Вже вкотре? Вже, здається, вчетверте я знаходжу різні моделі української дійсності в африканських репортажах Ришарда Капусцінського. Точніше, знаходжу я їх там набагато частіше, але вже вчетверте використовую котрусь із них для потреб власного тексту. Тільки цього разу мені йдеться не про типологічну подібність між Україною і такими чи сякими державами Африки, а про те, наскільки ми як суспільство виявилися дурнішими за групу змальованих Капусцінським «пересічних» африканських пасажирів автобуса Асмара-Массава.
А так, то мушу заявити, що Зеленський – мені не ворог. Бо Зеленський мені – у його ж квартальному стилі каламбурячи – це просто ссущій пустяк. Натомість усі ті, що віддали за нього свої голоси на минулих виборах, – вони мені вороги поголовно. Хоч і легко зауважити, що не всі вони – поголовно однакові, а часом навіть дуже одні від одних далекі. Далекі, але мети досягли спільної: усунули від влади ненависного їм усім Порошенка. Власне, бажання за всяку ціну його усунути – це і є та єдина риса, яка їх згуртувала.
Хто вони такі – ці ворожі мені «вони»? Ділити на категорії можна вздовж і впоперек, що вже й зробили автори численних – передусім соцмереживних – публікацій. Я цих основних категорій розгледів три.
По-перше, представники «русского міра» в Україні – незалежно від того, прихильність до яких ідеологій вони в нападі самоомани декларують. Обурюватися їхнім вибором і звертати до них гнівні тиради немає сенсу. Все по-чесному: на війні як на війні. «Русскій мір» для того зокрема й існує, щоб на світі не було України. Україна, якщо хоче вижити, мусить позбутися «русского міра» в собі. Хто переможе, той згодом і залишить нащадкам спогади про свою звитяжну боротьбу проти зла на боці добра.
По-друге, звичайні ідіоти. Природно, що давньогрецькі винахідники демократії першими усвідомили не лише очевидні плюси цього устрою, а й передбачувані його мінуси. Головний плюс полягав, зрозуміло, в запобіганні тиранії і будь-яким проявам «культу особи». Головний мінус – у тому, що колективні рішення розумово відсталих і емоційно нестабільних народних мас можуть виявитися для життя держави ще небезпечнішими, ніж неконтрольовані вибрики одноосібного тирана.
Відтак, оголосивши участь у керуванні державою не просто правом, а обов’язком кожного громадянина, давні греки водночас не допустили до цієї участі позбавлених елементарної освіти жінок і позбавлених почуття громадянської відповідальності рабів. Крім того, були ще люди, яких політика абсолютно не цікавила, тож вони добровільно оминали всі ті ареопаги з екклесіями десятою дорогою: ніде не засідали, ні за що не голосували і не обіймали ніяких посад. Якраз їх давні греки лагідно й називали ідіотами, що початково означало аполітичних, приватних осіб. Справедливим був цей принцип чи ні, але в підсумку виявилося, що епоха саме такої давньогрецької демократії і епоха найвищого розквіту давньогрецької культури – це одна й та сама епоха.
Відтоді світ – принаймні у своїй «цивілізованій» частині – дещо змінився: рабів відпустили на волю, жінки ж емансипувалися, просвітилися і закономірно вибороли собі (або продовжують виборювати) рівні з чоловіками права. Ще інакша метаморфоза трапилася з ідіотами: переродившись у звичайних недоумків і розплодившись у геометричній прогресії, вони однак – на відміну від своїх античних попередників – натовпами повалили на виборчі дільниці. Мало того, що нинішні ідіоти не мають зеленого поняття про розподіл повноважень між гілками влади, вони ще й не вловлюють жодної різниці між метафорою й автологією, між трагічним і комічним, між телесеріальним образом дійсності й самою дійсністю. Так і голосують: страждаючи у реальному світі, але порятунку шукаючи – у віртуальному. Як і представників «русского міра», критикувати ідіотів безглуздо. Ідіоти – їх ще іноді евфемістично називають «простими людьми» – віддавна становлять більшість в усіх країнах, тільки в деяких із них – політично найдосвідченіших – елітам іноді вдається непомітно скеровувати їхню енергію в загальнокорисне русло. У нас такі еліти ще не сформувалися та вже, судячи з усього, в найближчі десятиліття й не сформуються.
Нарешті, по-третє, ідіоти заголовкові, тобто не звичайні, а ідейні, причому на словах – проукраїнські. Строго кажучи, ідіотами вони зовсім не є, бо зазвичай це люди освічені, люди, які знаються на державних устроях і політичних системах та мають чітко артикульовані ідеологічні переконання. І незважаючи на це – чи радше внаслідок цього – в критичних ситуаціях вони часто поводяться цілком ідіотично, ставлячи свої хоч би й найпрогресивніші, але в цей конкретний момент другорядні теоретичні постулати вище за хоч би й найархаїчніші, але в цей конкретний момент необхідні для практичного виживання держави гасла.
Описані Ришардом Капусцінським у «Гебані» пасажири африканського автобуса, певно, були менш обізнаними в ідеологічних доктринах, зате мали виразно сильніший інстинкт самозбереження. Отже: «наш автобус, колір якого вже неможливо визначити, бо його корпус багаторазово клепаний і дірявий від іржі, рушає стрімголов терасами урвистих схилів… На трасі в сто кілометрів – кілька сотень віражів, насправді вся траса – це суцільні віражі, при цьому вузька дорога, покрита сипким гравієм і ріденьким шутром, весь час – без будь-яких бар’єрів чи відбійників – біжить над прірвами. На багатьох поворотах, якщо хтось не має страху висоти і може подивитися вниз, видно, що глибоко на дні урвища лежать розбиті автобуси, вантажівки, бронетранспортери і скелети всілякої худоби». Та попри все автобус, яким подорожував Капусцінський, щасливо доїхав до місця призначення. Сталося це завдяки тому, що на кожному повороті пасажири – і ті, що сиділи ліворуч, і ті, що сиділи праворуч, – не відстоювали свою лівизну чи правизну, а на знак водія солідарно переміщалися у протилежний від безодні бік.
Звісно, демонструвати ідіотичну поведінку вміють в Україні як ліві, так і праві. Проте на останніх президентських виборах передували у цьому змаганні все-таки ліваки (еге ж, не всі, але вистачило): наприклад, з ентузіазмом беручи на кпини висунуте Порошенком гасло: «Армія, мова, віра». Що ніби й логічно: якщо ти, скажімо, позиціонуєш себе як ліво-ліберала, то твоє ідеологічне сумління має наказувати тобі не вестися на право-консервативні гасла. Але бездоганною ця логіка є тільки тоді, коли ти плавно мчиш рівнесеньким автобаном у комфортабельному «коучі» і можеш нічим особливо не перейматися, крім чистоти свого світогляду. Себто коли маєш щастя жити у котрійсь із мирних і високорозвинених країн Заходу, яка всі твої і свої справжні проблеми вирішила ще до твого народження. Коли ж ти в часи війни долаєш у роздовбаній колимазі карколомні повороти, кожен із яких може виявитися останнім, то, мабуть, ліпше на мить забути, лівий ти чи правий: щоб не доводилося потім надовго забувати про існування власної держави.
Чому Петро Порошенко будував свою виборчу кампанію на право-консервативних цінностях? Гадаю, не тому, що вважав їх найважливішими на віки вічні, а тому, що вважав їх актуальними на сьогодні. Бо знав з історії минулих воєн: саме вони дозволяють максимально ефективно мобілізувати народ на опір зовнішньому агресору. Не врахував лише, що це не спрацьовує з народом, для якого армія, мова й віра агресора все ніяк не стануть чужими.
Хай погано – з патетичними вигуками і смородом у занехаяному салоні – але Порошенко віз Україну в рятівному напрямку: геть від Москви. Ідейні ідіоти допомогли двом іншим категоріям виборців замінити його на півдорозі голограмою без водійських прав, відморожене оточення якої негайно почало шарпати кермом у різні боки. У кращому разі наш державний автобус тепер повернеться туди, звідки виїхав п’ять років тому. У гіршому – доповнить побачену Капусцінським на дні урвища картину. Хто з якихось причин уціліє, той серед понівеченого залізяччя і розкиданих кісток зможе досхочу надискутуватися про переваги лівої ідеології над правою або навпаки.
15.07.2019