У нашої мами було дві тети, які називалися Галями, Галинками. І одна найближча товаришка – теж Галя: від дитинства і досі, коли мами вже нема. Мама сакралізувала імена з минулого, уважала на них, правильно додаючи у перелік щовечірньої молитви за всіх і за все. І все ж. Коли принесла знайдене на стежці у міському шаховому сквері (там якраз, дбаючи про такий-сякий поступ міста, зробили кілька альтанок із непорушними шахівницями), то не побоялася номінувати то пташеня Галею. На місці скверу до сорокових була найстаріша синагога (божниця, казала мама). Відколи відійшли німці, повиростали великі дерева, які осідлали ворони, бо їм було затишно у верховітті. Одне пташеня впало. Мама його забрала додому. Як перед тим забирала кицю Агрестинку з цвинтаря чи песика Мушку з кам’яного порога найстаршої аптеки. В кожному разі Галя дійшла на маминих руках додому вже Галею. Мама була педіатром і якийсь час працювала із покинутими після породу дітьми.
Киця Киця (нею вона стала після того, коли стало зрозуміло, що такого виразного імені як Агрестинка вона зовсім не розуміє і не сприймає) пташку прийняла спокійно. Хоча весь свій вільний час вона намагалася проводити ближче до відкритого вікна. Там, де дрозди об’їдали рештки винограду. Киця перетворювалася на хиже опудало із хутром і шкляними очима. Вона втискалася у поверхню і виголошувала незбагненні прадавні звуки. Лиш килимок її тіла дрібно трясся. Ми з братом, не обтяжені ніякими асоціаціями стосовно Галь, були раді вигодовувати пташку. Вчили її відкривати дзьоба, завертаючи голову і шию догори. Яко діти педіатра поїли з пітки водою і молоком. Невдовзі її улюбленою їжею стали гульки сиру, які ми вкидали-вкладали у рожеву прірву із подобою язичка. Як кітка Галя стискала і розтискала пальці з синіми нігтями, втримуючись на вказівному пальці когось із нас. Дитячий пушок замінився виглянцованим цупким пір’ям.
Настало літо, час вакацій, отже ми виїхали з міста. Галю забрали зі собою, бо то був наш птах.
В часі щоденного спілкування вона подивлялася на нас так, як учать всі стеоретипи про ворон. Спочатку одним боком, потім іншим. Ми ж намагалися навчити її дивитися прямо перед собою обома очима. Їй то не вдавалося, але в цей час вона видавалася страшенно іронічною. Навіть саркастичною і дещо скептичною. Мабуть, думала – от, я ваша ворона, що ви навчите більш воронячого, ніж я.
А ми заповзялися навчити її літати. Це дуже важко, коли сам не вмієш такого робити. Через яких десять років я упевнився в цьому на власних дітях. Але: утримуючи її у неволі цілковитої опіки, ми мріяли про те, щоби дати їй сродну волю. Через яких двадцять років я упевнився в цьому на власних дітях.
Спочатку іронічна Галя навчилася переступати боком по горизонтальній латі. Бо ми так сувалися. Потім – знову ж – вслід за нами почала ходити дахом. Ми якраз лазили ним покладеними драбинами і здирали стару фарбу. Галя аж туди не лізла. Дерла папендеку на найнижчому рівні. Але почала злітати. Коли ми зіскакували з останнього краю даху на горбок саду і піднімали догори руку, вона розганялася дахівкою, стрибала у невідомість і без жодного помаху крил, мов якийсь яструб, цілилася з розчепіреними крилами просто на моє або братове плече. Вмостившись там, тяжко драпаючи нас за голу шкіру, виглядала як мудрий крук мало не чарівника.
А ми пізнавали радість двох ґатунків. Одну величну – ото як розвивається воронячість у незграбній вороні. А другу дріб’язкову, самовиражальну – та ж це ми в неї себе вклали, це тому вона така вороняча, що нам вдалося щось від себе дати. Згодом я зрозумів, що у аптечній пропорції цих двох радостей ховається рецепт на непотрібні в такому разі стимулюючі речовини.
Останній місяць літа був для Галі важким, як гімназійна освіта у супроводі кількох спортивних секцій. Ми брали її у руки, складали, немов сніжку, і шпурляли чорним згортком у синє небо над деревами і дахами. У неї було кілька секунд на то, щоб зрозуміти, де вона опинилася, розпростертися, зайнявши правильну для лету позицію, зрозуміти, що без задіяння не знати для чого потрібних крил їй не вернутися цілою до надійної тверді. Так Галя полетіла. Віднайшла своє у собі. Ми стояли десь внизу і уявляли собі, як вона нас бачить. І що можна побачити з висоти пташиного польоту.
То, як вона нас врешті покинула, сюди не пасує. Вона ж навчилася літати. Ми ж її навчили.
12.09.2024