Мешкаючи в Нью-Йорку, місті вавилонського велелюддя, самотність, здавалося б, остання прикрість, яка здатна нас підстерегти. Але звісно, що самотність пантрує за нами незалежно від місця перебування. Це не стан місця, це – відчуття. Чому я хочу поміркувати про самотність? Може тому, що в оці осінні дні дозволяю собі випити капучіно чи яблучний сидр на свіжому повітрі побіля Астор плейс. Тут з десяток металевих столиків й чимало спостерігачів, як я їх називаю, тобто тих, хто так само присів з кавою або просто відпочити від втомливої прогулянки містом. Присів і споглядає. Дехто вкарбувався в пам’ять. Серед них – кілька осіб похилого віку. Вони гріються під вересневим сонцем й вицвілими поглядами поїдають перехожих. Переважно тих, хто виринає з двох найближчих станцій сабвею. Сюди сходяться репери, тут сидять розвізники харчів. Інколи може зупинитися, щоби зіграти кілька відомих мелодій, саксофоніст чи промчить якийсь шаленець на скейтборді. Постійний рух, тисячі ніг, перехожі в дивовижних костюмах навіть не привертають на себе уваги, бо ця мозаїка тіл, кольорів, звуків схоже нікого уже не дивує. Одне слово: і для ока, і для вуха, і для розмислу – рай невимовний. Тож для самотності й роздумів про неї місця в цьому дивовижному рухові, здавалося б, нема. Але це тільки на перший погляд.
Як правило, власне старість асоціюється зі самотністю. Мабуть, у цьому є раціональне зерно, бо старість не потребує колишніх розваг, пильніше прислухається до ритму свого серця, менше уживає слів на позначення предметів світу. Їй, старості, більше потрібна зграйка голубів, що злітаються на дармовий хліб, аніж колишні друзі. Я уже колись писав, що Нью-Йорк – місто самотніх. Можливо, тому мені так видалося, бо я знав чимало таких мешканців. Один з них – мій приятель Юджін. Йому я присвятив есей «Lost in America» та зробив героєм оповідання «У середу, коли забирають сміття». Юджін-текст почувається як власне текст. Самотність в Нью-Йорку, тобто самотність Юджіна, була явлена мені нащодень. Те, що його рятували в останні роки книжки і читання, було мені зрозуміло. Було теж ясно, що музика також скрашувала його самотність. З ним траплялися пригоди, він шукав своє ґранатове пальто, він бідкався, що мусить позбутися книжок, він розумів, що з кожним днем його самотність забирає книжки, псує музику і стає більшою за всесвіт. Пригадалося оповідання Григора Тютюнника «Вуточка» – елегійна розповідь про життя старої осліплої жінки, покинутої усіма, навіть рідними синами. Вуточка і Юджін подібні так, як подібне будь-яке людське життя. Так от, сидячи за металевим столиком і слухаючи реперів, я помітив геть ветхого старика з паперовим горнятком Mud. Він був схожий одночасно на Юджіна і Вуточку, але було в ньому щось своє, індивідуальне. Звідки мені знати, хто він? Інтуїція підказувала, що він годинами тут сидить – вбиваючи уже не потрібний йому час. Він сьорбав каву, облизуючи язиком піну з кутиків вуст, й нікуди не поспішав. Інколи витягував з торбинки булку і, розламуючи, розкидав навколо себе – в сподіванні на голубів. Голуби зліталися. На нього ніхто не звертав увагу, він був невидимий для всіх – тільки не для мене. Я розділяв з ним його самотність, хоча він про це й не підозрював. І тоді я подумав: «А може йому в цій самотності добре? Може, він звик до неї, як пес до свого господаря?»
Самотність не вибирає ні місця, ні віку. Відчуття одинокості приходить тоді, коли стоячи перед стежкою чи перед закинутим будинком, розумієш, що ти один і стежка та чи будинок – одні. З цієї однини народжується туга безсенсовності тебе, стежки і будинку. Одне слово, відчуття зайвості або непотрібності.
Якщо брати ширші контексти, то навіть в євангелістських описах Гетсиманського саду та останніх годин Ісуса перед арештом прочитується самотність. Учнів зморив сон, а Спаситель один на один зі своїми молитвами, сумнівами і тривогами. Космічна самотність, що оточила Гетсиманський сад, передує тривогам жертвоприношення.
Отож самотність, відчуття загубленості серед людей і світу потрібна нам, щоби зрозуміти й відчути гармонію повноти життя. Даремно, що ніщо не вічне: і самотність минуща, і повнота життя нетривка. Якщо справді вислів Фройда підказує нам, що ми входимо у світ самотніми і самотніми його залишаємо, то боятися самотності чи уникати про неї розмови не варто. І якщо ми погодимося на це, то принаймні будемо готові до тих випробувань самотністю, коли її жовч нестерпна. Можна припустити, що самотність – як клінічна смерть, такий своєрідний перепочинок, тайм-аут, щоби перебувши в ній повернутися до веремії подій та голосів.
У розмові про самотність оминути Сартра не вдасться: якщо ти почуваєшся самотнім, коли ти один, – значить в поганій компанії. Цікаво, а що, до Сартра ніхто не відчував самотності? Чи ніхто її не описував? Найближча до самотності поезія. Взагалі мистецтво – це справа множинних самотностей, тобто тих, хто усамітнюється заради якогось жертвоприношення. У випадку поезії – для розмислів та писання віршів. Залишимо самотність, Cартра і поезію, щоби поміркувати про усамітнення, тобто свідомий вибір одинокості. І хоча самотність й усамітнення зі спільнокореневим «сам» – все-таки вони різні за значенням. Самотність навалюється внаслідок певних обставин – покинутості, загубленості, а от усамітнення – добровільний процес самозамкнутості, випадання з соціуму. Очевидно, що кожен проживав підступи самотності, якоїсь невпевненості, покинутості. І кожен жадав усамітнення, коли накипало через край.
У ті хвилини, коли буває нестерпно прикро, я беру ровер. У мене є два маршрути: або уздовж океану до улюбленої лавки, а там – відкритий океан та рибалки. Або ж у протилежний бік, попри закинуті й обгороджені ангари для літаків, що залишилися ще від Другої світової війни. Тепер вересень, і гуси, яких улітку не так часто побачиш, великими зграями сідають на футбольні поля або ж трикутними ключами пролітають над головою, весело ґелґочучи. Тим другим маршрутом мені подобається більше, хоча він коротший, але я знаю, що зустріну кілька акацій. У цій околиці вони вкоренилися тільки там. Можна, звісно, береговою лінією спробувати поїхати далі, але переривають велодоріжку або пляжі, або дрімучі зарослі очерету та різних рослин, назви яким не знаю. Ровер мій помічник в тому усамітненні. Без нього я б ніколи не побачив усіх океанічних краєвидів та заростей, які бачив роками, прокладаючи незнані мені маршрути. Він співучасник та перший слухач вимовлених уголос віршованих рядків, які приходять під час таких поїздок. І не тільки віршованих. Мені конче потрібно заїхати так далеко, щоби ніхто не турбував. Якщо мартини чи баклани, то це не біда. Якщо самотні рибалки – теж годиться. Я тягну за собою ровер по піску, щоби знайти камінь-валун або ж стовбур дерева, який чи то прибила хвиля, чи дужий вітер перекотив з найближчої посадки, – і всідаюся, щоби наслухати музику хвиль. Безмежний океан підтримує моє усамітнення. Припливи додають своєрідного ритму. Мовчазні рибалки геть вдалині вистоюють свою рибальську вахту, але мені не видно ні їхнього улову, ні вудок. Розкіш для ока у цій панорамі океанічного простору і розкіш для вуха – наелектризована тиша, яку порушує тільки приплив. Інколи – скрик мартина. Інколи – швидкісний політ баклана, який летить так низько, що, здається, ось-ось черкне крилами збурунену хвилю. Десь далеко Мангеттен, а тут я бачу, як народжуються фіолетові сутінки, ще трохи – і вони вийдуть на мій берег. В усамітненні солодко, але треба повертатись домів.
14.09.2024