Рубач (1900)

(Присьвячую памяти Михайла Драгоманова).

В часї моєї далекої і важкої мандрівки зайшов я в величезний, густий лїс — і заблудив. Лїсовий холод, що звичайно так відсьвіжує, тепер пригнїтав мої груди, як сумнїв пригнїтає душу. Величезні, чорні гиляки грізно висїли надомною, зловіщо шелестячи листєм.

Круте корінє денеде виповзало з землї, заставляючи сильця на мої ноги, немов руки таємних демонів пітьми силкували ся вхопити мене в свої кіхтї. Сухі ломаки тріщали під моїми стопами, а моїй стрівоженій уяві здавало ся, що се тріскають, ломають ся і болюче шепочуть зівялі і зісохлі мрії моїх молодощів. А по над тим глуха тиша довкола, переривана хиба стрекотом вивірки на гиляцї або риком ведмедя в чагарі.

Я йшов стрівожений, безтямний, нїмий. Буцїм якась незрима сила гнала мене наперед, але куди? я не знав. Лїсова гущава зовсїм заслонювала менї сонце перед очима, тай і без того сонце, той ясний і непохибний небесний мандрівник, давно вже перестало бути керманичем моєї земнї мандрівки. Серце надсильно било ся в моїх грудях; слух, дразнений величезною тишею віковічного пралїса, підхапував якісь непевні шуми, що лунали з найглубшого нутра мойого власного єства: то глухий, давно забутий зойк сїльських дзвонів, то болючий, важкий віддих конаючої матери, то дитячі, наівно-сердечні шепти молитов, то відгуки страшенної житевої бурі, скрегіт тюремних ключів, уривані слова проклять і наруги, тихий плач зрадженої любови, хрип розпуки і холодний усьміх резиґнациї. Під впливом тих внутрішнїх голосів, немов під впливом сумовитої материної піснї, помалу западала в дрімоту моя сьвідомість, тонула в холодній темряві, губила ся в лїсовій гущавинї. Я йшов помалу, чим раз помалїйше, але все таки не переставав іти наперед, усе наперед.

Мій стан був подібний до сну — тяжкого, болючого, тим більше болючого, що без мрій. Якесь глухе почутє, що блуджу, що не бачу виходу перед собою, що швидше чи пізнїйше мене покинуть сили в тій страшній самотї, що може живцем зроблю ся здобичею зьвірюк, які вітрять кождий запах житя в тім пралїсї, — те почутє не покидало мене нї на хвильку, мучило і болїло мене ненастанно, мов тернина встромлена в ногу. Крім сего одного болючого почутя я не чув нїчого більше, анї жалю, анї надїї. Якесь отупінє огорнуло мене і заморозило все, що було в менї людського, крім сего одного на пів зьвірячого почутя болю і трівоги.

Зусиллєм розпуки перескакував я звалені виверти, продирав ся крізь гнилі дебри, видрапував ся на стрімкі збочі, щоб захопити оком хоч крихітку ширшого овиду. Все надармо. Пралїс обгортав мене зо всїх боків і немов шептав менї мілїонами своїх листочків, скрипом своїх гиляк, стрекотанєм вивірки і риком ведмедїв: „Не втечеш! Не втечеш! Хто тут зайшов, пройщай усю надїю!“

Стемнїло. Виразні обриси довколїшних предметів розплили ся в темряві, творячи довкола одностайну, непроломану стїну. Я не міг зробити анї кроку далї, почуваючи, що грудьми, головою, ногами вдарюсь о запори. Даремно смертельна трівога майже до разу вирячувала з лоба мої очи: анї одного трепоту сьвітляного промінчика не могли захопити мої зїньки. Змучений упав я на землю. В тій хвилї вітер, що за дня дрімав під верховітєм дерев, збудив ся і зойкнув протяжно, жалісно, мов післанець, що несе якусь страшенну новину в далеку країну.

Хвилю лежав я зовсїм одубілий і менї здавало ся, що темні демони пустинї з тихим шепотом вдоволеня обступають мене, похиляють ся наді мною, простягають довгі руки, щоб притулити їх до моїх грудей і спинити голосне битє серця. Я схопив ся на ноги, немов від дотику гадюки, і в невимовній трівозї ще раз винатужив зір, чи не побачу якого промінчика ратунку в тій пітьмі.

I я побачив.

Менї видалось, що блїдий півмісяць повагом їде лїсом сверлуючи пітьму. Часом вигне і в таку хвилину якийсь глухий лоскіт залунав по пралїсї, мов підземний грім, і слїдом за ним затріщить лїсовий велитень валячи ся до долу. А потім знов супокійно, рівно пливе таємний півмісяць по пралїсї. Мої очи, спрагнені сьвітла, не могли відірвати ся від його млявого, але спокійного блиску.

Ось він наближаєть ся, близше, близше, і тодї я пізнав, що тайна вияснювала ся досить природно. По лїсї, нетоптаною стежкою, йшов чоловік у грубім, мужицькім сїряцї і нїс у руках сокиру, від якої йшов блиск, що здалека видав ся менї блиском півмісяця. Лиця того чоловіка в потемках я не міг пізнати; в непевних обрисах маячіла тілько його могутня стать і дивним огнем серед пітьми блискотїли його очи. В тій трівозї я впав перед ним на колїна і зі здавленого горла міг я видусити тілько ті слова:

— Ратуй заблуканого!

— Ходи за мною! — відповів незвісний мандрівець голосом таким спокійним, лагідним і при тім рішучим, що я від разу почув прилив нових сил у мускулах і нової надїї в душі.

I я пішов за ним. Пітьма якось рідшала перед ним — чи то від блиску його сокири, чи від сьвітла його очей, — не знаю. Йшов просто, не схибляючи нї на право, нї на лїво, немов бачив перед собою ген-далеко якусь мету, до якої мусить настигнути в означену годину. Йшов не кваплячись та й не гаючись, рівним, важким, але певним кроком. Порохно сьвітилось у його слїдах. Поступаючи за ним я бачив перед собою тілько темні контури його плечей, рамен, а ті контури, чим пильнїйше я вдивляв ся в них, тим більшими видавались менї, виростали перед моїми очима до кольосальних, а про те не фантастичних розмірів.

В тім темний стовбур, лїсовий велетень заступив нам дорогу. Не вагавшись анї хвилини мій провідник високо підняв сокиру і обіруч ударив нею в могутню заваду. Зойкнув пралїс величезною луною і зі страшенним лускотом повалило ся дерево, мов ударом грому звалене на землю, торощачи в упадку свої й чужі гиляки. Закричали сови і круки, що гнїздили ся в його росохатій коронї, зафуркотїли над нашими головами кажани, що жили в його розщілинах, і довго ще пралїс не міг утишити ся по стратї одного зі своїх синів. Але мій провідник байдужісїнько собі; тихо і спокійно подав ся наперед, а я за ним.

Та ось величезна чорна маса, стрімка скала заступила нам дорогу. Пнуть ся в гору  її грубі бовдурі, вирізують ся на темному небі дико-фантастичними контурами, тут являють подобу височенних колюмн, там ґотицьких веж, а ще далї якихсь неясних постатей — сфінкса з піднятою лапою, монаха в каптурі, що клячить на молитві, дромедара з простягненою шиєю. I знов супокійно, без ваганя мій провідник підняв сокиру і вимірив могутнїй удар. Мілїони іскор бризнули з під вістря, громовий гук затряс землею і віковічна скала розколола ся на двоє, почала тріскати, ломати ся і дробити ся на дрібні брили, що з глухим лускотом валили ся десь у пропасть, то знов з диким хрускотом розколювали ся щораз на дрібнїйші шматки, рівняючи нам дорогу. I дальше спокійно, анї на хвилю не збочуючи зі своєї простої дороги, ступав мій провідник, а я за ним.

Та ось повіяло холодом на моє лице, а перед нами, десь із під землї, почув ся глухий гуркіт, шум, рик розбурханого живла. Ще кілька кроків, і перед ногами мойого провідника позїхнула чорна безодня, прірва стрімкого, скалистого яра, а на днї його шумить

і пінить ся скажена течія. Але й ся перешкода не спинила мойого провідника. Блиснуло вістрє піднесеної сокири, затріщало повалене величезне дерево і гепнулось своїм стовбурем півперек безоднї, творячи вигідну кладку. В скаженій, безсильній лютости завили в низу демони пітьми і знищеня, заклекотїли запінені хвилї, бризькаючи на нас студеною піною, але се не зупинило нас: супокійно перейшли ми по кладцї.

Вкінцї темрява почала вменшати ся і пралїс починав рідшати. Невдовзї ми вийшли на чисте поле і мої очи радісно повитали перший проблиск сходячого сонця, що завис на пурпурових, по краях золотом облямованих хмарках. А потім я цїкаво почав роззирати ся по розстеленій перед нами околицї.

Се був сумний краєвид. Величезна, безбережна рівнина, якої краї губили ся десь далеко в поранковій імлї. Анї горбика, анї корчика, анї слїду живої душі, тілько від півночи чорною стїною простяг ся величезний пралїс від одного кінця обрію до друтого. А перед нами степ і степ: дрібна суха трава і пологий повзучий бурян, — ось і вся його ростинність. Без перепони бігли очи геть-геть по тій площі, десь у безконечність, рвучи за собою й душу і полишаючи в серцї якусь невисловлену тугу, якесь почуте порожнечі, несповнених бажань, неосяжного змаганя. Потапаючи в тих важких почутях ішов я мовчки за моїм провідником, не озираючи ся позад себе, але тим пильнїйше ловлячи очима кожду точечку на далекім горізонтї, визираючи чогось, що перервало би сю вбійчу одностайність.

I от мені видало ся, що геть далеко на тлї рожевого крайнеба заманячіли обриси якогось величезного птаха, що буцїм то сидить на степу простягнувши високо в гору шию і звісивши довгий дзьоб. Чи то журавель на сторожі? Чи степовий орел пробудивши ся зриває ся до лету ? Алеж той птах не зривав ся до лету, а чим більше ми наближали ся до него, тим довшою робила ся його шия, росла і простувала ся; не дуже далеко від него показав ся другий, далї третїй, четвертий... Вони стояли рядом, що чим близше, все продовжував ся, тягнув ся без кінця і краю і пропадав десь далеко у прозірчастій імлї. Мої очи, втомлені одностайністю степу, анї на хвилину не відривали ся від тої загадкової істоти. Та чим близше я підходив до неї, тим трівожнїйше било ся моє серце, тим виразнїйше я розпізнавав усю страховинність сеї істоти. Довга журавлина шия, се був високий чорний стовп; те, що виглядало мов пташина голова, се була поперечна дилина, а дзьоб звішений до долу, се висїльник, що хитав ся на мотузї за кождим подувом вітру.

Я остовпів у переляку. Вид був страшенний: труп іще сьвіжий, тілько до половини обдертий із мяса хижою пташнею; під шибеницею чорні плями крови; на суставах слїди страшних передсмертних мук: очи випалені, руки спалені на вуголь, кости в ногах поломані. Я зирнув на дальші шибеницї: той сам вид, тілько що трупи там давнїйші, голі кістяки або части кістяків, а під шибеницями заржавілі в крови жасні знаряди муки: шріби, клїщі, сорочки зо шпигачками, страшні залїзні маски, зубаті колеса, ланцюхи і коловороти. А ще дальше висїли на шибеницях самі тілько недогарки черепів, поприбивані цьвяхами, висїли смоляні сорочки і тернові вінцї, широкі мечі і залїзні кігтї, а ще дальше — нї, мої очи не могли добігти до кінця сего страховинного ряду, що пропадав, губив ся десь у безконечности.

— Боже мій! — скрикнув я закриваючи собі очи долонями, — чи се самі розбійники?

— Нї, — відповів мій провідник, — се самі мученики.

I відложивши на бік свою сокиру він прикляк під страшним стовпом, просто стіп завішеного трупа. Попертий якоюсь таємною силою я вчинив те саме.

— Се наша жертва, — мовив мій провідник похиляючи лице. — Молїмо ся, щоб та найсьвіжійша жертва, замучена за правду і волю, була остатня і щоб від тепер не треба вже було таких жертв.

I припавши лицями до землї ми молили ся духом і чутем і слезами, цїлуючи землю скроплену кровю мученика. А коли ми встали, мій провідник узяв у руку сокиру і наблизив ся знов до шибеницї.

— Храм наш в дусї і в правдї, — мовив. — Ті, що своєю кровю записали її сьвідоцтво, повинні бути для нас дорогосказом, але не божками. Їх побіду, але не їх мощі будемо сьвятиги.

I мовлячи се підняв сокиру і вдарив. Упала і на порох розсипала ся шибениця, — впали і розсипали ся всї аж до найдальшого краю круговиду. Тілько широкий пояс родючої, буйною зеленю покритої землї визначував слїд давно перебутих і похованих страждань і боїв і побід незлїчимих людських поколїнь. I в мойому серцї розвіялось важке, трівожне чутє; з більшою бадьорістю, покріплений на силах ішов я далї за своїм провідником і менї здавало ся, що кождий атом тої землї, того повітря вносить нові сили, нові думки, нові, свобіднїйші почутя в мою істоту. Я почув себе немов членом тої самої сїм’ї, одним із витворів і здобутків тих боїв і страждань тисячолїтних, одним із щасливих спадкоємців тих побід.

Та ось якась темна, величезна хмара, з блискучими, острими шпилями виросла на сходї, простерла ся грізно і закрила перед нами сонце. Хвилину здавало ся, що потопить нас у цїлковитій пітьмі, але се їй не вдало ся. Навпаки, чим близше ми підходили до неї, тим вона меншала, стягала свої обриси і в кінцї ми побачили, що се не хмара, а тілько величезна статуя серед рівнини. На пєдесталї з чорного мармуру сидїла на склублених хмарах мармурова фіґура мужа з довгою, кучерявою бородою, блискучими очима і з вязкою золотистих стріл у високо піднесеній правицї. Його голова була окружена вінком золотистого проміня, а лїва рука держала випуклий щит. Пєдестал був мов гора, що перегатила нашу дорогу, а кольос на тім пєдесталї, бачилось, упер ся головою в хмари. А перед статуєю ми побачили незлїчиму силу народа в найріжнїйшпх одягах і поставах. Одні вдягнені в довгі, білі плащі, з вінками на головах, танцювали під дзеньканє монотонної музики; иньші на розпалених кострах палили жертви;

знов иньші зі стурбованими лицями, на колїнах лїзли по острім каміню, щоб устами доторкнути ся до того чорного мармуру; а з боку заковані в кайдани невольники з похиленими лицями чекали, чи скоро поведуть їх на заріз на честь того кольоса.

— Хто се такий? — запитав я свого провідника.

— Символ. Закаменїлий виплід їх власної уяви, що зробив ся їх володарем, їх тираном. Для него їх танцї і кадила, їх сльози і кров. В імя будущого, якого не знають, убивають теперішне, те що бачать і чують. Щоб спасти себе від терпінь фікцийних, непевних, завдають собі і своїм братам дїйсні, безмежні муки. Але настав уже час освободи. Глянь, як танцюри покинули танцї і кепкуючи сьміють ся самі з себе. Глянь, як жертводавцї гасять огонь. Глянь, як ті, що йшли благати милосердя у чорного мармуру, випручають ся і кидають на него камінєм. Глянь, як опадають кайдани з невольників призначених на кріваву жертву. В пору приходимо,

I мовивши се, мій провідник обіруч хопив сокиру і вдарив нею в чорний пєдестал. Захитала ся величезна будівля, затремтїв до самого вершка камяний кольос і з грюкотом пообпадало позолочуване промінє з його голови і стріли з його рук. А потім розляг ся страшенний гук і гепнув ся до долу кольос і розстріскав ся на куснї, далеко і широко покриваючя землю відломами свойого камяного тїла. Здивовані і перелякані купи народа стояли мовчки, тілько люде прибрані в сьвяточні одежі, з вінцями на головах, підняли страшенний репет викрикаючи:

— Зруйнований порядок сьвіта! Розвалені основи всього істнованя ! Горе, горе!

Але мій провідник, не звертаючи уваги на їх голосїнє, мовив до народа:

— Не турбуйте ся! Зумійте бути вольними — і будете вольні! Забажайте бути братами — і будете братами. Зумійте жити — і будете живі.

I пішов промощуючи собі дорогу поміж руїнами. З нїмим подивом ішов я за ним.

— Хто ти такий? — запитав я в кінцї.

Тодї він у-перве обернув до мене своє лице і промовив ласкаво:

— Чиж не пізнаєш мене?

Я не відповів нїчого. Менї видалось, немов із сего боку зійшло сонце і я мусїв похилити очи перед тим блиском могутности, тріумфу і надїї, що йшов із його лиця.

— Пізнаю тебе всїм серцем, усею кріпостию моєю, — але імя твого висловити не можу — відповів я.

— Я рубач, що рубає запори на шляху людськости, запори покладені дикістю, темнотою і злою волею. Ти бачив частину моєї працї ?

— Бачив.

— Знаєш, в чім моя сила?

— Чую... догадую ся.

— Пізнаєш її. I мету розумієш?

— Розумію і бажаю хоч з далека побачити її відблиск.

— Зумій зректи ся сего бажаня, то мета буде найблизшою до твойого духа. Не бачити тобі судило ся, але простувати стежки правди і свободи. Хочеш ставати до сеї працї?

— Хочу.

— Підеш без ваганя тернами ?

— Піду.

— То йдиж!

I він дав менї сокиру.