«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
I N V O C A T I O
Від найдавніших часів, здіймаючи погляд до неба, людина зверталася до богів по допомогу, кликала їх, закликала прийти (ще ж не знала, що «бог близько, побіч, у тобі», як про це згодом Сенека). Чи не найвідоміший з таких молитовних закликів, інвокацій, – у Сапфо, в її зверненні до Афродіти: «Рясношатна Зевса безсмертна доню, / Афродіто, вправна сердець крутійко, / Годі вже тих мук, не карай мою ти / Душу, владарко, / А прилинь сюди...» До Афродіти – як до своєї високої опікунки, ледь не приятельки, щиро вірячи, що таки прийде, розрадить і порадить. Буде хай невидима, але при ній, з нею.
Спливали віки – й боги даленіли, наче справді переселились кудись у «міжсвіти», а чи збайдужіли до надокучливих, з їхніми клопотами, людей, як про це з усмішкою, в бурлескному тоні – Горацій у першій своїй сатирі: «От і розгнівавсь Юпітер на них (та як не гнівитись?), / Щоки обидві надув і мовив, що більше не буде / Слухати, хто б там про що благав його молитовно» (мовляв, не догодиш: самі не знають, чого хочуть)...
Та наспів час християнської доби, до якої так близько підійшов Сенека з його уявленням про розум як «частку божественного духу, зануреного в людське тіло»... Бог-Творець у трьох Його Іпостасях: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий... Поглибило у прямому значенні свій сенс слово «in-vocatio»: «ín-voco» – кличу, щоб увійшов у мене, закликаю... «Воньмім» (грецьк. prosсhómen) – це заклик дослухáтися до слова Божого, повністю йому віддатися, про-йнятися ним. «Воньми їх стону і пошли / Благий конець, о всеблагая!..» (Марія.) Вступ до поеми – чудовий зразок високого (отже й глибокого) стилю української мови, як його розумів, як відчував Тарас Шевченко.
«Де ж є таке місце в мені, – задумується у "Сповідях" св. Августин, – куди б увійшов у мене мій Бог; Бог, який створив Небо й землю?.. Чи й справді, Господи Боже мій, є в мені щось таке, щоб охопило Тебе?.. Чи Небо й земля, що їх створив Ти, й у яких мене створив, охоплюють Тебе?.. А чи тому, що без Тебе не могло б бути всього сущого, й стається так, що усе воно, суще, охоплює Тебе?.. Значить, через те існую і я, хто жадає, щоб Ти прийшов у мене, я, кого б і не було, якби Ти не був у мені?..»
«Бог в усьому. Все – в Богові» – найстисліший зразок найуживанішої в римлян стилістичної фігури (commutatio). Найглибший, найзворушливіший вияв цього слова «invocatio» – в молитовному зверненні (заклику) до Святого Духа: «Царю небесний, утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші»...
І знову – Сенека, його розуміння повноти життя: «Життя довге, якщо воно наповнене» (vita longa, si plena est). Наповнене (виповнене) думкою, що в пошуках істини, отже – Бога...
16.09.2024