Чи можна навчити когось писати? Можна. А навчити добре писати? Ні. Бо як нема вродженого таланту, нема непереборного бажання добитися чогось в літературі, то всі зусилля будуть марні.
До мене часто просяться в друзі поетеси перезрілого віку з віршами в стилі Симоненка, але позбавленими його афористичності. Просто римована констатація події чи почуттів. Бо таке розуміння поезії люди виносять зі школи. Запитанням, «що цим хотів сказати поет», поезію вбивають, затоптують в багно.
Зараз модною стала літературна освіта. Безліч людей кинулося читати лекції, вчити, як написати оповідання, як написати роман. Сотні початківців платять гроші і слухають ці лекції. На жаль, статистики нема, скільки таких слухачів добилося якогось поважного результату. Надто, що часто вчать писати люди, які самі нічого успішного не написали.
Одна з найгучніших американських дебютанток ХХІ сторіччя Ніколь Краус (Nikole Krauss), яка народилася 1974 року в єврейській родині (її предки походили з Німеччини й України), у свої 28 років видала роман «До кімнати зайшов чоловік» («A man walks into a room»), який викликав захоплення критики. Згодом вона видала ще кілька романів, а вийшовши заміж за Джонатана Фоера (свій до свого по своє), стала героїнею популярної преси. Коли вони через десять років розлучилися, це викликало ще більший фурор.
Але мова не про її особисте життя. Ніколь Краус ніколи ні в кого не вчилася писати, починала з поезії, і навіть їй на думку не спадало, що колись буде видавати романи. Зараз вона навчає мистецтву писання в Колумбійському університеті, але чесно признається, що «оскільки ніколи не відвідувала жодних курсів, не маю поняття, як вони повинні виглядати». На запитання журналістки, чи вона, погоджуючись на таку роботу, призналася в цьому, письменниця відповіла: «Ні, і досі ніхто не зорієнтувався. Я раджу студентам читати книжки, які є важливими для мене як письменниці. І це не конче класика американської літератури. Дуже часто це переклади, тобто речі, на які інакше б ці студенти не натрапили. Намагаюся розвивати їхні смаки і показати всі можливості доброї прози. Вважаю, що нема кращої школи, аніж підглядання інших творців».
Як ви вже здогадалися, це інтерв'ю вона дала в Європі, а не в Америці. Отже, людина, яка не уявляє, якими мають бути літературні курси, все ж таки зважується їх вести. Не бачу тут нічого поганого. Її спосіб навчати мистецтву писання полягає на пірнанні в той чи інший твір, скрупульозному дослідженні письменницької кухні. І переважно перекладної.
Я це відкрив для себе самостійно, зрозумівши, що вчитися писати – це передусім багато читати і багато писати, не соромлячись наслідувати техніку класиків, щоб нарешті виробити власний стиль. І тут не йдеться про читання рідної літератури. За винятком класиків, її треба читати якнайменше. Коли мене питають, кого із сучасних українських письменників я читаю, то можу назвати не більше 5–6 імен.
Лише світова перекладна класика і модерна література можуть чогось навчити. Українська класика і класика перекладу навчать мови. А це дуже важливо. Переклади Мопассана і Джека Лондона 1920-х років справили на мене величезний вплив.
Є ще й інша вагома річ: письменництво дуже ревниве і не прощає зради, йому треба віддаватися повністю. А це означає або взагалі ніде не працювати, або не братися за роботу, яка не приносить задоволення.
Коли у XVIII сторіччі Францію охопила манія читання, Стендаль писав: «Нема на провінції жінок, які б не читали 5–6 томів щомісяця, а багато з них читають 15-20». На це Руссо мав іншу думку, вважаючи, що «менше читати, а більше роздумувати про книжки або багато про них дискутувати – оце і є спосіб справжнього їхнього засвоєння».
Жінки й у нас читають більше, ніж чоловіки. І на лекції літосвіти вчащають в переважній більшості жінки, яких я попереджав, що для письменниць поєднати тихе сімейне щастя і літературу дуже важко. Дружина-письменниця не належить до омріяного уявлення про сім'ю в очах будь-якого чоловіка. Тому рідко яка письменниця не самотня або не розлучена, не одружена двічі й тричі.
Після таких моїх застережень мене більше на літосвітні лекції не запрошують. І правильно роблять. Бо навчити писати добре неможливо, якщо в людини нема до цього хисту. Ніхто не вчив писати Архипа Тесленка, а які в нього живі діалоги! Які промовисті недомовки, натяки, які паузи між словами... Як цьому навчити? Як навчити мати таке вухо, щоб чути і передати почуте на папір?
Читання книжок – це те, що формує письменника, міняє його екзистенцію, збурює ідентичність. Безліч літературних персонажів виявилися жертвами читання. Дон Кіхот – яскравий зразок великого літературного шаленства. Рицарські романи перетворюють блудного рицаря Алонса Кіхана на звитяжця, сільську дівчину – на Дульсінею, а шкапу – на румака Росінанта.
Офірою читання стала мадам Боварі: «читаючи Вальтер Скотта, покохала минуле, марила про менестрелів... прагнула б жити в старому замку... виглядаючи серед піль вершника з білим пером, що мчить на вороному коні».
Французький письменник Лаурент Бордельон (1653–1730) писав: «Досвід учить нас, що хто має звичай читати книжки, які є витвором уяви, здебільшого й сам перетворюється врешті і неухильно у візіонера». Так його персонаж монсеньйор Оуфлє мірою того, як заглиблюється у читання, перетворюється то на вовкулаку, то на мага, який намагається розгадати майбутнє, то на шукача філософського каменю, то на жертву духів.
Щось подібне відчував Чарлз Дікенс, який признався, що кожне слово, перш ніж перейти на папір, спочатку йому виразно чується, а всі герої його творів постійно перебувають поруч і спілкуються з ним. Працюючи над «Крамницею старизни», він не міг спокійно ні їсти, ні спати, бо маленька Нелл невпинно крутилася під ногами, вимагала до себе уваги й співчуття і ревнувала, коли автор відволікався від неї, а за роботою над романом «Мартін Чезлвіт» Дікенсу набридала своїми жартами місіс Гамп. Він не раз її попереджав: якщо не навчиться поводитися пристойно і не буде вигулькувати без виклику, він більше не виділить їй жодного рядка! Через те він любив гуляти людними вулицями: «удень якось можна ще обійтися без людей, але ввечері я просто не в стані звільнитися від своїх привидів, поки не загублюся від них у натовпі».
Персонажі власних романів дратували не лише Дікенса, а й Вілкі Коллінза і Франца Кафку, вони вигулькували зі сторінок рукописів і жили своїм життям.
Героїня мого нового роману "Наречена вітру", яка раніше ніколи нічого не писала, признається: «Писати книжку – це як втрачати невинність... єдина розбіжність, що втрата невинності триває лічені хвилини, а в моєму випадку час розтягується до безмежності, замурована у власній мові, я змушена довіряти усім словам, які спадають мені на думку, вірити в їхню реальність, особливо, коли описую саму себе, і коли мій розум починає раптово підозрювати, що слова – це мікроскопічні постаті, що намагаються нас випровадити на потаємну дорогу, яка допоможе перейти на той бік мови, то головне тут – не бачити перед собою майбутнього читача, який здатний своєю уявною для мене думкою усе зіпсувати, не зважати на нього, а потім, потім, коли написано вже кілька сторінок, починати виполювати зайві слова, і раптом з’ясувати – о, боже! – тут усі слова зайві!»
Писання – мука. Неписання – ще більша мука.
11.09.2024