Свій серед чужих

26 вересня, згідно з заповітом, у Надвірній на Франківщині ховатимуть Володимира Луціва, що його український світ знав як співака, бандуриста і людину діяльну та небайдужу до всього. Багато десятиліть Володимир Луців вже жив у Лондоні, там він і відійшов, та перед смертю забажав бути похованим в місті, де народився. В Надвірну, аби провести його в останню дорогу, приїдуть здалека не лише дружина, три доньки, внуки, а й чимало друзів та знайомих з усього світу.

Володимир Луців прожив активне і цікаве життя. Уродженець Надвірної на Франківщині (якого незалежні від нього обставини у роки війни закинули у Німеччину, а в 1948 році до Англії), він був людиною настільки талановитою і багатогранною, енергійною та активною, знаною та затребуваною, що обмежити його якимись рамками було нереально.

Всесвітньої слави бандурист та співак, який виступав на престижних сценах світу, амбасадор української культури, що ніс її в інші світи ненав’язливо, але цілеспрямовано, невтомний організатор або ж координатор величезної кількості акцій (зокрема, 24-х міжнародних турне для великих творчих колективів за маршрутом від Америки до Європи і навпаки (скажімо, для Візантійського хору з Голландії в Україну чи для Ансамблю пісні і танцю МВС України у США), святкування 1000-літнього ювілею Хрещення України у Римі, повернення Глави УГКЦ кардинала Любачівського з Апостольської столиці до Львова, перепоховання тлінних останків патріарха Йосифа Сліпого тощо), володар ще більшої купи нагород та відзнак, засновник культурно-мистецького фонду у рідній Надвірній, Володимир Луців водночас був ще й людиною особливого чару. Спостерігаючи за ним, завжди можна було дивуватися його життєлюбству, динамічності, внутрішній молодості, яка у цього чоловіка, схоже, не минала ніколи...

Володимир Луців разом із Орестом та Олесею Цимбалами. Презентація диску Володимира Луціва "Найкращі пісні" (Львів, 2007)

Володимир Луців спочив у Бозі на 91-му році життя. А своє 90-ліття три місяці тому він приїхав святкувати до Львова. Бо саме тут на 17 червня у Львівській філармонії був запланований великий концерт «Повстанське танго», що його на відзначення цього ювілею у рамках IV Міжнародного фестивалю української ретромузики імені Богдана Весоловського організував молоший приятель Володимира Луціва, співак, автор та керівник проєктів, присвячених пісенній спадщині ювіляра в Україні, Орест Цимбала.

«Ніщо не вказувало на те, що в скорому часі Маестро з нами не стане, – розмовляємо про сумну подію з Орестом Цимбалою. – Він був жвавим, як завжди, веселим, енергійним. Минали роки, але вони на натуру пана Влодка аж ніяк не впливали. На цьому ювілейному концерті Володимир Луців піднявся на сцену і я разом із ним дуетом заспівав для присутніх знамениту пісню «Прийде ще час». І раптом уже далеко по концерті далася взнаки тяжка хвороба, яку свого часу вдалось подолати. Втрата Володимира Луціва – це втрата людини величезного таланту, порядності, максимальної зібраності, пунктуальності, енергійності та глибокої культури».

Мені теж пощастило на особисті зустрічі з цією захопливою особистістю. І як підсумок – кілька інтерв’ю, опублікованих у різних виданнях, частина з яких згубилася разом із газетними архівами. Сьогодні, коли з приводу втрати Володимира Луціва сумуємо особливо гостро, одна з таких бесід вашій увазі. У ній – живий голос Маестро і його світла душа.

Володимир ЛУЦІВ:

ЛЮДИНА ПОВИННА РОБИТИ УСЕ, ЩО МОЖЕ

– Усі, хто про вас чув, зазначають, що епітет “великий” вам підходить найкраще. Наполеон І був переконаним – великих творить успіх. Як вважаєте ви?

– Насправді з великими людьми себе не асоціюю, просто усе, чим випадало у житті займатись, завжди робив передовсім серцем. Плюс особливість моєї натури – якщо потрібно працювати на день 18 годин, то буду працювати і не дивитимусь на годинник. Саме через це, вважаю, мені вдалося так багато у житті зробити. Знаєте, я чомусь переконаний, що людина завжди повинна бути готовою взяти ініціативу у свої руки і робити це тоді, коли треба. Тобто мати чуття. І обов’язково – блискавичну реакцію. Звичайно, можна зробити помилку, але можна зробити добру справу. І гарантій, як буде, ніхто не може дати.

– У вас як було – більше помилок чи добрих справ?

– Мій внутрішній голос мене рідко підводив. Скажімо, коли мені у 1994 році випало бути координатором між Міністерством внутрішніх справ України і Асоціацією поліцейських українського походження у США, під егідою яких у Києві мала відбутися конференція фахівців-правоохоронців на тему боротьби з організованою злочинністю та наркобізнесом (а вона таки відбулася за участі високих чинів з 33 країн світу), то я настояв, аби робочою мовою конференції, окрім англійської, була не російська, а українська. Я завжди вважав і продовжую вважати, що українці просто зобов’язані позбутись комплексу меншовартості.

В'ячеслав Чорновіл, Микола Горинь, Володимир Луців (Львів, 1991)

– Одна з найдраматичніших постатей ХХ століття, член Світової асоціації митців, що малюють вустами або ногами, український художник з Канади Микола Бідняк, який десять останніх років свого життя прожив у Львові, розповідав, що ущемлення через те, що є українцем, відчував упродовж усього життя. Йому неодноразово натякали – хай назве себе представником будь-якого іншого народу – і все складатиметься для нього якнайкраще, однак він відмовлявся. “За приналежність до української нації треба платити кров’ю, – гірко підсумовував свій досвід. – Але я був і лишаюся лише Миколою. І лише Бідняком”. Вам те, що ви українець, заважало?

– Повернувшись після студій у консерваторії св. Кекилії (Рим) до Лондона, я почав давати концерти. А оскільки називаюся Володимир, то англійська преса відразу почала писати, що я – російський співак. І так тривало майже рік часу, що витримати було годі. Терпець остаточно урвався, коли мій агент Норман Маккан заангажував мене на виступ у прайм-таймі до суперпопулярного телевізійного шоу “Челсі ат ейт”. Я мав заспівати чотири пісні, три з яких – українські. Виступити у цій програмі, кожну наступну з яких починали анонсувати за два тижні до її виходу в ефір, – означало потрапити в обойму популярних шоу-зірок. Якось приходжу додому, а дружина каже: “Ти чув, як тебе заанонсували? Що ти начебто популярний російський співак Владімір Луців, який приїхав до столиці Великобританії відразу з Москви”. Я похолов. Дзвоню Норману і кажу: “Та що ж ти виробляєш?” А він: “Я тебе не розумію, роблю тобі таку колосальну рекламу (адже цю програму завжди дивиться 10 мільйонів людей), а ти не задоволений”. Однак той контракт я розірвав, бо мусив заявити свою позицію. Відтак мене більше на першому комерційному каналі лондонської телевізії не прийняли ніколи. Українські газети тоді гарно написали, що, мовляв, треба брати з Луціва приклад. Та і я сам був за себе гордим, хоча, правду кажучи, той мій сміливий крок перекреслив мою кар’єру телевізійного співака. Широкий кар’єрний шлях переді мною був закритий.

Володимир Луців та Іван Павло ІІ (Рим, 1991)

– Важко було на цей крок зважитися?

– Страшенно. Бо ти в чужому світі і в іншому часі, коли про Україну фактично не знають – частина Росії, і на тім кінець. Однак треба було із цією ситуацією боротися, і ми це робили – маленькими концертами, зустрічами з англійцями. Мені дуже допомогло те, що знав мови, мав міжнародний репертуар, плюс випадок, коли пощастило підписати контракт на 36 тижнів спільно з коміком світової слави Брюсом Форсайтом. Після цього зразу стало легше.

Я 28 років жив як співак, дав понад 2 тисячі концертів, а потім перестав. Бо маю три доні, і найменша Іванка, як бачила, що пакую свою валізку, починала плакати. Душа починала боліти, бо не пригадую, аби старші так реагували. Приходило усвідомлення, що треба шукати інших шляхів самореалізації. І доля (а вона до мене щедра) подарувала мені несподіване знайомство із українцем з Австралії Миколою Добротвором, який виявився президентом та виконавчим директором компанії-мультимільйонера, яка займалася нафтою. Я і спитав, чи не має для мене якоїсь праці. «А що вмієте?» – «Співати». – Він засміявся, а тоді каже: «Мені потрібно людину, котра буде координувати службові відрядження інженерно-технічних працівників, – а це 360 інженерів та 11 директорів». Питаю: «А чи треба на це вчитися?» Він: «Ні, це треба вміти». Мені було дозволено зробити у моїй новій роботі дві помилки, які компанія могла мені вибачити. Я за рік своєї праці не зробив жодної. Але ті перші тижні згадую із жахом. Виходив з офісу і дивувався, що десь люди нормально ходять, сміються, а я немов у божевільні – нервова напруга неймовірна. Уявіть собі, за 50 хвилин, поки директор їхав до аеропорту, я мав організувати квитки на літак, готель, у якому він буде жити, таксі, яке його зустріне, вміст бару у готельному номері. І так щодня, та й не одне, а велику кількість чужих відряджень. За пів року навчився, усі організаційні моменти освоїв перфект, і жити стало веселіше. Говорив собі: «Влодзю, як ти зумів то все зорганізувати, то ти й державою зможеш керувати».

Еммануїл Мисько працює над портретом Володимира Луціва (Львів, 1996)

– Колись на ширший загал ви розповідали, як ще малим пішли купатися на ріку Бистрицю і потрапили у вир. Оскільки поруч із дорослих нікого не було, ви в одну мить усвідомили, що розраховувати можете лише на власні сили. Зібравши енергію, почали щосили працювати ногами і руками – так навчилися плавати. Багато уроків на виживання давало вам життя?

– Та це щодня більші чи менші. Правда, таких, як моє купання у Бистриці, слава Богу, було значно менше, аніж дрібних. Але тішуся, що всі вони у моєму житті були. Та хоча би приклад організації мною двох великих турне для Візантійського хору (Голландія) по Америці (1975 рік) та п’ять років згодом по Канаді. І вважаю, що я суттєво доклався до того, аби наша еміграція пережила духовне піднесення. Бо уявіть собі, яка це для багатьох подія – осягнути, що українською мовою співають не українці, а сорок з діда-прадіда голландців, і співають не тільки про кохання, а й «Ще не вмерла Україна». І це у тому глухому для матірної землі часі. Коли у 1990 році я привіз цей хор до України, зворушений Олесь Гончар написав про них: «Наскільки можна бути цивілізованою нацією, аби десятиліттями безкоштовно пропагувати чужу культуру».

Осягати духовні скарби, якими володіє твій народ, – теж урок. І не менш важливий, ніж боротьба за життя у гірській річці.

– Звідки у вас така величезна енергія? Вона вроджена, набута? І чим її живите?

– Людина має робити усе, що може. Це моя життєва настанова. Коли Україна будилася, я звертався до тутешніх людей і казав, що замало бути лікарем, вчителем чи юристом, треба працювати ще й на культуру. Бо якщо кожен щось доброго у ту культуру вкладе, то усі ми будемо багатші, сильніші, матимемо силу боротися з усіма негараздами. Тут часто люблять казати: «Ми – люди культури». Але що це означає? Якщо людина тільки продає на базарі яблука чи одяг, то що вона додає до тої культури? А якщо таких людей мільйонні масштаби? Це велика біда. Замало назватися інтелігентом, треба поводитися, як інтелігент...

Мене зараз дуже лякає, що на зміну комуністично-атеїстичних догм переможною ходою іде так звана “ерзац-культура”, вседозволеність і розбещеність. Допускати цього, тим більше, у таких величезних масштабах, не можна. І ще – а це стосується зокрема молодих – учіть мови – свою й інші. Мені у житті багато що не вдалося б реалізувати, коли б не знав мов. До української у школі долучилася польська, потім німецька, англійська, італійська. Далі – іспанська, а потім французька, бо моя дружина Леся, хоча й народжена в українській родині, але у Франції, куди ми часто їздимо. Знаючи іноземні мови, можна глибше пізнати світову культуру, а на тому фоні повніше і рельєфніше усвідомити свою культуру.

Володимир Луців і Віктор Ющенко (Лондон, 2006)

– У такому випадку, чи не відчуваєте себе зі своїми життєвими настановами в Україні чужим?

– Буду дуже щирим: мене страшенно разить Київ, де мова майже тотально російська. Я маю чудових приятелів серед росіян, євреїв, але це інше, ніж веду мову. Я 21 день зі своєю донечкою просидів на Майдані (Майдан 2004 року. – Я.К.). І вже здавалося, що скресли льоди і виходимо на рівень європейської держави. Однак за наступних три роки ейфорія розсіялася. Тепер з чого починати? Вочевидь, треба буде ще глибшу яму під фундаменти копати, ніж раніше. Бо як знову народ піднести? Тоді мені найбільше запам’яталося, що цілий місяць у Києві повсюдно звучала тільки українська музика, тепер уже знов того нема. Чи я тут свій? Не знаю... Я для України працюю рік за роком, як вірний собака, бо інакше не можу. Але своїм, напевно, почуваюся, коли їду в Надвірну, бо немов знову бачу себе малим хлопцем, хоча люди сильно змінились. Комерція, меркантильність, глобалізація забагато перебирає на себе життя. А якщо будемо тільки дивитись, як виростають будинки, і будемо щораз ставати бідніші духовно, то не знаю, куди зайдемо...

– Пані Леся поділяє вашу величезну відданість Україні? І чим взагалі дружина підкорила ваше серце?

– Не можу вимагати від Лесі, аби захоплювалася усім, чим захоплююсь я, бо родилася не в Україні. Але вона розуміє мої почуття. А щодо нашого знайомства, то все відбулося так: я давав концерт у Франції у її рідному місті, а вона мені від громади винесла букет квітів. І така вона була гарна і натуральна, що я відразу почав цікавитися, чи є тут хто з її родини. Був батько, ми познайомились, і я так повів розмову, аби мене запросили до них додому. Адже назавтра мав від’їжджати і боявся, що не побачу цієї молодшої за себе на вісім літ дівчини більше ніколи. Мене, нічого не підозрюючи, запросили, і так ми з Лесею почали спілкуватись. Я тоді ще вчився у Римі, а відтак запросив Лесю подивитись Рим, вона приїхала. Це співпало з пропозицією до мене зі Швейцарії записати на радіо у них дві українські пісні. Ми з Лесею вирішили до Люгано поїхати разом. А коли роз’їхалися, то зі мною почали творитися дивні речі. Лягаю спати, а на стелі перед очима її образ. Зрозумів, що розлука для мене – нестерпна, і написав їй листа, де сказав, що хочу, аби ми завжди були разом. За кілька місяців ми побрались. Наступного року відсвяткуєм 50 років як повінчались.

– Мандруючи зі своїми концертами світом (зокрема свого часу згодившись задемонструвати свій тенор на найбільших кораблях світу “Квін Елізабет” та “Квін Мері”, якими плавала найвища еліта), ви мали нагоду бачити величезну галерею гарних жінок. На ваш погляд, якою має бути жінка, щоб зацікавити чоловіка?

Вона має мати елегантність, але натуральну. Бо коли хтось щось намагається зімітувати, це відразу видно. Узагалі у жінці все важливо, навіть те, як воно говорить. Жінка уже від природи своєї гарна, а коли до цього доєднується культура, то жінка – не просто жінка, вона – королева!

– Маєте власний секрет сімейного щастя?

– Бути гнучким та дипломатичним, а ще – любити. Любов – передовсім. Мені уже скоро вісімдесят літ, а я так і не навчився приховувати від інших, що і далі є дуже залюбленим у свою дружину.