[Зоря, 1883, № 22 (15 (27).XI), с.339–340]
(Зимова казка)
Zwei Seelen leben, ach, in meiner Brust!
J. W. v. Goethe.
Битва була въ самôмъ розгарѣ. Гарматы ревѣли мовъ люти̂ звѣрѣ, кидаючи зъ своихъ гирлъ тяжки̂ смертоносни̂ кулѣ. Ракеты пукали высоко пôдъ хмарами, розсыпаючиcь градомъ кровавыхъ искоръ. Цѣла широка кôтловина стогнала, кричала, гримѣла и палала, мовь одно пекло. Сонце зайшло, а налягаючи̂ на землю cумерки робили весь той образъ знищеня, рѣзанины и смерти ще страшнѣйшимъ. Въ тôмъ огнистôмъ, пекольнôмъ вирѣ, де пôтьма мѣшалась зъ рѣзкими огняными языками. де смерть являлась у всѣхъ можливыхъ видахъ, де кровь людска дымилась и бурлила потоками, а тысячѣ сильныхъ, здоровыхъ и румяныхь молодцѣвъ ишли по трупахъ товаришѣвъ на зустрѣчь неминучôй погибели, — въ тôй безодни знищеня и грозы духъ людскій замиравъ, думка губила ся мовь порошинка въ поли, — чоловѣкъ стававъ ся бездушною машиною, живымъ деревомъ, котре нѣчого не знаючи, нѣчого не тямлячи, иде куды му кажуть, робитъ, що му кажутъ и — паде, де го постигне неминуча погибѣль.
Въ такôмъ самôмъ безтямнôмь станѣ находивъ ся и я ось уже пôвъ годины. Ôдъ коли нашь капитанъ крикнувъ намъ: Маршь! — ôдъ коли кругъ насъ засвистѣли кулѣ, затрѣщали гранаты, залунали зойки раненыхъ, задымилось поле ôдъ выстрѣлôвъ, — ôдъ тои хвилѣ я стративъ силу — принимати враженя, ставъ ся машиною. Я знавъ тôлько одно — що цѣль наша були ти̂ горючи̂ хаты недалекого села, ôдки сыпавъ ся на насъ густый градъ куль ворожихъ. Нѣ, — я не можу сказати, що знавъ се! Тôлько пожаръ, роздираючій тысячами огненныхъ мечѣвъ густи̂ сумерки и ще густѣйши̂ клубы дыму, — той пожаръ тягнувъ мене и всѣхъ моихъ товаришѣвъ до себе, такъ якъ огонь лучины тягне до себе нетлѣ нôчніи. Мы йшли мовчки, топтали по трупахь мовчки, бродили въ крови мовчки ; тôлько коли часомъ сей або той трафленый кулею поваливъ ся на землю, роздавъ ся зъ круди єго душу роздираючій крикъ. Але лишь на хвилю! Ôнъ сейчасъ умовкавъ пôдъ ногами слѣдуючихъ рядôвъ, що мовь слѣпа лявина перевалювали ся черезъ него.
— Бѣгомъ до штурму! Маршь! — загримѣвъ за нами голосъ капитана. Голосъ той, охрыплый але рѣзкій, вхопивъ нась, бачилось, въ могучи̂ кôгтѣ и кинувъ нами напередъ, мовь важкимъ каменемъ. Що дѣялось зо мною черезъ кôлька минутъ пôсля сего розказу — не знаю. Въ уявѣ моѣй мелькаютъ безладно перемѣшани̂ блыски пожару, блыски багнетôвъ, гашени̂ горячою кровю, грохôтъ выстрѣлôвъ, зойкъ, проклятя, стоны конаючихъ и глубоки̂, страшенни̂ раны въ покорченыхъ, живыхъ тѣлахъ людскихъ, освѣчени̂ бухаючимъ поломємъ. Я отямивъ ся ажь середъ села, середъ моря искоръ, мовь муромъ обведеный докола чорными стовбурами дыму, на якôмось вôльнôмъ мѣсци, мовь на выгонѣ.
Я бувъ самъ. Я ставъ, ôдôтхнувъ важко, озирнувъ ся докола и зновъ ôдôтхнувъ. Пôсля страшенного зворушеня я не мôгъ ще прійти до себе, не знавъ, де я, що зо мною дѣє ся и ôдки я ту взявъ ся.
По хвили притомнôсть моя зачала вертати ся. Перше чутє, котре пригадало менѣ, що я жію, бувъ глухій, пекучій бôль въ груди. Що се? Чи я раненый? Переконуюсь, що нѣ, — але бôль прото не перестає. Довгои хвилѣ треба було, щобъ я мôгъ переконати ся, що се болитъ моє серце.
Але чогожь оно болитъ? Хиба я виненъ тôй страшнôй руинѣ? Хиба я можу єѣ спинити? Хиба я мôгъ опертись всемогучôй силѣ, котра мене самого вразъ зъ тысячами другихъ пхнула въ сесю пекольну долину на кровавый танець? Хиба я можу чародѣйскимъ словомъ загоити всѣ раны, спинити всю кровь, згасити всѣ пожары?...
Кругъ мене гримѣло, ревѣло, клекотѣло, мовь въ кôтлѣ. Битва тревала дальше, але покотила ся огняною лявиною въ иншій бôкъ. Кругъ мене широкимъ замкнутымъ кругомъ клубились стовбурѣ дыму, трѣщало горюче делинє будынкôвъ, гудѣвъ великій пожаръ. Я стоявъ въ тôмъ огнянôмъ крузѣ безъ выходу. Розжареный воздухъ ливъ ся мовь горяче олово въ мои груди, духъ менѣ захапувало, кровь била въ жилахъ молотами, страшенна спрага давила мене за горло, свѣтъ зачавъ колибати ся и крутити ся въ моихъ очахъ...
Наразъ па́хнула въ лице моє филя холодного, оживляючого воздуху ; я выпрямивъ ся и побачивъ передъ собою — себе самого. Смертельна тревога проняла мене до кости, розбурхана кровь ледомъ стяла ся и на хвилю мабуть зовсѣмъ бити перестала. Мовь причаровани̂ впили ся мои очи въ дивну появу, що нѣмо, зъ грôзнымъ, ôдъ пожару палонѣючимъ лицемъ стояла передо мною,
— Хто ты? — ледво протрепетавъ я, важко переводячи духъ.
— Я Миронъ, — ôдповѣла смѣло и твердо поява.
Такъ, се вправдѣ бувъ Миронъ! се справдѣ бувъ я, такій самъ, якъ колись въ найкрасши̂, найсвятѣйши̂ дни моєи молодости! Въ гордôй, смѣлôй поставѣ, въ блыскучôй збруѣ стоявъ мôй власный образъ передомною, мѣрячи мене строгимъ, грôзнымъ окомъ судіѣ, котрый бачить передъ собою затвердѣлого и непоправного переступника. Ôдъ того погляду грудь моя стискалась, вся истота моя тремтѣла, мовь листъ ôдъ осѣнного вѣтру. Ахъ! я чувъ неясно, але все таки чувъ, що не выйду чистымъ зъ сего строгого суду.
Але по хвили, въ котрôй мои розтрѣвожени̂ мысли вспѣли зôбрати ся и упорядкувати ся, ôдозвалась въ моѣй груди могучимъ голосомъ любовь себе самого — и заглушила трѣвогу.
— Якъ се ты кажешь, що ты Миронъ, — заговоривъ я, не зводячи зъ него очей, коли се я Миронъ!
— Ты? — ôдповѣвъ ôнъ коротко, але зъ выразомъ безконечнои погорды. Се одно коротесеньке слово, дивнои появы мовь молотомъ ударило мене въ тѣмя. Я зновъ почувъ глухій, пекучій бôль въ груди и довго не мôгъ зловити тôлько воздуху, щобъ проречи слово.
— Коли ты Миронъ, — сказавъ я въ кôнци, — то ктожь я такій? Аджежь оба мы не можемо бути одною особою.
— Не можемо, певно що не можемо! — потвердивъ ôнъ зъ згôрдною усмѣшкою.
— То хтожь я такій, коли ты Миронъ?
— Ты? Хто ты такій? Воздушна мара, привидъ моєи розгоряченои фантазіи, нѣчо!
— Я... нѣчо? крикнувъ я, добуваючи послѣдныхъ силъ. Я... привидъ? Я... мара? Алежь у мене тѣло и кôсть и кровь! Алежь я двигаюсь и рушаюсь и ходжу! незалежно ôдъ тебе! Алежь я бувъ ту передъ тобою.
Дивный привидъ грôзно наморщивъ брови.
— Нужденна маро! скрикнувъ ôнъ, — брехлива появо, плоде сумерку и трѣвоги, — и ты смѣєшь ще! суперечати ся зо мною? Смѣєшь простягати свои злудни̂ руки проти мене, правдивои, дѣйстнои дѣйстности? Ну, чимъ, — скажи менѣ, чимъ ты докажешь, що ты Миронъ, а не я?
Я стоявъ, мовь громомъ раженый. Думка моя була мовь одеревѣла, — я не мôгъ найти нѣякого доказу.
— Ну, скажи менѣ, яки̂ твои дѣла, яки̂ твои змаганя? Куды йдешь? Чого хочешь?За що борешь ся?
— Я охороняю порядокъ, роблю порядокъ, хочу порядку, борюсь за порядокъ — пробубонѣвъ я, але чувъ, що силы мои щезаютъ, немовь хто половину серця вырвавъ менѣ зъ груди, половину житя выссавъ зъ тѣла.
— Нужденный привиде! роздалось громове слово мого страшного судіѣ, и ты говоришь, що ты Миронъ? Отже знай. що Миронъ той твôй порядокъ уважає панованємъ пôдлоты надъ чеснотою, а твои дѣла — служенємъ тираніи, а твою боротьбу — кровавою провиною! Щезай гетъ! Ты не Миронъ!
— Але чимъ же ты докажешь, що ты Миронъ? — прошептавъ я.
— Коли докажу, що ты мара, привидъ, нѣчо.
Я зложивъ уста до насмѣшки.
— Не вѣришь ще? Переконай ся! Ану поборѣмо ся! Коли ты дѣйстный Миронъ, а я привидъ, то я щезну ôдъ твого выстрѣлу, — а коли я дѣйстный Миронъ, то ты щезнешь. Бо прецѣнь привидъ чень не переможе дѣйстности. Стрѣляй!
Я прицѣливъ ся — загрохотѣвъ выстрѣлъ — и зареготавъ ся страшный мôй противникъ.
— Mapo нужденна! — сказавъ ôнъ, — щезай же ôдъ моєи кулѣ!
Блыснувъ єго карабинъ, — и мовь громомъ раженый я покотивъ ся мѣжь трупы.
Львôвъ дня 19. Падолиста 1883.
Миронъ***.
26.11.1883