Продовжимо. Сьогоднішня робоча гіпотеза така: означник без означуваного Зеленський і його псевдопартія «Слуга народу» – це найпаскудніші явища в українській політиці за всю історію нашої незалежності, і саме тому вони здобули такі тріумфальні перемоги на останніх президентських і парламентських виборах відповідно. Те, чого в політичному сенсі немає, тобто український народ, нарешті дочекалося появи таких самих симулякрів і з ентузіазмом за них проголосувало.
Можна безкінечно перераховувати всі проколи Петра Порошенка і його бездарного, а подекуди й зловмисного оточення. Можна ще раз понарікати на присутність в Україні вороже налаштованих до всього українського носіїв «русского міра» і тих ідеологічно підкованих розумак, які продемонстрували принциповість і вирішили, що ліпше відморозити вуха, ніж надягнути шапку старомодного фасону. Тільки все це – з погляду електоральних відсотків чинники другорядні: квартально-віртуальний ансамбль «Зе і Ко» впевнено переміг би і без них. Бо головна причина його перемоги лежить деінде.
У причини цієї є чимало назв. Приміром, Ортеґа-і-Ґассет ще в 1930 році назвав її бунтом мас, маючи на увазі не так власне бунт, як той факт, що маси поступово, але швидко взяли у свої невмілі й безвідповідальні руки владу над суспільним життям Європи. А що є основною характеристикою мас? Лєшек Колаковський, знаний своїм читачам як людина стримана й поблажлива, у приватних розмовах дозволяв собі бути прямолінійнішим і говорив приблизно так: якщо ви не розумієте логіки якихось подій, то нагадуйте собі, що 80% людей – це ідіоти. Як уточнює польський політфілософ Марцін Круль, Колаковському йшлося не про розмовно-медичне, а про антично-політичне значення слова «ідіот». І в такий ото спосіб я повертаюсь до того, про що говорив минулого разу. Чи можливо, щоб аж стільки людей на світі були клінічними ідіотами? Звичайно, ні. Але політичними – безперечно.
Ситуації, в яких емоційно розбуджені, але розумово нерозвинені маси беруть гору над професійними елітами, періодично (і, звісно, не без вини самих розсварених та часто корумпованих еліт) повторюються в історії – і тоді в постраждалих від цієї пошесті суспільствах настають усілякі катаклізми. На момент, коли Ортеґа-і-Ґассет писав про це, маси – вони ж «прості люди», вони ж політичні ідіоти – вже привели до влади більшовиків у Росії і фашистів в Італії. Ще за кілька років вони ж приведуть до влади в Німеччині єфрейтора Адольфа Гітлера, якого «цивілізована» Європа спочатку сприймала за блазня і дуже з нього сміялася.
Саме так поставали найкривавіші тоталітарні режими ХХ століття: верхи не могли, низи не хотіли, тож у політику приходили популісти без жодних морально-юридичних гальм і доступними масам словами пояснювали, хто винен і що робити. Показово, що ні Ленін, ні Гітлер не вважали за потрібне витрачати агітаційну енергію на кілька жалюгідних відсотків інтеліґентських голосів. Занюхавши «дух часу», обоє не сумнівалися, що для успіху в нових обставинах їм цілком вистачить емоційно-пропагандистської роботи з масами. І мали рацію. Маси радісно закивали головами, мовляв, правильно, хай влада служить народу, ми самі будемо вирішувати, як нам жити, зробимо їх разом. І зробили. Після чого, не встигнувши відійти від ейфорії, опинилися в тотальному рабстві і з просто мас перетворилися на масових злочинців і масових жертв одночасно.
Переконавшись на прикладі більшовизму й нацизму, що від нічим не обмеженого популізму до нічим не обмеженого тоталітаризму один крок, політичні еліти повоєнної Західної Європи мусили знайти компроміс, який забезпечив би народним масам максимально широкі – зокрема й виборчі – права, але, з іншого боку, убезпечив би їх від їхньої власної дурості та її екстремальних наслідків. Таким компромісом і став ліберально-демократичний лад, заснований – крім принципу представницької влади більшості – на цілій системі писаних і неписаних правил, обмежень і противаг.
Метафорично кажучи, ліберальна демократія – це в міру порядний ресторан. Якщо в тюремній їдальні тоталітаризму в’язневі залишається або їсти те, що дають (читай: голосувати за призначеного режимом безальтернативного кандидата), або, ризикуючи життям, оголошувати голодування, то в ліберально-демократичному ресторані сповнений самоповаги клієнт справді сам вибирає собі страву за смаком, залежно від бажання й досвіду дослухаючись або не дослухаючись до порад офіціанта. А однак тут і прихована запобіжна хитромудрість ліберальної демократії. Бо хоча, як сказано, клієнт здійснює вибір самостійно, вибирає він все-таки з меню, заздалегідь складеного для нього керівництвом ресторану (читай: політичними елітами). Ось тобі перелік салатів і супів, ось рибні страви, а ось м’ясні, ось тут десерти, а тут вина, кави й чаї. Але, скажімо, порцію гівна на лопаті клієнт замовити не може: нема такого пункту в ліберально-демократичному меню.
Зекоманда не змигнувши оком переступила цю межу. Мало того: зепопулізм виявився навіть популістичнішим за популізм Леніна й Гітлера, які для початку завдали собі труду індоктринувати маси і щойно потім, із майстерним цинізмом видавши свої ідеї за народні прагнення, заходилися їх реалізовувати. Зекоманда вчинила простіше й геніальніше. У нас немає ніяких ідей, – заявили ці пройдисвіти, – хай люди самі нам напишуть програму, хай народ вирішує, куди має рухатись Україна, і хай у нас тепер кожен буде президентом. Одне слово, ставши в услужливу позицію, цей колективний офіціант, не подаючи меню, запитав: «Чєво ізволітє?». Очманіле від такої свободи вибору народонаселення відповіло: «Іменно гівна на лопаті й ізволім. Малоросійського гівна на совковій лопаті». І негайно його отримало – разом із заохоченням приносити з собою які завгодно ідеологічні приправи, щоб кожен споживач міг досмачити основну страву на власний розсуд.
Чи формально демократичне – як у випадку того ж Гітлера з його відсотками – захоплення зекомандою влади у всій її повноті обернеться для України тоталітаризмом? У класичному розумінні радше ні. Але якоюсь гібридною диктатурою – вельми можливо. Оптимісти намагаються нас заспокоювати, наводячи такі, наприклад, аргументи: по-перше, не ті часи; по-друге, цю галайстру характеризує згадана відсутність не лише тоталітарної, а й взагалі будь-якої ідеології. На це песимісти відповідають, що, по-перше, часи настали якраз ті: досить подивитись, яка хвиля популізму накриває сьогодні найрізноманітніші держави від Польщі й Угорщини до Великобританії й США, причому лідери щонайменше трьох із них дедалі виразніше демонструють диктаторські замашки. А по-друге, ідеологія у цій справі – чинник важливий, але далеко не єдиний. Теоретично нацистська ідеологія була людиноненависницькою, а комуністична – людинолюбною, на практиці ж обидві призвели до однакових результатів, бо, як показав історичний досвід, вирішальною для встановлення тоталітаризму є саме повнота влади, а не її ідеологічне підґрунтя. Зрештою, коли група каламутних типів дереться без жодної ідеології на так званий владний Олімп, то чи ж не є це свідченням того, що влада цій групі потрібна не заради втілення хоч якоїсь політичної візії, а заради самої влади? А чи хтось чув, щоб каламутні типи, яким влада потрібна заради самої влади, добровільно нею ділилися?
Коротше. Попрощавшись із мріями дожити до такої України, яка б мене влаштовувала, я віднині мріятиму принаймні дочекатися тієї миті, коли зелекторат як слід розкуштує вибрану ним страву і побачить виставлений йому офіціантом рахунок.
05.08.2019