Було майже літо. Густе зелене передліття. Зовсім не таке, як цьогорічне, а зі справжнім обнадійливим теплом і сонцем, від проблисків якого навіть крізь по-травневому буйні крони дерев доводилося мружитися. Завдяки цьому навіть не надто привітні обличчя видавалися зігрітими усміхом. Кортіло швидше здати всі заліки, кілька іспитів у червні — й гайда насолоджуватися юнацькими канікулами з усіма манливими чарами побачень, прогулянок, карпатських мандрівок та рештою літніх утіх.
За тих чудесних часів без смартфонів і гарячої води у кранах львівських помешкань — окрім кількох блаженних вечірніх годин — ми дружили вчотирьох: Мар’яна, Христя і дві Юлі. Чотири веселі, старанні й цікаві до світу та його пригод одногрупниці: дві білявки й дві русявки. Така собі жіноча версія мушкетерів Дюма. Заліку в Дисака ми боялися найбільше — він зажив собі слави найтемнішої й найзагрозливішої хмари на небі факультету журналістики. Від жодного іншого заліку не очікувалося труднощів чи несподіванок, але Федір Іванович Дисак — невисокий, немолодий, з серйозним до глибокої похмурості обличчям викладач української літератури — вселяв страх у всіх старожитців факультету, що вже й казати про невпевнених першокурсників. Після почутих історій про “незарах” за будь-яку найдріб’язковішу помилку ми повторювали вивчений матеріал, як навіжені.
Найстрашнішого дня травня — дня заліку в Дисака — ми всією групою були не надто виспані й страшенно напружені. Трохи розігнала нашу сонливість й ледь розслабила напружені м’язи фізкультура, яка за розкладом передувала літературі — вже саме добирання до спорткомплексу на Черемшини було квестом, особливо в ранкових тягнучках, обігнати пішки які було до снаги навіть найменш спортивним студентам. Звідтіля до головного корпусу ми зазвичай діставалися трамваєм-двійкою до зупинки на Дорошенка. Того дня наша дівоча четвірка не зрадила традиції й поїхала зі спорткомплексу переповненим трамваєм. Всю нешвидку дорогу Личаківською та через центр ми не гаяли часу й енергійно повторювали теми заліку, опитуючи одна одну й не забуваючи час до часу бідкатися непередбачуваністю та примхливістю “страшного Дисака”.
Уявіть собі наші дрижаки, коли на початку заліку Федір Іванович, оголосивши на всю потокову авдиторію «перш за все підготуйте подвійні аркуші», далі продовжив: «А Слюсар, Мазур, Курій, Марищук. Подайте сюди ваші заліковки — вас було чутно на весь трамвай!» Назвав усі прізвища нашої четвірки. Це кінець. Як ми могли так бездумно плескати язиками в переповненому невідь ким (тепер оприявнилося, що там зачаївся був і Дисак) трамваї!? Ми щиро перелякалися, що ось він, підступний кардинал Рішельє, зараз помститься юним мушкетеркам за наші про нього нефільтровані трамвайні теревені першими в нашому студенстві «незарахами» й талонами на перездачу. Та той «страшний Дисак» виявився куди шляхетнішим за всі чутки й уявлення про нього — заліковки повернулися до нас зі «зарахами». Четвірку мушкетерок було справедливо винагороджено перед очманілими від здивування однокурсниками. Бо таки кожна з нас чотирьох дійсно знала українську літературу вивченого періоду. І саме завдяки знанням ми авансом склали той несподіваний трамвайний залік.
Хтозна, як би подібна ситуація обернулася для студентів модерного часу ШІ, коли знайомі викладачі готові ставити добрі оцінки студентам за (цитую) «хай подекуди недолугі, зате очевидно власні думки й інтерпретації». Цікаво, чи ШІ навчиться імітувати й такі? Зімітувати рішення Федора Івановича Дисака йому точно не вдалося б.
Федір Іванович Дисак помер 8 грудня 2017 року.
Він був одним з перших випускників факультету журналістики Франкового університету, багато років поспіль викладав студентам курс історії української літератури.
11.12.2025