Найоптимістичнішим на моїй пам’яті роком був 2005-й. Окрім усіляких суспільно-політичних ілюзій, які, на жаль, дуже швидко розсипалися на помаранчеві друзки, рік той, на щастя, приніс мені й кілька тривкіших подарунків. Наприклад, жовто-блакитне, цілком присвячене Україні число найстарішого польського літературного часопису «Творчість», згадуючи яке, найстаріший, здається, з-поміж чинних тоді польських критиків Генрик Береза зізнався в інтерв’ю: «Я шалено перейнявся і був розчулений есеєм, нарисом – не знаю, як це назвати – про нову українську літературу». І детально пояснив, що конкретно його там розчулило.
Вроджена скромність не дозволяє мені сказати, хто був автором того нарису чи есею, але дозволяє так само щиро зізнатися, що я теж був шалено розчулений. Бо якраз прочитав на той момент «Красивих двадцятилітніх» Марека Гласка, де є таке речення: «Я в ті часи все ще не мав житла, і ми з другом Березою то ночували на Центральному вокзалі, то користувалися гостинністю принагідних відділень міліції і витверезників». Ті часи – це початок 50-х років минулого століття, коли Генрик Береза докладав усіх можливих і неможливих зусиль, щоб ім’я красивого двадцятилітнього Марека Гласка на повну гучність зазвучало в польській літературі. І воно врешті-решт зазвучало.
Аж ось минуло понад п’ять десятиліть, і виявилося, що, на відміну від померлого ще до мого народження письменника, значно старший за нього критик живий і, судячи з відгуку на українське число очолюваної Богданом Задурою «Творчості», абсолютно притомний. Чи ж міг я не розчулитися? Чи міг не придбати пляшку віскі і не прийти з Богданом до Генрика додому, і не випити з ним на брудершафт, і не розпитати про Марека Гласка, якого вирішив рано чи пізно перекласти, а також про його ближче і дальше оточення і про все на світі? Не міг.
Своєю чергою Марек Гласко, здобувши беззаперечну письменницьку і скандальну людську славу на батьківщині, виїхав у 1958 році на Захід і, скориставшись гостинністю Єжи Ґедройця, попервах оселився в підпаризькому містечку Мезон-Ляфіт, тільки перед тим ще встиг закохатися – взаємно – в Аґнєшку Осецьку. Не всі ми читали книжки Осецької, але ті, хто вже трохи пожив, напевно чули бодай кілька з двох тисяч її пісень, як-от «Nie spoczniemy» у виконанні «Червоних гітар» або «К чему нам быть на "ты", к чему?» в російській версії Булата Окуджави. Подейкують, вірний Генрик після виїзду підопічного іноді слугував зв’язковим між Аґнєшкою й Мареком – попри те, що й сам був у нього закоханий, бо такі мав преференції.
Своєю чергою Аґнєшка Осецька, довідавшись про одруження Марека Гласка з німецькою кінозіркою Сонею Ціман і втративши надію на його повернення до Польщі, вийшла заміж за Войтека Фриковського, який пробував себе в кінопродюсерстві і був – подібно до Гласка – давнім приятелем режисера Романа Полянського, більше відомого нині як Поланскі. Від Марека Аґнєшка зберегла дві речі: подароване ним біле хутро і друкарську машинку. У хутрі вона прийшла на варшавське перепоховання письменника після перевезення його останків із Вісбадена, машинку ж до самої смерті тримала у себе на письмовому столі.
Своєю чергою Войтек Фриковський, витримавши близько року подружнього щастя з Аґнєшкою Осецькою, розлучився, махнув рукою на польське кінопродюсерство і розмріявся про літературну кар’єру, робити яку, на його думку, найкраще було в США, куди він невдовзі й еміґрував. Художні фантазії Фриковського втілення так і не дочекалися, зате в Америці він (за посередництвом самовбивчого містифікатора Єжи Косінського) зустрівся з долею в особі Ебіґейл Фолджер – мільйонерки, філантропки, активістки і подруги Шерон Тейт.
Своєю чергою акторка Шерон Тейт, відкинувши матримоніальну пропозицію голівудського стиліста й перукаря Джея Себрінґа, але дозволивши йому назавжди залишитися платонічним шанувальником, отримала роль в англійському фільмі Романа Полянського «Безстрашні вбивці вампірів». По закінченні зйомок Тейт переїхала в лондонські апартаменти Полянського, а 20 січня 1968 року взяла з ним шлюб. Попри зумовлений фактурними даними імідж «солодкої ідіотки» Шерон, схоже, була людиною допитливого розуму і доброї душі, а принаймні сама виконувала в кадрі каскадерські трюки і брала уроки бойових мистецтв у Брюса Лі, щоб мати переконливу поставу в екранних бійках.
Своєю чергою Роман Полянський, досягнувши успіху в Польщі та Європі, напосівся підкорити Голівуд і того ж року разом із Шерон Тейт перепровадився до Каліфорнії. Там – у Лос-Анджелесі й околицях – уже мешкали на той час Марек Гласко і Войтек Фриковський з Ебіґейл Фолджер. Туди ж для писання музики до сатанинського трилеру «Дитина Розмарі» Полянський запросив улюбленого джаз-композитора й піаніста Кшиштофа Комеду, з яким не раз співпрацював у польський період творчості, зокрема – над шедевральним «Ножем у воді».
Одне слово, 1968 рік заповідався як чи не найщасливіший у житті всіх цих небуденних людей, а наступний обіцяв бути ще прекраснішим. Проте котроїсь жовтневої ночі, посидівши у слов’янському стилі за святковим столом, Комеда й Гласко вийшли прогулятися по Беверлі-Гілз. Що там між ними сталося – ніхто достеменно не знає, нікого поруч не було. За плутаними свідченнями Гласка, він жартома штовхнув Комеду в плече – і той раптом зник у темряві. Темрява приховувала не глибоке, але стрімке й кам’янисте урвище, якого друзі не зауважили. В лікарні Комеді надали допомогу, обстежили злегка закривавлену голову і, не розгледівши нічого загрозливого, відпустили додому. Однак у грудні композитору різко погіршало, він запав у кому, і щойно тоді лікарі виявили у нього субдуральну гематому. Викликана з Польщі дружина Зоф’я – вона ж легендарна джазова Crazy Girl – перевезла Кшиштофа Комеду до Варшави, де він 23 квітня 1969 року й помер. А менш ніж за два місяці у Вісбадені, змішавши завеликі дози алкоголю й снодійного, помер і Марек Гласко.
Тим часом спадковий злочинець і психопат Чарлз Менсон знову вийшов із в’язниці, заснував на ранчо неподалік Лос-Анджелеса комуну The Family і зайнявся герменевтикою тексту пісні Helter Skelter із бітлівського «Білого альбому». Станом на вечір 8 серпня 1969 року її прихований зміст уже був для нього очевидним. Натомість Роман Полянський, який в юності дивом уцілів у Польщі, переживши напад серійного вбивці, через справи затримався в Лондоні, хоч і мав твердий намір із дня на день повернутися до Беверлі-Гілз, щоб устигнути на пологи Шерон Тейт, яка саме перевдягалася до сну на орендованій подружжям віллі, де часто ночували і Войтек Фриковський, Ебіґейл Фолджер та Джей Себрінґ.
Відтак на непоставлене глядацькою аудиторією запитання, чи подобається мені «Одного разу в Голівуді», я впевнено відповідаю: цей фільм просто не мав шансів мені не сподобатися. Щоправда, за винятком ранчо і Брюса Лі, нічого з того, що я тут наплів, Тарантіно нам не показує. І за це йому – моя особлива подяка.
02.09.2019