[ЛНВ, 1904, т.27, кн. 8, c.123–145]
І.
Раз якось у двох ріжних селах східної Галичини, але одного й того самого року, одного й того самого дня, а власне в провідну або так звану Томину недїлю вродили ся два хлопчики. Оттим то обох їх охрещено іменем Хома.
Їх сьвятий патрон, апостол Тома, був ласкав на них обох і показав на них великі чуда. Вони не повмирали анї від простуди, хоч малими дїтьми бігали босо по снїгу, анї від соняшного удару, хоч бігали голі по соняшній спецї і нераз спали з відкритими головками під палючим лїтнїм сонцем, анї на різачку, хоч лїтом день у день напихали собі животики недозрілими овочами, анї на задавлячку, анї на голодний тиф, хоч зимою жили нераз моченим бобом та вівсяним ощипком із дурійкою, анї на жадну з тих 77 язв, що ненастанно, зимою й лїтом обсаджують хлопську хату. Се певно було велике чудо.
Але сьвятий Тома показав іще більші чудеса на своїх малих тезках: вони попали до шкіл, учили ся пильно, перегризли ся сяк-не-так крізь тисячні противности та перешкоди, які руському хлопському синови завалюють навіть найпростїйшу і найрівнїйшу дорогу до соняшної сторони житя, і дістали ся нарештї на унїверситет.
Та сьвятий Тома і тут не випустив їх із під своєї опіки: вони не зробили ся безхарактерними, як не один із тих субєктів, що видобув ся з безоднї вбожества, зробили ся острі на язик, правдомовні, зарозумілі й невірні, як сам їх сьвятий патрон.
Аж тут, на унїверситетї, вони й зустріли ся. Се стало ся при досить дивоглядній нагодї.
Було се в полуднє, коли студенти виходили з унїверситетських авдіторій, а запізнені пяницї з шинків, аби плентати ся до дому. Один із тих веселих сватків вийшов із молитви до скляного бога в такім неприкаяннім станї, що скоро лиш опинив ся на вулицї і його обвіяло тепле, сьвіже повітрє, зараз ударив крепкий поклін до землї і не міг уже потім підняти ся на ноги, але пильно слухаючи чмелїв переривав се занятє лише беззвязними відривками якогось монольоґа.
— А я тобі кажу, куме Блажею... кроть твою мать за ногу... жінка має рацію... що за богато, того й свинї... чи то чесно, чи то подобно, як чоловік оттак упє ся...
Досить значна купка студентів обступила сю жертву надмірної інспірації і в веселім настрою духа хапали обривки її моральних рефлєксій. Серед тої купки здибали ся припадково й оба Хоми, що доси ще не були знайомі з собою.
Перший Хома з затурбованим лицем нахилив ся зараз над пяним і силкував ся підвести його на ноги.
— А ви що робите? — запитав другий Хома.
— Прошу вас, допоможіть менї, — благав перший. — Адже-ж бачите, бідний чоловік не може встати. Надлетить фіякер і переїде його. Або поліціянт надійде тай арештує його.
— Щож, се може було-б і найрозумнїйше. Думаю, що було-б лїпше лишити його тут у спокою і зараз таки покликати полїціяна. Найкраще я сам і зроблю се.
І він пустив ся йти.
— Але-ж прошу вас, — благав другий Хома. — Що ви вигадуєте? Се-ж може бідний робітник, його арештують і пару день передержуть у запертї, а його сїм’я тимчасом буде гинути з голоду. Треба-ж мати серце. Се-ж безсердечно зараз кликати полїцію.
— Е, що там! — відповів другий Хома. — Бідні робітники не мають звичаю впивати ся отак у робучий день, а в тім —
Він перервав свої докази і пішов вулицею, шукаючи полїціяна. А що в Галичинї полїціяна звичайно зовсїм не можна знайти там, де його власне треба, то се потрівало добру хвилю, заки він повернув на те саме місце в супроводї „рамени закона“.
Там за той час зібрала ся вже цїла купа людий, а в серединї тої купи відгравала ся якась високо драматична сцена, бо з посеред загального гомону та реготу юрби чути були раз грізно-крикливі, то знов благально-зацитькуючі слова. При наближеню сторожа публичної безпеки люди розступили ся в дві лави і прихожим показала ся не надто приваблива картина. Пяний стояв уже на ногах. Обома руками він держав ся за кляпи сурдута Хоми і телепав свойого помічника як грушу обвішану дуже твердошкірими грушками, риплячи ненастанно:
— Полїція ! Полїція! Арештувати його! Се злодїй! Се мошенник! До ката з тобою! Ти обікрав мене! Віддай мої гроші ! Де мій годинник? Полїція! Полїція!
Кляпи від сурдута бідного Хоми давно були повідривані і висїли мов нужденне фалатє; капелюх свойого порятівника збив пяний на землю і топтав по нїм ногами.
— Алеж... пане... чоловіче... христянине! — стогнав уриваним голосом Хома н-р 1, держачи ся руками за руки пяницї, що сам заточуючи ся не переставав телепати його.
— Кроть твою мать за ногу! Я тобі не чоловік! Я тобі не христянин ! Віддай мої гроші й годинник! Полїція ! Полїція! — кричав що сили пяний.
Тут інтервенїювало „око закона“. Воно крепкою правицею вхопило пяного за маншестер, а лївою дало йому такого стусана в груди, що неборакови від разу сьвіт замакітрив ся і він на пів зо страху та несподїванки, а на пів із надмірного потрясеня розвів руками широко і горілиць повалив ся на землю. Полїціян добув свою свиставку, засвистав, як стій над’їхала дорожка, і оба Хоми, полїціян і пяний потуркотїли до полїцийної інспекції. По дорозї оба студенти розповіли полїціянови, як було дїло, і не минуло пів години, а вже в полїції все було залагоджене, протокол підписаний, пяного відведено до полїцийного арешту, а оба Хоми, нумер перший у зовсїм несальоновім костюмі, опинили ся на вулицї.
— Маю честь представити ся — Хома Галабурда, — сказав Хома нумер другий.
— А я Хома Бідолаха, — відповів Хома нумер перший.
— Слухач прав на третїм піврічю, — продовжав Хома нумер першій.
— А я слухач ґерманїстики на третїм піврічю,— додав Хома нумер другий.
— Ну, а що думаєте про того бідного робітника? — запитав Хома нумер першій не без іронїї.
— Ну, прошу вас, хто би був таке подумав! — з болем у голосї відповів другий.
— Я від разу подумав, — відповів перший. — Але знаєте, ваш сурдут і ваш капелюх конче потребують якоїсь індемнїзації, а бодай невеличкої санації. Було-б добре пошукати для них відповідного майстра.
Хома Бідолаха позирав то на свойого нового знайомого, то на своє понївечене убранє, а на його лицї малювало ся не то зачудуванє, не то якийсь жаль; потім оба подали ся шукати якогось полатайка.
II.
Від тодї вони зробили ся приятелями. Не надто близькими, а все таки. Вони були майже вповнї контрасти один супроти одного, і ся сила контрасту лучила їх до купи. Хома Бідолаха, се був невеличкий, живий чоловічок, із повним виразу, але звичайно меланхолїйним лицем, з очима майже все немов примгленими слїзми, з лагідним, мягким, хоч не мельодийним голосом. Натомісь Хома Галабурда був високий ростом, троха неповертливий, з лицем немов деревляним, із різким, сухим голосом і з іронїчним усьміхом на устах. Перший усе чутливий, инодї сантиментальний, легко попадав у ентузіязм, усе одушевлений високими ідеалами загального ущасливлена, з невичерпаним засобом деклямацій про свободу, братерство і гуманність, одним словом, не вважаючи на свій атеізм натура наскрізь релїґійна і навіть склонна до сектанства; другий усе скептичний, инодї цинїчний, здержливий і мовчазливий серед шумних товариських балачок, робив вражінє ума вбогого на думки і невисокого лету, зверненого більше на практичні питаня. Перший задля своєї товариської, легко запальної і немов липкої вдачі волочив за собою все цїлий хвіст сателлїтів, прихильників і побожних слухачів; другий, звичайно самітний, ходив якось боком, своїми окремими дорогами. Знайомі назвали длятого одного Хомою з серцем, а другого Хомою без серця, — розумієть ся, жартом, бо оба були хлопцї наскрізь чесні і далекі від еґоістичного шкаралупництва.
Оба Хоми сходили ся нераз із собою на ґрунтї популярних тодї серед молодїжи дискусій про народництво та задачі інтелїґенції супроти робучої маси.
— Мусимо любити народ, що вигодував, нас працею своїх рук і потом свойого чола! — проповідав із щирим запалом Хома з серцем.
— До чого здасть ся народови наша любов? — бурчав Хома без серця. — Народ потребує реальнїйшої поживи.
— Нехай ми тільки полюбимо його! Любов піддасть нам також реальнїйші думки.
— Любов слїпа. Вона затемнює думки, затїснює горізонт, — говорив Хома без серця, про якого злі язики говорили, що смертельно закохав ся в якійсь гарній Польцї, але силкував ся тепер перемогти сю свою любов і сердив ся сам на себе та лаяв себе, що та нещасна любов не хотїла вступити ся з його серця не вважаючи на всї ясні як сонце докази його розуму. — Тілько розум наведе нас на добру дорогу, — повторяв він майже скрегочучи зубами, хоч зі спокійним видом.
— Ах, розум холодний і еґоістичний, — зітхав Хома з серцем.
— В такім разї се дрібненький і обмежений розум; можна його вважати синонїмом глупоти. Правдивий розум глядить ясно й широко, обдумує загальні завданя і розважає великі реформи.
— Але любов мусить бути движучою силою; без неї дїло розуму мертве.
— Дурниця! — відбуркував Хома без серця. — Любов плодить немовлят і ідіотів і тілько розум робить із них твори більше або меньше подібні до людий. На тобі сю роботу довершено лиш до половини.
Хома з серцем відвертає ся більше засмучений нїж розсерджений, а Хома без серця спльовує і відходить не прощавши ся, злий мабуть більше сам на себе, як на товариша.
IIІ.
Потім на одну часть молодїжи найшла нова духова течія. Говорено богато про бідних пролєтаріїв і твердосердих визискувачів, обмірковувано соціяльні проблєми, дискутовано з більш або меньше роскішною дрожю про великий соціяльний переворот, який ось-ось мав надійти і перебудувати цїлий сьвіт на нових основах. Хома з серцем залюбки плавав у бурливих хвилях тої течії, віддавав ся новій вірі всею своєю мало-критичною душею, прагнущою якоїсь твердої доґми. Він покинув навіть свої ґерманїстичні студії і віддав ся з цїлим запалом пропаґандї соціялїстичних ідей, промовляв на робітницьких зібранях, писав статї в робітницьких ґазетах, обертав ся в самім центрі нововродженого, не дуже що зрештою міцного робітницького руху.
По однім бурливім робітницькім вічу, де з разу аранжери мусїли видержати завзяту боротьбу з полїцийним комісаром за свободу слова, а потому говорено іронїчно про ті льояльні міщанські верстви, що вважають себе підпорами престола й вівтаря за те, що вносять до цїсарських кас гроші не ними зароблені і такіж гроші складають на будованє церков і манастирів на честь Бога, в якого не вірять, і для проповідуваня простому людови та робітникам віри й моралї, якої самі ті нїби осьвічені верстви не признають,— по тім памятнім зборі, на якім наш Хома з серцем, не мігши стерпіти півслівець та іронїзованя, нарештї промовив „від серця“, з слїзми на очах малював недолю робучого люду, з огнем сьвятого обуреня почав їздити по новочасних тиранах та кровопійцях, що насичують ся потом і слїзми робучого люду, і закінчив блискучим пророкованєм швидкої побіди „злучених пролєтаріїв усього сьвіта“, при чім на жаль полїцийний комісар перервав його на половинї реченя і бачучи надто великий ентузіязм зібраних розвязав збори, — по тім памятнім зібраню, коли сотки зворушених, розгорячених, обурених робітників купами, звільна і серед живих розмов та погроз розходили ся з Єзуїтського саду на всї боки міста, Хома з серцем, вирвавши ся з одної такої купи, де всї мовчки і з подякою стискали йому руки, здибав ся на однім закрутї хідника зі своїм приятелем і противником, Хомою без серця, який очевидно також ішов із тих зборів, хоч иньшою дорогою.
— Ну, що, ґратулювати тобі твоєї блискучої промови? — мовив Хома без серця, всьміхаючи ся іронїчно і простягаючи приятелеви руку.
— Говориш „ґратулювати“, а думаєш щось иньше, — мовив Хома з серцем бачучи його іронїчний усьміх.
— Ти вгадав, — мовив Хома без серця. — Я думав власне про те, що твій професор ґерманїстики допитував ся вчора, коли принесеш на семінарію свою працю про „Короля Ротера“, на яку він жде отсе вже пів року.
Хома з серцем махнув рукою.
— Король Ротер! Ну, скажи сам, що кого в сьвітї обходить нинї „Король Ротер“ і яка кому користь із того, що я сидїти-му в цюпі та бабрати-му руки в тій мертвеччинї? Сам бачиш, яка нинї пора !
— Значить, вішаєш свою ґерманїстику на кілку ?
— Ну, тай далась тобі ся ґерманїстика! Хай вона сказить ся без мене ! А ти скажи менї, що думаєш про сьогоднїшнї збори ? Який матеріял ! Яке поле до дїланя, га !
— Чекай, чекай, — мовив Хома без серця, — прийдем і до того. Але поперед усього позволь сказати собі, що на мою думку се ще не льоґіка задля того „матеріалу“ і задля того „поля“, покидати ті унїверситетські студії, які могли-б дати тобі коли вже не щось иньше, то бодай яке таке самостійне удержанє.
— Посаду ! Ярмо на шию і намордник на уста! — з нетаєною ненавистю скрикнув Хома з серцем. — Нї, дякую красненько. Се не для мене.
— Ну, певно, посада ґімназіяльного, вчителя, звісно, не велика малина. Але хто-ж тебе силував іти на ґерманїстику ? Переписуй ся на права! Будеш адвокатом, будеш боронити селян, орґанїзувати робітників, будеш незалежним —
— Брехунцем ! — не меньше злобно отрутив Хома з серцем.
— Чого-ж брехунцем? Се-ж уже від тебе самого залежати-ме.
— Всяке становище в суспільности накладає пута на душу, на волю, на язик, а я хочу бути свобідним, — заявив горячо Хома з серцем.
— А при тім, — тягнув далї Хома без серця не звертаючи увагу на його заяву, — правничі студії дали-б тобі троха більше зрозуміня суспільних відносин, троха більше критичности — —
— Втовкмачили-б менї в голову троха більше конвенціональних брехень та буржуазійних софізмів! — скрикнув із обуренєм Хома з серцем.
— Вибачай, — відповів Хома без серця, — але я мушу висловити тобі свій жаль, що ти з таким запалом і з такою певністю торочиш отій безкритичній масї такі дурницї. Се не сьвідчить корисно про стан твойого розумового підкованя.
— Дурницї! — скрикнув аж немов переполоханий Хома з серцем. — Чоловіче, вкуси себе в язик! Ти сказав хулу. Се-ж ідеї найбільших ґенїїв людства, Маркса й Енґельса! Се-ж євангеліє новочасної людськости!
— Знаєш, любчику, що сказав небіжчик Гоголь: „Певна річ, Александер Македонський — герой, але нащож зараз крісла ломати?“ Нїякий ґенїй не забезпечений від дурниць, та я й не суджу ґенїїв, а твою сьогоднїшню промову. Може ти не зрозумів гаразд тих ґенїїв, а може вони й помиляють ся. В усякім разї ти не повинен був так говорити.
— Робітники мають право почути раз повну правду про своє положенє і про свою будущину.
— Певно, певно, тілько що ти анї того положеня, анї тим меньше тої будущини не знаєш.
— В мене серце краєть ся дивлячись на їх убожество й нужду.
— І ти годуєш їх фантомами.
— І я піддержую їх надїю.
— Щоб зготовити їй тим болючійше розбитє, коли всї ті пророкованя не сповнять ся.
— Не бій ся, сповнять ся! Мусять сповнити ся! То вже не такі люди, як ми з тобою, обміркували та обчислили. Читай Mapкса! Читай Енґельса !
— Читав, братїку, Маркса, але там не знайшов того, чого шукав, тай не знайшов того, що ти говорив. А Енґельсове пророкованє по мойому не може сповнити ся.
— Не може ? Чому ?
— А тому, бо збудоване на фальшивих премісах.
— А то які по твойому фальшиві преміси ?
— Такі, що колись буде така революція, яка одним замахом доконає побіди визискуваних над визискувачами, утиснених над тиранами.
— Се в тебе фальшива преміса?
— Розумієть ся. Нема нїяких визискувачів, нема нїяких тиранів.
Хома з серцем зупинив ся, мов пригвожджений до місця і не міг сказати анї слова. Його товариш глядїв на нього спокійно, мов отсе сказав річ таку просту й ясну, яка розумієть ся сама собою.
— Як то? Значить, по твойому нема також нїяких пригнетених та визискуваних ? — не то промовив, не то простогнав Хома з серцем,
— Ну, се ще не те значить. Ми всї, бідні й богаті, всї ми пригнетені й визискувані. Але наші визискувачі й тирани сидять у нас самих. Се наша апатія, наша дурнота і наша трусливість. Нїякий соціяльний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й нїяка переміна на лїпше неможлива.
— Ей, ти знов скачеш у сухий проповідницький тон! Учи ся, труди ся, щади ! Се ми вже давно чули!
— Розумієть ся ! Тільки нїколи гаразд не виконували, — буркнув Хома без серця. — Певна річ, се-ж безмірно лекше гоняти ся за фантомами зверхнїх тиранів та визискувачів, нїж узяти себе самого в руки і увільнити себе від внутрішнїх ворогів. А все-ж таки, повторяю тобі, доки не доконаємо сього внутрішнього увільненя, доти всї теорії соціяльного перевороту, доти всї соціяльні реформи безплодні. Сьогоднї увільнені від одного зверхнього натиску люди попадуть завтра під иньший, ще гірший.
Оттак розмовляючи приятелї зайшли на кватиру, де жив Хома з серцем. Він, утомлений, ще весь горячий від внутрішнього запалу, кинув ся на софу, коли тимчасом Хома без серця, немов задивлений у щось далеке в свойому нутрі, ходив по хатї широкими кроками.
— Новий лад принесе з собою також нове вихованє, а по кількох ґенераціях будемо мати нове людство.
— Еге-ж, еге, все тілько якась панацея, якийсь таємничий елїксір на всї хороби, якась гучна формула і якийсь переказ на будущину, що повинна зробити все те, чого ми не можемо навіть обміркувати гаразд. Се ваша метода, ви всї доброчинцї народу ! — бурчав Хома без серця. — Нове вихованє! Як коли-б се було щось таке, що можна отак шасть прасть виссати з пальця і накинути цїлій суспільности. Вихованє народа мусить вирости з традиції, з культурного стану того народа, мусить корінити ся в характері, привичках народа, инакше се буде даремна трата часу й сил. Нове вихованє потребує нових учителїв, а сих не може народ виписати собі з за границї.
— Значить, поперед усього орґанїзуймо вчительську семінарію на нових прінціпах, — пробував тепер і зі свого боку іронїзувати Хома з серцем — Се мабуть було-б тобі до смаку. Тілько що нема ще того правительства, яке признало би ті прінціпи, заснувало-б ту семінарію і наставило-б тих нових учителїв на посади.
— Не плети дурниць ! — сердито відгризнув ся Хома без серця. — Кождий мусить сю семінарію пройти сам у собі і сам із собою, мусить виповісти війну апатії й шабльонови у всїх формах, мусить сам у собі і в своїм окруженю збудити і піддержувати тугу не за новими порядками, але за новими, висшими духово й етично, культурнїйшими людьми. Ось у чім дїло!
Тут розмову обох приятелїв перервав прихід кількох знайомих, унїверситетських студентів, горячих молодих ентузіястів, прихильників Хоми з серцем. Вони всї були ще під вражінєм сьогоднїшнїх зборів, ґратулювали Хомі, оповідали свої вражіня та спостереженя зі зборів, упоювали ся блискучими надїями на недалеку, радикальну зміну людських відносин. Швидко звичайна розмова стала занадто вбогою і холодною для їх ентузіястичного настрою і вони почали співати. Сама собою з їх уст зірвала ся пісня уложена Хомою з серцем, якої остатнї куплети будили серед молодїжи особливий ентузіязм:
Ви в церкві з сьвічками перед образами,
А ми стоїмо за дверми;
Вам честь за столами поміж богачами,
А слинку ковтаємо ми.
Ми дбаєм, збираєм, тай голі й немиті,
А в вас повні каси й склепи;
Ми постим і сохнем, ви-ж пяні і ситі,
Вчите нас: молись і терпи!
Терпливість — від вас нам наука єдина,
від церкви, від шкіл і тюрми !
Терпливість, се наша найтяжша провина !
Оттим то все біднїі ми!
Кінцеві два рядки повторено з таким притиском що аж шибки в вікнах забрязчали. А коли по скінченю піснї в хатинї залягла хвилева тиша і всїх лиця палали ще румянцями і всїх груди важко дихали з натуги й розбурханого запалу, залунав серед тої хвилевої тиші сухий, упертий голос Хоми без серця:
— От то, то, то! Терпливість, або ще краще: терпимість, із якою всї ми зносимо свою власну безкритичність та недумство та безхарактерність! Ось чому ми бідні! І сказавши се він вийшов із хати.
IV.
Минуло пару лїт. Хома без серця скінчив права і щез якось раптово з горізонту, а Хома з серцем увесь віддав ся дїяльности серед міських робітників.
Надійшла ера арештовань і полїтичних процесів, і оба приятелї здибали ся знов — у тюрмі. Вони належали до двох ріжних . процесів, а що увязнених із одного і другого процесу було богато, то їх дали обох до одної казнї.
— Ага, шпачку, і ти тут? — зажартував сим разом виємково Хома з серцем, коли Хома без серця, двигаючи величезний сїнник, протискав ся крізь вузкі дверцї до казнї.
— Дуже мене тїшить, що застаю тебе в такім добрім гуморі, — відповів „цувакс“, коли казню замкнено і ключник віддалив ся.
— І що привело тебе сюди ?
— Ат, дрібниця. Я помагав орґанїзувати хлопський страйк. Моє арештованє має більше моральний, нїж крімінальний характер.
— Як то моральний?
— Ну, хочуть через се на страйкарів зробити моральний натиск. Скоро страйк буде зломаний, мене випустять на волю.
— Але-ж се може всякого обурити! — скрикнув запалюючи ся Хома з серцем. — Орґанїзувати страйк, се не жаден злочин. Се вільно, коли тілько не намовляє ся людий до нїяких насильств. за що-ж тут арештувати ?
Хома без серця поклонив ся іронїчно.
— Спасибі тобі за комплїмент ! І бачу, що хоч невдалий ґерманїст із фаху, та все таки практикою здобув деякі правничі відомости. Але як же ти думаєш, лїпше було-б, як би мене арештували дїйсно за якийсь злочин ? Думаю, що тодї ти мав би більше право обурювати ся. А так — байдуже.
— Ну, може тобі байдуже, але я не можу дивити ся байдужно на очевидну несправедливість.
— Ну, то ти сам певно мусиш мати на сумлїню якусь немалу провину, коли твоє власне увязненє не лиш не обурило тебе, але ввело в такий незвичайно веселий настрій.
— Моє увязненє? Ну, як би тобі сказати? У нас було дуже бурливе робітницьке зїбранє, комісар безправно розвязав його, жандарми кинули ся розтручувати людий, а я крикнув людям, щоб не давали штуркати себе. Люди троха не так зрозуміли мене. Прийшло до бійки, кількох жандармів потурбовано, а потім рушено походом на полїцію, повибивано вікна камінєм і так далї. Одним словом — вражінє демонстрації було величезне.
— Скажи яснїйше: дурниця була величезна.
— Чому дурниця ? Хиба задемонстрованє народної сили і рішучости в оборонї свободи слова по твойому дурниця?
— Нї, не се дурниця, а те, що така демонстрація була зроблена без намислу, задля дурного, необдуманого слова.
— Елєментарний вибух обуреня! — фільософічно втрутив Хома з серцем.
— Гумбуґ, а не елєментарний вибух. Се ви один із другим заводові аґітатори псуєте народню масу. Шумними словами, вибухами свого власного, на те вже вишколеного темпераменту (навіть не чутя, бо нераз дїйсне чутє не має з тим нїчого спільного) ви те й робите, що бентежите прості, наівні серця людий, підготовляєте, підгріваєте їх, немов насипаєте порохом, а потім кидаєте в той порох запалку, і коли настане вибух — слїпий, легкомисний, необчислений у своїх наслїдках і неясний у своїх цїлях, ви ховаєте ся за недовідоме, кажете: „Що-ж ми винні? Се був елементарний вибух народнього чутя, народнього обуреня“. Не бій ся, як би ти не був систематично підготовив, підбурив їх, вони не були би зробили сього. Значить, вони зробили се задля тебе, тому, що вірили в силу і правду твого слова. Значить, ти повинен сам на себе взяти всю одвічальність за наслїдки.
— І що-ж, ти думаєш, що я відрік ся від сього вчинку і не готов відповісти за нього?
Хома без серця зупинив ся перед своїм товаришем і твердо глянув йому в очи.
— Слухай, Хомо! — мовив він. — Коли-б я не знав, що ти чоловік наскрізь чесний, але бездонно наівний, то їй Богу, не говорив би з тобою анї слова більше. „Готов відповісти!" Але за що-ж ти будеш відповідати? Очевидно тілько за те, що кликнув до людий такі й такі слова. Що-ж се за одвічальність? Нехай і так, що з огляду на дальші наслїдки тобі сипнуть за се пару недїль або й пару місяцїв арешту. Се дурниця і се тобі належить ся. Але я певний, що крім тебе арештовано за демонстрацію ще кількох людий —
— Вісїмнацять.
— І що підчас демонстрації крім жандармів і полїціянів потерпіло й демонстрантів не мало —
— Було пять ранених.
— І все те за тебе, за твій оклик. Ну, скажи, як ти уявляєш собі саму можність одвічальности за ті всї подїї?
— За ті всї — — ?
— Ба, табо то ще не всї! Адже-ж у тій історії найгірший її моральний бік. Найгірше те, що ти вмовив сам собі і тим людям іллюзію, буцїм то ви демонструючи отак палицями та камінєм робите щось велике, сьміле, енерґічне, щось таке, що належить до еманципацийної боротьби четвертого стану і творить може один крок у напрямі до здїйсненя якогось великого ідеалу, коли на правду се тілько переливанє з пустого в порожнє.
— Помиляєш ся дуже! Се наше виховуванє мас до практичної полїтичної дїяльности, до пильнованя своїх прав, — реплїкував Хома з серцем.
— Ах іллюзіонїсте, іллюзіонїсте ! — хитаючи головою мовив Хома без серця. — Не вже-ж ти не бачиш, що се пародія вихованя? Адже я певний, що не один із тих, який у полуднє задля твого горячого слова пішов проливати свою й чужу кров на міськім бруку, рано дома бив свою жінку, коли посьміла упімнути його за щось, полаяв ся з сусїдом, пропив у шинку зайвих двацять сотиків, за які міг на цїлий тиждень зробити радість своїй дитинї. Я певний, що та сама маса, яка тепер готова дерти ся по стїнах за перше лїпше шумне слово, завтра преспокійно, вусом не моргнувши, дасть собі ущербити найдорожше людське право, або й сама залюбки буде ссати отруту з уст иньшого, хитрійшого від вас, не так наівного псевдо-вчителя. І ти, нездібний передумати сотої части наслїдків свойого вчинку, з чистим сумлїнєм і радісним обличєм говориш, що готов відповідати за нього.
Хома з серцем поник головою при сих словах і мовив сумно.
— Ти без серця!
— Стара байка, — відповів Хома без серця.
— Ти дуже остро судиш. Гляди, коли-б і твою дїяльність не осуджено так само остро або й ще острійше!
— Від сього нїхто не заобезпечений. І звісне дїло, що історія не конструуєть ся, не будуєть ся по наперед уложеному пляну, як будівничий будує дім, а інжинєр міст. Історія росте з даного ґрунту і з даних сїмен, як росте збіжє або лїс. Елементи сьвідомого й несьвідомого, наміреного й ненаміреного мішають ся в нїй що хвиля. Тисячні впливи й імпульси переплїтають ся і поборюють себе, зміняючи через се свій напрям, свою інтензивність, навіть свій зміст, і длятого результат виходить звичайно зовсїм не такий, якого надїяли ся інїціятори й дїячі певного руху.
— Що я чую! — скрикнув весело Хома з серцем. — Наш завзятий раціоналїст, поклонник розуму і його єдиноспасительної місії навернув ся на соціялїстичну віру, на матеріялїстичний сьвітогляд !
— Ти не зовсїм точно висловив ся, — відповів Хома без серця. — Я не навернув ся від розуму до матеріалїстичного розуміня історії, але дійшов до нього розумом. Тай моє розумінє історії зовсїм не таке матеріялїстичне, як ваших Марксівцїв. Бо допускати вагу несьвідомого, елєментарного в історії, се ще не значить допускати в нїй виключно самі матеріяльні чинники. В сфері духа несьвідоме й ненамірене грає ще далеко більшу ролю, нїж у сфері матеріальних явищ. І в додатку, друже мій, моє розумінє історії від разу показує іллюзійність усїх соціялїстичних чи яких иньших конструкцій будущини і безпредметовість суперечок про таке чи инакше уформованє тої будущини.
— Он як! — скрикнув Хома з серцем. — Значить, усе те, вся боротьба за полїпшенє долї робучих мас, усе змаганє до соціялїстичного ідеалу, вся аґітація — то зайве на твою думку ?
— Не плутай, братїку! — остро скрикнув Хома без серця. — Не боротьба зайва, не змаганя зайві, але зайві всї рецепти будущого устрою, всї конструкції, всї так звані ідеали. Або ще краще, навіть вони не зайві, бо і в них єсть елементи руху, розвою, сконцентрованя енерґії, але треба завсїди розуміти і вияснювати, що се не жадні справжнї ідеали, не жадні сьвятощі, а тілько виплоди нашого власного духа, форми нашого думаня, що з нами разом минуть і мусять змінити ся. Ось що треба тямити, а не дурити людий, що ви знайшли панацею, яка раз на завсїди вилїчить усї їх болячки.
— Але люди потребують віри, потребують доґми, потребують чогось певного, неповорушного, до чого-б мали добивати ся і скуплювати свою енерґію.
— А на мою думку ти помиляєш ся. Всього того потребують не люди, а ті наші старі тирани та визискувачі, що сидять у нас самих і яких ми препобожно, нетиканих і невменшених передаємо своїм дїтям і внукам, не вважаючи на всю нашу осьвіту й цівілїзацію. Наша духова лїнь і безкритичність, наша трусливість та апатія, ось хто потребує віри, доґми, неомильної рецепти на те, що буде і чого нїхто не знає і не може знати.
— Одно менї дивно, — мовив по хвилї глубокої задуми Хома з серцем, — як се ти з такими поглядами дійшов до аранжованя хлопського страйку.
— О, зовсїм по просту, а властиво, можна сказати, іронїєю історії, яка носить кулї зовсїм не туди, куди вистрілює їх наша воля. Я власне скінчив права і поробив екзамени, коли нараз умер мій батько. Лишила ся мати немічна та хоровита, лишило ся шестеро дрібних дїтий... А ґосподарство у нас гарне, велике, потребує не лише рук, але й голови. Зрозумієш, що розглянувши ся в ситуації я постановив замісь судової та адвокатської практики лишити ся дома та вести ґосподарство. Я зробив ся знов мужиком і помалу війшов у свою ролю. Зі шкіл винїс я не одно таке, що могло дуже стати в пригодї селу. Я став громадським писарем, викуривши з села давнього писаря, збанкротованого канцелїста, пяницю, безсовісного деруна та ошуканця. Я зорґанїзував читальню, поставив на ноги цїлу молоду партію в селї, допоміг їй вибрати нову раду громадську і нового війта. Ну, одним словом, звичайна історія. Богато оповідати, а мало слухати. А головно, я пробував осьвічувати селян, осьвічувати у всїх питанях громадського, матеріального і духового житя. А страйк против дїдича зовсїм не лежав у моїм плянї. Та розумієть ся, коли збільшена сьвідомість і вироблене почутє селян самі дійшли до того, що боротьба з панськими посїпаками та їх визиском зробила ся конечною, то й тут я, не висуваючи себе на перед, не накидаючи ся на проводиря, але й не ховаючи ся за чужі плечі, повів дїло так як умів і як серед даних обставин було можна. Нас арештовано десятьох, але ми можемо сьміяти ся з того. Наше поле оброблене, а пан уже тепер має таку научку, що її не легко забуде. Зрештою головна річ, що була причиною страйку, вже тепер осягнена: пан нагнав нелюдяного завідателя, що знущав ся над робітниками і кривдив їх при виплатах. Тілько що наші селяни в розпалї боротьби розширили свій первісний плян і хотїли осягнути ще дещо понад те, ну, і се довело до нашого арештованя. Але се пусте. Ми ставимо собі пляни скромні, близькі, можливі до осягненя коли не тепер, то в четвер; се не жадні доґми, не жадні сьвятощі, а просте дїло рахунку. Не можна осягнути так, попробуємо инакше.
— Цїкаво знати, що се за плян ? — запитав Хома з серцем.
— О, плян простий : погодити „хату“ з „двором“.
— Що? — скрикнув зачудуваний Хома з серцем. — І ти вже тої співаєш? І ти на угодову дорогу йдеш? А чи то давно, як ти статистичними та всякими иньшими арґументами доказував, що така згода неможлива, що мусить прийти до боротьби.
— Адже бачиш, що ми й стоїмо в самім розпалї боротьби.
— І міркуєте про згоду?
— Так як вояк у війнї про мир.
— Значить, усе таки допускаєш можність мира?
— Розумієть ся. Коли не стане у нас дворів із чужонародним, паразитним населенєм, тодї не буде з ким анї за що бороти ся. Отсе наш невеличкий ідеал і ми вже дещо приспособили для його осущеня.
— І думаєш, що по осягненю того, як ти кажеш, ідеалу селянське житє піде краще?
— Я про се не думаю. Бачу камінь серед шляху і добираю способів, щоб його усунути, аби шлях був рівний і безпечний. А тодї поїдемо далї. Певно, що там напіткаємо знов якусь нову заваду і певно не одну. І що з того ? Будемо усувати кожду за чергою і їхати далї. Але поперед усього я не думаю так як ви, що осягнувши якийсь хоч би по мойому ідеальний, соціялїстичний лад ми вже тим самим станемо на точцї, де історія зупинить свою течію і розвій знайде собі мету, з якої вже нїкуди йому буде рушити далї. Отсього я не думаю і таке думанє вважаю доґматичним і наівним.
У тюрмі вільного часу богато, і оба Хоми мали час виговорити ся. Але по кількох днях Хому без серця покликали до протоколу і випустили на волю, і Хома з серцем знов на довго стратив його з очий.
V.
Роки минали від того часу. Хома без серця нїчого не давав про себе чути. Його старі товариші згадували його часом тай махали рукою. Пропав чоловік, закопав ся десь на селї, зхлопів зовсїм. Та від часу до часу виринало його імя в ґазетах при ріжних нагодах: тут він заснував читальню, там обіймав люстрацію всїх читалень у повітї, то знов його заходами заснувало ся повітове полїтичне товариство, то він їздив із популярними відчитами по селах, устроював театральні вистави, орґанїзував огневі сторожі. Звільна всї привикли до того, що де була яка просьвітна чи орґанїзаційна робота в тім повітї, там певно була його рука, його фактичний провід. На чоло, до репрезентованя він не пхав ся, але робив, давав приклад, аґітував. Він справдї „схлопів“, осїв на батьківськім ґрунтї, який значно розширив при парцеляції панського фільварку, закупленого за його приводом двома сумежними громадами, оженив ся з селянською дївчиною, яка за його намовою скінчила вчительську семінарію і здобула дипльом на народню вчительку, засїдав у громадській радї і навіть був шість лїт громадським начальником, і всюди, на кождім полї дїяльности старав ся дати своїм співгромадянам приклад сумлїнности, точности в сповнюваню своїх обовязків, розумного веденя дїл і незалежного, свобідного суду і слова. Він від разу поставив себе так, що не потребував нїкому стояти о ласку і не бояв ся сказати правду. Звільна здобув він собі признанє і пошану у селян не лише свого села, але й цїлого повіту; як громадський начальник він дав себе пізнати й повітовим властям і хоча за його правдомовність, непідкупність та популярність його не любили, хоча староство два рази касувало його вибір на начальника, все таки своїм характером і знанєм він і тут виборов собі певний респект. Його вибрано до повітової ради і навіть до повітового видїлу, де він мав нагоду і змогу остро дивити ся на пальцї всїм тим, що завідували повітовою ґосподаркою. І всюди він був той сам практичний, до високої фразеольоґії неприхильний, безсердечний, але розумом ясний і чесний Хома.
А його старий приятель усе ще був аґітатором, ґазетярем, борцем у великій всесьвітній боротьбі працї з капіталом. Він кілька разів кандидував до ради державної, але все перепадав; видавав ріжні ґазети, які раз по разу конфісковано і які швидко упадали з вичерпаня сил, і провадив оживлену конспіраційну та орґанїзаційну дїяльність. Він їздив по робітницьких зборах від міста до міста, забирав голос у полїтичних та економічних справах, радив добивати ся загального, рівного і тайного голосованя, промовляв горячо за рівноправністю жінок, вияснював робітникам свій плян федеральної перебудови Австрії і федеративного перестрою соціяльдемократичної орґанїзації. Робітницькі орґанїзації вибирали його своїм делеґатом на міжнародні соціяльдемократичні з’їзди і він підносив і там свій голос у ріжних високих питанях. Одним словом, його імя було голосне в краю і по троха й по за його границями і часто стрічало ся в ґазетах: одні його лаяли, иньші величали, та всї віддавали признанє його енергії і бездоганному особистому характерови.
Від мимовільної стрічі в тюрмі оба колишнї приятелї не бачили ся. Хома з серцем, маючи очи звернені на широку арену полїтичного та міжнародного робітницького житя зовсїм забув про старого товариша, що добровільно, здавалось йому, пірнув у каламутні хвилї буденщини. Натомісь Хома без серця пильно слїдив по ґазетах за дїяльністю свойого тезка і коли недавно йому довело ся загостити до Львова, не проминув нагоди, щоб відвідати його. Не розпитуючи за його кватирою він подав ся до одної звісної каварнї, де Хома з серцем отсе вже трицятий рік усе правильно в тім самім часї і при тім самім столику випивав чашку чорної кави і з купи ґазет набирав ся полїтичної і всякої иньшої премудрости. Хома з серцем дуже постарів ся, посивів і вилисїв, але його очи все ще палали лагідним огнем і рівночасно неначе плавали в водицї.
— Ну, як ся маєте, Хомо з серцем? — промовив приступаючи до нього якийсь підсадковатий, кремезний і сильно сонцем обгорілий селянин, простягаючи йому грубу, мозолясту і порепану руку.
— Не пізнаєш мене ? Я Хома без серця, — сказав сей і голосно засьміяв ся.
— А, здоров був! здоров був! — промовив Хома з серцем і озирнув ся якось немов затурбований.
— Конспіруєш і боїш ся шпігів? — випалив просто з моста Хома без серця.
— Ей, що! Ти все любиш жартувати! — відповів Хома з серцем і додав понижуючи голос: — Розумієть ся, в теперішнїх часах чоловік нїколи не безпечний перед тими добродїями...
— І маєш що таїти перед ними? Так, так! Усе однаковий! А може боїш ся, що я сам...
— Ну, що ти вигадуєш! — скрикнув немов переляканий Хома з серцем. — Знаєш що, ходїмо до Стрийського парку. Там я знаю такий затишний куток... Можемо побалакати без перешкоди.
— Про мене, хоч я волїв би лишити ся тут. Так давно вже чоловік не дихав тим каварняним повітрєм. Знаєш, инодї тужно за ним... привикнеш до нього так, як иньші привикають їсти арсенїк.
Вони вийшли з каварнї, посїдали на трамвай і поїхали до Стрийського парку, який іще був зовсїм безлюдний.
— Ну, як же йдуть твої конспірації? — запитав Хома без серця. — Розумієть ся, твоїх секретів я не хочу знати. Питаю лише так загалом. Знаєш, я читав твої брошури і твої промови і дещо з твоїх ґазетних статий.
— Ну, і що-ж скажеш про них?
— Бачу в них одну цїкаву еволюцію, і власне ся еволюція довела мене до того, що я сьогоднї зважив ся по довгих роках відшукати тебе. Я рад би з твоїх власних уст почути, що маю думати про неї. Та поперед усього скажи менї по щирости: піддержуєш усе ще надїю бідних людий?
— Так, хоча — —
— Хоча сам ти стратив її! Я так і знав. Гей, гей, великий переворот заставляє довго ждати на себе, не приходить.
— Се ще не найгірше лихо, — відповів із затурбованим видом Хома з серцем. — А бачиш от що! Люди, як звичайно, по дорозї до тої далекої мети познаходили богато дечого такого, що довело їх до забутя властивої мети. Уряд дав нам новий закон промисловий, каси недужих та забезпеченя від випадків, попхнув людий до орґанїзації, дав нїби то їм самим у руки поправу їх долї. Якийсь час здавало ся, що вони засукавши рукави взяли ся до працї. Переведено завзяту боротьбу за опанованє тих інстітуцій, і справдї соціяль-демократичні робітницькі орґанїзації одержали побіду. Виборено також сяку таку свободу слова і зборів. Такі глупі процеси, якими мордовано нас колись, тепер, можна сказати, вже неможливі...
— Але-ж се все дуже гарно! — скрикнув Хома без серця.
— Власне, власне се найгірше! — пропищав майже трівожно Хома з серцем. — Люди не мають тепер за що бороти ся, нудять ся, розкрадають гроші в касах, сварять ся за особи і свищуть на прінціпи.
— Для мене се зовсїм ясне й природне. Ви до своїх нових орґанїзацій поприймали старих тиранів та визискувачів, і вони тепер панують над вами по свойому звичаю.
— Старих тиранів і визис — —
— Ну так, стару апатію, безкритичність, лїнивство та трусливість.
— Ей, жартуєш, а дїло занадто поважне. Нужда у тих людий велика, моральна може ще гірша нїж матеріяльна. В мене серце розриваєть ся, коли дивлю ся на се все, коли мушу бути сьвідком, безрадним сьвідком її зросту. І ось я дійшов до переконаня, що дотеперішня дорога була хибна.
— Ну, нарештї! — скрикнув із відтїнком радости Хома без серця.
— Уряд попхнув нас на дорогу мирного розвою, орґанїзації, парляментарної працї. Він знав, що чинить. Се була хитра штука, спосіб, щоб звести нас із нашої властивої революційної дороги. Коли дальше підемо в тім напрямі, мусимо занидїти і зогнити; гниль міщанських партій удїлюєть ся й нам. От тим то я прийшов до переконаня, що конче треба звернути на иньшу дорогу.
— На иньшу дорогу?
— Так! Сили нагромаджені доси в лєґальних орґанїзаціях випробувати і насталити в нелєґальній боротьбі.
— І змарнувати.
— Виборену доси міру полїтичної свободи ужити як операційну підставу для основаня великої боєвої орґанїзації.
— І стратити.
— Ах, не перебивай мене! Хто нїчого не має, той не може нїчого стратити.
— А те, що доси виборено і запрацьовано, се ти вважаєш нїчим ?
— Се ще гірше як нїщо. Се іллюзія чогось, чого на правду нема. Мусимо нарештї взяти ся серіозно до дїла. Мусимо в ту лїниву масу вітхнути зворушенє, пристрасть і огонь.
— Значить що-ж? Убійства, барикади, à la lanterne?
— О, нї! Сї старі боєві способи належать до історії. Ми держимо ся новочасної тактики: бємо ворога в його власности, в його засобах, в його почутю безпечности, мусимо ad oculos задемонструвати йому неможливість удержаня теперішнього порядку на всїх точках.
— Отже все таки пожежі, вискоки зелїзниць із шин, або може лише крадїжки по касах, фальшиві телєґрами, викликуванє панїк на біржах і всякі подібні штуки?...
— Як що покаже ся, як що покаже ся, — буркнув Хома з серцем.
— Слухай, друже Хомо, — мовив другий по короткій роздумі. — Я може змужичив ся і здичів, але ся твоя новочасна страва менї зовсїм не до смаку.
— А про те се одинока дорога.
— Дорога розпуки.
— Нехай і так. Але розпука також велика сила.
— Як бомба. Лусне і вбє.
— Нї, посїє нове житє на руїнах старого.
— Ти здавна був кепський — не хочу казати, фальшивий пророк. Але сим разом — слухай друже, справа дїйсно серіозна. Я дивлю ся на се дїло зі становища великої більшини людности нашого краю, селян і робітників. Яке їм дїло — найбільшій частинї з них — до твоїх шалених плянів? Чи се їм поможе що, хоч крихіточку ?
— Результат вийде всїм на добро.
— А як і результату нїякого не буде ? Як се стане ся лише в інтересї полїтичних та фінансових верховодів, що раді би зробити tabula rasa зі всїм, що здобув народ і що виборено для народа, щоб потім без перешкоди ловити рибу в каламутній водї? Слухай, друже Хомо! Ся твоя найновійша теорія, ті комітети розпуки, се навертанє на нелєґальну дорогу, — все те виглядає око в око як робота платних провокаційних аґентів.
Хома з серцем зірвав ся зі свойого сидженя на парковій лавцї.
— Що!... Таке підозрінє... від тебе! — пробубонїв він не можучи стямити ся.
— Заспокій ся! Сядь, — мовив той спокійно. — Се не підозрінє, а що найменьше не таке підозрінє, яке могло-б діткнути тебе особисто. Се тілько увага чоловіка постороннього, непосьвяченого в тайники ваших конспірацій. Я не знаю складу ваших комітетів, не знаю, з ким ти конспіруєш, але досить добре знаю твою невлїчиму наівність. Та подумай лише, може й історія колись буде такими самими очима дивити ся на тебе й на твою роботу. Що у тебе в серцї, які чутя попихають тебе на перед і доводять до такої нещасної роботи, се щезне в історичній перспективі. Лише результат буде видний і по ньому будуть судити тебе. Історія також без серця.
— Що менї до історії! Що до її суду! — простогнав Хома з серцем. — Коли-б я тілько міг допомогти тим бідним людям у їх нуждї під сю хвилю !
— І думаєш, що поможеш їм збільшуючи їх нужду, роблячи їм доступ до сьвітла та свободи ще стрімкійшим, ще неприступнїшим ?
— Але-ж вони ще тепер не вміють зносити свободи і сьвітла. Лише під гнетом мусять загартувати ся. Тілько гнет викличе противдїланє з їх боку.
— Знаєш се так напевно? Гнет викликає противдїланє лише в елястичних тїлах. А мягкі, безопірні роздавлює. Свобода, се не ланцюх, який можна склеїти в огнї і сформувати ударами молота. Свобода, се коштовний плід, що достигає і набирає ся солодощів у соняшнім сьвітлї й теплї.
Хома з серцем похилив голову і шептав:
— Все одно! Я вже не можу вернути назад. При великих рухах усе так: із разу чоловік думає, що попихає і кермує, а нарештї бачить, що його самого пхають і несуть. Я не можу вернути назад. Дїло мусить піти своєю дорогою.
— В такім разї бувай здоров! — мовив Хома без серця. — Я не хочу більше мати з тобою нїякого дїла. Наші дороги розходять ся.
І він устав із лавки.
— Підіжди ще, — благав той. — Бачиш, може то воно не вийде так погано, як ти міркуєш. Ходи, я розповім тобі дещо подрібнїйше.
— Не треба, — відповів Хома без серця коротко. — Я навмисно відшукав тебе, щоб остерегти тебе. Але тепер, коли ти зайшов занадто далеко і, як кажеш, не можеш вернути назад, — тепер про що нам балакати? Наші дороги розійшли ся.
І він зробив крок.
— Ах, як би ти знав, який я нещасливий, яке любе було-б менї одно однїське ласкаве слово, слово заохоти та піддержки з твого боку в сїй хвилї! — зітхнув Хома з серцем.
— Було б підло з мого боку сказати тобі в сїй хвилї таке слово! — відрізав Хома без серця затискаючи зуби.
— Ах, Хомо, Хомо! Остро судиш! Ти без серця і тому так остро судиш. Не осуджуй, щоб і тебе не осудили.
Хома без серця обернув ся і мовив:
— Лїпше не мати серця, як мати його на невідповіднім місцї. Бувай здоров!
І він пішов. А Хома з серцем сидїв іще кілька мінут на лавцї, а потім якимось зломаним ходом поволїк ся також до міста. А коли по кількох днях одержав телєґраму про велику пожежу в Бориславі, про покликанє компанїї війська і про кроваві розрухи, то поблїд іще дужше нїж звичайно і почув, немов би щось закололо його в серцї.
Другого ранку знайшли його неживого в ліжку. Обдукція виказала розрив серця.
______________________
* Отсе оповіданє в скороченій і меньше обробленій формі було написане по-нїмецьки і надруковане в недїльнім додатку до віденської ґазети „Die Zeit“ ч. 626 із д. 19 червня 1904. І. Фр..
24.11.1904