Понарікавши досхочу на загадкові народні маси, варто, мабуть, понарікати для балансу трохи й на самого себе. На того себе, який мені сьогодні здається не менш загадковим за народні маси. Бо що як що, а бастилії я не брав. У сенсі співчував, звичайно, нашим незалежницьким пориванням, але сказати, що активно до них доклався, то ні. Та й співчував якось так наївно, аж ну.
Проживши чотири роки в типовому совковому гуртожитку і втомившись від комендантів, вахтерок, води за графіком і зачинених після 23.00 вхідних дверей, я уявляв собі незалежність як власний будинок, де мною ніхто не буде командувати. А до того ще й нацдемократи розгорнули агітацію, мовляв, незалежність перетворить Україну на другу Францію. Власний будинок у Франції – це ж ліпше, ніж залізна койка у чотиримісній кімнаті облупленого гуртожитку, розмріявся я. Тільки чомусь не подумав, що власний будинок сам собою, без постійних зусиль господаря, не стає ні надійною оазою, ні фортецею комфорту. Точніше, навпаки, але це вже не має значення.
Коротше, увечері 18 серпня 1991 року я вклався спати в сільській хаті, де зазвичай докайфовував останні тижні канікул. Зранку мене розбудив тріумфальний голос сусіда:
— Вставай! Чув? Знаєш, куди вам тепер запхають ті ваші жовто-блакитні прапори?
Як виявилося, доки я спав, консиліум у складі Янаєва, Крючкова, Пуго, Язова та інших провідних у своїх галузях спеціалістів постановив, що Горбачов розхворівся до цілковитої втрати працездатності, тож тимчасово порятунком гуртожитку займуться вони. Тобто згаданий консиліум. Сусід – ранній буковинський пташок – уже встиг подивитися «Лебедине озеро», послухати указ того ж Янаєва і, судячи із задоволеної фізіономії, палко підтримав заклик ГКЧП «положить конец нынешнему смутному времени».
До речі, я так і не зрозумів, чому він – сусід, а не Янаєв, – звертаючись до мене, сказав на прапори «ваші». Я перед тим торкався жовто-блакитного прапора двічі в житті. Вперше – на чернівецькій «Червоній Руті-1989». Вдруге – наступного року в Магадані, коли після проголошення «Декларації про державний суверенітет України» наш студентський будзагін влаштував урочистий прохід столицею Колимського краю. Обидва прапори були не мої, просто знайомі дали потримати. Причому ні на «Руті», ні в Магадані сусіда з нами не було.
Втім, ще незрозумілішими для мене сьогоднішнього є мої тодішні світогляд і поведінка, які мало відрізнялися від світогляду і поведінки більшості українців. Чи тішився я «Червоній Руті» і «Декларації»? Безперечно, інакше б і прапора до рук не взяв. То чому в такому разі я – разом із моїм народом примиленим – на березневому референдумі 1991-го проголосував за збереження хоч і реформованого, але СССР? Нас уже ж не змушували ні до чого під страхом розстрілу чи бодай ув’язнення. Литовці, латиші й естонці, а навіть грузини, вірмени й молдавани взагалі того референдуму не проводили. А ми – «за збереження».
Що вже говорити про 1 грудня 1991 року? Як має бути у людей перехняблено в головах, щоб проголосувати нарешті за справжню державну незалежність, але водночас – не за кандидата, який цю незалежність уособлював, а за члена компартії з понад тридцятирічним стажем, який ще два роки тому намагався заборонити Народний Рух України? Хто в ті безінтернетні дні так ефективно з нами попрацював, що кожна бабця на порозі сільмагу лякала себе і принагідних слухачів Чорноволом, який посадить усіх – і винних, і не винних, – бо сам сидів і захоче всім відомстити, а Кравчук не такий, він хитрий, він зробить так, щоби було добре і нашим, і вашим? А може, з нами й працювати не треба? Може, ми такі в масі своїй і є? Бо як ще пояснити той факт, що й на двадцять восьмому році незалежності ми віддаємо по дрібці голосів за тих, хто хоче нас знищити, і за тих, хто намагається нас захистити, але абсолютну більшість – за тих, кого вважаємо носіями принципу «і нашим, і вашим»?
Повернімося, однак, у 19 серпня. Подякувавши сусідові за інформацію і ввічливо випровадивши його за двері, я швидко зібрав у наплічник кілька необхідних речей і вибіг до траси ловити автобус на Чернівці. У Чернівцях я першим ділом видзвонив із телефонної будки приятеля й приятельку – назву їх так, щоб не ускладнювати оповіді, – і домовився з ними про зустріч біля філармонії. Ні, про концерт класичної музики не йшлося. Йшлося про розміщений поряд базар, де можна було придбати у перекупок дефіцитну горілку. «Пияцтво – це наш спосіб боротьби з комуністичним режимом», – жартували колись поляки. Я ще тоді цього жарту не знав, але інтуїтивно вирішив діяти згідно з ним. Перекупки, зі свого боку, вирішили, що боротьба вимагає жертв, тому їхнє бриденьке пійло новоселицького розливу за одну ніч подорожчало на п’ять рублів.
Затарившись, ми пішли до приятеля на квартиру, накрили стіл, увімкнули телевізор і заходилися переживати за долю демократії. І пропереживали – з фізіологічно обумовленими паузами – майже дві доби. Тим часом деінде коїлося щось інше. Єльцин залазив на танк; довкола Білого дому поставали барикади; довкола барикад займали позиції десантні й танкові дивізії та спецпідрозділи КГБ і МВД; Буш висловлював глибоку стурбованість; Кравчук чухав потилицю, міркуючи, як би так прослизнути між крапельками і вкотре догодити нашим і вашим; ГКЧП давало прес-конференцію; «Альфа», так і не отримавши наказу, не починала штурму; в тунелі на Садовому кільці гинули в зіткненні з бетеерами троє останніх героїв уже приреченого Союзу; генерали, злякавшись пролитої крові й передбачаючи, скільки її ще може пролитися, переходили на бік Єльцина…
І тут настав ранок 21 серпня, і почалась ейфорія, і за три дні, на піку цієї ейфорії, Верховна Рада довела до нашого відома, що, «продовжуючи тисячолітню традицію», ми віднині маємо самостійну українську державу – Україну. Обійнявшись на коня з приятелем і приятелькою, я повернувся в село.
Повернувся – і відразу зайшов до сусіда.
— Що кажуть у місті? – понуро запитав сусід.
— Кажуть, що не запхають, – тоном переможця відповів я.
І власне за той тон мені дотепер незручно. Не лише тому, що в 1991 році я до перемоги не мав жодного стосунку: цей гріх я згодом у міру сил спокутував на двох Майданах. А передусім тому, що відтоді ми – продовжуючи тисячолітню традицію – вже кілька разів самі себе заганяли в становище, коли я починав сильно сумніватися в слушності своєї відповіді сусідові. Сьогодні, наприклад, знову сумніваюсь.
19.08.2019