На дні (1880)

СУСПІЛЬНО-ПСИХОЛЬОGІЧНА СТУДІЈА

ІВАНА ФРАНКА.

 

 

 

Посьвјачају

громадському урьадови богоспасајемого міста Дрогобича.

АВТОР.

 

 

І.

 

С полудньа однојі хорошојі, весньанојі неділі здивувалисьа дуже два поліцијани, шчо сиділи в „стражници“ дрогобицькојі комуни. До стражниці приведено јакогось панка, молодого шче, середного зросту, в запорошенім, але досить порьаднім уборі.

 

— А сеј відки? — спитав капраль і змірив молодого чоловіка від ніг до голови осовілими від напитку очима.

 

— Староство прислало, маје јти „на цьупас“, — відповів поліцијан, шчо припровадив панка.

 

— М-м-м, — замичав капраль і встромив очи в стојачиј перед ним таріль з останками мјаса та салати, а відтак підвів јіх троха, шчоб польубуватись повноју „гальбоју“ пива, ждучоју својејі черги.

 

Поліцијан тимчасом видобув з за пазухи письмо і подав капралеви. Се був засуд староства. Капраль взьав письмо до рук, розвернув, погльанув сьуди ј туди і почав слебезувати назву приведеного цьупасника, але не можучи мабуть швидко впоратись с тоју роботоју, запитав у самого :

 

— А јак сьа пан називаје?

 

— Андріј Темера.

 

— А відки ?

 

— С Тернопольа.

 

— С Тернопольа? Гм! А чогож то пана сьуди занесло аж с Тернопольа ? Га ?

 

Темера немов і не чув того питаньа, — стојав тај роззиравсьа по стражници. Свіј капельух і пальто він положив на кріслі.

 

— За чим пан ту пријіхав? — спитав другиј раз капраль погрізно.

 

Темера спокіјним і твердим голосом відповів:

 

— Менша о то.

 

Капраль витрішчив на него очи, — далі поміркувавсьа.

 

— Але не менша, — прошу відповідати на моје питанье!

 

— Не до вас належит мене о то випитувати.

 

Капраль почервонів зо злости, але прикусив зуби.

 

— Ов, мудрі ви, паночку, — нај сьа преч каже. А шчо ви за реміслом балујете?

 

— То вже моја річ, — відказав Темера і почав ходити по стражници та позирати крізь вікна на gімназіјальниј огород, залитиј зеленьу всьакојі деревини, по котрого кручених стежках ходили в празничнім  строју льуде всьаких станів, а всі веселі, свобідні, —  відки чути було ј дитьачиј звінкиј сьміх і жіночі срібні голоси і јакесь льубе шептанье с посеред потопи листьа, с посеред шуму та шелесту живојі, бујнојі ростинности. Хмарка жальу і смутку пробігла по хорошім, молодім лици Андріја, јакась трівожна думка зашчеміла в јего серци, јего уста дрогнули судорожно, а очи так і впилисьа в те зелене озеро, роскішно дишуче в јаркім сонічнім проміньу.

 

— Ов, паночку, дуже ви, бачу, примудрі, а такі молоді, — говорив капраль, гнучи в собі злість і спорожнив пів гальби пива. То не добре, јак хто завчасу так змудріје , — не довго такому ј жити на сьвіті! Ну, але тепер може ваша ласка загостити до нашојі „салі“. Ми ту дльа таких мудрих панів мајемо осібну сальу, — пишну сальу, ха, ха, ха!

 

Темера швидко обернувсьа. На јего лици видниј був неспокіј.

 

— А пан інспектор швидко пријде? — запитав.

 

— О, швидко, — відповів насьмішливо капраль.

 

— То може би ја до того часу міг ту перечекати? — сказав Темера, не зважајучи на тон, јаким капраль сказав те „швидко“.

 

— Е, то все одно , чи ту чи там, — відповів капраль, — тілько шчо там беспечніјше, тај там ваше, паночку, належне місце. Ану, будьте, ласкаві потрудитись.

 

— Але ја би просив мене ту лишити, јак можна, — просивсьа Темера.

 

— Не можна, панчику, не можна, — солодив капраль, рад шчо може відплатитисьа непокірному.

 

— Пане капраль , — вмішавсьа поліцијан, шчо доси сидів мовчки коло стола, — та там тісно, вісім душ, — може би того пана туј лишити, заки пан вахмістр пријде.

 

— Га, шчо ? — гаркнув капраль, — вісім душ ?  А мене то шчо обходить ! По при вісім і девјата влізесьа. А врешті, јак хочеш, то нај лишитьсьа ј ту, але на твоју відповідь!

 

— На моју ? А ја шчо таке ? Јакже ја можу брати арештанта на своју відповідь?

 

— Ну, јак не можеш, то не тикај же свого рила там, де тьа не просьать, — відрізав капраль, взьав с клинка кльуч і пішов на перед. Темера взьав свіј капельух і пальто і пішов за ним.

 

Сіни були невеликі і вели з одного боку на довгиј, теребовельськими плитами мошчениј gанок, а з другого на коритар. З верха лилосьа јасне сонічне сьвітло і досьагало аж до коритарного порога. В коритари не було нікого. Стіни чисті, помальовані, підлога камінна, стельа легка, не склеплена, чисто вибілена, — все те надавало тому тісному і не дуже довгому, видному коритареви досить свобідниј, привітниј вигльад. Ідучи по при ті стіни, розмальовані в зелені квіти та орнаменти, нікому певно ј на думку не пријшло, шчоб за ними могло критисьа шчось погане, шчось јак раз противне сему вигльадови, шчось зовсім суперечне з усьакими поньатьами льудськими про льудське житло. Тож і наш Темера ступав за капралем спокіјниј, задуманиј троха, але не о својіј теперішніј доли, а о јакихось далеких, крашчих, пробутих хвильах.

 

Один ступень від порога капраль зупинивсьа ј задзеленькотів невеличкоју зелізноју колодкоју, шчо телімбалась при малих букових, вимитих і зовсім мајже неокованих дверех. Він довгиј час термосив неју, заким уткнув кльуч в дірку. Зацигікав кльуч јакимось сьмішним, веселим скреготом, брьазнула колодка, відхилились двері, відступивсьа капраль, а беручи за плече Темеру і попихајучи јего наперед себе, сказав с пјаноју насьмішкоју: Ну, прошу, прошу!

 

II.

 

Темера з разу став в дверех немов остовпілиј. Густиј сумерк смолоју вдарив в јего очи і на хвильу осьліпив јіх доразу. Јему мигнула по голові думка, шчо отсе перед ним нараз відчинивсьа вхід до јакогось тајемного льоху підземного, про јакі він читав у давних повістках. В нутрі тојі темнојі печери він на разі не міг догльанути нікого і нічого, і немов јакась невидима рука вхопила јего за груди і сперла на порозі, не пускајучи до середини. Але видима рука капральа була, видко сьа, міцніјша і пхнула јего до середини, а відтак зачинила за ним двері темнојі западні.

 

Він стојав коло двереј і обзиравсьа довкола, слухав, чи не почује голосу льудського, але не чув нічого. Аж по јакімось часі око јего на тілько привикло до сумерку і натужилось, шчо міг докладніјше розгльанути своје нове мешканье. Се була цьупка не більша шести кроків в довж а чтирох в шир, з одним маленьким, закратованим вікном. Теје вікно було прорубане високо в горі, трохи не під самоју стелеју і виходило на gанок, та так, шчо через него видно було тілько сірі від старости gонти та лати піддашка, звисајучого над gанком. Сонце не загльадало сьуди ніколи. Стіни тојі цьупки були брудні та нечисті понад всьакиј опис, а долом покриті трохи не краплистоју вохкостьу. Асфальтова підлога всьа була мокра від поналиванојі води, понаношеного не знати від јакого шче часу болота та від харкотиньа. Двері с середини не були такі жовті та невинні, јак з надвору,—противно, вони були чорні від вохкости і перековані навхрест двома зелізними грубими штабами, а навіть мала́ квадратова дірка вирізана в них дльа продуху була заткана деревјаноју дошкоју і забита скоблем. На серед казні стојало вузке зелізне ліжко с сінником вохким і брудним јак все, напханим давно не відміньуваноју, перегнилоју соломоју. В куті під стіноју стојало друге таке саме ліжко. Ні простирала, ні верети ніјакојі, ні звичајнојі арештантськојі подушки соломјанојі не було. Воздух в тіј казни був густиј та затхлиј, бо ані вікно ані двері не могли впускати тілько сьвіжого воздуху, кілько було треба. А в куті близь двереј стојала звичајна арештантська посуда, „катерина“, приткана про славу јакојусь шчербатоју, непристајучоју накривкоју, і від нејі росходивсьа вбивајучиј смрід, наповньав казньу і пронимав собоју все, окружав собоју всі предмети в  тіј пекольніј катівни, немов обдавав јіх јакојусь атмосфероју огидства та прокльатьа. А близь тојі посуди  стојала друга — великиј, в горі широкиј, нічим не  прикритиј скопець з водоју — до питьа!

 

Довго роззиравсьа Темера, сильно натужував својі непривичні очи, поки розгльадів усі ті предмети, глузујучі з него својім нехарством, својеју нельудськоју по́ганьу. Јего серце здавилось мов у ледових клішчах, поганиј, воньучиј воздух захопив јему віддих, і він закашлавсьа, аж сльози стали в очех.

 

В казни шче ніхто не відзивавсьа, хоть і чути було важке са́панье кількох немов надавлених грудеј. Темера почав роздивльати својіх товаришів недолі.

 

На сіннику під стіноју лежав простьагшисьа і пакајучи черепјанку-льульку дід около пјатьдесьати літ, с чорноју, кругло обстриженоју бородоју, с повним, набресклим лицем, зі шчудлом при правіј нозі. Се був впрочім плечистиј, кремізниј чоловік. Јего дрантива сорочка була брудна, немов кілька місьаців не прана. Він лежав, опер на локоть руки а ноги накрив полотньаним, брудним кафтаном. Јего невеличкі, сиві очи спокіјно, троха навіть сьмішко́вато дивилисьа на нового арештанта-панича.

 

При ногах діда, скулившисьа в двоје, мов песик, лежав невеликиј, чорноволосиј хлопчик в чорних міських штанах, в брудніј сорочці зо склепового тонкого полотна, немилосерно пофалатаніј на всі боки, так шчо всьуди с під шмат виднілосьа буро-бронзове тіло. Лицьа јего не міг Андріј догльанути, бо він спав твердо, не прокинувсьа навіть від стуку двереј.

 

На другім ліжку лежав чоловік середних літ, крепкиј, приземистиј, з оголеноју бородоју і обстриженим вусом. Шматье на нім було добре і не надто шче брудне, — видко було, шчо не давно він діставсьа до сего місцьа „смрада і печали“. А тілько јего понуре лице осунулось і стало темне мов земльа, очи запали глубоко, а мохнаті, крепкі руки раз-у-раз мимоволі стискали зелізні кавальети ліжка, немов гльадали својејі звичајнојі, шчоденнојі роботи. Він лежав горілиць і дививсьа прьамо в стельу з јакимось гнівно-рівнодушним виразом і ані разу не гльанув на нового гостьа, аж доки тој відтак не заговорив до него.

 

Побіч него, а радше јему при ногах, лежав на суконнім петеку замісто подушки молодиј сільськиј хлопчина. Јего невелике чорньаве лице сјало вдоровјем і тоју чудовоју, ніжноју красоју рисів, јака нераз лучајесьа у нашого сільского льуду, живучого в безпосереднім дотиці с природоју, матірьу всьакојі краси. Довге мјагке волосье густоју филеју спадало јему на плечі; с переду було підстрижене в кружок. Великі, блискучі, чорні очи сьвітилисьа дитиньачоју лагідностьу і цікавостьу, обзирајучи нового товариша. Тілько руки і ноги мускулисті, рапаві та сильно розвиті сьвідчили, шчо тот хорошиј хлопчина не в добрі плекавсьа, але ріс серед важкојі праці, боровсьа довго і тьажко за своје житье. Андріј, дуже вразливиј на всьаку красоту, довго не міг відорвати очеј від сего хорошого лицьа, тим шче крашчого від многих хороших лиць, шчо сьвітилосьа природним розумом, цікавостьу та незіпсованим, шчирим чутьем.

 

Прочі жителі сејі „салі“ мусіли міститисьа на підлозі. Андріјеве око швидко оббігло тих нешчасних, пороскиданих на мокріј, болотнистіј та слизькіј від незасихајучого харкотиньа асфальтовіј плиті. Там під стіноју коло самих двереј лежав стариј жид з безмірно сухим та нужденним лицем, сухими мов граблі руками і с космами сивого волосьа на бороді. Јего голова, коротко обстрижена, спочивала важко звішена на мокріј плиті, а на довгіј, тонкіј шијі понадувалисьа жили, мов понатьагане мотузье. Він спав твердо, з роззьавленим беззубим ротом, харкотів мов підрізаниј, а з рота спливала по бороді слина. Побіч него сидів јакијсь пјаниј, обідраниј мужик, в безполіј гуни, в чоботах повјазаних мотузками, в облупленіј баранковіј кучмі, в полотньаних штанах без однојі штанки; замісць ременем був оперезаниј личаним мотузом. Сидьачи на підлозі він тихо хлипав, немов перед хвилеју іно-шчо перестав плакати.

 

З другого боку ліжка, коло стіни напротів двереј лежав јакијсь молодиј шче чоловік, літ не більш 28 до 30, більавиј  з лицьа, з більавим заростом, синими очима і коротким, русим волосьем на голові. Јего борода, видко, давно не бачила гребеньа ані ножиць і стриміла покудовчена, мов розрујноване дроздове гніздо. На тім чоловіці було намотано і навішано тілько всільаких шмат, шчо лежачи на підлозі, він здававсьа копицеју онуч, дишучоју глубоким, важким віддихом в тіј перельудненіј і давно не провітрьуваніј цьупі.

 

Андріј Темера трівожно, з больучим серцем довго водив очима по тих тілах, по тих лицьах льудських і сам не знав, шчо казати, шчо думати. Кілько горьа, пекучого, несподіваного і тајемного ворушилосьа перед јего очима в тіј темніј, поганіј кліти!... Атже все се перед ним льуде, јего брати́, так само јак він уміјучі чути і красу ј погань житьа! А ті, шчо јіх заперли сьуди, шчо јіх держать в тіј огидніј јамі, — атже ј се також льуде, батьки дітем, працьујучі на хліб, уміјучі так само јак і він чути і красу ј погань житьа! Јакже се так, шчо ту нараз видніјесьа така страшенна пропасть між льудьми а льудьми ? Шчо се такого?.. Андріј, немов від важкого удару, похилив голову і опустив рамена. Јему стало в тіј хвили так тьажко, так безмірно холодно і тісно на серци, немов отсе хто јего з вольного, јасного сьвіта вкинув у глубоку керницьу і він упав на јејі дно розбитиј, заморочениј. — Так, ја справді на дні, — думалось јему, —на дні суспільности а отсе круг мене шчож, јак не подèнье суспільности шчож, јак не ті викльаті паріјі, націховані страшним, ганьбльачим клејмом — бідности?...

 

III.

 

— А відки ви, пане? — першиј спитав Андріја дід.

 

— С Тернопольа.

 

— Ба, та шчо з вами сталосьа, шчо вас ту загнали?

 

— А шчо сталосьа! Ја кінчив у Львові школи, ну, і јіхав сьуди на село до одного товариша вчитисьа з ним. Але, звичајне, чоловік не чујесьа ні в чім злім, то ј лиха не надіјесьа. Не брав ја с собоју ніјаких паперів ані паса, нічо, — ну, а ту нараз приїздимо, здибајуть нас шандарі серед дороги, зачинајуть мене питати, відки ј шчо, — повиділи, шчо в мене нема паперів, то ј завернули мене сьуда, до староства. Староство випитало, шчо ј јак, тај казало мене завести сьуда, — кажуть, шчо мја хоче шупасом відставити аж там, де ја родивсьа. Тај таке моје!

 

— Н-ну, то також! — сказав дід. — От, бачите, паночку, моје також подібне. Ја, коли знајете, з Волошчі — ту село таке је, недалічко відси. Служив у воську... відстрілили ногу в Ниталіјі,... ја вже був до воська нездалиј... відпустили мене. Пријшов ја на шчудлі до дому, нема шчо.,. хоть жебрај або хоть з голоду гинь, все одно. А ту, видите, чоловік шче чујесьа в силі, встид жебрати, а робити коло хліба годі без ноги. Пішов ја до Борислава, Там робота не така, стојача, при корбі. Робив ја там шчось з десьать літ,... от, заробльав, шчоби животіти... Але, по правді кажучи, бувало ј не дојістьсьа а все відложилосьа јакусь там  часточку за-про слабість та старість... Ну, і грошик  до грошика, призбиралосьа дешчо і одежини троха  придбалосьа... Звичајне, чоловік живиј живе ј гадаје... Аж нараз дав пан біг недугу... звалило мене так за  одним разом, јак би взьав та косоју підтьав. Вилежав  ја шість місьаців у жида в јакіјсь комірчині... шчастье,  шчо шче не з-за зими. Виходжу, јак раз зі сьнігом.  Шчож ту робити ?... Гроші за тој час розслизлисьа,  одежу тре було позаставјати... чоловік по слабости  лежав би шче, а ту жид виганьаје, бо вже нема чим  платити;... на роботу ставати — сили нема... Доленько  моја нешчасна! Шчо ту міні діјати? А далі виджу,  шчо куди круть, туди круть, а јіншојі ради нема, взьав  ја, — встид не встид, — пошив торби тај пішов по  хатах за жебраним хлібом. Ну, богу дьакувати, јакось  ја тоту зиму тьажку перебув, а отсе з весноју хотів назад ставати на роботу, коли се здибајуть мене шандарі, он ту за мајданом: —А ти відки „дзьаду“ ? —  А,— кажу — з Волошчі. — Шчо, то ти не знајеш, шчо тепер заказано чужим дідам ходити по селах ? Кожде село маје само свого діда вдержувати , а волочитисьа не вольно. — Та ја — кажу — не дід ; ја тілько ось кілька раз пішов випросити кусник хліба, бом слабував, заробити не міг... Але де там,—не дали ми ј договорити... шче один, дај му боже царство небесне, в потилицьу гопнув так, шчо аж јем лисого вола побачив, тај потьагли до староства. А ту пан

 

заступник старости, — самого старости не було, вмер — не переслухав мене а зараз віддав до „малого суду“ — за волоцьузство. Засудили мене на дві неділі арешту, і на цьупас до мого села. Відсидів же ја ті дві неділі, а відтак мене перевели сьуда, тај ту ја вже, богу небесному дьакувати, от в пјатницьу буде півтора місьацьа, јак кисну. І ніби то рахујесьа, шчо не на карі, а ту нај бог заступить, шчоби ј кара така була!... Пекла не треба, не то шчо! Тај не знати, доки шче того буде, бо ту јакось не квапјатьсьа, ј гадки не мајуть!

 

— Ну, і јакже ви ту сидите, раз-у-раз ? — питав Андріј. На прохід ту не пускајуть?

 

— Е, де ту јакиј прохід! — відповів дід, усьміхајучись. Але пускати пускајуть... шчодень з рана јдемо місто замітати.

 

— Всі?

 

— Ні, от ја, тај Митро, сесь от малиј бојчук, тај Стебельськиј, — онтој у шматах, а більше ніхто.

 

— Ну, а решта, не виходьать ніколи на сьвіжиј воздух?

 

— Та не виходьать, хіба шчо часом отсеј gазда јде на місто за хлібом. Ну, а отсего старого жида, тај тоту плачушчу Магдалину в півтори штанці тај в пів гуни, то нині лише шчо привели, то шче не знају, шчо з ними буде. Та от жид, то він уже сидів таміј у Бориславі шчось зо два місьаці до цьупасу,— то каже, шчо вже јего папері пријшли, тај десь завтра-позавтру піде. Ми оба добре сьа знајемо , — тьаг неборачиско зо мноју корбу в Бориславі довгі роки! А тепер, адіть, усіх з Борислава женуть цьупасом, хто не маје книжки. Тај јого злапали.

 

Андріј погльадів на нужденне, сухе лице жида, шчо здавалось немов зроблене с патичків і обтьагнене бурим, поморшченим сафјаном. Тьажке хрипінье в груди вішчувало, шчо сему чоловікови не довго вже жити на сьвіті, а всьа јего постать аж надто голосно говорила, шчо ј минуле јего житье було не житье, а вічне нидінье та бідованье.

 

— Шчира то душа, — говорив дальше дід,— золоте серце. Шчоби сам не знати в јакіј біді, то ніколи не буде перед другими розводити својіх жалів, а вже другого пожалује ј поможе чим може, так јак рідниј брат. То таких жидів ви не богато најдете, бігме, шчо не богато. От, звичајне, зріс межи нашими льудьми, бідував, працьував сам від малу так јак наш чоловік, то тепер, јакби не та борода, не пејси та не тота бекеша, то по јего натурі ніхто би не сказав, шчо то жид!

 

— Ну, а јакжеж ви ту жијете?— питав Андріј, розгльадајучи близше казньу, до котројі јего очи почали звільна привикати. Він побачив зелізну піч, вмуровану до половини в стіну в головах того ліжка, на котрім дід лежав, а на печи побачив великиј житниј хліб, јакиј продајуть передмішчанки шчо-день на дрогобицькім ринку.

 

— Та јак жијемо, —відповів дід, — хлібом жијемо тај по всему.

 

— Самим хлібом ?

 

— Самим хлібом.

 

— А теплого нічо?

 

— Е, паночку, вже, богу дьакувати, півтора місьацьа, јак в мојім роті не було нічо теплого! Тај відки ту взьати ? Чоловік дістане на день тих 14 кр., то шчож за них купиш? За 10 кр. хліба на день мало, а ту би шче соли купити, цибулі десь колись, тај по грошех. От, адіть, беру шчо другиј день по такому хлібови, — коштује 20 кр., — часом ми з него лишитьсьа кусник на третиј день, то вже тогди ј купују сира до цибулі. Јак би гроші, то би мож купити на місті теплих фльаків, колиж бо шчо, мишчина така јак долоньа, тај 5 кр., шчо ја тим најімсьа? — вольу вже цибулі купити, то мају того ціле наручье, је шчо до хліба на цілиј день. А от тоті другі, нівроку, то ј того не мајуть, јак озме оден з другим тој хлібец за 10 кр. рано перед себе, то не лишить і кришки, зјість усе а відтак чекаје аж до другого рана. Лиш от тој бојчук робить так јак ја, шчо бере великиј хліб на два дни, то шче јакось виходить. Але він би міг ліпше стојати, бо не може јісти того сухого хліба, — тілько шчо тоті ту — дід показав ногоју просто себе на спјачого скуленого хлопцьа — тоті забирајуть у него. Свіј зјідьать рано, а с полудньа до него, так јак до својејі комори: Митре, давај хліба! А він, дурень, даје.

 

— Та шчьож ја буду хліб держьати, а вни будут голодувати, — відозвавсьа звінким голосом Митро і чудовиј, лагідниј усьміх розливсьа по јего хорошім лици, заіскривсьа в јего великих очех, додајучи јім шче більше краси і принадности.

 

— Ну, ну, ти дурнику, повидів би ти, шчо би вни тобі сказали, јак би вни мали а ти не мав та голодував. Випросив би ти у них, але хіба каменьа, голову провалити !

 

— Та шчьо, — сказав Митро по просту, — то ја би ј не просив у них.

 

— А ти за шчо ту? — спитав Андріј Митра, обертајучись до него. За шчо тебе сьуди заташчили? Кому ти голову провалив ?

 

Митро засьміјавсьа.

 

— Та нікому, — сказав він, по бојківськи протьагајучи голос а. Мене взьали з Борислава, — шчьо книжки не мају.

 

— А ти відки ?

 

— Та з Дзвіньачьа. Мама вмерли шче на „кольару“, а тато відтак зачьали пити, продали gрунт, далі ј хату задовжили, а тојі осени взьали тај умерли. А ја пак шчьо мав робити? Ішли наші парубки до Борислава, тај ја з ними. Ну, та шчьо ја заробју ? Ні згодитисьа не вміју, ні потьагнути не здужьају, от хіба до млинка, та шчьо с кибльа вибирати,— ну, то за то платили по штири а нај більше по пјать шусток. Перезимував ја там јакось, а на весну хотів іти де в службу, аж ту мене взьали.

 

— І довго сидиш?

 

— Та вже от місьаць, — сказав Митро спокіјно својім рівним, дзвінким, мало шчо не дитиньачим голосом. — Ми ту всі з Борислава., — говорив далі. Митро, — лиш от Стебельськиј ні.

 

— Ну, тој собі, правду сказавши, сам біду најшов, — сказав сумно всьміхајучись дід. Учениј чоло, вік, „gіміназіју“ кінчив, усі кльаси, а тілько , видите, ту (дід помотав долонеју коло чола) шчось му хибује., Писав в Самборі при старостві, відтак, каже, у јакогось адвоката, а далі зовсім опустивсьа. Најмивсьа у одного gазди худобу пасти, відтак поволи гет зіјшов... Тај чоловік робучиј і нешкідливиј. І книжки шче маје својі, — ту від него відобрали кілька.

 

— То відкиж він сьуди пријіхав?

 

— Та чујете, с Самбора. Там у Самборі він жив довгі літа, ніхто му нічо не казав, аж нараз сејі весни зачув јакось, шчо по́клич сьа стала, кличуть резервистів до зицирки. А він, бачите, родивсьа в тутешнім циркулі, тај узьавсьа, пријіхав сьуда, ніби до воська ставитисьа. А в него вже абшит је, шче від коли пальці відморозив.

 

— А він же јак пальці відморозив?

 

— Кажу вам, шчо у него в голові... теје... Ну,— росказував міні — іду ја раз зимоју, а мороз був тріскучиј; іду до Самбора десь з јакогось села, а на дорозі јакесь зелізо лежить, штаби кусень, чи шчо. Е, каже, гадају собі; чијась згуба, треба віддати до поліцјі, нај оголосьать. Тај узьав дурень тото зелізо в голу руку і ніс більше јак мильу ——

 

— Півтори милі, — поправив рівнодушно сам Стебельськиј, котриј лежачи на земли слухав усејі тојі бесіди. Андріј озирнувсьа на него, а дід балакав дальше, немов то ј нічо јего не обходило, шчо Стебельськиј слухав јего бесіду.—Приносить до поліціјі, а там усі в сьміх. Ба далі хочуть брати від него те зелізо, а ту ба, зелізо прискіпіло до руки. Зараз јего до шпитальу, але шчо, не було ради, мусів дохтор повідрізувати пальці.

 

Стебельськиј мов на ствердженье сејі бесіди підньав до гори праву руку, на котріј усі пальці були поврізувані по першиј чиколонок.

 

— А шкода го, вчениј чоловік, тај нікому нічо злого не вдіје, спокіјниј. Також го мајуть везти на місце вродженьа, — вже ось місьаць сидить. Тај шче держать го ту, в такіј муці, і не досить на тім, шчо дньа дајуть јему 14 кр. з јего власних грошеј. Бо јак го поліціјани јімили, такіј на двірци, скоро јно приїхав, то відобрали тутка у него тој абшит, тај 39 риньських, і с тих грошеј го годујуть.

 

— І сьвідоцтво школьне з осьмојі кльаси, —доповнив Стебельськиј, — три книжці, 39 риньских і сьвідоцтво школьне з осьмојі кльаси, — пробубонів шче раз, немов учивсьа на памјать сего реченьа. А відтак підвівсьа на підлозі, сів і обертајучи своје більаве лице без барви і без виразу до Андріја, спитав: Et dominus... intelligit latine?

 

— Intelligo.

 

— Et germanice ?

 

— Intelligo.

 

— Und Sie... Sie kennen die allgemeine Geschichte von Gindely, — die hat man mir abgenommen, — drei Bände: Geschichte des Alterthums, Geschichte des Mittelalters und die... die Geschichte der neuen Zeit.

 

— Вчениј чоловік... розумна голова... — лепотів сам про себе дід, — тај шкода го, шчо так пішов! То вже така јіх фамеліја... І мати небіжка так пішла...

 

— Et quas scholas dominus absolvit ? питав дальше Стебельськиј.

 

— Ja був у Львові на фільозофічнім виділі.

 

— Ergo, philosophiam majorem!

 

— Hi, — сказав Андріј, — фільозофіја одна, — нема меншојі ані більшојі, хіба je менше фалшива і більше фалшива, — впрочім і то шче господь сьвјатиј знаје!

 

Стебельськиј слухав тих слів з випуленими очима, немов не розумів з них і однојі јоти, відтак схилив голову і льаг назад на мокру, слизьку від грьази підлогу.

 

IV.

 

— А отсеј жидок, — сказав дід по хвилевіј мовчанці, вказујучи ногоју на спјачого на јего ліжку чорноголового хлопака — то таки тутешниј. Се, бачу, с тих „кішенькових мајстрів“. Не знају, на шчо го ту держать тај на јаке. А сидить уже також зо дві неділі. Чи јак, Митре?

 

— А, от завтра јакурат дві неділі,—присьвідчив Митро.

 

— Не знати, шчо з ним буде, бо шче го ј разу не кликали „на протоку“.

 

— Ј разу не кликали — за дві неділі ?! — скрикнув Андріј.

 

— Таки шчо не кликали. Сидить тај сидить, і пес за ним не гавкне, а пану „інспекторові“ не квапно сьа діје... Ну, а онтој другиј, то наш gазда,— тој уже ту зимује.

 

— Котриј другиј ? — спитав Андріј, не видьачи нікого більше.

 

— А, ту у нас је шче оден „бурgер“. А встань но ти, ле́gаре, — рушсьа з місцьа, гнилице!

 

За тим дідовим покликом заворушилосьа шчось в зовсім темнім куті поконець ліжка, і звідтам, мов з могили, звільна підньаласьа страшна, немов не с сего сьвіта пројава. Се був парубок літ коло 24, середного зросту, широколициј, с плоским, в зад відогнутим чолом, з невеликим чорним заростом на вусах і бороді і з довгим, покудовченим волосьем, котре надавало шче страшніјшиј вираз јего і так страшному та дикому лицьу. Очи јего, великі і нерухливі, сьвітилисьа мертвим, скльаним блеском, блеском вохкого, гнилого порохна, јаріјучого серед потемків. Краска лицьа, так јак і у всіх жильців сејі нори, була јакась земльана, тілько шчо у сего нешчасливого лице очевидьачки від давна не було мите і бруд короју стојав на јего висках. Він був впрочім мајже зовсім голиј, бо годі було назвати одежоју сорочки, з котројі мав на собі тілько-ј шчо ковнір, рукави і подовжну шмату, звисајучу долі плечима аж до појаса. Більше на нім не було нічого. Андріј аж затрьассьа з жальу і обридженьа, побачивши тоту до крајности занедбану і здичілу льудську істоту. Тај не з добра ж вона здичіла! Погльанувши шче раз уважно на сего чоловіка, Андріј побачив, шчо ноги јего були попухлі, мов коновки і блишчали јакимось синьавим лоском, властивим водьаніј пухлині. Так само ј живіт јого був страшно великиј і надутиј і нагадав Андріјеви тих американських дикарів, шчо јідьать земльу і котрих рисунки с такими ж страшно надутими животами він колисьто видів. Тілько руки, сильні і здорові, сьвідчили, шчо ј се льудина робуча, хоть не знати јакоју нешчасливоју долеју відорвана від праці і вкинена сьуда на своју загибіль.

 

— От видите, се наш бурgер, а радше Бовдур,— сказав дід, — він Бовдуром прозивајесьа. Він ту gазда в тіј казни, бо ту в казни такиј звичај, шчо хто најдовше в казни сидить, тој стаје gаздоју. А він ту, богу дьакувати, перезимував, адіть, јакиј відситивсьа, — нівроку му, красниј! Ми го таки держимо на показ, чень би го хто купив на заріз. Уже тепер не богато го ј годујемо, — все лежить та лежить, бо, бачите, вже так відситивсьа, шчо не може стојати добре на ногах. Тілько руками шчо зарве, то вже јего, — о, в руках шче моцниј, ну, але то бајка, виросте ј с того!...

 

Всі в казни зареготалисьа с тих дідових жартів, крім Андріја і Бовдура. Сеј посьлідниј все шче стојав на тім самім місци, де першиј раз показавсьа Андріјеви, стојав та хитавсьа на својіх грубих, попухлих ногах, — стојав та туманів, немов надумујучись на јакијсь сьмілиј вчинок, а кріз јего на пів отворені, сині уста видно було затиснені зуби, немов він усьу своју сьмілість збирав, шчоби зважитисьа на задуманиј поступок. А очима звільна звільна водив по казни, хоть погльад јего все спиньавсьа на чоловіці, лежачім горілиць на ліжку і дрімајучім серед неголосного гомону в казни.

 

— Він у нас ні на місто не виходить, — говорив дальше дід — ні на роботу не јде; зразу сам не хотів, а тепер хотьби може ј хотів, то го не пустьать.

 

— Овва, ј сам не хочу! —відозвавсьа хриплим голосом Бовдур. — Дідько јіх бери з јіх роботоју! Хто ми шчо за ньу дасть?

 

Сказавши те Бовдур переступив через спјачого на підлозі старого жида, переступив через хлипајучого мужика і нетвердим поступом пішов до скіпцьа, підньав јего до гори мов перце, напивсьа води, а відтак сьагнув дрімајучому мужикови під голову, видобув невеличку черепјану льульку, вишпортав з нејі недо́курки продимленого тьутьуну, т. зв. „баgи“, всипав јејі собі в рот і звільна почав румеgати, спльувајучи час від часу јакусь чорну мазь, котра ліпиласьа по стінах і по підлозі. Сповнивши те сьміле діло, він аж відітхнув лекше, став насеред казні і махнув рукоју:

 

— Одже не піду јім на роботу! Чорта лисого зјідьать! Радше ту ј розігнијусьа, а не піду! — При тих словах він опјать пльунув чорноју мазеју на стіну, саме понад лицем спјачого жида.

 

— А за шчож тебе ту держать так довго? — спитав тремтьачим голосом Андріј. Бовдур видививсьа на него јакось дико, немов Андріј тим питаньем вразив го в дуже больуче та недотике місце.

 

— Держать бо держать! — бовкнув він а дальше додав: Хотьать мја вести цьупасом до того села, де ја родивсьа, а ја кажу: Ја не родивсьа ні в јакім селі. — А деж ти родивсьа? — Ја родивсьа в дорозі. — Ну, а на чијім же gрунті тота дорога ? — Тота дорога на нічијім грунті, бо ј сама не маје gрунту, — ја родивсьа на воді. — Ну, а деж ти хрестивсьа? — Ја того не тьамју, — ідіть, спитајте тих, шчо мја до хресту держали, шчастье-дольу відобрали. — Ну, а деж ти виховавсьа ? — Межи лихими льудьми. — Але в котрім селі? — Та вони в кождім лихі! От такиј був міј протокул. Більше не питали нічого, а лиш казали завести сьуда, та ј ту, богу дьакувати, не докучајуть таким дурним питаньем.

 

Знов спльунув Бовдур, знов переступив через хлипајучого мужика і через спјачого жида і втонув у својім куті, накривши ноги јакимось підраним мішком.

 

Андріјеви шче страшніјше стало, коли почув оповіданье Бовдура. І шчож дало житье сему чоловікови ? Такі тепер мусьать бути јего споминки, јакі надіјі ? Він трібував сам ставитисьа думкоју в те безрозсьвітне положенье і чув, шчо мисли јего мішајутьсьа, чув, шчо він швидко задушивби сьа в тіј страшніј безодни. Конечно, роздразнена Андріјева ујава додавала тут богато лихого до недоброго, мальувала му сироту-безбатченка, попихача у всіх, кому тілько він попаде під руки, забитого і затоптаного від малечку льудськоју погордоју, не зазнавшого на својім віку ні радошчів, ні шчирости ні льубови. А між тим воно було хоть і правда, та не зовсім. Були ј дльа Бовдура хвилі шчастьа і льубови, були ј у него товариші шчирі, такіж безвихідні бідолахи та сироти, јак і він, — ну, та все се тепер припало густоју верствоју одичіньа і забутьа і думка јего, мов закльата, вертьачись між пушкоју баgи та куснем хліба, не сьагала дальше ні в минулість ні в пријдість. А панам-„інспекторам“ не квапно діјалось випускати јего, — тож і сидів Бовдур, забутиј богом і льудьми, сидів та пух і гнив живиј, забувајучи ј собі ж про все, шчо колись окружало јего на сьвіті, набирајучи з упадком сил чим раз більшојі відрази до праці.

 

— То він жије самим хлібом? — спитав Андріј у діда.

 

— Самим сухим хлібом, от уже шість місьаців.

 

Тај то так жије, шчо јак пішле рано купити того хліба за 14 кр., то возьме јего перед себе тај зараз зјість увесь до чиста, а відтак чекаје аж до другого дньа, а ні, то просить отсего дурного Бојчука, шчоби му вечером дав кусень хліба, — розуміјесьа, на вічне відданье...

 

— Ну, і він ніколи не виходить с цејі цьупи ?

 

— Ні, відколи ја ту, то шче ја јего не видів на дворі. Не знају, јак уперед. Бовдуре, ти вперед виходив декуди?

 

Бовдур закашлавсьа сухим кашлем, а відтак пробуркотів: — Ні, не виходив нікуда, лиш раз до протокулу.

 

— Ну, јак він ту перетримав зиму в сім Адамовім убраньу, то ја вже ціло не знају, — сказав дід. — То јак мене привели, то були вже тоті посьлідні морози. Приходжу сьуди, — студінь така, шчо нај сьа преч каже, а він сам у казни, лежить у тім самім куті, де тепер і тим самим мішком накритиј. Увесь посинів јак боз, а не каже нічо. Ја походив троха, посукотав руки, а далі виджу, шчо нічо не помагаје, беру ја тај кричу: Еј, — кричу — льуде, таже ја не син божиј, за шчо ви мене так мучите? То лиш сина божого так фарисејі мучили, јак ви мене мучите! То вни троха на мене погаркали, а далі взьали та затопили в печи про славу, то ми троха відчуньали. І відтак, поки аж не скінчилисьа морози, то все так троха підтопльували, бодај шчо другиј день.

 

— А поки вас не було, то не топили? — спитав Андріј, здригујучись немов од морозу.

 

— Та каже ось Бовдур, шчо топили, але рідко, коли јім сьа схотіло.

 

— Ба, а ти чому не допоминавсьа ? — спитав јого Андріј.

 

— Зразу ј ja кричав, але мене били, бо ja сам був.

 

— Ти сам був! — аж скрикнув з зачудованьа Андріј. — І довгож ти сам був?

 

— Цілиј місьаць. Нікого не приводили, а јак приводили, то до другојі казні давали, міні на збитки.

 

— Ну, а доктор же сьуди не приходить ніколи?

 

— Е, шче чого не стало! Доктор! А докторови ту хто шчо дасть! — сказав з гіркоју насьмішкоју дід.

 

— Ба, таже, бачу, je припис, шчоби доктор шчо дньа, або бодај шчо тижньа огльадав усі арешти, чи здорово в них льудьам сидіти.

 

— Може ј je де такиј припис, але у нас, в Дрогобичи, нема! Тај шчо нам, до приписів! Ми собі самі својі пани!

 

— То таки ніколи сьуди не приходить ніјакиј надзір?

 

— Таки ј ніколи не приходить, тај годі.

 

V.

 

В казни счинивсьа гомін. Спјачі побудилисьа, повставали, тількj Стебельськиј лежав на својім місци, тај Бовдур підперши голову на локоть туманів у својім куті гризучи баgу. Стариј жид почав роспитувати Андріја з разу по жидівськи, а відтак по руськи, а сидьачиј побіч него на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатисьа в зад і вперед, усе приговорьујучи перериваним голосом:

 

— І јака мене... лиха доленька несла-а до сего Дрого-обича! Не було-о міні сидіти спокіјно в Борисла-аві, або купити за тих нужде-енних пјать шісток, шчом за-аробив, дејакојі муки дльа дітеј, та јти-и до. дому-у-у!...

 

— Також gaздa! — жартував дід — робив день у Бориславі, заробив пјать шісток, а нині, при сьвјаті вибравсьа до Дрогобича хліба купувати. Тај убравсьа, нівроку, јак стрик на Великдень! Штанці нічого, — лекше јти, јак на чоловіці того полотнишча не богато телімбајесьа. А гуньа також празнична, — поли хотів підкасати, але відај через помилку повіддирав. А може де в гостьах був та шчирі пријателі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікови годі всидіти, тре до міста, на льудеј подивитисьа, себе показати, тај трах, і поли лишив і від добрих пријателів утік! А ту скоро јно показавсьа, став коло косцьола, на самім виднім місци, аж зараз апостоли божі прискочили, та по під руки, та: клінне вашеці, просимо до хати!...

 

Чоловік плакав за час тојі бесіди, другі сьміјалисьа.

 

— Діточки мојі, — голосив він, —шчо там з вами станесьа?.., Лишив ја вас самих у хаті, дріб такиј без кришки хліба ! Таже вни там погинуть з голоду, јак ја завтра не верну до дому!,..

 

— О, далеке шче тото завтра! — сказав чорноголовиј жидок. — Було вертати нині, а не јти до Дрогобича за долеју!

 

— От бис мовчав та не різав мене без ножа! — скрикнув чоловік і знов похиливши голову захлипав, мов дитина.

 

— Та ні, — сказав він по хвили рішучо, — вони мене мусьать нині випустити. Шчо ја јім винен? Чи ја вкрав шчо, чи вбив кого? За шчож мене можуть держати ?... І с тим словом він зньавсьа с підлоги і став коло двереј, приложивши лице до забитојі візитирки, де крізь невеличку шпарку видно було кусник сінеј і мигали, мов тіни, проходьачі сіньми поліцијани.

 

— Діду Паньку! — обізвавсьа між тим сельанин, шо лежав горілиць на, ліжку, — діду Паньку, чи не ви то вибрали міні с фајки решту тьутьуну?

 

— Ні, не ја, — відповів дід, — там у вас јіншиј гість був.

 

— Хто такиј? — спитав сельанин, грізно насупивши густі, чорні брови.

 

— А от наш „бурgер“! Адіть, шче гризе мачку.

 

Сельанин хвильу мовчав, гнівно погльадајучи в кут, де чьапів Бовдур, а відтак не кажучи ј слова підіјшов ід Бовдурови і затиснутим кулаком ударив јого так сильно з верха в голову, шчо Бовдур аж ковтнув головоју о стіну.

 

— Ти, Бовдуре смердьачиј, чи ја тобі раз казав, шчоби ти не лазив до мене в гості! Не руш того, шчо моје! Зась тобі до мојејі праці!

 

Замісць відповіди Бовдур ногоју шчо сили копнув сельанина в живіт, хоть сам при тім такиј почув біль в нозі, шчо аж јојкнув. Сельанин захитавсьа і оперсьа плечима о стіну.

 

— А грім же би тебе розбив! — крикнув він, — то ти шче так міні платиш за моје добро?

 

— Шчоби тобі таке добро ј на тамтім сьвіті було, свинојіде! —крикнув і собі ж Бовдур, з натугоју схапујучись на ноги. — То ти би за пушку недокурків чоловікови голову провалив!

 

— І око бим вибрав за своје! — відказав сельанин. — Шчо моје, того не рухај! Знајеш? Постарајсьа сам, то будеш мати. Ја твого певно не рушу !

 

— Го, правда, не рушиш, доки буду пильнувати! А нај-но лишень обернусьа в другиј бік, то зараз хапс! Знајемо ми таких!

 

Замісць відповіди сельанин замахнувсьа кулаком на Бовдура.

 

— Та шчо, жаль ти тојі мачки? — сказав тој, понуро гльадьачи јому в лице. — На́, мајеш, коли тьа так за неју зуб болить! — І Бовдур, сказавши те, випльунув усьу вже перегризену мачку сельанинови в лице.

 

Потік чорниј, воньучиј плин по лици, по бороді, потік на сорочку, долі пазухоју, лишајучи за собоју чорні смуги. Дід Панько засьміјавсьа, Митро тремтьачи скуливсьа на својім петеку, бојачисьа біјки.

 

— Ну, шчож ти міні наробив ? шчож ти, псе, за тото варт? — прохрипів сельанин здавленим з льутости голосом, підступајучи с кулаками до Бовдура.

 

— Ја ти віддав твоје, шче з додатком! відповів понуро Бовдур і не чекајучи зачіпки ждьухнув сельанина коліном в живіт так сильно, шчо тој јојкнув, захитавсьа і јак довгиј гепнув на підлогу. Счинивши теје Бовдур знов спокіјно льаг у свіј кут, не звертајучи ніјакојі уваги на крик і льутованье потовченого сельанина.

 

— Се у нас „старшиј польови́ј“, — сказав жартом дід Панько до Андріја, — він пильнује свого, јак ока в голові і все ла́дитьсьа вијмити тому Бовдурови око, але јакось шче доси милосердитьоьа над ним. А вно ј варто, бігме, за жменьу баgи — око !

 

— А ви відки, gаздо? — спитав Андріј gазду, але тој, са́пајучи гнівно, знов уже лежав на постелі, пи́кав льульку і завзьато дививсьа на стельу, немов і не чув Андріјевого запитаньа.

 

— Вони з Дорожова, — заговорив знов сьмішками дід Панько. — То велике село Дорожів, і жијуть там великі вушобијники, великі паліјі, тај великі злодіјі, шчо все сварьатьсьа за моје і твоје і так уже на тім помішалисьа, шчо на остатку ніхто не знаје, шчо моје, а шчо твоје.

 

— От бис, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! — буркнув на него Дорожівськиј.

 

— Ігіј на твоју голову, — відповів сьміјучись дід Панько, — і то тобі за́вкридно, ненажиро ! Таже то чень не твоје, шчо ја заговорьу! — — От і јего, грішного, — говорив дальше дід Андріјеви — заперли також за „моје“ та „твоје“: десь у јакогось жидика купив шкіру за 30 крејцарів, а шкіра вартувала с півтора ринського. То жидик 30 кр. в руки та втеки, а јого, најмита божого, жиди в руки та до Івановојі хати !...

 

Дід знов засьміјавсьа, а за ним і Митро та чорноголовиј жидик, котрого дід назвав був „кешеньковим мајстром“. Дорожівськиј не обзивавсьа більше, тілько сопів, дујучи дим з рота просто до стелі. А Андріј за цілиј тој час стојав коло стіни крај дідового ліжка, держачи перевішениј на руці свіј пальто. Ноги јего боліли і трьаслисьа, але він не міг перемочи себе, шчоб сісти де небудь у тоту нечисть та нехар, котројі гидивсьа. Не можучи встојати на місци, він почав ходити по казни, протискајучисьа між ліжками а льудьми лежачими на земли, хоть і так не міг зробити більше пјати-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештантського житьа, шчо разом, мов з ведра жбухнули на него, морочили јего голову, неслисьа в јего думках јакојусь сорокатоју, безладноју а скаженоју метели́цеју. Всьа нужда, всьа погань, усе зопсутье окружајуче јего в тіј тісніј кліти і по за јејі стінами, по всім сьвіті, на дні цілојі льудськојі суспільности, на котре ј він тепер чувсьа зіпхнутим, ціле все льудське горе својеју безмірноју ваготоју нальагло на него, обдало јего широкими, ціпкими својіми огнивами, заглушило в јего души јего власне пекуче горе.

 

А там за стінами сејі поганојі кліти, на подвірьу залитім сонцем і вибрукуванім гладкими плитами реготалисьа голосно і здорово поліцијани, грајучи в „кікса.“ До середини чути було удари пальестри о кічку, чути були сьміхи та спори, крик јакихось жидів, перејмлених на дорозі враз іс стадом волів та загнаних на комунальне подвірье. Чути було скрип зелізнојі ди́мавки, котроју хтось ди́мав води с керниці. Але більше не було чути нічого, і видно не було нічого; все тој самиј понуриј су́мерк, тота сама закльата і недвижна тінь стојала на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокріј підлозі.

 

— Не знати, чи хоть вечір швидко буде, — сказав дід Панько, накладајучи тьутьуну до льульки. — А ви, пане — спитав він Андріја — не курите?

 

— Ні, не курьу, — јакось не міг навчити сьа.

 

— Ну, то ви шче шчасливиј чоловік. А ја би, бігме, здох оту, јак би міні не дали курити. Все в мене на тиждень два скру́тлики јде, — то ліпше купувати, ніж пачки.

 

Між тим Митро, хотьачи подивитисьа, чи довго шче до вечера, став на зельізниј кавальет ліжка, хопивсьа простьагнутими руками за віконну крату, підвівсьа на руках троха до гори і вигльанув на двір. Але в тіј хвили почувсьа јакијсь тріск, і мов опарениј пустив Митро крату і впав на підлогу, вдарившисьа боком до зелізного ліжка.

 

— А ти, злодьуго јакијсь, не можеш там сидіти каменем, — визирати будешь! — почувсьа з надвору крик капральа, котриј переходьачи саме тогди по під вікно з ремінноју тріпачкоју в руці, побачив Митрові руки на краті і вцідив по них шчо моци тріпачкоју. Охнув Митро, випрьамивсьа і з жалем погльанув на својі руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізми в очех, але з усьміхом на устах він промовив до діда Панька: — „Вже швидко соньачко зајде!“ А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на больучі руки.

 

VI.

 

Забрьазчала својім тоненьким брьазкотом колодка при дверех, скрегінцнув кльуч, підхилилисьа двері, а в отвір, не впускајучи до казні і промінчика сьвітла з надвору, пріпхаласьа голова капральа.

 

— Андріј Темера! До пана інспектора! — кликнув капраль і замкнув двері за виходьачим Андріјем.

 

В казни по јего виході на хвильу стихло.

 

— Јакијсь уцтивиј панок, бідачиско, — сказав дід Панько.

 

— От јакијсь нероба та волоцьуга, — буркнув під носом Дорожівськиј gазда,—Уцтивих панків не водьать цьупасом!

 

— А уцтивих Дорожівських gаздів водьать? — спитав гризко Митро.

 

— І ти, жабо, пхајеш своју лабу до гурту ! От бис мовчав та дихав! —крикнув на него Дорожівськиј гнівно.

 

Знов тихо стало, тілько чути було па́канье фајки в зубах діда Панька, та жалібне хли́панье обдертого чоловіка, шчо все шче невідступно стојав під дверима, не мов дожидав чуда, котре нараз розпахне ті заштабовані двері і пустить јего на вольу з јего пјатьма шістками до дрібних, голодних дітеј.

 

Знов брьазнула колодка, підхилилисьа двері і впустили Андріја с пальтом перевішеним через руку.

 

— А шчо сказали? — спитало разом кілька голосів.

 

— Шчо, — відповів сумно Андріј. — Роспитали і казали ждати, аж папери пријдуть. — Він умовк і почав ходити по казни. Мовчали ј прочі арештанти. Всім пригадалосьа, шчо ј вони, кождиј, ждуть уже так довго приходу својіх паперів, і може декому з них по при власне горе заскиміло серце жалем і за сим молодим панком, шчо одним словом старости та інспектора засуджениј був може на таке ж довге чеканье, јак і вони, — шчо тим словом, так јак і вони, відорваниј був від својејі праці, від знакомих, від усего вольного, хорошого сьвіта і заточениј ту, в сесь гидкиј льох, на дно суспільнојі неволі!...

 

Першиј перервав важку мовчанку Бовдур. Він, мов мара, підньавсьа зі свого кута і підступивши до Митра с простьагнутоју рукоју, сказав різко: — Митре, дај хліба!

 

— А смоли јему горьачојі дај, не хліба! — сказав Дорожівськиј.

 

Але Бовдур не слухав сејі льубезнојі перестороги і підводьачи своју руку трохи не під ніс Митрови, сказав другиј раз: — Митре дај хліба!

 

— Та коли бо в мене самого мало, не буде чим завтра ј посьнідати, заки принесут сьвіжиј. А міні би на роботу јти!

 

— Давај хліба! — нальагав уперто Бовдур, не слухајучи ніјаких доказів.

 

— Та кажу тобі, шчо ј у мене самого мало.

 

— Але бо в мене ј кришки нема, а ја голоден!

 

— Було не тлити весь рано, було собі лишити ј на вечір! — сказав дід Панько.

 

— Мовчи, стара торбо! — відгаркнув Бовдур, і знов до Митра: — Чујеш, чи ні, давај хліба!

 

Але дід Панько сим разом не стерпів згірдного слова. Мов молодик він схопивсьа з ліжка і застукав о підлогу својеју деревјанкоју. — Ти, гнилобока пома́но! — крикнув він до Бовдура, — ти шчо ту за пан такиј, шчоби до тебе ј слова не мож було сказати? Ти безпорткиј голодранче! Марш у кут та гниј далі, поки тьа черви до решти не росточать!

 

І він сильноју рукоју пхнув Бовдура гет від Митра; шчо аж покотивсьа по під стіну.

 

— Ну, ну, тручај, тручај, трутило би тьа в горьачку! — воркотів крізь зуби Бовдур.

 

— Тебе самого нај в зимницьу трутить! — відрізав дід Панько. Чого чіпајеш сьа хлопцьа? Твіј хліб јість? А він лізе тај тому својі лабишчі під самиј ніс: Митре, хліба давај!

 

— А так, так ми сьа хоче, шчо ми зробиш! — упиравсьа Бовдур.

 

— А ја ти шчо мају робити, сотоно! Нај ти тој робить, шчо по смереках дересьа, не ја!...

 

Андріјеви страх прикро було слухати сејі сварки. Він почав тихомирити діда, а дальше видобув с кешені добриј кусень хліба і подав јего Бовдурови, кажучи: — Ну, на́, та повечерьај, колись голоден. Се шче міні з дому лишилосьа, але де міні тепер јіда в голові.

 

— Е, пане, — сказав дід Панько, — на шчо ви роздајете хліб, — не тепер то за годину або ј завтра рано схочете јісти, а принесуть не швидко.

 

— Ні, ні, не зголодніју, — відказав Андріј, — а хоть і зголодніју, то чень видержу, аж принесуть.

 

— А мајете хоть за шчо післати?

 

— Е, је. Мају с собоју пјатьдесьать ринських; то ја взьав завдаток від того, до котрого ја јіхав; пријдесьа с тих грошеј дешчо троха минути, хоть вони, правду кажучи, не мојі.

 

— Ну, та певно, — в такіј пригоді, то чоловік мусить ратуватисьа, јак може, — сказав дід Панько.

 

А між тим Бовдур дивним, страшним погльадом дививсьа на Андріја. Він шче держав в руці јего хліб, не дьакував, не говорив нічого, але здавалось, немов се Андріј дав јому не кусень гарного, пшеничного хліба, а роспалене зелізо в руку, — так скривилось ціле Бовдурове лице, такиј јакијсь дикиј, неописаниј вираз приньало воно. Чи біль, чи жадоба, чи подьака. виражались так на тім лици, — се годі було розміркувати, тај арештанти не звертали на те ніјакојі уваги. А Бовдур, погльадівши хвильу на Андріја, немов мірьачи јего очима на всі боки і трібујучи јего сили, стис в правіј руці хліб, відкусив з него за оден раз спору пајку і мовчки поліз назад у свіј кут, де зараз і втонув, — тілько чути було глухе цьа́мканье уст, жвјакајучих сухиј хліб.

 

Чи знав же бідолаха Андріј, шчо својім хлібом і лагідним словом він затроіть гнилиј супокіј того чоловіка, шчо в занедбаньу і недоли, бачилось, сам зріксьа свого чоловіцтва, сам опустивсьа с чоловічојі ступені низько-низько, може низше ј звірьачојі ступені? Чи знав Андріј, шчо јего хліб переверне все нутро, зворушить усі оставші шче думки, розбурхаје всі невигаслі шче чутьа Бовдура, — шчо тој јего хліб, котрим він думав наситити на сесь вечір голодного товариша, стане дльа него всепожирајучим і неситим пожаром, стане жерелом страшного голоду, страшнојі жадоби ? Ні, не знав сего Андріј Темера, — бо јак би був знав, то помимо всејі својејі добродушности і льудськости може... може не був би дав сего кусньа хліба голодному Бовдурови!...

 

— Господи, різні льуде бувајуть на сьвіті, — почав балакати дід Панько. — Оден би, јак от наш Дорожівськиј, за кусник хліба брату око вијмив, а јіншиј, хоть сам голоден, а другому ј посьлідне дасть. Тај то, видите, не лиш льуде такі, але ј цілі села. Декуди в селі то нарід жресьа, бјесьа за межі, за містки, за ступінь трави, за бодак,— одним словом — пекло јисне. Ні там діда обдарујуть, ні подорожного пријмуть — нікого не поратујуть. І раз у раз усі запонадајуть: а се моје! а се моје! І так за тим „својім“ убивајутьсьа, а ту все тратьать, усе тратьать тото „своје“, все јім јакось тісніјше стаје на сьвіті. А по других селах, то льуде жијуть јак братьа, згідно, пријазно... Сварок там ані обмови нема, оден другого і в роботі підратује і грішми і худобоју в потребі зазичить, і бідного не опустить, і подорожного пријме, нагодује, — ну, і јакось про то не бідніјуть —жијуть і мајуть і дітем својім лишајуть. То вже о тім хто јак хто, а ја добре знају, хоть не богато ја ј ходив за прошеним хлібом. Але то вам можу сказати, шчо туди по Підгірку нарід далеко ліпшиј, ніж тамтуди по Долах.

 

— Бо може там бідніјшиј ? — сказав Андріј.

 

— Та воно господь знаје, јак, — відповів дід. — Воно то, видите, ніби так, а ніби ј не так. Бо по Долах і gрунти ліпші і gазди је богатші, а тілько јакось така згрижа́ межи народом, таке ворогованье, шчо криј боже. А ту пријди ј до најбідніјшого, то ј тој не відправить чоловіка голіруч, а все хоть шчо то, а уткне в руку.

 

Між тим на дворі вечеріло. Сонічко зајшло, а в казни стало вже ј зовсім темно. Дід Панько встав а за ним також Митро і повкльакали до молитви.

 

— Ну, час нам льагати спати, — сказав по молитві дід. — Тілько не знају, де би ту вас, паночку, примістити. Відступив би ја вам своје місце, але ја стариј, каліка...

 

— Ні, ні, не треба, — перебив јего Андріј.— От то би було красно. Ја ј так не хочу спати, ноги в  мене молоді ј здорові, перебуду сьу ніч на ногах, а  відтак побачимо, шчо бог дасть.

 

— Е, говоріть ви свеје, — добре то так казати але так не јде, — відказав дід. — От би ви, Дорожівськиј, відступили своје місце паничеви!

 

— У нас нема дльа паничів місцьа, відворкнув Дорожівськиј. — Нај паничі панујуть а не до арешту лізуть. А јак јіх мара ј сьуда нанесе, то нај лежать під ліжком. Там беспечніјше, је де розвернутисьа, тај уже чоловік не впаде нікуди!

 

Прикро вразили Андріја ті жорстокі слова, але він змовчав, і шче раз просив діда Панька, не клопотатисьа ним, він уже собі јакось порадить...

 

Аж ту Митро сіпнув јего за полу і прошептав:

 

— Ви, пане, тепер троха шче ходіт а ја засну, а јак змучитесьа і схочете спати, то збудіт мене, то ја встану, а вас пушчу на своје місце.

 

— Добре, братчику, біг заплать тобі, — сказав Андріј.—А мајеш тут міј пальто, накријсьа, бо в ночи буде холодно, а міні він, хоть лехкиј, а вже зачинаје важити на руці.

 

Всі польагали, хто роздьагајучись а хто ј ні, — лиш Андріј, широко витрішчајучи очи, шчоб не завадити о шчо небудь серед густојі пітьми, почав звільна, мов закльата душа, ходити по казни, мірно стукајучи черевиками о мокриј, асфальтовиј поміст.

 

VII.

 

Мисли јего, придавлені ваготоју всіх нинішних вражінь, зразу рвалисьа і путались. Јему мерешчилисьа беззвјазні обривки тих картин, шчо він нинішного дньа бачив і чув, і палили јего мозок својеју кричучоју неправдоjy, морозили кров својеју безграничноју по́ганьу. Но поволи, поволи, коли темнота чим раз густіјше заліпльувала јего тілесні очи, думка вспокојувалась, міцніла, порьадкувалась, памјать запановувала над картинами ујави, дух јого с трудом, але живо немов вига́рбувавсьа с цејі темнојі западні на јасні зорі, на чисті води, на вольниј, веселиј сьвіт, котриј він покинув нині рано, ах, не знати на јак довго!...

 

А сьвіт тој ніколи шче не видавсьа јему таким хорошим, таким веселим, таким вольним, јак саме посьлідними дньами, јак саме нинішного поранку ! Ніколи душа јего не чулась так сильноју і сьмілоју јак нині, саме перед страшним, глубоким упадком. Ніколи тілько блискучих надіј на будушче не ројілосьа в јего голові, јак саме нині, на кілька хвиль перед ударом, шчо мав усі јіх в зароді розбити. Ніколи шче зорьа льубови не сјала дльа него так јарко, так чудово та принадно, јак саме нині, перед тоју хвилеју, коли мала дльа него загаснути — може ј на віки!...

 

Ціле јего житье пројшло в бідности і недостатку, в важкіј боротьбі за прокормленье, за науку. Він кінчив школи круглим сиротоју, без вітцьа, без матери, вдержујучисьа власноју працеју. Від малу шче він привик до праці, польубив науку і чим висші кльаси проходив, тим з більшим запалом прикладавсьа до науки. Најбільшоју втіхоју дльа него було натрафити на хороших професорів, котрі вміли б зацікавити, давали би поле ученикови до власного мисленьа, заохочували би до власнојі праці. По за науку, по за читанье книжок шкільних і не шкільних він не знав сьвіта , пройшов gімназіју дитиноју, аскетом, і шче перед матуроју почав слабувати на груди ј на очи.

 

По матурі він дльа поправленьа свого здоровја појіхав до одного свого товариша в гори і там пізнав сестру јего, Ганьу. Незвісне доси чутье льубови до женшчини пробудилосьа в нім, почало будити јего молоду кров, — отворило звільна јего очи на діјсне житье, розвіјало книжковиј туман, крізь котриј він доси мало добачав діјсного сьвіта. А ј нове, університетське товариство, серед котрого він опинивсьа, навело јего на нові думки, росчинило перед јего очима нові погльади на житье, на ціль науки, на ціль осьвіти і всіх льудських змагань. І јего давне минуле стало перед ним в јіншім сьвітлі, — многі з gімназіјі винесені переконаньа та віруваньа розвіјались, роспалисьа без сьліду. Се була важка внутрішна боротьба, довга і нишчача, а тілько льубов піддержувала јего в ніј, додавала јему сили. Разом з ним і Ганьа, с котроју він живо переписувавсь, переходила всі фази розвитку думок, і та јіх спільність кріпила јіх до дальшого поступованьа по роспочатіј дорозі. Вони рішилисьа — віддати житье своје боротьбі за свободу: свободу народа від чужовладства, свободу льудини від пут, јакі на ньу накладајуть другі льуде і нешчасно уладжені суспільні відносини, свободу праці, думки, науки, свободу серцьа і розуму. Вони розбирали між собоју живо ті нові, високі думки, сьлідили јіх розвиток в цілім сучаснім сьвіті, радувалисьа новими јіх прихильниками, старалисьа уgрунтувати на них весь свіј сьвітогльад. Се були блаженні хвилі дльа Андріја і Гані, коли льудина з льудиноју сходитьсьа льубимими думками, подаје дружно руку на полі најсьвјатіјших переконань! Але обојім шче чогось хибувало. Пісьльа горьачих спорів о теоріјі, пісьльа читаньа најкрашчих і најосновніјших писем про занимајучиј јіх предмет, вони мимоволі загльадали одно одному в очи, глубоко, глубоко, немов старалисьа висьлідити в них шче шчось більше, јак згідність теоріј. Јіх очи палали огнем горьачіјшим від огньу переконань, јіх уста тремтіли не словами наукових доказів, јіх лицьа паленілисьа не втіхоју з відшуканојі правди. Јіх кров грала живіјше, коли зіјшлисьа, і се була друга потужна сила, шчо перла јіх ід собі. І нераз серед читаньа, серед горьачого теоретичного спору јіх голос тремтів і звільна замирав на дрожачих устах, рука шукала руки а очи льубих очеј і — — —

 

— Ах! зојкнув півголосом Андріј, живіјше забігавши по темніј казни, — чому ті хвилі так скоро минули, чому не трівали довше ? Чому ја мусів стратити тебе, на віки стратити, Ганьу, шчастье моје ?...

 

С трепетом трівоги думка јего перелетіла через сумні, важкі часи пересьлідованьа, муки за јего льубиму думку. Він бачив себе в тьурмі, перед судом, -— јому поперед очи пересувалисьа јідкі, безстидні насьмішки gазетьарські над јего думкоју, над јего льубвоју. Він дрожав цілим тілом від тих споминок, немов від морозу. І далі јому пријшла на гадку јего страта. Ганині родичі заказали му бувати в јіх дому, видатисьа з Ганеју, переписуватисьа з неју, — переловльували листи, котрі він крадьком слав до нејі, шчоб у својім горьу обміньатисьа хоть кількома словами с коханоју льудиноју. Швидко ј того не мож було зробити... Шче два-три рази блисло му јего давне шчастье — на кілька хвиль, а відтак настала ніч, темна ніч горьа, сумніву, роспуки... Ганьу присилували вијти замуж за другого. Андріј переболів сесьу страту, гльадів на ньу супокіјно.

 

— Та шчо? Він чоловік добриј, шчириј, — він не прибје јејі думки, не приглушить јејі серцьа, — вона шчаслива з ним, польубила јего, — але ја!.. Шчо ја без нејі? Атже вона була мојеју душеју, мојеју силоју, мојеју надіјеју, — а шчож ја тепер без душі, без сили, без надіјі?...

 

— Труп! ходьачиј до часу труп !

 

— Все, шчо ја најдужше льубив на сьвіті, стало мојім горем. Јак би ја не був так усеју душеју польубив јејі, ја був би тепер міг шче польубити другу, најти втрачене шчастье! Јак би ја не був так усеју істотоју польубив свободи, не був би ја тепер терпів неволі, або ј невольа не була б міні такоју ненависноју, такоју больучоју!...

 

І далі приходить јему на думку посьлідне звиданье з неју, вже замужноју, от тепер, вчора, нині рано! Јіх розмови, јіх радість перемішана з горем і жалем, усе те пече јего, мучить, давить до землі. А прецінь він був шчасливиј, ох, јак шчасливиј, — бо в ті хвилі він почув, шчо јего давна льубов не вистила, не завмерла, а жије, палаје јак давно, панује над јего мисльами, јак давно, держить за поводи всі јего бажаньа ј жадоби, јак давно... Правда, він десьать раз глубше тепер почув своју страту, — рана ј загојена вже часом по троха, тепер відновиласьа, кров, утишена горем та недугоју, знов розіграласьа, — але шчо с того! З давноју льубвоју він почув в собі і давну силу, давну охоту до праці, до боротьби за вольу...

 

— Ганьу, серце моје,—шчо ти зробила зо мноју?— шептав він јіј упојениј трујучим шчастьем.

 

— Шчож ја зробила с тобоју?... Сам ти казав, шчо не вјажеш мене... А ја так богато, так богато перетерпіла задльа тебе! Роки цілі!...

 

Сльози котьатьсьа з јејі очеј, а він тисне јејі до серцьа, немов давні, хороші хвилі јіх свобіднојі льубови зовсім шче не минули.

 

— Ганьу, доле моја,— шчо Ти зробила с собоју?, Чи буде в тебе досить сили, опертисьа окружајучіј погани, розвиватисьа і стојати за свободу, за добро, так јак ми колись собі прирікали?

 

— Ја не забула того, міј милиј, і не забуду ніколи. А сили у мене стане. Міј... міј чоловік поможе міні!

 

— А зо мноју шчо станесьа, Ганьу ? Хто міні поможе витрівати на тьажкіј дорозі, самому?...

 

Вона обіјмаје јего і усьміхајесьа.

 

— Не біјсьа, милиј міј! Не журисьа! Все шче добре буде, — всі будем шчасливі, всі!...

 

Андріј хопивсьа руками за голову і знов почав бігати по казни.

 

— Всі будем шчасливі, всі?! Ні, — се помилка, Ганьу! Всі будуть шчасливі, колись, пізні внуки наші, котрі ј не знати муть того, шчо терпіли, јак мучились діди јіх та прадіди дльа јіх шчастьа!.,. А ми шчо? Одиницьа серед міліјонів! Јакаж јіј ціна? І ми хочемо бути шчасливі, коли міліјони круг нас в сльозах родьатьсьа ј гинуть!... Ні, mein’ Lieb’, wir sollen beide elend sein! А ти не віриш тому, — побачиш!...

 

Він ходив далі, широко роствореними очима вдивльајучись, немов всисајучи в себе густу пітьму. І бачилось јему, шчо пітьма ј справді плине в јего нутро, тисьачами річок, потоків, плине невпинно всіми змислами, всіми порами, заливаје всі нерви, наповньаје всі мускули, всі кости і жили, шчо вже не кров, а згушчена пітьма котитьсьа холодним потоком до јего груди, до јего серцьа. Јего проньала судрож, јому льачно стало, але лиш на хвильу. Він хотів отрьастисьа від того при́виду, але швидко побачив, шчо се не привид, а діјсна правда. І він ходив далі, все ходив і все всисав в себе всіми по́рами нові филі холоднавојі пітьми, наповньувавсьа ними, мов губка, віддихав пітьмоју, чув јејі холодниј по́вів у горлі, в лехких, усьуди. І јему робилосьа лекше, чим раз лекше. Біль втихав. Споминки німіли. Ујава замерла і не сунула јему вже перед очи ніјаких картин, ні вкритих ожеледоју печали, ні залитих јарким сьвітлом шчастьа, розігрітих огнем льубови. Все заніміло, замерло, зупинилось. Јому стало так лехко, мов у літніј купели. Ось він хльупочесьа ледви чутно в чистих, лехких фильах, шчо тихо-тихо, легесько-легенько повзуть круг него, пестьать јего тіло. І ось јему протьато жили — зовсім нечутно, зовсім без больу, і кров з них плине так лагідно, так солодко, так льубо. Плине, випливаје тота невсипушча, револьуцијна кров бурлива, а на јејі місци починаје без перепони, звільна обертатисьа в јего жилах згушчена, тьагуча, холоднава — темнота... С посьлідними капльами крови горьачі сльози полились з Андріјевих очеј. Далекиј голос дзвона, мов удар грому, перервав тишу, ударив немов молотом у Андріјеве ухо. Він зворухнувсьа, отьамивсьа.

 

— Ах, перша година, а ја такиј змучениј, ледви живиј!—прошептав він і напомацки почав шукати місцьа на ліжку побіч Митра.

 

— То ви, пане?—зашепотів пробуджениј Митро,— льагајте ось ту, ја встану.

 

— Ні, ні, не треба, — відказав Андріј, — міні Досить місцьа ось ту, коло тебе! — І він притуливсьа побіч Митра, обньавши јего рукоју за шију. Ні, горьача, револьуцијна кров шче не виплила з него, — сльози полились на ново з јего очеј, — він почав горьачо цілувати Митрове лице і јего горьачі сльози полились на молоде, дитиньаче лице јего непросьвіченого брата.

 

— Ви чого плачете, пане? спитав ніжно Митро.

 

— Бо ја нешчасливиј, Митре !

 

— Не плачте, — відказав хлопець і поцілував Андріја. Јакось то буде. Адіт, ја може шче нешчасливіјшиј від вас, тај не плачу!

 

Пітьма важким пластом зальагла казньу, придавила всі серцьа, шчо билисьа під јејі тиском: котре спокіјно, котре трівожно, котре болізно а котре шчасливо. А на крајчику ліжка, обньавшисьа, заснули поруч себе дві молоді голови, просьвічена поруч непросьвіченојі, і не знати було, котре с тих двох нешчасливих серць було — шчасливіјше...

 

VIII.

 

Арештанти встали на другиј день дуже рано. Јіх збудив капраль криком та прокльатьами. Зараз Стебельського і Дорожівського вигнали замітати в канцельаріјах та коритарах, носити воду, загалом до „хатнојі“ послуги. Дід Панько, Митро, вчорашниј плачучиј мужик — він був з Опакојі — і чорноголовиј жидик пішли з мітлами замітати місто. В казни лишилисьа Андріј, Бовдур і стариј жид, шчо все шче голоју головоју лежав на мокріј підлозі, харчачи мов підрізаниј. Бовдур також не вставав, не думав навіть митисьа, а тілько напивсьа води і мовчки передвигајучи голі, блискучі від пухлини ноги, льаг назад у свіј кут.

 

На сьвіті розвидньувалось. Сонце пишно сходило на погідне небо, на сьвіті будилисьа льуде до праці, оживали нові надіјі, лилисьа з серць молитви о хліб насушчниј, о здоровје та тихиј, супокіјниј прожиток. У казни того не було. Тут оживала сьвідомість льудська тілько дльа новојі муки; перше, шчо ту доносилосьа до слуху, то були слова лајки, перше, шчо виривалось а з уст, були прокльатьа.

 

— Грім би јіх побив та би јіх побив, з јіх порьадками! — воркотів у својім куті Бовдур. — Держать чоловіка о голоді до десьатојі години, доки там јакомусь свинопасови не сподобајесьа встати та роздати тоті мізерні крејцарі! Аби јіх тілько кольок в кождиј бік шпигнуло, кілько ми ту тих крејцарів дали!...

 

В казни вже стојав тої сіриј сумерк, шчо ј за білого дньа, і Андріј, користајучи з вільніјшого місцьа почав ходити по казни, хоть ноги јего шче дрижали з утоми і голова важила на плечех. Але він чув, шчо јего тіло від сејі ночи мов жаром посипане, і јего брала обридь знов льагати на ті воньучі сінники, котрих, бачилось, сама гнила пара прогризала шкіру, втискала свіј бруд до крови. Він ходив і думав.

 

— І чом то чоловік не машина, така, котру-б тілько розум накручував на свіј лад? — думав він.— По шчо шче тојі другојі, необрахованојі сили — чутьа, котре путаје та мішаје правильниј хід розумовојі машини ? От і міні, јак би по розумному, треба було ту нині сидіти ? Ні! Жив би собі у Львові, хоть бідујучи та лихо лихом латајучи, а все би жив та працьував та вчивсьа, і був би вольниј, беспечниј... до јакогось часу. А то ось... приперло мене јіхати до Дрогобича, шчоби побачитисьа з неју хоть на деньок, хоть на хвильу. Ну, і побачивсьа, почув у груди нову пульсаціју того чутьа, шчо так много горьа принесло міні в замін за краплину својіх солодошчів, — тај теперь опјать! А жаль, шчо так склалосьа! Тепер ја чују в собі подвіјну силу до роботи, — та шчо, руки звјазані !

 

Ходьачи по казни, Андріј кілька разів зиркав на Бовдура і завважав, шчо тој невідступно водив за ним очима з јакимось диким погльадом. Андріјеви почало ставати јакось моторошно під дозором тих очеј без льудського виразу, блишчачих тілько блеском гнилого порохна. Він почав чутисьа шче більше стісненим серед тих тісних стін, серце јего трівожно забилосьа, немов рвалосьа проч, на јасниј сьвіт іс цејі відразливојі јами, замешканојі опирем висисајучим звільна теплу кров із груди. Але Андріј не подавсьа тому страхови, — в јего серци надто много було льубови до льудеј, а особливо до всіх „принижених и оскорблених“, надто много було віри в доброту льудського серцьа, а шчоб сејчас підозрівати чоловіка нешчасливого јак він сам, о јакі небудь погані замисли. Своју мимовільну дрож і трівогу він складав на змученье і ослабленье тіла і перемагајучи самого себе кинувсьа на дідове ліжко, шчоб троха пропочити. Але по хвили зірвавсьа мов обпарениј, стрьассьа увесь, хапавсьа то за груди то за руки, то за голову, трібував шче раз ходити по казни, та не довго зміг. Утома взьала своје, він упав на ліжко і швидко заснув твердим, мертвецьким сном.

 

І снитьсьа јому, шчо јакась слизька, погана рука поволи розвертае одіж на јего грудех, розвертаје сорочку, а далі ј груди самі, — кости розступајутьсьа перед неју, а рука толочитьсьа в середину, холодна, обридлива. Вона намагаје до серцьа, добирајесьа до него осторожно крізь путаницьу жил та артеріј, немов ловець, шчо хоче зловити воробцьа серед хворосту. Ось вона вже близько, — він чује то по холоді, шчо проникаје в глуб, мов вістрье ледового ножа. Но ось і серце почуло ворога, забилосьа, заметалосьа на всі боки, мов пташка в клітці, — натужујесь, крітајесьа в зад і в боки, шчоб не датисьа зловити. Але тајемнича рука, перта незнаноју силоју, лізе все дальше і дальше, розньала широко кріпку долоньу, шче ширше росчепірила пальці і вже туј-туј, туј-туј зловить трепечушче серце, зловить і задавить! Остриј, прошибајучиј біль мов блискавка проньав Андріјеве тіло, — він прокинувсьа і схопивсьа на рівні ноги.

 

— Ігіј, а се шчо таке? — промовив він, протерши заспані очи і розгльанувшисьа по казни. Јому здавалось, немов хтось в одніј хвили зньав з јего груди великиј тьагар, котрим вона підчас сну була надавлена, і шче повиділось јому, немов у першім просоньу побачив нахилене над собоју чорне, страшне лице Бовдура. Але се певно лиш зо сну јему так повиділось, бо тьагару на јего груди не було ніјакого, а Бовдур спокіјно сидів у својім куті з ногами замотаними в мішок і навіть не дививсьа на него, а встромив очи десь у кут, немов розгльадав риси пльам від харкотиньа на стіні.

 

— Е, се певно спинка надавила ми груди, — подумав собі Андріј, відопјав спинку і знов положивсьа на ліжко.

 

Јего збудило дзо́рканье кльучів і гомін входьачих з роботи арештантів. Вони внесли с собоју капинку сьвіжого воздуху, внесли јакијсь запах вольного сьвіта, і в темніј, понуріј казни повеселіло. А ту шче чорноголовиј жидок при замітаньу најшов чтири крејцарі, котрими дуже втішавсьа і за котрі рад би був накупити бог-зна јаких достатків, шчоб провести празнично нинішниј шчасливиј день. А Стебельськиј і Дорожівськиј gазда принесли по ціліј пригоршчи недокурків усьаких циgар, тілько шчо Дорожівськиј својі показав тај назад сховав, а Стебельськиј розділив својі „на всьу казньу“. Ті недокурки, то була једина заплата дльа арештантів замітајучих канцельаріјі, тај то заплата дуже дльа них велика і принадна.

 

Аж ось надіјшов і вахмістр з грішми і призначивши на кождого арештанта 14 кр., післав двох, т. ј. діда і Митра, в сопроводі поліцијана на місто дльа закупу хліба тај чого там шче треба. І Андріјеви також дали 14 кр., а він доложив до них шче својіх 20, и попросив, шчоб купили і јому хліб такиј, јак самі јідьать і ковбаси. Коли Андріј зі својејі мошонки вијмав тих: 20 кр., то певно не бачив того, шчо с кута блимајучі Бовдурові очі невідступно сьлідили кождиј јего рух, мірьали і важили објем та зміст мошонки, сьлідили дорогу, куди кладе јејі Андріј, і јакојусь заздростьу, јакимсь гнівом запалали на вид виньатих з нејі 20-ти кр., немов ті 20 кр. виньато у самого Бовдура с під серцьа.

 

І знов ходить Андріј по казни, і знов думаје. Думаје про Ганьу, про јејі житье с чоловіком, јак вона в својіх листах јему описувала, думаје про своје одиноцтво на сьвіті, про своје обезсиленье через утрату коханојі льудини. Та ні, — набігаје друга, веселіјша думка, — ні, ја не одинокиј! Је в мене товариші, шчирі, сердечні, горьачо переньаті тоју ж думкоју, шчо і ја, — вони ј поможуть в потребі і порадьать і розважать, — та все таки — тут уривајесь думка опјать на сумнім, больучім тоні. Та ні, — набігаје нова думка з новоју потіхоју, — атже ј вона дльа мене не страчена: льубить мене, јак уперед, не цурајесьа мене, не відгороджујесь від мене својім сльубом, мов муром, переписујесь зо мноју, і радить і розважаје так само шчиро, јак уперед; тај він чоловік хорошиј і пријатель міј і думок однаких, — ах, та все таки — і знов уривајесьа весела думка і Андріј мов під вагоју великого больу опускаје голову, а з очеј јего котьатьсьа дві несьмілі, тремтьачі сльози, пекучі јак огонь і ні крихти не влекшајучі серце. Він швидко втираје јіх і знов ходить по казни, старајесь не думати ні про шчо, а ні то про звичајні, близькі річи, от хоть про јіду.

 

— А воно цікава штука, — каже він сам до себе. — Поки не згадували про јіду, то поти ј ја не чув голоду і жолудок сидів тихо, хоть порожниј. А тепер нагадали, то ј він, мов стариј пес, починаје ворчати та крушньатись. Се би в психольоgічниј дневник втьагнути — „вліјанье думки на орgанічні чинности“... От гарна би річ була вести такиј дневник, де би втьагано завсігди кождиј објав чутьа, кожде видатніјше вражінье і то день за днем, довшиј час! Цікава би вијшла статистика умислового житьа! Пізнали б ми, јакими то вражіньами, јакими чутьами најбільше жије чоловік, јаке то је буденне житье тојі „божојі іскри“, котра в рідких, вијімкових хвильах так високо зноситьсьа! — Јего заньала думка такого дневника і він розбирав та проводив јејі на всі боки, входив в подрібности, немов ось-ось збиравсьа сам јејі ввести в діло. — Треба кількох, кільканајцьати льудеј, совісних, відданих правді, — думав він, — шчоб вони розібрали поміж себе головніші објави психічнојі діјальности і шчоб кождиј переважно нотував објави свого відділу, а прочі тілько шчо з більшого. Треба довголітнојі, витревалојі праці до того. Але штука вијшла б цікава і важна дльа науки. Доси психольоgіја зајмајесьа тілько јакостьу вражінь, а про масу јіх мало ј гадки маје. А прецінь, бачитьсьа, ту кльуч до розвјазаньа не одного психольоgічного узла.

 

Поволи, поволи такі думки про науку, про теоріјі не тикајучі серцьа і чутьа вспокојіли Андріја. Јому пригадалисьа товариші молоді, горьачі, віддані шчиро думці про свободу і шчастье льудеј, — пригадалисьа јіх спори, јіх спільні змаганьа до поповньуваньа свого знаньа, јіх дитиньача радість с пізнаньа кождојі новојі правди, — і јому стало так лехко, так весело, наче він знов межи ними, наче ні јого ні нікого в сьвіті не давить уже віковічна гадь льудського роду — невольа! Јого уста бліді, але шчасливі, шептали мимоволі слова пісьні:

 

Таж не завсігди бурливе море, — тихеје частіјш!

Таж і в бурьу не всі човни гинуть! — тим сьа ти потішь !

А хто знаје, може в бурьу іменно спасешсьа ти,

Може іменно тобі сьа вдасть до ціли доплисти !...

 

IX.

 

Забрьазчала колодка, отворилисьа двері, — се вернулисьа з міста з закупленими живностьами. Почавсьа гамір. Дід Панько роздавав хліби, сіль, тьутьун, цибульу, хто на шчо гроші дав. Арештанти посідали де хто міг і почали јісти. Бовдур, котриј нині був очевидьачки роздразнениј, проклинав півголосом діда Панька, шчо јому дав такиј малиј хлібец, а сему чорномазому підсвинкови такиј великиј.

 

— Та бо јего за 19 кр. а твіј за 14, — толкував дід, не зважајучи на Бовдурову кльатьбу.

 

— Штирнајцьать би ти зубів випало, торбе́ју! відворкнув замісць відповіди Бовдур і почав по вовчому кусати свіј хліб, не крајучи ні ламајучи.

 

— Та на́ ти ножьа, Бовдуре, — сказав Митро.

 

— На шчо? Хіба тобі голову відрізати! — гаркнув Бовдур і вкусив усім ротом кусак хліба. В јего руках був уже с цілого лиш невеличкиј крајчик.

 

І Андріј забравсьа до јіди. Він покрајав принесену ковбасу на рівні кусники і розділив між усіх, нікого не минајучи. Дорожівськиј і Бовдур ані словом не подьакували, а Бовдур узьав поданиј кусник і не обзирајучи го навіть, кинув в рот, мов у пропасть.

 

Дивјачись з боку на јідьачого Бовдура мож було подумати, шчо сеј чоловік страшенно голоден, с такоју ненажирливоју захланностьу теребив він свіј хліб, так швидко шчезали в јего роті огромні кусаки хліба. Шче другі ј не прибралисьа гаразд до својіх хлібів, а вже Бовдур не мав свого ані крихітки. Одну хвильу він сумно погльадав на својі порожні руки, а на јего лици видніласьа така голодна мука, немов би він від кількох день не мав і кришки хліба в устах. Андріј погльанув на него і напудивсьа того неситого виразу лицьа і тојі ненајідности Бовдура. Јому здавалосьа, шчо Бовдур міг би тепер зјісти першого ліпшого чоловіка цілого і шчо він от-от кинесьа на котрого арештанта і відкројігь јему зубами такиј самиј кусак живого тіла, јак ті кусаки хліба, шчо безсьлідно пошчезали в јего роті.

 

— Чи він у вас завсігди такиј голоден? — питав Андріј діда, з відразоју відвертајучись від Бовдура.

 

Дід погльанув і собі ж живо відвернувсьа.

 

— А тобі шчо Бовдуре? — спитав він. — Шальга на тебе находить, та хочеш льудеј кусати, чи шчо? — А відтак обертајучись до Андріја, дід додав:

 

— Ні, то лиш нині шчось му сьа таке стало, чи не́тльу зјів, чи шчо. А звичајно звантажить отак цілиј хлібец, випје с пів скіпцьа води и льагаје в божиј час на својім місци.

 

— Може се ј шальга, не знају, — відказав понуро Бовдур, — але ја јісти хочу.

 

— А може би пан були ласкаві заждати, аж јім слуги с трахтирні принесуть печеньу!—дразнив дід.

 

— Ја јісти хочу, голоден ! — повторьав с тупоју упертостьу Бовдур.

 

— Ну то јідж, або хто ти боронить ? — сказав чорноголовиј жидик.

 

— Не борониш? — звернувсьа до него Бовдур, впивајучись очима в надпочатиј великіј хліб, шчо лежав перед жидком, — не боронишь, ну то добре. Давај! — І він простьаг обі руки до хліба. Жидик хопив хліб з перед рук Бовдура.

 

— Давај! — крикнув Бовдур і јего очи заблишчали јакимось страшним огнем, — давај, бо або твоја смерть, або моја!

 

— Овва, — передразньувавсьа жидик, — або твоја або твоја! Шчо маје моја смерть бути ? За шчо ? Вступисьа по добру та хиріј, бо ја јісти хочу.

 

— А ја також хочу, — відказав лагідкіјше Бовдур, — давај сьуда хліба!

 

— Чи ти стіксьа, чи шчо? Чого ти сьа мене вчепив ? — крикнув жидик.— Вжесь сьа попустив Митра, то до мене лізеш!

 

— Давај хліба, давај, змилујсьа надомноју! — лебедів плачливим голосом Бовдур, але јего очи загаралисьа чим раз страшніјшим огнем.

 

— Будь ласкав, Бовдурику, льубчику, — відказав так само лагідно жидик, — іди собі з богом до дідька!

 

Замісць відповіди на сесьу побожну відправу Бовдур високо підојмив оба кулаки і разом, мов дві довбеньки, спустив јіх на голову жидика. Мов сокироју підтьатиј поваливсьа жидик до долу а кров з носа і з рота булькнула і полилась на хліб, на поміст, на ноги Бовдура. Але жидик не кричав. Тілько отьамившись він мов скажениј схопивсьа на коліна і обома руками впивсьа ніхтьами в голі, попухлі Бовдурові ноги. Бовдур глухо заревів з больу, почав копати ногами, але не міг позбутисьа жидика. Він хопив јего одноју рукоју за́-волоси, а другоју почав гримати в плечі, але жидик не пускав, а чим раз глубше вдавјував острі ніхті в Бовдурове тіло, аж с під кождого ніхтьа кров виступила. Бовдур не пускујучи жидкового волосьа, сіпнувсьа в зад і жидок упав лицем на поміст. Но ј ту шче він не пустив голосу з уст, але швидко хопивши закровавлениј хліб, замахнувсьа і на о́сьліп ударив ним Бовдура в живіт, аж тому заgелкотіло в нуті. Бовдур пустив волосье і хопивсьа обома руками за живіт, немов побојавсьа, шчоб тој јак розбита бочка не розлетівсьа на кусні. А між тим жидик підньавсьа с хлібом на рівні ноги. Јего лице, посиніле з больу і злости, було ціле мајже в крови, з очеј виступали сльози, губи розбиті віддулись а зуби міцно стьалисьа — оттак він випрьамивсьа і не кажучи ј слова замахнувсьа на Бовдура другиј раз важким бохонцем хліба.

 

— Та розбороніть јіх, — біјтесьа бога! —кричав остовпілиј з перельаку Андріј, відвертајучи очи від того страшного виду. Він був дуже вразливиј на всьакиј біль, а на чужиј більше јак на свіј, і јому здавалосьа, шчо кождиј удар влучаје в него.

 

— Ајакже, шче; чого не стало! — відповів дід, јідьачи дальше спокіјно, — не треба! Таже јім то потрібно, трохи розрушатисьа, розімјатисьа,— на печінки лекше. А шче јак с себе троха тојі поганојі крови сцідьать, то вже ј гет-гет јім полекшіје. Дајте лишь спокіј, — вони так јак ті собаки: погризутьсьа ј полижутьсьа. А јакби хто бравсьа јіх розбороньувати, то ја не знати о шчо заложусьа, шчо вони б оба кинулисьа на того.

 

А між тим борці, запінені, спосочені, стојали на готові і ждали, хто кого першиј ударить. Але лиш хвильу ждали, а відтак оба, мов на коменду, кинулисьа на себе. Бовдур ударив жидка кулаком по руці, і з нејі випав хліб, но за то жидок лівоју рукоју зајіхав Бовдурови меже́-очи. Відтак счепилисьа разом і вже не видно було, хто кого бје, штовхаје, дре, калічить, аж поки оба не попадали на підлогу і не пускајучи оден одного з рук, разом мов два звірі не заревіли : Gвалту ! Gвалту ! Ратујте!

 

На крик влетів до казні капраль с тріпачкоју в руці, а видьачи борців покровавлених на земли, кричачих і все шче не перестајучих дертисьа, обернув тріпачку „старшим кінцем“, т. ј. взьав ремінь у руку, а деревјаним держаком почав на-осьліп цідити обох, куди попало. Залускала ручка о кістки, загепала о набрескле, напухле тіло, мов о подушку, — а борці шче не пускалисьа, шче не переставали кричати, мов пацьуки, котрим незручниј різник лихо встромив ніж у груди. Капраль розльутивсьа ј собі ж і, не кажучи нічого, почав обох частувати кінцьами чобіт по під ребра. Аж тим способом јому вдалось розборонити јіх. Вони попускали оден одного і роспирслисьа по кутах, але капраль не переставав лушчити јіх держаком, куди тілько міг засьагнути.

 

— А драби! А злодіјі ! А опришки! шипів задиханиј капраль. — То вам не досить одного, шче сьа бити будете? Пождіть гадьуки, ја вас научу!

 

— Та то він мене зачепив! — заревів жидок с плачем, — Хотів ми видерти міј хліб! Шчо ја му винен ?

 

— А ти пацьуку нешкребтаниј!—рипів капраль і знов на Бовдурову спину посипалисьа держаки мов град. Бовдур мовчав зігнувшисьа в дугу, аж поки капраль не втомивсьа і не перестав бити.

 

— Га, погди, навчу ја тебе — другим хліб відбирати ! Мало ти свого, нена́јіде мерзенниј ? — кричав капраль Ідучи до двереј.

 

— Мало! — глухо, понуро відповів Бовдур.

 

— Шчо, ти шче пашчеку рознимајеш ? — льутивсьа капраль, замахујучись з далека тріпачкоју. Не будеш мовчати, ти гноју смердьачиј ? Отже пожди, јак ти сего мало, то ј того не будеш видів! Пропостьсьа троха! Не будеш такиј скориј до біјки. Навмисне буду просив пана вахмістра, аби ти завтра нічого не дали! Будеш ти ми свистав, чекај! А ви ту памјатајте собі — обернувсьа капраль до прочих арештантів — не дајте му ніхто ј поньухати нічого! Нај песьа кров знаје, јак битисьа! А скоро шчо пічне, зараз мене кличте, — ја му зробльу справу!

 

Понура, важка мовчанка настала в казни по виході капральа. Шчось немов усім здавило горла, кусник хліба не јшов нікому в рот. Всі чули, шчо те, шчо сталосьа перед јіх очима, надто вже погане і нельудське.

 

Тілько Стебельськиј, сидьачи на підлозі на тім самім місци, де звичајно спав, јів спокіјно свіј хліб, закусував маленькими кусниками ковбаси, а коли настала цілковита, глуха тиша в казни, він, обертајучисьа до Андріја і обводьачи рукоју кругом по казни, сказав: Homo homini lupus!

 

Андріј, блідиј јак смерть, устав, обернувсьа до Бовдура, тремтьачого, скуленого в куті, закровавленого і синого јак боз, але тој вид відобрав му опјать силу, — він не міг і слова промовити, — стојав та дививсьа з виразом глубокого больу на лици.

 

— А видиш, треба ти було того? — відозвавсьа дід Панько, беручисьа знов до јіди.

 

Бовдур мовчав.

 

— Бовдуре, — промовив нарешті Андріј, — јак ти такиј голоден, то було сказати міні, ја ј так свого хліба не зјім. По шчо було біјку зачинати, — ја тобі дам хліба, кілько хочеш...

 

І він узьав свіј хліб, відкројів з него невеличкиј кусник дльа себе, а решту подав Бовдурови.

 

— Не треба ми твого хліба! Жри сам! Дависьа — ревнув Бовдур, не підводьачи очеј до гори і шпурив поданим хлібом під ліжко. Андріј задеревів зо страху та з дива і не кажучи ј слова, відступивсьа. А Митро поліз під ліжко, підньав хліб, обтер, поцілував і положив перед Андріјем.

 

— А тобі, тумане, шчо такого? — сказав грізно дід Панько до Бовдура. — Пошчо сьвјатим хлібом мечеш! Кольки би тьа сперли, ти відміно јакась!

 

— Вас усіх нај зіпруть — буркнув Бовдур, — усіх! І мене про мене!...

 

Сказавши те він ударив кулаком о підлогу, луск пішов, а відтак звивсьа в клуба́к і льаг на своје місце.

 

X.

 

Андріј довго ходив по казни, поки зміг зовсім успокојітисьа. А коли вернулисьа јего духові сили, він старавсьа летіти думкоју гет-гет с того прокльатого місцьа плачу, недолі, та запереченьа всьакојі льудськојі гідности. Він переносивсьа думкоју в јінші, крашчі місцьа, де молоді, чисті серцьа високо понад усе піднимали хоругов льудськости, де виковувалисьа потужні фальанgи, шчо колись — незадовго! — мали стати до боротьби за льудськість, за јејі сьвјаті права, за јејі вічні, природні змаганьа. Він переносивсьа думкоју ј туди, де билось једине жіноче серце, прихильне до него, може в тіј хвили заливајучесьа кровју з жальу над јего нешчастьем. І в думці він потішав своју Ганьу, скріпльав својіх товаришів — сьміло держати в гору підньату хоругов, не спускати јејі ані на хвильу, бо льудськість терпить, вона принижена, придавлена, притоптана в міліјонах а міліјонах!...

 

Він думав про своје діло, про своју льубов, про своје нешчастье. А про Бовдура з јего болем і гнівним завзьатьем јому ј гадки не було.

 

Ех, голово молода, запалена, самольубна! В сьвјатім својім запалі ти ј не бачиш, јакі самольубні всі твојі думки, всі твојі змаганьа! Атже ж діло твоје, хоть і јде до всесьвітного братерства і всельудського шчастьа, — чи не дльа того воно тобі так миле, так дороге в тіј хвили горьа, шчо воно твоје діло, шчо в нім сходьатьсьа всі твојі мисли, бажаньа, переконаньа і ціли, шчо працьувати, а навіть терпіти дльа него справльаје тобі пријемність? Атжеж льудина, котру ти льубиш, хоть і нічим не вјажучи, хоть і зрікајучисьа јејі посіданьа, хоть і бажајучи јіј шчастьа з другим, — атжеж тота льудина хіба ж не тим тобі так мила, шчо при ніј уплили најшчасливіјші хвилі твого житьа, шчо јејі поцілујі ј доси горьать на твојім лици, шчо дотик јејі ніжнојі руки ј доси ласкаје всі твојі нерви? Ај теперішне твоје нешчастье, хоть і јак важке та прикре, все ж таки не без пријемности дльа тебе, все ж таки будить в твојіј души думки: се ја терпльу за правду, за вольу! Ех, голово молода та самольубна! Покинула б ти на часок зајматисьа собоју, потішати себе, — погльанула б ти довкола себе пильно, уважно, братерським, льубјачим оком! Може б ти побачила близь себе нешчасливіјших від себе! Може б ти побачила таких, котрим ні відки не сјаје промінь потіхи, навіть такојі, јак тобі ! Може б ти побачила таких, котрі на се дно суспільного гнету не принесли с собоју нічо, нічо: ні думки јаснојі, ні спо́минок шчасливих, ні блискучојі, хотьби обманьчивојі надіјі! Може б одно твоје слово шчире та привітне осолодило јім јіх дольу, втишило в јіх серці боротьбу страшніјшу від всего, шчо ти ј подумати можеш, розломило округ јіх серцьа грубу ледову кригу, наморожену бесконечним невсипушчим горем!... Та ба! Велике горе то вже маје до себе, шчо замикаје серцьа льудоькі, мов вечірниј холод цьвітя, стьагаје јіх, мов мороз тверді тіла. І з замкнутими серцьами, здавленими устами проходьать поруч себе нешчасні, котрі нераз кількома словами, одним стиском теплојі, братськојі руки могли б позбутисьа половини свого горьа, проходьать поруч себе — і мовчать... Ех, льуде, льуде! Не убіјники, злодіјі ј переступники, не панујучі і піддані, не кати ј катовані, не судьјі ј підсудні, а бідні, прибиті, одурені льуде!...

 

А між тим Бовдур лежав у својім гнилім куті, з больучим, гнијучим тілом, розбитоју душоју, без проблиску надіјі, потіхи, відради, — а в голові јего вертілисьа својі думки, проносилисьа нејасними картинами својі споминки.

 

Нужда від малечку, від дитиньства... Погорда, штовханці, побојі... Насьмішки дітеј, шчо сторонили від него, не пријмали до својіх забав... Бајструк! Знајда! Бовдур!... Тьяжка працьа у лихих, чужих льудеј... Слота, морози, спрага, втома — все то тілько gазді доскульује, а најмитови ні! — — Најмит зелізниј, — најмит видержить... мусить... за то плату бере!... Хирльаве, слабовите, замліле, лихо плачене, лихо зодьагане... Без пријательа, без побратима... Ні, був пријатель, був побратим — у Бориславі, при корбі најшовсьа. Шчириј пријатель, вірниј побратим, душа не чоловік. Ха, ха, ха!... А позавидів, позавидів јединого шчастьа, — відбив дівчину, взьав, оженивсьа!... Јак би то бідному не все вітер в очи віјав, то би... може бідниј і бідним не був!

 

От в таких уриваних картинах, переплітаних словами півголосом, шептами, проносилисьа перед Бовдуровоју тьамкоју јего перші молоді літа. Нічо в них не було відрадного, нічо такого, на чім би могла спочити душа, чим би могла порадуватись згадка. Але думка летить дальше, перевертаје минуле карта за картоју, немов чоловік, шчо в книжку вложив гроші і квапитьсьа најти јіх межи картками.

 

Шчо погнало Бовдура до Борислава? О тім він і згадувати не хоче. Се така думка, шчо морозом пројмаје. Але швидко, швидко він, здајесь, буде мусів докладно ј тото собі припімнути. Досить — він утік і втікајучи, шче раз позирнув з горбка на палајучі... але чи вечірним блеском ?— —хати і прокльав јіх. І нікому, ні перед ким він не визнав, с котрого се села він утік, хоть тому минуло вже пјать літ. Хто знаје, може ј сам він уже забув назву нешчасного села?...

 

В Бориславі він віджив троха. Хоть робота погана, та все таки платили зразу добре і јісти було шчо, не так јак в службі. Немов голодниј вовк кидав: сьа він на јіду, і јів, јів без тьамки, — пројідав усе, шчо заробив, ходив мало не голиј, а јів, шчоб хоть раз чути сить у собі. Пити з разу не пив, аж відтак почав, јак јејі не стало. Тоді роспивсьа,  здорово роспивсьа!...

 

В Бориславі, при корбі, Бовдур і стоваришувавсьа першиј раз в својім житьу з одним таким же круглим сиротоју, јак і сам. Шчира була льудина і Бовдур через чотири роки жив з ним, јак з рідним братом. Вони працьували разом, жили разом і мајже ніколи не розставались. В потребі ратували оден другого, не питајучи: а коли віддаси? — хоть правду кажучи, Бовдур більше брав, ніж давав. Він і тепер, хоть уважаје Семена зрадником і фальшивим, все таки радо згадује ті часи свого товаришуваньа. Гарні були часи, та дідько взьав. А шкода, шчо не потрівали довше!

 

Аж задльа дівчини побратими розсталисьа. Польубили оба одну, бідну, нужденну робітницьу, круглу сироту јак і самі, вирослу в погорді та притиску, навиклу до мовчачого послуху, до покірливости безграничнојі, до відреченьа від власнојі волі, від власнојі думки. Диво сталосьа тоді з Бовдуром. Јего різка, самольубна, дика, немов кільчаста натура стала шче різчоју і дикіјшоју при тіј тихіј, лагідніј, послушніј і добріј льудині. Він льубив јејі, але јего льубов шче дужше гнула јејі до долу, ніж дотеперішне житье. Кілько сварки, кілько побојів витерпіла вона від него! Кілько горьачих сліз пролила ! Але ніколи Бовдур не почув від нејі ј слова противного. І то льутило јего. Він допікав јіј до крајности, шчоб збудити в ніј відпорну силу, а між тим јејі сила — то була податна, мовчуча і слухньана льубов. Бо вона, тихе јагньа, льубила сего звірьа! І тота льубов додавала јіјі сили— зносити всі јего, на вид безумні, но випливајучі з јего натури примхи, відплачувати пестошчами за побојі, ніжностьу за лајку і прокльатьа... І јак він не прозивав јејі! І сукоју і жабоју, — вона нічому не противилась. Аж в кінци він почув обридженье до тојі безграничнојі покори та податливости, і хоть не перестав јејі льубити, то раз в приступі, гніву побив і нагнав від себе. Вона пішла — до побратима, побралисьа швидко, — вже ј дитинка је...

 

— І вона, сука, шчаслива з ним! — бурчав Бовдур. — Обоје такі... розмазливі! Біс јіх бери, — не хочу ј згадувати за них!

 

Кілько раз він уже зарікавсьа, шчо не буде згадував за них, — а вони самі лізуть на гадку! Бо вони обоје силоју контрасту споріднені з јего душоју, доповньајуть јејі, — бо в јего серці, під грубоју ледовоју кригоју тліје шче ј доси невигасла іскра — льубови дльа тих двојіх розмазливих льудеј !

 

А відтак все скінчилосьа. Все пішло виворотом. Він почав пити. Біс побери! — кріпко пив! Бувало пријде рано з роботи — він ходив на ніч до јами — тај просто до шинку. Жиде, давај јісти! Добре. Жиде, давај пити!  І пје, поки в кешени грошеј стаје, поки може вдержатисьа на ногах. А јак ноги відмовльать службу, паде під лаву і спить аж до вечера, доки знов не збудьать на роботу. Се вигідно, — не тре хати најмати. Жид в день не викине с шинку, хоче, шчоби ј на другиј раз пријшов, шче ј жидові пси рот оближуть, чисто!...

 

Се був јединиј час, в котриј тепер Бовдур вдумувавсьа з јакимось пјаним замилуваньем. Тој час вічного одуру, вічного похмільа, вічного беззвјазного шуму видававсьа јому јединим правдиво ј всеціло шчасливим часом јего житьа. Нічо јому не хибувало, —а впрочім, чорт знаје, може шчо ј хибувало, але він, бігме, ні о чім не знав. Думки ніјакојі, споминок ніјаких, тілько шум, мов млинове колесо в голові гуркотить.... Турррр-ррр! А все: льуде, хати, сонце і небо і цілиј сьвіт кругом, кругом, кругом! Турррр-ррр!... А більше нічо, ні на земли ні в небі, ніде нічо!...

 

— Ах, шче би раз так, хоть деньок, хоть хвильу, господи! — зітхнув Бовдур. — Забув би чоловік; а то починаје оживати все, все, — починаје рушатись!... Або коби так: встају завтра рано, а ту в голові шумить, крутитьсьа: турррр! — перед очима мішајесьа, кругом, кругом, — виджу, а не пізнају, чују, а не розуміју, жију, а сам о тім не знају, — і так на віки, на завсігди! Шчоби ј не пити і вічно пјаному бути! Шчоби вже зовсім, зовсім одуріти!...

 

— А јак ні, то шчо? Нај ідуть згадки, доки јдуть. Клин клином вибјемо, — погане шче поганіјшим! Виходу нема.... Тай пошчо шукати?... А шче перед кінцем раз, але... гарррно!.,. Пјатьдесьать, тілько без двох шісток, — бігме шчо варто!... Тај стратити не мају шчо !...

 

— А моја молодість?... — Чорт јејі бери! Саме бодачье, сама кропива! Прокльатье на ньу !

 

— А вони обоје ?... — Чорт јіх бери! Покинули, зрадили... Ні, не хочу ј споминати!...

 

— Але може шче колись було би ліпше...? — Ні, не надіјсьа ! Пуста надіја! Прокльатье на надіју!

 

— Але він, — може у него отець, мати?... — То нехај собі, — у мене јіх нема ј не було !

 

— А може... јака...?— Ігіј, ја би мав на те зважати ? А міні шчо до того ? Нај іде за другого !

 

А може...? — Ну, шчо шче ? Нічо більше! Чисто! Кругом, кругом, кругом!... Ох, јак болить, јак пече, јак шчемить! І ту і ту і ту, — всьуди, ціле тіло!...

 

Вже була глуха ніч, опівніч. Всі арештанти спали, мов попривальувані колодами. Спав і Андріј і не чув тих уриваних бесід, шептаних півголосом, не чув і не знав тојі страшнојі муки чоловіка, здиченого недолеју, а здиченьем доведеного до крајнојі роспуки. А прецінь, хто знаје, јак би вчув був Андріј сі слова, јак би подумав був про сьу муку, — може одно јего слово було б могло јејі втихомирити і спинити јејі страшні насьлідки. Але Андріј за тој час спав спокіјно коло Митра і в сні обіјмав своју ј не своју Ганьу...

 

XI.

 

Знов день, гамір, прокльатьа ј насьмішки, брьазканье колодки, крики, робота. Знов ходить по казни Андріј блідиј і ослаблениј недостачеју воздуху, і думаје. Але сухиј кашель зачинаје душити јего слабі груди і мисли зачинајуть путатисьа в голові. Він чује страшну втому в тілі, немов воно у него оловјане. Ах, спочити, полежати вигідно, супокіјно, — під небом погідним, на чистім воздусі, в холоді!... Јего льубовні сни бліднуть і дармо він старајесьа викликати јіх в својіј ујаві з давноју живостьу. Навіть лице Гані не хоче вказатись јому, а все тілько перед затуленими очима мигајуть дикі, почварні лицьа, з розчухраним волосьем, немиті ј грозьачі. Він льаг горілиць на ліжко, широко ростворив очи і вдивльавсьа в стельу, старајучись не думати, не споминати. Але ось стельа оживаје, стьагајесьа, росширьујесь, хитајесьа і звільна на јејі буро-жовтім тлі виступајуть крізь сумерк ті самі погані, грозьачі лицьа, спускајутьсьа з гори, нахильајутьсьа над ним, німі мов трупи. Він зривајесьа і знов починаје ходити.

 

— І шчо таке зо мноју сталосьа? говорить він сам до себе. — Атже ја не був склонниј до гальуцинаціј! Відки нараз вони мене пересьлідујуть ? Чи так швидко грижа підјіла мене? Та ја, бачитьсьа, ј не гризусьа так дуже!... Ігіј, се погано! ‘

 

А Бовдур у својім куті також лежить тај думаје. От, јак у него будуть гроші, то буде штука сховати јіх так, шчоби не најшли та не відобрали. Але јак мајуть відобрати, коли ніхто не знатиме? Тре буде зробити себе божевільним, або јак будь, шчо там міні до того! Пријде час, — пријде ј порада. А тілько сховати добре, ну, то відтак би чоловік шче собі раз позволив, а гарно, так, шчоби стало за всі рази! Насамперед хліба, хорошого, білого, — ні, булок, а досить, досить, шчоби насититисьа. Ковбас, мјасива цілу копицьу! А відтак пити, пива, вина бутельками! А все бутелька на раз, бутелька на раз, шчоби в голові вічно шуміло, вічно кружило, шчоби нічо, нічо не наби́льувалось, не думалось, не споминалось! Все кругом, все кругом, аж поки конець не буде. А конець шчо? Одна хвильа! І зовсім не страшно, коби тілько в голові шуміло та крутилосьа... А впрочім побачимо, чи страшно буде, — все одно, раз сука-мати родила!

 

— Але він, такиј молодиј, такиј добриј !... — обзивалась несьміло јакась тиха думка з глубини Бовдурового серцьа.

 

— Чорт бери! А ја не молодиј ? — відказала друга думка. — Він був доси шчасливиј, тілько шчастьа зазнавав шчодень, кілько ја ј за цілиј вік не зазнају! Се не по правді, — треба троха поміньатисьа!

 

— Але може б не конче...? — закидувала знов несьміло тиха, глубока думка.

 

— Або шчо? По шчо бавитисьа? — відрізала знов голосна, панујуча думка. Дльа нас обох ліпше буде, швидше скінчиться!

 

— А може у него отець, мати?... — Чорт јіх побери! Нај знајуть лихо! У мене јіх нема ј не було, — а ја ж шчо, не чоловік ?...

 

Але диво! Хоть голосна, панујуча думка так досадно старалась успокојувати Бовдура і утвердити јего на повзьатіј раз стежці, — все таки він чогось дрожав усім тілом, позирајучи скоса на Андріја та бојазко стискајучи шчось в руці, шчось, чого ј сам бојавсьа, а прецінь стеріг мов ока в голові.

 

— Јісти хочесь, — воркотів він, — страх јак јісти хочесь! То він, прокльатиј, својім хлібом наслав на мене голод! А такиј чинитьсьа добриј та лагідниј ! Ні, небоже, — не поможе тобі твоја добрість, не здуриш !...

 

Двері відчинилисьа і до казні встромив голову стариј поліцијан з добродушним лицем.

 

— Пане Темера! — промовив він ласкаво.

 

Темера зіснувсьа. Јему почулосьа, шчо се голос јого вітцьа, такиј самиј, јакиј він чув шче давно, давно, в дитиньотві. Він приступив до двереј і почав гльадіти на лице поліцијана, але не міг јего пізнати.

 

— Шчо, не можете мене пізнати? Ну, певно, де тото, — ви шче маленькі були, јак ја с Тернопольа пішов. А ми з вашим небіжчиком татунем сусіди були і пријателі такі, шчо боже ! Дај му там господи душеньці лехко! Але шчож то з вами сталосьа ? Аж јем својі уха забув, јак сказали, шчо ту Темера сидить с Тернопольа! Шчо, гадају собі, за Темера? Там усего лиш јіден був Темера. Певно то син јего, або шчо! Бідниј хлопче! І ту вас межи таку збрідь всадили! Ја вже просив пана інспектора, — і він обіцьав, шчо від завтра будете сидіти на стражници, — ја ручу за вас.

 

Темера шчирими словами подьакував старому, але на Бовдуровім лици при тих словах мигнуло шчось мов трівога, неначе от-от јому вирвесьа шчось з рук, шчо він уже вважав на беспечно својім.

 

— А може вам треба буде шчо принести — јісти, пити? — питав далі стариј. — Нині капральа нема, замісць него ја мају кльучі, то ја вам принесу. Зладьте лишень, ја зараз пријду, бо мају шче піти до канцельаріјі.

 

Стариј запер двері і потьупав до канцельаріјі. Андріјеви стало аж веселіјше, аж лекше на груди, коли почув ті пријазні, шчирі слова, коли пізнав, шчо ј ту је добра душа, котра шчо може робить дльа него. Ах, јак він утішивсьа звісткоју, шчо завтра јего переведуть на стражницьу с цејі нори! Јому бачилось, шчо се він завтра вијде зовсім на вольу. Сьвітло, воздух, зелень, жива природа, ті шчоденні звичајні дари божі, котрих ціни звичајно чоловік не знаје, не бојачись јіх утратити, — јак жеж дорогими, јак пожаданими були вони тепер дльа Андріја!...

 

— Пане! — перервав јего мисли својім різким голосом Бовдур. — Кажіть принести горівки, кварту цілу, то буде на пару раз.

 

— А вольно ж ту принести ? — спитав Андріј.

 

— А чому ні! Стариј принесе!

 

Андріј сам не пив горівки, але знав, шчо дльа прочих арештантів се буде великиј празник, коли зможуть випити по порціјі, — тож попросив старого, шчоби приніс горівки, ковбаси і шче денешчо до јіди. Стариј з разу вагувавсьа, чи приносити цілу кварту, але коли јему Андріј допевнив, шчо буде бачив на те, шчоби пито по трошки, тај шчо впрочім на девјать душ кварта горівки і так не значить нічо, стариј рішивсьа вволити јего вольу.

 

Полудень. Весело гомоньачи засіли арештанти довкола принесенојі горівки та јіди. Јіх очи радувадисьа тим празником, јакого давно вже ј послихом не чували. Всі дьакували Андріјеви за јего добре серце. Тілько Бовдур, мов колода, сидів у својім куті і раз у раз пас очима фльашку з горівкоју. Аж ось нараз він схопивсьа, хватив фльашку, обіјмив кріпко обома руками, приклав до рота і почав цідити. Всі з разу зачудувані позиралисьа на него, але згоді кинулисьа відбирати. Та не швидко јім се вдалосьа. Мајже пів фльашки спорожнилосьа за тој час в Бовдурове горло.

 

— А суха ж би тебе јалицьа побила, ти бајстре поганиј ! кльав дід Панько. — То не чекајеш својејі черги, але дудлиш наперед усіх, јак свиньа?...

 

— А-а! — ревкнув відсапујучи Бовдур. — За се бігзаплать! Се по давному, по бориславськи! По всіх жилах мов рукоју провів, а в голові шумить, бурлить,  туррр!...

 

Він хопив кусень ковбаси, кинув, у рот і заточујучись упав назад в свіј кут.

 

Довго шче гомоніли арештанти частујучись горівкоју, довго відказували на поганого Бовдура, але тоі лежав, немов і не чув јіх бесіди, — тілько очима кліпав, позирајучи бездушно протів себе.

 

— Ов, десь ту в мене був ніж, — похопивсьа Андріј, мацајучись по кешеньах, — тај десь, бачу, чи витрьассьа чи шчо! Не мају чим хліба вкројіти. Воно то ј ніж не мудриј, а все таки не так шкода, јак невигода.

 

— Шукајте добре, — сказав дід Панько, — ніж не ігла, в казни не сьміје пропасти.

 

Але ножа не було.

 

— Ну, то крајте ось мојім, а відтак будем шукати, — сказав Митро. — Може јак јесте спали, та де затрьассьа крізь дьару до сінника.  У нас і таке може бути, — адіт, јакі сінничишчьа дьараві!

 

— І то правда, — сказав дід Панько, — тре буде відтак пошукати.

 

 Але всі арештанти так загуторилисьа та забалакалисьа при јіді та горівці, шчо відтак польагали спати навіть думкоју не ведучи про ніж. Заснув і Бовдур. Тілько Андріј, не пивши горівки, ходив по казни, јакијсь аж немов здоровіјшиј за про добру новину, вішчујучу завтрішне увільненье с цејі поганојі нори.

 

— Ех, коби то швидко ј зовсім бути вольним !— прошептав він зітхајучи. — Почала б сьа нова робота, нові змаганьа, і чень би бодај шчо-то зробилосьа. Але треба взьатисьа порьадно, звјазатисьа всім до купи, не тратити на боки ні часу, ні грошеј! Тре вчитисьа, много вчитисьа, та не тіј мертвеччині, котроју забивајуть голови в gімназіјах. Ах, не богато чоловік закоштував правдивојі науки, але јаким жеж то јіншим сьвіжим духом віје від нејі! Јак липне до нејі душа! І чому тілько льуде опирајутьсьа јіј, з гори, с погордоју дивјатьсьа на јејі здобутки? Чи тому, шчо вона тих здобутків не видаје оконечноју, беззгльадноју правдоју? Ах, а льудьам треба шче авторітету, котриј би з гори диктував доgми, — треба шче писаніја, котре становило б альфу і омеgу мудрости, но за котрим усе було б або фальшиве або злишне !... Та ні, не довго тріватиме панованье авторітету, — з усіх боків встајуть живі уми і вальать і вальать тоту стіну, шчо тисьачі літ заслоньувала очи льудеј. Коби швидше — посьлідниј удар! Коби швидше вольа, јасна јак день, широка јак сьвіт, знајуча тілько природу і льубов братерську!...

 

— Шчо наша муравлина працьа дльа такојі огромнојі ціли? Шчо дльа нејі наші дрібні муки, наше ціле житье ? Пилинка, супротів гори! Та все таки гора зложена с пилинок. Та все таки відрадно хоть на атом причинитисьа до прискореньа великого діла!

 

— А може всі ті наші думи, наші змаганьа, наші бојі, — може все те опјать тілько одна огромна помилка, јаких тисьачі прошуміли доси, мов пусті вітри, понад чоловіцтвом? Може працьа наша на нінашчо не здала? Може ми будујемо дорогу по за шльахом, кладемо місто на безльудному острові? Може најблизше поколінье піде зовсім не туди, лишить нас на боці, јак памјатник бесплодних змагань льудських до непотрібнојі ціли?... Ах, така думка краје серце, гризе мозок! Та шчож, і вона можлива! І на таку крајність ми мусимо бути готові, і скоро б дорога наша показаласьа неохідноју с природними законами загального розвитку, з вічними льудськими змаганьами до добра і загального шчаотьа, — сејчас вертати!...

 

— А поки шчо, тре јти наперед. Коби лиш на вольу! Шчо мож буде зробити, те ј зробимо. Шчоби тілько по совісти, шчиро та розумно, — о проче не дбајмо!...

 

XII.

 

Настала, ніч. Спјать арештанти, важко дишучи густим, затхлим воздухом. Часом сеј та тој закашлајесьа довгим, сухим кашлем, обернесьа на другиј бік, зітхне глубоко, або крикне крізь сон. В казни пітьма густа, бо, ј на дворі хмарно та душно, а здалека, з над Діла гуркочуть далекі громи.

 

Тілько Бовдур не спить. В јего души шче темніјше, ніж в казни, тілько шчо втомлені довгоју мукоју, заглушені горівкоју не плинуть уже думи, не ворушатьсьа споминки. Він сидить на својім леговишчу і держить в руці Андріјів ніж з довгим, огородницьким вістрьем. Јего пальці час від часу смотрьать те вістрье, немов трібујуть, чи досить воно остре, — але ціле јего тіло тремтить јакојусь трівожноју дрожју, обливајесьа холодним потом. Він жде, аж на дворі і в казни зовсім утихне, жде глухојі півночи.

 

— Гримить там, — воркоче Бовдур, — при громі твердше спитьсьа. І ја би заснув... Ах, коби то заснути на довго, на віки!... А хтось ту нині так засне!

 

Се реченье вдарило јего својеју несподіваноју різкостьу, — він стрепенувсьа і замовк.

 

— Ігіј, — почав він знов по хвили, — шчо то за чортівська річ— слова! Скажи таке глупе слово, то чоловік увесь зледеніје, немов би не знати шчо зробив. А гадај без слів, то нічо, можна. До најстрашніјшого очи привикајуть, а вухо, то біда, — зараз бунтује!...

 

— Але шчо там, — все бајка,— коби лиш гроші ! А подумајеш, — бігме, јакі то льуде дурні. От і тој... Тілько грошеј маје, а чи вміје він јіх обернути собі на пожиток? Купить дешчо і сам того не јість! Ја би не так! Ех, то бим си шче ужив, бодај с кілька день! І ужију, бігме, шчо ужију! Ану, може би вже час?...

 

Він підньавсьа і почав прислухуватись. З разу не було, нічого чути, а далі на gанку забалакали грубими голосами поліцијани-вартові.

 

— Но і шчож, говорив оден, — не застали вже того бідолахи живого?

 

— Ні, — акурат јак прибігли, то шче був троха теплиј. Та де? Горло аж до самојі кости перерізане!

 

— Господи, — бубонів другиј, — відав уже конец сьвіта настаје! Такиј сьа нарід зробив поганиј, так оден на другого ворогује, дихати брат брату не даје! Ну, та чи мавже тој серце, такого молоденького...

 

Ту загриміло голосно і Бовдур не дочув поліцијанових слів. Але јого зньала трівога. Він скуливсьа в куті і цокотів зубами, немов би поліцијани відгадали јего замисли і ось-ось пријдуть вјазати, січи јего живцем. Він опустив руки безвладно. Ніж упав на підлогу. Сталевиј стукіт переразив јего дужше, ніж грім. Він сів у кут, скуливсьа і зажмурив очи, заткав вуха, шчоби ніјакі внішні вражіньа не доходили до него. Сам не знајучи, коли і јак, він задрімав на хвильу.

 

Нараз прохопивсьа і трохи не закричав на все горло. Јому снилосьа, шчо він бриде по кровавіј річці, но ось через неувагу він надибав на глубінь і шубовснув у ньу. Кров кіпуча, тепла, жива, злорадно плешчучись та пльускотьачи круг него, заливаје јего, закриваје все тіло, уста, очи. Він хоче ратуватись, але чује, шчо кров, мов тьагуча смола, обпутала јего тіло, скувала јему руки ј ноги. В тім він прокинувсьа.

 

— Га, шчо за страшниј сон ! Аж душно, аж јем зіпрів! Але шчо сон, — пустиј вітер!... Ну, а може би тепер уже час?...

 

Він знов встав і довго надслухував. Нічо не чути, крім диханьа спјачих. Він схиливсьа і почав по підлозі мацати за ножем. Но нараз, мов опарениј, підхопив руку до гори. Він ухватив був старого жида за горло і почув, јак під јего пальцьами товчесьа, мов жива, кров в жилах та бігаје голосницьа, мов стрівожена јего дотиком.

 

— Христос би тьа побив, жидьуго! — воркнув Бовдур. — І так јем сьа псьојі пари напудив, немов бим був рукоју хопив гадину. Тьфу на тебе !

 

І він знов схиливсьа, пошукав і најшов ніж. Відтак стиха, на пальцьах почав пробиратисьа ід ліжкови, де спав Андріј. Він насамперед обмацав јего, чи не спить він обньавшисьа з Митром, а пізнавши, шчо ні, сьміло взьав Андріја за півперек, підньав до гори, мов дитину, і лехко, нечутно положив на земли.

 

— Так, ту ліпше, — буркотів він. Буде трепатисьа, то шчоби не побудив других.

 

Андріј спав твердо. А тілько діткнувши головоју мокројі підлоги, він стрепенувсьа і закричав крізь сон: Ганьу, ратуј!...

 

Бовдур думајучи, шчо він збудивсьа, швидко нальаг му коліном на груди, лівоју рукоју хопив за горло а правоју черкнув шчо моци. Андріј затрепавсьа і крикнув, але не голосно, бо горло було здавлене. Кров бухнула на Бовдурові руки. Тој замахнувсьа ножем другиј раз, видьачи, шчо Андріј сильно трепочесьа.

 

— Де гроші? Давај гроші! — шепотів він над Андріјем.

 

— Ох! — стогнав Андріј, — гроші... в старостві... відобр...

 

Не докінчив. Вістрье ножа в тіј хвили перетьало голосницьу, перетьало жили, аж до кости. Кров жбухнула сильніјше, рухи тіла ставали чим раз слабші, аж зовсім перестали. Андріја Темери не стало... А јего думки, јего надіјі, чи ј вони пропали разом з ним? Ні! бо ті думки, то льудськість, а він, леліјучи јіх, був тілько одноју маленькоју часткоју льудськости. Но льудськість тим тілько ј жије, шчо одні јејі частки раз у раз гинуть а замість них нові повстајуть...

 

А Бовдур кльачів над ним, мов громом пробитиј. Гроші відобрано в старостві, — значитьсьа, він за дармо зарізав Андріја! Немов полуда, спало засьліпленье з јего очеј... Шчо він зробив?.. За шчо позбавив житьа сесьу молоду льудину ? Шчо за прокльатиј чар зальаг був над ним?... Він довго туманів над Андріјевим трупом, без думки, без руху, мов і сам труп. Јего права рука все шче держала ніж, а ліва, мијучись в Андріјевіј крови, стискала молоде, холодніјуче горло...

 

Нараз чијась холодна рука діткнула јего плеча і глубокиј сонниј голос сказав : Ти шчо робиш, Бовдуре?

 

Се був голос Стебельського, котрого збудило стогнанье Андріја.

 

Бовдур нічо не відповідав, не дрожав, не бојавсьа, — кльачів каменем над трупом Андріја.

 

— Шчо робиш тутка? — питав Стебельськиј, термосьачи Бовдура за голе плече. — Чому не спиш?

 

Здавалось, шчо слова Стебельського і дотик јего холоднојі руки звільна будили Бовдура з остовпіньа. Він ворухнувсьа, підньав голову, віддихнув важко і сказав лагідним, мајже веселим тоном, в котрім і сьліду не було давнојі дикојі жорстокости: Постіј, побачиш комедіју.

 

— Та јаку? питав тихо Стебельськиј.

 

— Ну, вже будеш видіти.

 

Він встав, переступив через трупа, підіјшов до двереј і обома руками, мов довбньами шчо сили загримав о двері. Гуркотанье те, нагле і проразливе, заглушило шум хуртовини на дворі. Всі арештанти позривалисьа на ноги.

 

— Шчо ту таке? Шчо ту таке? питали всі стрівожені.

 

— А пан де? Де пан Темера? — питав Митро, не чујучи коло себе Андріја.

 

Але Бовдур не слухав того гомону, стојав коло двереј і шчо моци гримав кулаками.

 

— Та чи ти сказивсьа, чи шчо ? — кричав дід Панько. — Чого гримајеш? Шчо то маје бути?

 

— Та јакась комедіја,—відповів Стебельськиј, тілько не знати јака.

 

З вартівні доніссьа крик, прокльатьа. Се капраль збудивсьа, хопив ліхтарньу і јак був, в сорочці і штанах, прилетів ід дверем.

 

— Шчо ту за сто дідьків гримаје ? кричав він.— Гримало би ти по кишках! Чого хочеш?

 

— Отвори ! — крикнув Бовдур не перестајучи гримати.

 

— Та не будеш ти тихо, прокльата почеревино! Таже јак ја втворьу, то певно, шчо не дармо!

 

— Отвори ! Чујеш ?—не переставав кричати Бовдур і гепнув кулаком в закілковану візітирку, так шчо вона пирсла аж до напротивнојі стіни.

 

— А ти злодіјако јакијсь! — льутивсьа капраль, поставив ліхтарньу на підлогу і взьавсьа розмикати колодку, піньачись зо злости, бо Бовдур за весь тој час не переставав гримати. Но скоро тілько капраль підхилив двері і схиливсьа, шчоб пошукати ліхтарні, Бовдур ростворив јіх цілком і стиснутим пјастуком шчо сили зацідив капральа межè очи, так шчо тој перевернувсьа без памјати на сі́ньаниј поміст, а льампа випала з јего рук, розбиласьа і згасла.

 

— Ја ти, псе, казав отвори ! А ти не квапишсьа! Ну, мајеш! — приговорьував Бовдур, держачи двері на роствір.

 

Gвалту! Ратујте ! Розбіј! Gвалту! — зарипотів капраль. Надбігли поліцијани з ліхтарньами.

 

— А ти, прокльатиј Бовдуре, шчо робиш?—скричали вони, кидајучисьа до него.

 

— Мачку сьвічу отсему свинтухови! — відповів Бовдур спокіјно. — Нај сьа троха ліпше квапить!

 

Поліцијани мов звірі верглисьа на Бовдура, но тој одним скоком сховавсьа до казні. Гурма за ним з ліхтарньами. Но јак скоро давно видане сьвітло упало жовтим пластом на серед казні, всі поліцијани стали мов укопані і јојкнули мимо волі. На серед казні, підпливајучи кровју, лежав труп Андріја, а коло него нахилениј кльачав Бовдур і мочив руки в јего крови.

 

— Господи, а ту шчо таке?! — вирвалосьа всім з грудеј.

 

— То ја, то ја таке зробив, — говорив с тиха Бовдур. — Не вірите? Ось ніж, адіть, јего власниј !..

 

— І по шчо ж ти, нельуде, позбавив јего житьа? запитав дід Панько. Але Бовдур не відповідав на те питанье, немов або не чув або не розумів јего. Він кльачів над трупом і вдивльувавсьа в јего бліде, шче ј по смерти хороше лице. І дивна зміна робила сьа з Бовдуром. Јего власні риси, бачилось, мјакли, лагідніли... З очеј шчез гнилиј блеск сьвітьачого порохна... Понурі, гнівні складини на чолі вирівнувались... Здавалось, немов на новольудськиј дух вступаје в те тіло, шчо доси було мешканьем јакогось біса, јакојісь дикојі, звірьачојі душі. І нараз сльози градом покотилисьа з Бовдурових очеј... Він лицем припав до кровавого Андріјевого лицьа і важко-важко заридав.

 

— Братчику міј! Шчо ја зробив с тобоју! За шчо ја тебе віку збавив? Сьвјата, јасна душечко,— прости міні, нельудови! Шчо ја зробив, шчо ја зробив, господи, шчо ја зробив?...

 

Гіркі, пекучі сльози, шчо довго-довго давили серце Бовдура, плили тепер стругами і мішалисьа з застило ју кровју вбитого. Огромниј проступок, огромне горе зробило з Бовдуром то, чого не зробило лагідне, шчире слово — збудило в јего груди опјать чоловіка, розбило круг серцьа ледову кригу, осаджену там довголітноју недолеју та пониженьем льудськојі гідности...

 

Хвильу шче стојали арештанти і поліцијани, мов причаровані, над тоју потрьасајучоју картиноју і слухали Бовдурового голосіньа. Но згоді схаменулисьа.

 

— Збирајсьа, паничу !— сказали до него.—Тобі вже не ту місце. Час перенестисьа на нове помешканье. Не час тепер плакати!

 

Бовдур підвів очи і гнівно, болізно погльанув на них.

 

— Прокльатье на вас, посіпаки! — сказав він. Адіть — і ту він приложив руку до зівајучојі рани Андріја, передільујучи јејі долонеју в поперек на дві половині, — адіть, отсе моја половина, а отсе ваша половина ! Се моја, а то ваша! Не біјтесьа, тутка ја спокутују за обі, але там је шче бог, справедливиј, то він буде вмів роспізнати, котра моја половина, а котра ваша!...

 

Брьазнули зелізні пута і Бовдур давсьа в них замкнути без супротивленьа. А між тим арештанти хрестилисьа та говорили молитви над трупом, тілько Митро плакав в кутику, а Стебельськиј сидів на својім місци, мовчав-мовчав, а далі мов не својім голосом обізвавсьа:

 

— Quidnam domine? Diem supremum obiisti?

 

— Не чујучи на те питанье відповіди, він обернувсьа до Бовдура і показујучи на него рукоју, сказав:

 

— Pereat homo, crescat humanitas!

 

Но не можучи на лицьах окружајучих досьлідити ні похвали ні догани својіј мудрости, він обернувсьа лицем до стіни і льаг спати.

 

 

Коломија, 17 - 20 червньа 1880.

 

============================

ДРІБНА БІБЛІОТЕКА.

14.

 

НА   ДНІ

СУСПІЛЬНО-ПСИХОЛЬОGІЧНА СТУДІЈА

ІВАНА ФРАНКА.

 

Ціна 25 кр. а. в.

ЛЬВІВ, 1880.

Накладом Автора.

З друкарні Товариства імени Шевченка, під зарьадом К. Беднарського.

 

13.01.1880