Пам'ятаю з дитинства одного приятеля, який у всіляких суперечках із радянською школою відкрито погрожував системі ядерним ударом. У складних моментах пресингу він запевняв, що його тато працює в пентагоні, тож досить тата попросити, як на голови цілої тої школи – зборища кривдників – упаде ракета справедливості, а хто вже згине у тім вогні, може і хтось невинний, то справа найвищої справедливості. Також пам'ятаю одну ровесницю з відносно дисидентської родини, яка не боялася казати про радіо Вільна Європа, яка вже завтра може розповісти на цілий світ про кожен випадок, коли совєтська школа пригнітить її або когось із оточення.
Натомість у нашій родині, у середовищі нашої родини на світову допомогу зовсім не покладалися. Мали досвід. Перейшли і велику війну, бачили, як насправді трактують січовиків, перейшли польсько-українську, бачили різні місії, чули різні постанови, кілька варіантів розмежувальних ліній. І воювали з оснащеними французами польськими дивізіями. І сиділи у італійських таборах, чекаючи, коли дозволять десятки тисяч галицьких вояків вивести на наш фронт, і не дочекалися. І були у таборах інтернованих після домовленостей з більшовиками. І сподівалися на двадцять третій рік, коли мала закінчитися сила гей би тимчасового польського мандата. Тож потім одні вчилися у Відні і Празі, інші робили УВО і ОУН, тоді ще інші зазнавали пацифікації. Реальної помочі від світового співтовариства не було. Тим більше ні на що не можна було сподіватися, коли світом заграли неконтрольовані геть нічим сили. У 1939, 1941, 1944…
З того часу вже про ніякий вплив – як жартували – цьоці Ані і цьоці Франі ніхто і не думав. Були вдячні за дрібне – прийняли втікачів, витягли Сліпого, налаштували якісь радіовисильні, давали трохи грошей. Борюкатися доводилося власними силами.
Здається, що у 1987 році в срср відбулися великі військові навчання-маневри, на які були допущені спостерігачі від НАТО. На моєму бетеері по полю бою мав їздити адмірал з Канади. А Канада на той час мені – як галичанинові – здавалася чимось дуже таким, що розуміє українську ідею.
Тож уявив собі, що буду мати приємну можливість щось там натякнути адміралові про нашу ситуацію. Принаймні, якщо не вдасться переказати якусь вість, треба викликати симпатію до підрадянських українців. Зрештою, маневри відбувалися на українській землі, на знаменитому полігоні біля Яворова. Ми туди дуже довго їхали різними бічними шляхами і врешті приїхали. Дорогою я купив за свої солдатські гроші палицю доброї домашньої ковбаси. Купив велетенський буханець хліба з кмином і півлітровий слоїк правдивого масла. Ще мав розчинну каву, плитку чоколяди, осінні яблука, натрушені із покинутого саду під лісом. Супер гостина в разі чого. Тож адмірал буде з нами їхати, зголодніє, а тут – такі люксуси йому запропоную. Тоді вже й бесіда про українське питання може скластися сердечніше, ще й на тлі розтоцьких (а ми зближалися саме з того боку) краєвидів.
На світанку перед великим театралізованим боєм адмірал таки прийшов. Оглянув своє місце, перевірив налагоджений радіозв'язок і сказав, що буде якийсь час на командному спостережному пункті. Шансу поговорити або пригостити не було. А тоді почався наступ. Артилерія, вертольоти, танки порвали мені усі телефонні дроти, надійний зв'язок обірвався. Радіо було настільки завантажене концентрацією близьких передавачів, що глушило одне одного. А адмірал собі кевався на командному пункті.
І тоді я подумав, що срав пес. Не буду я йому нічого пропонувати. Бо його цілковито не обходить те, що я українець. Навіть коли влаштую йому пікнік на броні – з кавою, канапками – він буде думати, яким хорошим може бути радянський російський солдат чи сержант, буде думати, що серед цих совєтів теж є миролюбиві люди. Якби навіть дізнався, що то українець, то вийшло би на гірше для ідеї спротиву.
Ковбасу, масло, хліб, яблука ми з'їли ще з кількома земляками-західняками, яких у інтелігентних військах зв'язку було багатенько. Запивали кавою і думали про те, як тяжко сподіватися якоїсь дієвої допомоги.
27.11.2025