Становлення і розвиток Івана Франка як особистости, письменника і мисленника визначали дві тенденції, які суперечливо взаємодіяли між собою – доповнювали одна одну і протидіяли одна одній:
• спрагле освоєння духових набутків світової цивілізації у різноманітних галузях і застосування наукових знань, філософських поглядів та ідеологічних доктрин, а особливо художніх ідей та поетики у своїх творах і працях;
• прагнення до самостійности мислення і вираження у творах власного психотипу та письменницької особистости.
• Книжність – а творча й особистісна індивідуальність!
• Мисленнєва репродукція – а власна думка! Часто традиційна поетика – а неповторний літературний автобіографізм!
• Залежність од впливів – а неодмінне всамостійнення! Чи то шляхом подолання впливів, чи то шляхом їх творчого засвоєння.
Ключовою в діяльності зрілого Франка з його потужним поривом до духової самодостатности стає проблема верифікації власних ідеологічних, політико-філософських та естетичних уявлень: другої половини 1890-х років письменник і мисленник гостро переживає відчуття своєї залежности від чужих поглядів, книжних знань і болісне усвідомлення замалої оригінальности своїх філософських, суспільно-політичних та наукових думок, художніх форм (вірш «Три долі», 1895; 11-та і 20-та мініатюри підциклу «Строфи» у збірці «Мій Ізмарагд», 1898).
Попри те, що Франко був досить індивідуалістичний, зосереджений на собі, схильний до акцентованого вияву осібної позиції та власної інтерпретації тих чи тих діячів, подій і явищ, він не раз потрапляв під вплив інших: на початку діяльности – під вплив русофілів, невдовзі (у 1876–1895 рр.) – під потужний вплив авторитарного Михайла Драгоманова та його галицьких послідовників (Михайла Павлика й Остапа Терлецького), хоча не був вільний і від впливу народовців, передусім їхнього провідника Володимира Барвінського, завдяки чому писав національно-патріотичні вірші. У 1880-х – до середини 1890-х років на Франка впливали також польські соціалісти, а можливо, й масони (як ось Болеслав Вислóух і Генрик Ревакович). Наприкінці 1880-х – у 1890-х роках Франка в національному питанні, державницькому мисленні випереджали наддніпрянець Трохим Зіньківський, галицькі «молоді радикали» В’ячеслав Будзиновський, Юліян Бачинський, Володимир Охримович, Іван Гриневецький, Евгеній Левицький і молоді національні демократи Ісидор Голубович, Лонгин Цегельський, під впливом яких він поступово другої половини 1890-х – на початку 1900-х років перейшов на державницькі позиції.
А водночас уся суспільна діяльність Франка – це постійні спроби вирватися з-під чужих впливів і ствердитися як самодостатня творча, наукова і громадсько-політична особистість. У всіх своїх коротко- чи довготривалих зближеннях із діячами різних переконань, у співпраці з ними Франко попри різноманітні впливи, спонуки й критику його все-таки прагнув бути самим собою, обстоювати свою думку, власний погляд на історичних осіб, події та мистецькі явища, загалом на розвиток суспільства.
З погляду вияву особистісного первня в художній творчості прикметним є Франкове зізнання у листі до Агатангела Кримського від 26 серпня 1898 р. Перелічивши тих митців слова, на яких він орієнтувався «щодо літературної кар’єри» («головним моїм взірцем був Золя, потрохи Діккенс, Брет-Гарт, Марк Твен і Щедрін»), Франко акцентував на своїй письменницькій та особистісній самодостатності:
«Зрештою, я шукав собі сам дороги, пробував різних тонів і різних манер, дивлячись на одно, щоб зміст був свій, щоб душа твору була частиною моєї душі» [т. 50, с. 115].
Тож Франкові твори позначені тою чи тою мірою його «духа печаттю» [т. 5, с. 237]. Та й у ній вирізняється стрижнева якість, яка дає підстави вважати її за характеристичну, визначальну та унікальну.
Фактично два чинники зумовлювали творчість уже раннього Франка (кінець 1870-х – початок 1880-х років): захоплення новими філософськими, естетичними та художніми віяннями (сфера запозичень, впливів) і підсвідоме, інтуїтивне, індивідуально-архетипне відчуття власного життєвого шляху (чинник автопсихографічної оригінальности). Знаменитий вірш «Каменярі» (1878) – показовий приклад поєднання зовнішнього (осучаснена під впливом марксизму-енґельсизму, а також Герцена й Чернишевського інтерпретація романтичного образу Духа Вічного Революціонера Словацького, рецепція загальнолюдських соціалістичних ідеалів, ідеї суспільного поступу й жертовної боротьби за нього) і внутрішнього (символічна репрезентація свого суспільного шляху, передчуття й вираження його). Становище самозречених «каменярів», споріднених з автором, – «не героїв» і «не богатирів», які самовіддано трудяться для «людей», «щастя всіх», двозначне: вони «невольники» за невідь-чиїм призначенням і з власної волі: «голос сильний» «згори» імперативно сповіщає, що їм «призначено скалу сесю розбить», а водночас, за їхнім самоусвідомленням, вони «добровільно взяли / На себе пута» й «рабами волі стали» [т. 1, с. 67, 68].
Оригінальність ліричної поезії Франка виявнюється насамперед у рефлексійній автобіографічності, щемкій сповіді про свою гірку долю духового провідника нації, про боротьбу із самим собою, з долею, урешті – в дивовижних передчуттях та автопророцтвах.
Дуалізм між подвижництвом та естетством,
між громадянським та особистим,
між повинністю і спромогою,
між поривами й сумнівом
Впадає в око, що вже років через три після написання «Каменярів» у сонеті «Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицáрський…» (1881) виринає внутрішня авторська дуалістична колізія між громадянським чином та естетством:
«Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицáрський,
Немов боїшся насміху і сварки?
Чого важкий свій молот каменярський
Міняєш на тонкий різець Петрарки?
Замість валити панський гніт і царський,
Ти скрився в поетичні закамарки!»
На такі докори самому собі поет відповідає:
«Ні, я не кинув каменярський молот,
Усе він в моїй, хоч слабій, долоні.
Його не вирве насміх, ані колот» [т. 1, с. 142–143].
Своєрідний «казематний» щоденник у сонетній формі (цикл «Тюремні сонети», складений у львівській в’язниці «Бригідках» 7 вересня – 4 жовтня 1889 р.), виносить на яв «безумства, муки, врази» «вольного духа» ув’язненого поета [т. 1, с. 158, 159], його екзистенційні страждання, «зойк розпуки» [т. 1, с. 154]. Авторефлексії двох віршів під однаковою назвою «Ні, не любив на світі я нікого…», а також вірша «Ні, вдуріти доведеться…» засвідчують поетові виходи в екзистенціали сумніву та переоцінки власної особистости й обраного шляху.
В окремих віршах у Франкових зізнаннях і напучуваннях самому собі з’являється прикметна амбівалентність. У вірші «Я не жалуюсь на тебе, доле…» (1891) ліричний герой на позір заявляє, що не жаліється на долю, яка «добре» «вела» його, «мов мати», а насправді глибокий біль і жаль поета прориваються-таки в неоднозначній семантиці цього твору: «душа вглибляєсь в люту рану», доля вдихає «новії надії» в «незарослі рани» [т. 2, с. 134].
Ще в поемі «Ex nihilo. Монолог атеїста» (1885) Франко нарікав на своє сумне становище суспільного та світоглядного першопрохідця, алюзійною ремінісценцією продовжуючи революційний мотив «Каменярів»: «Скорбна доля наша, / Людей, що прокладають новий шлях / Будущини, відвічні скали ломлять <...>» [т. 4, с. 13]. Поет постійно сприймав свою громадську діяльність як обтяжливу повинність, накинуте, чи то пак суджене йому «ярмо». «Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі», – з гіркотою усвідомлював він («Nieco o sobie samym», 1897) [т. 31, с. 31]. І це не поза, а таки справді щире зізнання у тому, як він одчував свою соціально-дидактичну й націєтворчу роль.
Як відомо, Ісус Христос проповідував: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас. Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий» (Матей 11:28–30). А Франко починає вірш «Рефлексія» протиставною алюзійною ремінісценцією до Христових слів: «Важке ярмо твоє, мій рідний краю, / Не легкий твій тягар! / Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю» [т. 2, с. 183]. Цей вірш, уперше оприлюднений без назви у збірці «Мій Ізмарагд» (назва «Рефлексія» – у збірці «Давнє й нове», 1911), написано, як свідчить автограф, 14 жовтня 1897 р. [т. 2, с. 482], тобто морально найважчого в поетовому житті року (до хвороби 1908-го), коли він зазнавав шаленої критики і від поляків (за антиміцкевичівську статтю «Ein Dichter des Verrathes»), і від співвітчизників (за передмову «Nieco o sobie samym» до збірки «Obrazki galicyjskie» – обидві публікації з’явилися у травні). На противагу Христові Франко мовить про своє «важке ярмо», «нелегкий тягар». Він-бо має на увазі інакше ярмо, ніж Христове, – не релігійне, не християнське, а суто громадянське, національне. Щоправда, в Біблії – у Старому Завіті – є й протилежне висловлювання до того, що наведене в Євангелії від Матея, – у Книзі Мудрости Ісуса сина Сираха: «<...> важке ярмо на дітях Адама, – і то від дня виходу з материнського лона аж до дня, як повертається до спільної всім неньки» (Сирах 40:1). Проте йдеться тут не про Христове ярмо, а про мирське, щоденне, про злигодні долі, більші й менші турботи, клопоти, важкі труди, поневіряння, страхи перед майбутнім і супроти смерти, небезпеки й загрози, що супроводжують людину в житті (Сирах 40:2–10). Франко, власне, й повертається од «любого ярма» й «легкого тягара» Христового до «важкого ярма» «дітей Адама», надто ж покликання національного провідника, який і «упадає» під своїм «нелегким тягарем», «Мов під хрестом» (тут уже проартильована не протиставна, а зіставна алюзія до Христа, власне, архетипу месії, але знов-таки не в духовному, християнському сенсі, а в суто суспільному, національному).
У вірші «Як трапиться тобі в громадськім ділі…» (збірка «Semper tiro», 1906) поет напучує суспільного діяча, якому випаде «Народ вести», не сподіватися «ніколи / На княжу ласку й на народну вдячність», не вірити у визнання з боку «люду», але ці повчання не розважливо-резиґнаційні, не філософсько-спокійні, а повні особистого розчарування й гіркоти, а тому досить жорсткі й навіть злісні:
Не вір, що люд твої заслуги пощитає,
Що задля них одну дрібну провину
Тобі простить! Він судить – не питає.
І знай, коли щасливую годину
Ти прозівав, щоб інших взять під ноги,
Тебе самого безпощадно в глину
Затопчуть, як камінчик в брук дороги [т. 3, с. 166].
Оригінальними є гіркі зізнання у вичаханні чуття, поступовому знесиленні духу, наприклад, у віршах циклу під промовистою назвою «Із днів журби» в однойменній збірці (1900):
Чуття ще в серці полум’ям горять
і думи рвуться, як орел ширять,
та воля мов розбита, мов безрука.
<...>
і чахне дух серед зневіри й глуму [т. 3, с. 12].
(«Безсилля, ах! Яка страшная мука…»);
Невже ж уже минув я свій зеніт
і розпочав спадистий шлях до склону?
<...>
Та й швидко ж той твій метеор поблід,
не мавши навіть доброго розгону! [т. 3, с. 13].
(«Недовго жив я ще, лиш сорок літ…»)
Ліричне «я» поета у вірші «І знов рефлексії! Та цур же їм!..» (з тої-таки збірки) то западає у «панський спорт» «рефлексій», то відмежовується од «нервних білоручок та пустоплясів», які «риються в своїм нутрі»: «У нас ще дух / не розколовсь надвоє під корою, / <…> не наша річ / розми́каться в борні з самим собою» [т. 3, с. 13–14]. Порятунком од нав’язливих «рефлексій» бачиться ліричному героєві «люба праця» [т. 3, с. 13] – власне, «суспільна праця, довга, утяжлива, / зате ж плідна» [т. 3, с. 14], бо – і це, на його думку, головне – вона
одна лиш може заповни́ть без дива
життя людини, бо вона одна
всіх сил, всіх дум, чуття, стремлінь людини
жадає, їх вичерпує до дна.
Вона одна бере нам все щоднини
і все дає, бо в’яже нас тісніш
з людьми <...> [т. 3, с. 14, 16].
Творчою, науковою та громадською працею, яка поглинала все його єство, Франко рятувався од розколу духу, внутрішнього розми́кання (тобто роз’єднання, роздвоєння – у вірші прикметний вияв характерної для письменника колізії двійництва). Самому собі він утовкмачував: «Що поза сею працею, <...> то манівці блуднії <...>» [т. 3, с. 16].
Одначе впадає в око, що в тогочасній ліриці Франковій фігурує не позитивістська органічна праця, а праця як спосіб утечі від депресивних думок, як засіб автопсихотерапії. Водночас попри неодноразову поетизацію праці у Франковій творчості ліричний герой циклу «Із днів журби» в оригінальному дискурсі долі зізнається, що виснажлива праця рівночасно з вимушеним притлумленням вільних почуттів веде до внутрішньої дисгармонії й душевного висихання:
Я поборов себе, з корінням вирвав з серця
усі ілюзії, всі грішні почуття,
надії, що колись вільніше ще дихнеться,
що доля ще й мені всміхнеться,
що блиснуть і мені ще радощі життя.
Я зрікся їх навсе. У тачку життьову
запряжений, як наймит той похилий,
я мушу так її тягти, покіль живу,
<...>
Робив без віддиху, а зроблено так мало,
і інших загрівав, аж на кінці не стало
у власнім серці запалу, ні віри [т. 3, с. 16].
(«Я поборов себе, з корінням вирвав з серця…»)
Нарікальна тональність продовжується у віршах другого циклу збірки – «Спомини» («Я згадую минулеє життя…»), поет відчуває, що його життя зумовлює «ворожа доля» [т. 3, с. 19] («Заким умре ще в серці творча сила…»), він згадує, як у 80-х роках у нього, «побитого, хорого», «у зневірі», «в гіркій знетямі», коли «світ» бачився у «чорному» кольорі, «зблідли давні ідеали, / і люди видались таким дрібним, / мізерним кодлом, що <…> стали чужі й далекі», й навіть закралася зрадлива думка: «Треба буть дурним, / щоб задля них у бій іти, як в дим; / ті, що терплять, варт того, щоб страждали» [т. 3, с. 20–21] («П’ятнадцять літ минуло. По важкій…»).
Передчуття й автопророцтва
Унікальність Франкового психотипу яскраво виявилася у його поетичних передчуттях та автопророцтвах.
Як раціоналіст і позитивіст, Франко-мисленник не був фаталістом і в призначення долі не вірив. У статті «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм. Увага над пастирським посланієм митрополита А. Шептицького “О квестії соціальній”» (ЛНВ. 1904. Т. 28. Кн. 10), полемізуючи з уживанням у посланні Андрея Шептицького слова «доля», він зауважив:
«Інтересно, що митроп[олит] Андрій, говорячи про суспільні нерівності, видимо почуває якесь заженування [збентеження, сором (полонізм). – Є. Н.] і, говорячи про багачів, уживає терміна “ті, котрих доля наділила багатствами” (стор. 49). І кілька разів у своїм посланні він уживає терміна “доля”. Чоловік, по його думці, власними силами “зміняє свою судьбу, поправляючи або псуючи те, що природа і доля дала” (стор. 30). Церков “учить людей зносити те, що невідмінна доля приносить” (стор. 29). Читаючи такі вислови, ми раптом зацукуємося [німіємо від подиву (полонізм). – Є. Н.], немовби в розмові з нами інтелігентний чоловік ХХ-го віку починав заговорювати язиком орієнтального фаталіста або фетишиста. Бо й яке значення має “доля”, “судьба” в християнській теології? Новочасний інтелігентний чоловік вичеркнув ті слова зі свойого лексикону, – в якім же значенні уживає їх новочасний теолог? Було б дуже цікаво знати, що він розуміє під цим терміном? Чи се Божа, чи диявольська сила, чи щось незалежне від них обох?» [т. 45, с. 399].
Проте одна річ – публіцистично-філософський дискурс, а інша – поетична творчість, у якій часто вербалізовано топос долі. Власне, основна проблема, яку вирішує талановитий письменник, особливо поет, своєю творчістю, – це передбачення і реалізація власної долі (не тієї, яку він хоче чи хотів би, а тієї, яку йому суджено, призначено). Щоправда, й у поезії трапляються відверто раціоналістичні повчання стосовно дилеми реальної людської долі та віри в її призначення, як ось у строфі 10-й (першодрук: Зоря. 1883. № 23) Франкового підциклу «Строфи» (цикл «Паренетікон» у збірці «Мій Ізмарагд»):
Навіть той, хто в призначення вірить,
Все ж трудитися мусить постійно:
Адже ж бачиш і сам, що без труду
Не горить і сухеє поліно [т. 2, с. 201].
Та поза тим у Франковій ліриці виявнюються й авторські провіщення своєї долі. Ще дивовижніше, ніж у «Каменярах», автопророцтво прострумовує в ранньому вірші «Догорають поліна в печі…» (1881):
Догорають поліна в печі,
Попеліє червоная грань…
У задумі сиджу я вночі
І думок сную чорную ткань.
І коли ж то той жар догорить,
Що ятриться у серці мені?
І чи скоро-то горе згасить
В моїм мізку думки огняні?
Ох, печуть і бушують вони!
Гризе душу й морозить нуда!
Кров кипить, і нутро все в огні –
Вколо ж мур і неволя бліда.
Я боротись за правду готов,
Рад за волю пролить свою кров,
Та з собою самим у війні
Не простояти довго мені [т. 1, с. 48–49].
Цикл «Спомини» у збірці «Із днів журби» завершується тривожним передчуттям дальшої долі авторського «я» (життя без повноцінної творчости, через душевну хворобу):
Я не скінчу тебе, моя убога пісне,
в котру бажав я серце перелить
і виспівать чуття важке та млісне,
<...>
Мої ви сльози, і мої зітхання,
і пестощі короткі, й довгий жаль,
надії і зневіри колихання,
не перелити вас мені в кришталь
поезії, <...>
Мов дерево серед степу безлисте
в осінній бурі б’ється і скрипить
і скрип той чує поле болотисте, –
отак душа моя тепер терпить
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластівка у річці зиму спить [т. 3, с. 32].
(«Я не скінчу тебе, моя убога пісне…»)
На противагу сумним «рефлексіям» у наступному циклі «В плен-ері» звучать бадьорі роздуми про не конче безнадійну боротьбу з долею:
Я ще не старий! Ще сила
є в руках і у души!
Ще поборемося, доле!
Ну, попробуй, задуши!
Я ще не старий! Не згинув
ще для мене жизні зміст,
хоч журба, хоч горе тисне –
ні, я ще не песиміст! [т. 3, с. 38].
(«По коверці пурпуровім…»)
Показово, що ліричний герой мовить про своє протистояння долі, боротьбу з нею, а не про злагоду, не про довіру до неї та покірне віддання себе на її волю.
За шість років до катастрофічного переламу в особистому житті Франко надрукував напрочуд віщий вірш «Ти знов літаєш надо мною, галко…» (ЛНВ. 1902. Т. 17. Кн. 2), датований «22/І 1902» й передрукований згодом у збірці «Semper tiro», і в цьому символіко-автобіографічному переспіві на мотив «Слова о полку Ігоревім», що засвідчено епіграфом «А галици свою рѣчь говорѧхуть», висловив моторошне передчуття свого душевно-розумового «падіння»:
О, знаю, заклюєш мою ти душу!
<...>
Знесилений в змаганні тім безплоднім,
Твоєю жертвою я впасти мушу.
Моє ти фатум, невідступна зморо,
На мізок мій нещасний кандидатко.
Не кряч так зично, не лети так падко!
Не бійсь, ніде твоя побіда гладко!
Я не втечу! Впаду вже скоро, скоро! [т. 3, с. 152].
Мажорні та мінорні інтонації, подиву гідна сила і зрадлива слабкість, палка віра і в’їдливий сумнів, патетичні підбадьорювання і жалісні порікування, інтелектуальна мужність і безнадійні передчуття разюче переплітаються у Франковій ліриці 1878–1907 рр.
Символічна автобіографія
Своєрідна трансформація біблійного передтексту – поема «Смерть Каїна» (написана 1888 р., першодрук 1889 р.) – за авторським зізнанням у вірші «Неясна для вас ця легенда…», створеному 28 березня 1889 р., є символічною автобіографією (в сенсі уподібнення до Каїна, якого цькують):
Що ж, пані, ті вірші неясні –
То власная повість моя:
<...>
Колись за невласні провини
Цурались мене і кляли, –
Мов Каїн отой по пустини,
Блудив я по рідній земли [т. 2, с. 408].
У передмові до публікації «Похорону» в збірці «Поеми» (1899) Франко зазначив, що на «старій основі» поширеної у житіях святих та іспанських оповіданнях «про грішне життя Дон-Жуана» «легенди про великого грішника, що навертається на праведний шлях візією власного похорону», «спробував виткати нові взірці», а насамперед з огляду на те, що «наш час великих класових і національних антагонізмів має значно відмінне поняття про великого грішника, ніж час Філіппа ІІ і Торквемади», «в тім однім пункті <…> позволив собі трохи змодернізувати стару легенду, лишаючи її основу незмінену з усіма її алегоріями і символами» [т. 5, с. 54]. Модернізація стосувалася символічної автобіографії, актуальної на той час для поета в умовах його загострених конфліктів із польським та українським середовищами Галичини внаслідок його скандальних публікацій «Ein Dichter des Verrathes» і «Nieco o sobie samym»: «<...> йшлося не тільки про публічне оскарження у валенродизмі від польської сторони, але й у звинуваченнях за відступництво і зраду від української»¹.
У вірші «Було се три дні перед моїм шлюбом…» (ЛНВ. 1902. Т. 19. Кн. 8; збірка «Semper tiro») на основі біблійної Книги пророка Єремії (1:4–10) порушено проблему поета-пророка, покликаного проповідувати загальнолюдські вартощі, та рецепції його слова в народі. В оповіді Єремії йдеться про почуте ним «слово Господнє», яким його призначено «пророком для народів». Збентежений Єремія промовив, що не вміє «говорити», бо ще «дитина», на що Господь запевнив його: «<...> до всіх, до кого я пошлю тебе, ти підеш, і все, що накажу тобі, ти говоритимеш. Не страхайсь перед ними, бо я з тобою, щоб тебе врятувати, – слово Господнє». Доторкнувшись рукою Єреміїних уст, Бог сказав: «Ось я поклав мої слова тобі в уста. Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами <…>».
Франко в переробці ускладнює становище пророка (recte поета) й загострює його стосунок з Богом (герой звертається до почутого «голосу»: «О Пане», «О Господи» [т. 3, с. 149, 150, 152], притому в першодруку та збірці обидва слова подано з великої букви, отже, йдеться про Бога). Становище пророка неоднозначне: Бог самочинно «призначив» його, «простака убогого, молоде хлоп’я», нести «царям» і «народам» Господній «заповіт» [т. 3, с. 149], задля чого він змушений покинути свою хліборобську працю, «батьків дім, невісту молодую» [т. 3, с. 152]. Це перша двозначність: ліричний суб’єкт вимушено приймає покладену на нього згори богонатхненну пророчу місію. Мало того, через те, що він «сумнився» у своїй спромозі «навернути, розворушити» людей (а отже, в Божому «слові»), Господь прирік, що він «нікого не наверне», бо розбиватиметься його «глагол о серць людських щити», він буде «на вітер» навіть Божий «глагол метати», «проповідувати глухим», а що похвалить – те «всім видасться лихим» [т. 3, с. 150] (таке становище персонажа як невизнаного пророка є символічною Франковою проєкцією власного уявлення про якесь закляття, що тяжіє над його словом). Однак у такому парадоксальному становищі Божого обранця був далекоглядний Господній задум:
Твоїми говоритиму устами
До всіх народів і до всіх віків,
Твоїми я тернистими стежками
Вестиму своїх вибраних борців.
Тобою я навчу їх відрікаться
Життя і світу для високих дум,
Сучасних нужд, погорди не лякаться,
У світлу ціль зостріливши весь ум.
Ось уст твоїх я пальцем доторкнуся
І вложу в них своїх глаголів жар [т. 3, с. 150].
Отже, цей палкий, але непочутий речник Божих «глаголів» [т. 3, с. 150] має виконати місію предтечі, своєрідного взірця для наступних «вибраних борців». Так тодішній Франко, сподівання якого на широке й глибоке сприйняття серед галицьких українців, та й поляків, його проповіді загальнолюдських, соціальних та національних ідеалів не справджувалися і який, однак, був упевнений у доцільності своєї діяльности, бачить свою неоднозначну роль як письменника й мисленника в галицькому, й ширше – українському суспільстві. У вірші, по суті, порушено проблему особового месіанізму, хоча ліричний суб’єкт виступає ще тільки предтечею майбутніх пророків з месіанським покликанням.
Ця лінія автопсихографічної оригінальности тягнеться до поеми «Мойсей» (1905) і новели «Неначе сон» (написана не пізніше січня-лютого 1908 р.; ЛНВ. 1908. Т. 41. Кн. 3), яка є замаскованим (але з промовистими натяками) виявом символічної автопсихобіографії². Ранній вірш «Каменярі» вістує про призначену «згори» й водночас самохіть обрану долю автора як одного з безіменних борців, подвижників «поступу», як рядового члена тих, що «в одну громаду скуті / Святою думкою» [т. 1, с. 68], а поема подає пророчу візію долі нації та долі автора як національного провідника. Мойсей-Франко зізнається: «Обгорнула мене самота, / Як те море безкрає, / <...> / Увесь вік, чи в степах, чи з людьми, / Я ходив самотою» [т. 5, с. 241–242]. Так у новій поемі продовжується мотив самотности елітарного народного провідника («аристократа» серед плебеїв, своїх і чужих [т. 5, с. 78, 79]), виявний раніше у поемі «Похорон». А у вірші «Моєму читачеві», датованому 17 вересня 1905 р., поет із гіркотою мовив про своє екзистенційне «сирітство духове», у якому «свій вік коротать» мусить [т. 3, с. 102].
Водночас у «Каменярах» і «Мойсеї» є внутрішні відосередження (кажучи постмодерним терміном)³ до провідного мотиву «каменярів» (у першому творі) і пророцтва-месіанства (у другому). Якщо в «Каменярах» це було відчуття гнітливого призначення лупати й розбити «скалу» – рівняти «правді путі», яке, втім, приймалося як добровільно взяте на себе завдання [т. 1, с. 67, 68], то в «Мойсеї» трагічний пророк-«маловір» [т. 5, с. 260] «усумни́вся в своє / Реформаторське діло» [т. 5, с. 244]. Із П’ятикнижжя Франко взяв сумніви Мойсея у Божій силі й кару Бога Мойсеєві: за те, що не повірив Господеві, наче зможе лише словами вивести воду зі скелі, а тому для певности ще «вдарив жезлом об скелю двічі», він не введе «громаду» в обіцяну землю (Числа 20:1–13). За Старим Завітом, Бог дав змогу Мойсеєві лише побачити обітовану землю (Ханаан), але не вступити до неї, бо він, як і його брат Арон, спротивився Божому велінню у пустелі під час бунту громади, замість прославити Бога «перед їхніми очима при водах» (Числа 27:12–14). Господь звинувачує Мойсея та Арона: «ви були мені невірні серед синів Ізраїля над водами Меріва-Кадешу, у Сін-пустині, тим що не явили своєї святости серед синів Ізраїля. Ось чому ти її тільки побачиш перед собою, туди ж не ввійдеш, у ту землю, що її я дав синам Ізраїля» (Второзаконня 33:51–52). З цього приводу Мойсей дорікав громаді: «Та й на мене через вас розгнівався Господь і сказав: І ти туди не ввійдеш!» (Второзаконня 1:37).
Ця Божа кара Мойсеєві знайшла вияв у поемі:
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї [т. 5, с. 262].
Сумнів Мойсея у Пятикнижжі епізодичний, ситуативний, хвилевий, частковий, а у Франковій поемі – кардинальний: пророк засумнівався у доцільності й успішності своєї місії привести народ до землі, придатної для життя. Таким чином, поет виходить на проблему віри й сумнівів у виборенні національної державности. Це чергова модифікація наскрізного у Франковій творчості екзистенціалу сумнівів, раніше вже явленого в роздумах героїв повісти «На дні» (1880) [т. 15, с. 158] і поеми «Похорон» [т. 5, с. 88], тільки там вона стосувалася радикально-соціалістичної мети, а тут – радикально-національної (державницької). Під впливом демонських слів Азазеля, які сіють зневіру в його нетвердій душі, Мойсей у розпуці засумнівався в обіцянці Єгови вивести ізраїльський народ «з неволі»: «Одурив нас Єгова!» [т. 5, с. 258]. Франко вніс у тему Мойсея спокушання «голосом» «темного демона пустині» [т. 5, с. 243], «темного демона одчаю» [т. 5, с. 253] Азазеля, чого у старозавітній версії немає. У Книзі Левіт (16:7–10, 26) є лише неясна згадка про Азазела: за Божим велінням, Арон, Мойсеїв брат, мав привести двох козлів на відпущення гріхів «громади синів Ізраїля» (16:5) – одного для Господа, а другого «для Азазела» і «пустити його Азазелові в пустиню» (16:8, 10). Це «темне місце» біблісти тлумачать по-різному; саме ім’я Азазел трактують то як власну назву, розуміючи під ним уособлення зла, противника Бога, то як загальну (зникнення гріхів, козел відпущення). Франко дотримувався анімізаційного погляду, про що зазначив у «Передмові» до поеми: «Із наведеного тексту старозавітної книги видно виразно, що Азазель являється демоном, противником Єгови, правдоподібно – персоніфікацією пустині та її страховищ» [т. 5, с. 207].
Найвищий рівень духової оригінальности, художньої та мисленнєвої, Франко виявив не в ідеології, не у філософії (у тому й націософії), не в літературознавстві, фольклористиці та інших науках, хоча в цих царинах він висловив чимало вдумливих, влучних і цікавих спостережень та міркувань, а в сповідальній ліриці, а надто – у символічній автобіографії, яка охоплює і Каменяра, і не-Каменяра. Франко найцікавіший і найоригінальніший як письменник-виразник власного єства, психотипу, «психодрами»⁴, автопсихографії (передусім у плані автопророцтва, дуалізму, колізії двійництва), завдяки чому його творча спадщина прекрасно надається до застосування психоаналітичних методологій ХХ–ХХІ століть.
Найхарактернішою ознакою Франкової творчости, як аргументовано доводить Тамара Гундорова, є «двійник – персоніфікований образ внутрішнього “я”, матеріалізований образ сумнівів»⁵, який уперше з’являється у віршованій фантазії «Поєдинок» («Клубами вився дим. Ревли гармати…») в образі Ми́рона, роздвоєного на «живого, правдивого, дійсного» і «привида», «мару свавільну» [т. 1, с. 81] (збірка «З вершин і низин», 1893; датовано: «6–9 янв[аря] 1883» [т. 1, с. 82]), а публічно (у пресі) – у написаній дещо пізніше того-таки року прозовій «зимовій казці» «Поєдинок» (Зоря. 1883. № 22; під прикметним псевдонімом: Мирон***; датовано: «дня 19 падолиста 1883» [т. 16, с. 487]). Відтак колізія двійництва розгортається у романі польською мовою «Lelum i Polelum» (1887), поемі «Похорон» (1899), оповіданні «Хома з серцем і Хома без серця» (1904), у притчовій формі – в оповіданні «Rębacz» (1886, український автопереклад: «Рубач», 1900), поемі «Мойсей» (1905). «Загалом, – за спостереженням дослідниці, – двійництво – наскрізна колізія всієї творчості Франка. Варіантами “двійника” стають близнюки, привиди, демони»⁶. Тамара Гундорова переконливо висновує, що «паралельно з “суспільним чоловіком” у Франка завжди проявляється і його образ як “приватного чоловіка”, що спричиняє явище дуалізму – найоригінальнішу й найсуттєвішу ознаку його свідомості і його художньої творчості»⁷.
При цьому дослідниця спирається на проникливі спостереження найглибших попередніх аналітиків Франкового феномена – Миколи Євшана та Миколи Зерова. Євшан звернув увагу на його «боротьбу з самим собою», «дисгармонію поміж чоловіком суспільним а приватними <...> почуваннями»⁸ і загалом
«на важливу для художнього світу Франка тенденцію – як митець, він ставить собі межу, обирає певну культурну роль, витворює відповідно до неї конкретну маску та водночас постійно вказує на цю маску і численними повтореннями, скаргами, рефлексіями демаскує приховане “я”»⁹.
Микола Зеров уперше влучно завважив, що з часом
«Франко починає думати про тих, хто не устояв в життьовій боротьбі, <...> про зрадників і ренегатів, – як про своїх двійників. Своє внутрішнє роздвоєння він об’єктивує в низці нав’язливих, натрутних [невідчепних. – Є. Н.], настирливих видінь <...>»¹⁰.
Дальше дослідження символічної автобіографії Франка в аспекті його «дуальности» засвідчила прониклива розвідка Григорія Грабовича, який розвинув спостереження Зерова¹¹.
Явище децентрації, або демаскування, прибраних культурних постав особистісними акцентами, не нове у слов’янських літературах ХІХ ст. – до відосередження своєї громадянської постави вдавалися у ліричних, часто екзистенційних рефлексіях Пушкін, Міцкевич і Шевченко¹² (в українського поета децентровий струмінь стає окремим потужним пластом його засланчої та позасланчої лірики¹³). Притому польський та український романтики утримувалися від оприлюднення своїх найвідвертіших поетичних децентрувань власного узвичаєного в очах національної громадськости образу пророка, які деконструювали цей образ. Однак у Франка таке відосередження стає напрочуд унікальним: воно набуває не знаної доти напруги, щонайвищої міри вираження, внутрішньої колізії, роздвоєння, особливого драматизму й навіть трагізму, притому це все письменник виносить на люди, робить із цього публічний факт своєї життєтворчости й українського літературного процесу.
Якщо у Пушкіна, Міцкевича та Шевченка внутрішня суперечність між громадянською поставою та приватним індивідом з його особистими інтересами проходила у свідомості, то у Франка це було гостре зіткнення раціональної свідомости, яка силою розуму й почуття зобов’язувала особистість до певної моделі поведінки, намагаючись при цьому приборкати стихійні вияви позасвідомого (у «[Промові на 25-літньому ювілеї]» 1898 р. Франко назвав це «почуттям обов’язку» і «потребою ненастанної праці» [т. 31, с. 309]), – і власне позасвідомости, яка свавільно домагалася задоволення своїх потреб і бажань. Ключ до розуміння Франкової творчости й обрання адекватного підходу в її дослідженні дає таке проникливе спостереження Тамари Гундорової:
«Узагалі, попри узвичаєну апеляцію письменника, просвітника й позитивіста, до розуму-бистрокрилу, Франко, як, можливо, жоден інший український письменник, занурений у глибини ірраціонального»¹⁴.
Шевченко, додам, теж був занурений в ірраціональні глибини, але в нього не доходило до такого контрасту й конфлікту між раціональним та ірраціональним, як у Франка. Та й у жодного іншого українського письменника не помічаємо подібного контрасту. Не можу назвати й когось такого з іншомовних митців слова. Натомість у Франка дуалізм громадянського та приватного сягнув найвищого протистояння, вивершивши початки цього дуалізму в добре знаних йому поетів-романтиків, із якими він провадив довголітній творчий діалог. Конструкція й деконструкція постійно сусідять у Франка, перше викликає-спричинює друге, а те, своєю чергою, спонукує до нового конструювання образу громадянського поета, надто ж під впливом суспільних поштовхів, як це трапилося зі Щуратовим називанням Франкового «Зів’ялого листя» декадентською збіркою¹⁵ (у відповідь з’явився громадянський маніфест «Декадент»), або з Романчуковим нападом на автора гірких зізнань «Nieco o sobie samym» «за нелюбов до русинів і Руси»¹⁶ (Франко відповів не лише гнівним віршованим посланням «Сідоглавому», а й анонімною статтею «“Banita” Franko»¹⁷ та афоризмами¹⁸), чи коли після дуалістичного «Мойсея», скинувши нав’язливі сумніви у художній текст, Франко, хоча й усвідомлював, що «нам, знесиленим журбою, / Роздертим сумнівами, битим стидом, – / Не нам <…> провадити до бою» народ, склав «хоч тугою повитий, / Та повний віри» [т. 5, с. 214] патріотичний пролог до поеми.
Назагал дуалізм є наскрізним алгоритмом усієї духової діяльности Франка – громадської (суспільної), творчої та приватної. Якась невідступна духова сила, пов’язана з логічно-розумовою сферою психіки, власне свідомість, вела його до поставлення перед собою громадянських імперативів – соціальних, національних, моральних, навіть матримоніальних, виходячи із почуття обов’язку, а інша сила, власне позасвідомість, бунтувала проти цього і прагнула всевладдя своїх ірраціональних стихій. Він свідомо накладав імперативи розуму на життя душі («песій обов’язок» різного плану) і вслухався до її примхливих бажань, протестних імпульсів, до бунтівного неконтрольованого голосу своєї позасвідомости, також даючи їй слово у своїй творчості, можливість виговоритися. Цей згори накладений обов’язок і прорвані знизу, з позасвідомих глибин душі бажання й потяги становлять суть і спосіб психічного буття Франка, зокрема в його інтимному житті, стосунках із жінками, матримоніальній справі. Франко жив із цим роздвоєнням духу і душі, свідомости й позасвідомости, обов’язку й пристрасти, раціонального й ірраціонального, контрольованого й непідвладного, організованого і стихійного. Так усеохопний дуалізм громадянського та приватного, усвідомленого обов’язку та позасвідомої любови став неодмінною умовою і рушієм розвитку його особистости в усьому – суспільній діяльності, творчому й особистому житті.
___________________________
¹ Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: «валенродизм» Франка // Грабович Г. Тексти і маски. Київ : Критика, 2005. С. 117.
² Зубак Л. Новела Івана Франка «Неначе сон»: спроба психобіографічного прочитання // Наукові записки [Кіровоградського держ. пед. ун-ту ім. В. Винниченка]. Серія : Філол. науки. 2009. Вип. 85. С. 183–193.
³ В українській мові вживаються різні відповідники англійського терміна decentering: децентрація, децентрування, відцентровість, відосередження.
⁴ Див.: Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії : (студії). Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2005. 179 с.
⁵ Гундорова Т. Невідомий Іван Франко : Грані Ізмарагду. Київ : Либідь, 2006. С. 58.
⁶ Там само.
⁷ Там само. С. 11.
⁸ Євшан М. Іван Франко (Нарис його літературної діяльности) // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. Київ : Основи, 1998.. С. 144. Першодрук 1913 р.
⁹ Гундорова Т. Невідомий Іван Франко. С. 11.
¹⁰ Зеров М. Франко-поет // Зеров М. Українське письменство. Київ : Основи, 2003. С. 505. Першодрук 1925 р. Також див.: Гундорова Т. Невідомий Іван Франко. С. 12, 58.
¹¹ Грабович Г. Вождівство і роздвоєння: «валенродизм» Франка. С. 95–139. Першодрук 1997 р.
¹² Нахлік Є. Доля – Los – Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. Львів, 2003. С. 482–546.
¹³ Див.: Грабович Г. Самовизначення й децентрування: «Хіба самому написать…» і проблема писання // Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо : (З проблематики символічної автобіографії та сучасної рецепції поета). Київ : Критика, 2000. С. 68–104; Нахлік Є. Екзистенційний вимір людини в літературній творчості Шевченка // Нахлік Є. «І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі : Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції. Львів, 2014. С. 292–305; Нахлік Є. Невільничі западання і злети: рефлексія-автопослання «Хіба самому написать» // Там само. С. 358–366.
¹⁴ Гундорова Т. Невідомий Іван Франко. С. 12.
¹⁵ Щурат В. Літературні портрети. Д-р Іван Франко // Франкіяна Василя Щурата : листи, статті, спогади упорядкув., передм., комент. та покажчики Лариси Козак. Львів, 2013. С. 48. Першодрук 1896 р.
¹⁶ [Романчук Ю.] Смутна поява // Дѣло. 1897. № 97. 1/13.V. С. 1 (без підп.).
¹⁷ [Franko I.] «Banita» Franko // Monitor. 1897. N 21. 23.V. S. 1–2 (без підп.) [див. переклад «“Вигнанець” Франко»: т. 54, с. 45–48].
¹⁸ Франко Ів. Декілька афоризмів у альбом «Д−лу», прочитавши єго статю «Смутна поява» в ч. 97 / Ів. Франко // Житє і Слово. 1897. Т. 6. Кн. 3. С. 263–264 [також див.: т. 2, с. 482–483].
27.08.2019