У 1872 році такий собі Ентоні Комсток (1844–1915) заснував в Америці Товариство боротьби з неморальністю – перший цензорський орган. Комсток фактично волів би, щоб читання взагалі ніколи не було відкрите, бо «наш праотець Адам не умів у раю читати». Але як уже воно з'явилося, то що ж: треба давати раду самому. Бо мав себе за єдиного читача, який знає, що є добре, а що погане.
Ходив по книгарнях, проглядав книжки, хоч і поверхово, і коли щось не подобалося, приводив поліцейського, вимагаючи вилучити книжку, а деколи добивався, що й саму книгарню зачиняли. Під кінець хвалився, що знищив 160 тонн непристойної літератури. Його бурхлива діяльність привела до п'ятнадцяти самогубств серед видавців.
А книжковими офірами стали книжки таких авторів, як Бокаччо, Бальзак, Флобер, Мопассан, Рабле, Волт Вітмен, Бернард Шов, Лев Толстой.
Мені здається, що декому б щиро хотілося, аби й у нас з'явилася подібна цензура і нарешті навела лад у книжковому морі.
Мій есей про літосвіту не викликав гарячої дискусії ні на «Збручі», ні у фейсбуку. Зате один із телеграм-каналів, присвячених книжкам, розродився не просто дискусією, а й сваркою з переходом на особистість авторів, на їхні твори, разом з обуренням, що романи «Танґо смерті» і «Дванадцять обручів» увійшли до десятка найвизначніших романів ХХІ сторіччя, а інші романи, про які дехто вищої думки, не ввійшли. Бо завше знайдеться якась непорочна діва з настільки всепроникним зором, що помітить мізогінію, сексизм, педофілію там, де все це добро треба хіба вишпортувати голкою під мікроскопом. А відтак срач перескочив на тих, хто визначав ті романи, – їм теж дісталося, бо й вони мізогіни.
Тобто парадокс: в переважній більшості моїми читачами є прекрасні панни і панії, а я їх ненавиджу? Такий ідіотизм може зародитися лише в хворенькій голові особи, яка не відрізняє стьобу від реалістичного опису. Яка мислить дуже поверхово і не має жодної уяви про світову літературу. Таку людину безперечно обурить «Лоліта» Набокова – і таки обурює. Хоча у них іще не дійшли руки до Чарлза Буковскі, Філіпа Рота, Джеймса Балларда і Генрі Міллера.
Усі ці цнотливці й цнотливиці, продукти непорочного зачаття, все ж страшні боягузи, бо не насмілилися вийти поза телеграм-канал, ховаючись під своїми ніками. А дарма. Розпусників треба громити відкрито.
Польський дослідник, уродженець Борислава Здіслав Врубель, який написав кілька книжок про еротизм в літературі, нарікав: «Цілковита відвертість в зображенні найрозпусніших статевих стосунків стала повсюдною засадою в сучасній американській прозі, новою конвенцією, якій підпорядкувалися майже всі письменники. Нема вже недомовлень, алюзій, двозначності і метафор, нема місця для читацького домислювання і уяви. Автори вивертають назовні подружні й позаподружні стосунки своїх героїв, порпаються у їхній підсвідомості й обсервують крізь лупу дії статевих органів: ерекцію, спазми, оргазми і випорски».
Але це існувало у всі епохи. Це не відтепер секс деталізовано, а ще з античності. Це ніколи не переривалося, за винятком втручання якихось чи то церковних, чи тоталітарних сил.
А що ми маємо в «Мальві Ланді», яку свідки мізогінії і педофілії немилосердно таврують? А там суцільний стьоб. Жодного нормального статевого акту, лише перверзії і фантазії героя.
Учасники тієї дискусії зауважили, що я сам собі перечу, коли кажу, що літосвіта не навчить писати добре, бо ось на Заході це дуже популярно. Та я знаю, що літературні курси існують всюди, але коли читаю біографії Нобелівських лавреатів, то якось не натрапляю на свідчення про їхню літосвіту. Декотрі з них вчилися в університетах, а декотрі взагалі не вчилися – або, як Петер Гандке, видавши перший роман, кидали навчання.
Але це стосується не лише лавреатів, а й популярних авторів масової літератури.
17 лютого 1952 року Ян Флемінґ сідає за друкарську машинку, наливає повну шклянку джину з тоніком і починає клацати: «Запах, дим і піт казина о третій над ранком можуть викликати блювоту». Того дня народився один з найпопулярніших і прибуткових героїв попкультури. Через місяць народжуся я, але це вже не так цікаво. Цікаво інше: Флемінґу 44 роки, і він почав писати, побившись у заклад з братом на 100 фунтів, що напише бестселер.
Яке ж то треба мати переконання, щоб уперше взявшись за художню річ, націлитися саме на бестселер! І роман «Казино Рояль» став ним. Хоча міг і не стати... аж до останньої сторінки машинопису герой був переконаний: «мене звати Секретон... Джеймс Секретон». Хіба то не жах? На щастя, щойно дописавши роман, автор нарешті схаменувся.
Флемінґ описував, звісно, себе: мачо, якому ніколи не відмовляли жінки. Хоча були такі, що і йому приписували мізогінію: «Він був надто безцеремонним стосовно жінок. Міг піти з кимось до ліжка, а потім про це не пам'ятати».
Автор Флемінґового життєпису Ніколас Шекспір у книзі «Ian Fleming. The Complete Man» скрупульозно перерахував його коханок. Одну він переконав зробити аборт, іншу спокусив у авті, а потім не брав слухавки. Потім була дружина приятеля, в якого він був раніше свідком на шлюбі, дружина тенора, спокушена в потязі, – ім'я їм легіон. Але усіх він відразу ж забував.
Зате не могли забути про це жінки. Бо таке не забувається. Сьогодні ти спиш з газетярем, а завтра він уже автор світової слави!
Зайве казати, що Флемінґа ніхто не вчив писати – як і Астрід Ліндґрен, як і Алана Мілна і Люїса Керрола, які взагалі були математиками. Список літературних «неуків», а водночас класиків, безмежний.
Літературна освіта передбачає розкриття творчих планів, спілкування з такими ж початківцями, бажання поділитися своїми щойно написаними творами. Здавалося б, у цьому нема нічого поганого. Але угорський філософ Бела Гамваш, про якого я вже тут писав, мав іншу думку:
«Можна досконало зрозуміти кельтських друїдів, які забороняли записувати їхні ритуали і пісні. Бо друїдська традиція мусила бути традицією живою, учні і молоді жерці мусили її вивчити і носити при собі. Друїди нічого не стерегли настільки пильно, як те, щоб традиція вижила в мові, а релігія залишалася релігією живих людей». В іншому місці він писав: «Усі делікатні почуття, прагнення, радощі, пристрасті, з одного боку, невиражальні, – а з іншого вони й самі прагнуть залишитись невиражальними. Не терплять примусового поневолення словами, дотикання словами». І ще далі: «геній не повідомляє про свої плани».
Що з таких наперед озвучених планів буває, не раз був свідком. Автор звірявся, над чим працює, а праця чомусь затягувалася на роки. Не знаю, що її гальмувало. Я переважно брешу про те, про що пишу, і коли пишу – брешу. І коли не пишу... Тому мені подобається Соломія Опришко.
Повертаючись до згаданої дискусії, зауважив, що чимало є таких, які не читали того чи іншого автора, але вже зробили завдяки чужим реплікам висновок, що нізащо його не будуть читати. Тут ми з Юрком Андруховичем виступаємо знову в парі. Ніц не маю проти. Але це нагадує мені афоризм Оскара Вайлда: «Ніколи не читаю книжку, про яку маю висловити свою думку, щоб не набути упередження».
18.09.2024