватися в істині цього основного правила.

Старіюча людина повинна знати, що її життя не збільшується і не розширюється; навпаки, невблаганний внутрішній процес призводить до звуження життя. Якщо молода людина занадто багато займається власною персоною – це є для неї мало не гріхом або, принаймні, небезпекою; для старіючої людини приділяти серйозну увагу своєму "Я" – це обов'язок і необхідність. Сонце ховає свої промені для освітлення самого себе, після того як воно роздавало своє світло світу. Замість цього багато старших люди воліють перетворюватися в іпохондриків, скнар, вузьких педантів і landatores temporis acti або навіть залишатися вічно молодими – жалюгідна заміна освітленню свого "Я", але неминучий наслідок тієї ілюзії, що друга половина життя повинна керуватися принципами першої.

Тільки що я говорив, що у нас немає шкіл для сорокарічних. Це не зовсім так. Наші релігії з давніх пір є або колись були такими школами. Але для скількох людей вони ще ними є? Скільки старших людей дійсно були виховані в одній з таких шкіл для таємниць другої половини життя, для старості, смерті і вічності?

Зрозуміло, людина не жила б сімдесят і вісімдесят років, якби така тривалість життя не відповідала сенсу її виду. Тому вечір її життя також повинен мати свій сенс і мету, він не може бути жалюгідним придатком до ранку. Безсумнівно, сенсом ранку є розвиток індивіда, його облаштування у зовнішньому світі, продовження роду і турбота про потомство. Це є очевидною природною метою. Але якщо ця мета досягнута, і досягнута навіть з надлишком, чи має надбання грошей, подальше завоювання та розширення простору свого існування переходити за межі розумного сенсу? Той, хто таким чином без потреби переносить закон ранку, тобто природну мету, на другу половину життя, повинен рахуватися з душевними втратами точно так само, як юнак, який намагається перенести свій дитячий егоїзм у зрілий вік, повинен розплачуватися за цю свою облуду соціальним неуспіхом. Надбання грошей, соціальне існування, сім'я, потомство є всього лише природою, а не культуру. Культура знаходиться по той бік природної мети. Тоді, можливо, культура є сенсом і метою другої половини життя?

У первісних племен, наприклад, ми бачимо, що майже завжди старші люди є охоронцями таїнств та законів, а насамперед в цьому і виражається культура племені. Як виглядає в цьому сенсі у нас? Де мудрість наших людей похилого віку? Де їхні секрети і віщі сни? Радше люди похилого віку у нас мало не намагаються мавпувати молодим. В Америці вважається, так би мовити, ідеалом, якщо батько є братом для своїх синів, а мати де тільки можна – молодшою сестрою своєї дочки.

Я не знаю, що в цій облудній плутанині можна віднести до реакції на перебільшення в минулому статусу, а що до фальшивих ідеалів. Останні, безсумнівно, існують: кінцевий пункт для таких людей знаходиться не попереду, а позаду них. Тому вони спрямовуються назад. Можна погодитися з ними в тому, що важко побачити, які інші кінцеві пункти повинні бути в другій половині життя порівняно з цілями першої: розширенням життя, корисністю, дієздатністю, утвердженням в соціальному житті, передбачливим пошуком належної пари і добрих позицій для свого потомства – мета життя досягнута! На жаль, це не може бути достатнім змістом і метою для багатьох людей, які вбачають у старінні лише згасання життя і відчувають, що їхні колишні ідеали потускніли і віджили. Звичайно, якщо б ці люди ще раніше встигли наповнити до країв і спорожнити до дна чашу свого життя, то тепер вони би відчували себе, мабуть, інакше; їх би нічого не утримувало, все, що могло згоріти, згоріло би, і спокій старості був би для них бажаним. Але нам не можна забувати, що мало хто з людей вміє жити і що мистецтво жити є до того ж найважливішим і найбільш рідкісним з усіх мистецтв – вичерпати всю чашу краси, кому це вдавалося? Так що для більшості людей дуже багато чого залишається непрожитим – часто навіть можливості, які вони не змогли б реалізувати при всьому бажанні, – і, таким чином, вони переступають через поріг старості з несповненими домаганнями, які мимоволі змушують їх дивитися назад.

Таким людям дивитися назад особливо фатально. Їм найбільше потрібна перспектива, прицільна точка в майбутньому. Тому у всіх основних релігіях є свої обіцянки стосовно потойбічного життя, є своя понадсвітова мета, яка дозволяє смертному прожити другу половину життя з такою ж цілеспрямованістю, що й першу. Однак, наскільки переконливою для сучасної людини є мета розширення і кульмінації життя, настільки ж сумнівною або просто неймовірною для нього є ідея продовження життя після смерті. І все ж кінець життя, тобто смерть, може бути розумною метою лише в тому випадку, якщо життя настільки жахливе, що врешті-решт тішишся його завершенню, або коли є переконання, що сонце з такою ж послідовністю, з якою воно піднімається до полудня, прагне до свого схилку, "щоб світити далеким народам". Однак вірити є нині настільки нелегким мистецтвом, що для частини людства – особливо освіченої – це стало майже недоступним. Ми надто привчені до думки, що in puncto безсмертя і т.п. існують різні суперечливі думки і немає жодних переконливих доказів. Оскільки нашим сучасним гаслом, що має, видно, безумовно переконливу силу, є наука, то би хотілося мати "наукові" докази. Але мислячі освічені люди знають абсолютно точно, що подібні докази відносяться до філософських неможливостей. Про це просто нічого не можна дізнатися.

Чи можу я стверджувати тут, що з тих же причин нам не дано знати, чи все ж таки щось відбувається після смерті чи ні? Відповідь є non liquet, ні позитивною, ні негативною. Ми просто не знаємо про це нічого науково певного і тим самим знаходимося точно в такій же ситуації, як, наприклад, при обговоренні питання, чи є життя на Марсі; при цьому  життя на Марсі, якщо воно існує насправді, абсолютно нічого не залежить від того, чи погоджуємося ми з його існуванням чи його заперечуєм. Воно можуть бути, а може і не бути. Так само виглядає справа з так званим безсмертям, і тому ми можемо відкласти проблему ad acta.

Тут, однак, пробуджується моя совість лікаря, яка наказує

 мені висловити ще деякі важливі міркування з цього питання. Я виявив, що цілеспрямоване життя в цілому краще, багатше, здоровіше, ніж безцільне, і що краще йти вперед разом з часом, ніж назад проти часу. Для психотерапевта старша людина, нездатна розлучитися з життям, здається такою слабкою і хворою, як і юнак, який не в змозі його вибудувати. І справді, як в тому, так і в іншому випадку мова часто йде про одну і ту ж дитячу жадібність, про той же страх, про ту ж впертість і свавілля. Як лікар я переконаний, що, так би мовити, гігієнічніше бачити в смерті ціль, до якої треба прагнути, і що опір цьому є чимось нездоровим і ненормальним, бо він робить другу половину життя безцільною. Тому, виходячи з точки зору душевної гігієни, я вважаю надзвичайно розумними всі релігії, які мають мету, що стоїть понад цим світом. Якщо я живу в будинку і знаю, що протягом двох тижнів він впаде на мою голову, то ці думки завдадуть шкоди всім моїм життєвим функціям; якщо ж я, навпаки, відчуваю себе впевненим, то зможу спокійно і нормально в ньому жити. Отже, з психотерапевтичної точки зору, було би краще, коли б ми могли думати, що смерть – це лише перехідний період, частина невідомого великого і довгого процесу життя.

Хоча більшість людей не знає, нащо організм потребує солі, все ж, її вимагають, керуючись інстинктивною потребою. Так само і в психіці. Більшість людей з давніх-давен вже відчули потребу вірити в продовження існування. Тому ми зі своєю констатацією знаходимося не осторонь, а посередині магістрального шляху життя людства. А значить, з позиції життя ми міркуємо правильно, навіть якщо і не цілком розуміємо, про що думаємо.

Та й загалом, чи ми коли-небудь розуміємо те, про що думаємо? Ми розуміємо тільки таке мислення, яке є простим рівнянням, з якого ніколи не вийде більше того, що нами в нього вкладено. Це інтелект. Але крім нього існує мислення в елементарних образах, символах, більш давніх за історичну людину, які здавна є у неї вродженими і які, переживаючи всі покоління і залишаючись вічно живими, становлять підґрунтя нашої душі. Повноцінне життя можливе лише в злагоді з ними; мудрість – це повернення до них. Насправді мова не йде ні про віру, ні про знання; мова йде про узгодження нашого мислення з споконвічними образами несвідомого, що породжують будь-яку думку, над розгадкою якої постійно б'ється наше свідомість. І однією з цих архаїчних думок є ідея про життя по той бік смерті. Наука непорівняльна з цими символами. Це ірраціональна даність, апріорні умови уяви, які просто є, а їхні закономірності і функції наука може досліджувати лише a posteriori, приблизно як функцію щитовидної залози, яка до XIX століття також вважалася непотрібним органом. Для мене ці образи є свого роду органами душі, про яких я дбаю в міру можливого, тому я зобов'язаний сказати літньому пацієнтові: "Ваш образ Бога або ваша ідея безсмертя атрофована, через це у вас порушений обмін речовин". Стародавнє φάρμακον άθανασίαζ, ліки безсмертя, мають більше  сенсу і глибини, ніж ми вважаємо.

На закінчення я б хотів на мить повернутися до порівняння з сонцем. 180 градусів нашої життєвої дуги розпадаються на чотири частини. Перша, східна чверть, є дитинством, це безпроблемний стан, де ми є проблемою для інших, але поки ще не усвідомлюємо власної проблематики. Усвідомлена проблематика поширюється на другу та третю чверті, а в останній чверті, в старості, ми знову поринаємо в той стан, де ми, не піклуючись про свій стан свідомості, знову радше стаємо проблемою для інших. Дитинство і старість, хоча і надзвичайно відрізняються одне від іншого, мають все ж щось спільне, а саме зануреність в несвідоме. Оскільки душа дитини розвивається з несвідомого, то в її психології, теж вельми непростій, розібратися все ж легше, ніж в психології старця, який знову занурюється в несвідоме і поступово в ньому розчиняється. Дитинство і старість є безпроблемними станами життя, тому я їх тут і не розглядав.

["Neue Zürcher Zeitung" 14/16, März 1950]