Загальновідомо, що Іван Франко намагався обійняти посаду приват-доцента Львівського університету в 1895 р., але його значні зусилля, докладені для цього, не увінчалися успіхом. Ця невдала спроба Франка набула свого часу значного розголосу й потім часто згадувалася принагідно чи спеціально у франкознавчих публікаціях¹. Натомість маловідомим залишається факт Франкової спроби стати доцентом Чернівецького університету.
Мабуть, після невдачі з Львівським університетом Франка наштовхнуло на думку спробувати працевлаштуватися у Чернівецькому цісарсько-королівському університеті імені Франца Йосифа, поруч із тамтешнім професором української словесности Степаном Смаль-Стоцьким, відкриття 1899 р. другої української філологічної кафедри у Львівському університеті². Якщо такий прецедент стався у Львові, то чому б не повторитися цьому в Чернівцях, де вже функціонувала кафедра української мови та письменства на чолі зі Смаль-Стоцьким? Раніше Кирило Студинський, не маючи певності, що вдасться посісти львівську кафедру, покладав надію на чернівецьку. З листа професора української мови та літератури Ягеллонського університеті в Кракові Юзефа Третяка до Студинського від 7 травня 1896 р. видно, що останній спочатку сподівався на суплентуру (посаду заступника доцента) в Чернівецькому університеті починаючи від зимового семестру 1896 р.: «Тішуся з того, що мені Шановний Пан доносить, зокрема про види на заступництво в Чернівцях вже в наступному семестрі <...>»³. Одначе Студинському за активного сприяння впливових галицьких діячів Анатоля Вахнянина (його тестя) і Олександра Барвінського вдалося обійняти посаду надзвичайного професора кафедри української («руської») мови та літератури зі спеціальною увагою до церковнослов’янської мови та літератури у Львівському університеті, де цю кафедру відкрито спеціально під нього (формально засновано на початку зимового семестру 1899 р., професорське призначення Студинського відбулося в середині листопада).
Можливо, сподівання Студинського 1896 р. на чернівецьку суплентуру будо відоме Франкові й спонукало його думати про працевлаштування у Чернівецькому університеті, на який Студинський уже не претендував. У Франковому листуванні 1900 р. натрапляємо на обговорення фінансових і процедурних питань щодо того, наскільки вигідно й реально для нього обійняти приватну доцентуру в Чернівцях. Про це йдеться, зокрема, у Франковому листі від 18 квітня 1900 р. до українського бібліографа й філолога в Одесі Михайла Комарова. Покликуючись на сина Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) від першої дружини – Юрія Тобілевича (1876–1925), який під час навчання у Львівській політехніці деякий час мешкав (від 1897 р.) у Франків на вул. Крижовій⁴, Іван Франко писав:
«Півтора року тому на руки молодого Тобілевича прийшов був із Одеси лист, де було сказано, що для декого пожадана річ, щоб я обняв доцентуру української літератури. Не знаючи наших відносин, автор листа думав, що я, габілітувавшися у Львові, для того тільки не викладаю, бо не маю з чого удержатися, і заявляв, що коли я зараз зачну викладати, мені буде гарантовано з Одеси (не знаю від кого) 2000 руб[лів] річно» [т. 50, с. 149].
Варто пояснити заувагу, що з посади приват-доцента Франко не міг би утримувати сім’ю. Ще в листі від 20 червня 1893 р. до М. Драгоманова, зважуючи свою можливість викладати у Львівському університеті, почавши з посади приват-доцента, він нарікав, що «доцентура <...> хліба не дасть» [т. 49, с. 409]. Річ у тому, що платня приват-доцента (позаштатного викладача), на відміну від штатного професора, була невисокою і залежала від кількости записаних на зайняття студентів.
Далі в листі до Комарова Франко згадував:
«Я тоді ж просив д. Тобілевича відписати на той лист, що у Львові я не викладаю для того, бо власть (гр. Бадені) не затвердила мене. Тоді ж я просив його заявити, що справа була б далеко легша здобути мені veniam legendi [дозвіл читання лекцій у вищій школі (латин.). – Є. Н.] на якімсь іншім університеті, прим[іром], на Віденськім або Чернівецькім» [т. 50, с. 149–150].
Отже, принаймні десь перед початком або на початку зимового семестру 1898 р., якщо не раніше, Франко гадав податися в пошуках доцентури до Віденського або Чернівецького університету. А тепер у тому-таки листі він актуалізував цю гадку:
«Я не знаю, яка була відповідь на сей лист Тобілевича, та ся пропозиція прийшла мені на думку вчора, коли я розмовляв де з ким із буковинців про тамошні відносини. Вони підносили, що тамошній університет стоїть страшенно слабо, слухачів мало, професори або займаються політикою, або вичитують старі підручники і не вміють зацікавити слухачів. Із професорів-русинів проф. Стоцький хворий, найбільше часу віддає політиці. Викладає головно граматику, а по історії літератури майже зовсім не працює. Проф. Калужняцький⁵, москвофіл, викладає по-німецьки старословенщину, проф. Мількович⁶ викладає по-німецьки візантиністику, а з теологів Козак⁷ – москвофіл і граматик, а Єремійчук⁸ не викладає, бо не має слухачів. Професори-німці роблять мало, а румуни ще менше. Земляки-буковинці висловлювали думки, що русини могли б на університеті зайняти поважне становище і з часом переважити румунів, коли б там знайшовся хтось такий, що зумів би зорганізувати наукову працю, заохотити молодіж до роботи. З нових гімназій буде приходити на університет чимраз більше русинів, до Чернівець можна би тягнути ще молодіж із сусідніх галицьких повітів і втворити з них гарний центр українського життя. Не знаю, чи зумів би я се зробити, але ті земляки-буковинці, що розмовляли зо мною, почувши про зроблену мені колись із Одеси пропозицію, конче налягали на мене доложити старань, щоб обняти приватну доцентуру укр[аїнської] літератури в Чернівцях» [т. 50, с. 150].
Тож Франко прохав Комарова «повести про се дальшу розмову» [т. 50, с. 150] із зацікавленими одеськими «українцями» [т. 50, с. 151], сподіваючись, що той знатиме, з ким говорити. При цьому письменник готовий був задовольнятися половиною гарантованої суми:
«<...> коли б мені запевнено на кілька літ підмоги по 1000 руб. річно на удержання жінки й дітей, я міг би обняти приватну доцентуру в Чернівцях і при тім заробити собі працею у виданнях Тов[ариства] ім. Шевченка на власне удержання» [т. 50, с. 150].
З словами Франка, «се велике добродійство» врятувало б його «від механічної праці: коректури, читання рукописів, перекладання і т. ін., а надто від нетрів галицької політики, що грозиться знов проглинути мене», – нарікав він і водночас висловлював сподівання, що його викладання «було би корисно й загалом для нашої національної справи» [т. 50, с. 150–151]. Насамкінець листа Франко зазначив, що од відпису Комарова «буде залежати, чи маю старатися о veniam legendi в Чернівцях, чи ні», і запевнив: «Без сього я не робитиму в тій справі нічого» [т. 50, с. 151].
Михайло Комаров відписав майже одразу – 27 квітня н. ст. 1900 р. (листа датовано за ст. ст.: 14 квітня 1900 р.). Докладний опис у листі подій півторарічної давності та наступних, пов’язаних із бажанням одеської громади фінансово підтримати українських викладачів у Львівському університеті, насамперед Франка, засвідчує, що Комаров був цілком у курсі справи. Зокрема, він зазначив:
«Ще тоді, як зайшла річ про українські доцентури на Львівському університеті, тутешні земляки з повним спочуттям відгукнулись на се, а далі склалося так, що здавалося, буде спромога від Одеси утримувати принаймні одного доцента, лічучи на держиво [утримання. – Є. Н.] по 1200 руб. на рік [певно, така була точна сума, яку гарантували одеські доброчинці і яку Франко з пам’яті згадав неточно: 2000. – Є. Н.]. Тоді ж то усі, кому відома Ваша літературна і наукова діяльність, виявили бажання, коли б Ви заняли доцентуру по історії літератури, – і ото в сій справі доручено було одному землякові написати у Львів і запитатися Вас. Але незабаром зі Львова наспіла вістка, що Ви не згожуєтесь <...>»⁹.
Водночас Комаров звернув увагу на тодішнє непорозуміння між одеською громадою, яка діяла через посередників (одеського і львівського, останнім, очевидно, був Юрій Тобілевич), і Франком:
«<…> про можливість Вашої доцентури в Черновецькому університеті тоді не було й речі, інакше ми б не занехаяли сієї справи, бо се було спільне бажання, щоб Ви взялись за лекції по історії літератури».
Мабуть, Юрій Тобілевич у листі до одеситів не зовсім точно переповів побажання Франка. Попри те Комаров запевняв Франка: «<...> я певен, що теперішня Ваша пропозиція усім припаде до серця <...>». Однак поки що він не міг дати «рішучої одповіді, бо тепер саме декого з земляків немає в місті та й взагалі Великодні свята не сприяють тому, щоб як слід обміркувати таку важну справу». «До того ж, – пояснював Комаров, – сподіваємся повороту зі Львова земляка, котрий мав обговорити і улагодити там ще іншу справу, дотикаючу Вас, то треба вислухати його і порадитись разом і про ту справу»¹⁰. Врешті Комаров сподівався ще «в сьому ж місяці» «докладно про все оповістити» Франка¹¹.
Ні Франко, ні Комаров не називали в листах конкретних прізвищ одеських українців, щоб не наразити їх на переслідування з боку царської жандармерії у разі цензурної перлюстрації. Хто був той «земляк» (треба думати, одесит), що виїздив до Львова полагодити якусь «іншу справу», дотичну до Франка, ще належить з’ясувати.
Певно, Комаров таки дав Франкові позитивну відповідь від одеських доброчинців (наразі такий лист невідомий), бо на початку зимового семестру 1900 р. Франко вже клопотався про жадану «veniam legendi в Чернівцях». Із листа Смаль-Стоцького до Франка від 23 жовтня 1900 р. видно, що того-таки року письменник звертався до буковинського професора з проханням допомогти йому габілітуватися на посаду доцента в Чернівецькому університеті. Мабуть, Франко сподівався обійти неприхильне до нього Галицьке намісництво, управління якого не поширювалося на коронний край Герцогство Буковина, відокремлений од Королівства Галичини та Володимирії (на «нетрі галицької політики», нагадаю, він натякав у цитованому вище листі до Комарова). Відповідально поставившись до Франкового прохання й ретельно вивчивши місцеві обставини, Смаль-Стоцький у докладному відписі «любому Панові Доктору» зазначив: «Я особисто не то що не робив би Вашій габілітациї ніяких перепон, але зі всеї душі рад причинитися до того». Проте габілітація є «справою цілої коллєґії професорів», яка, відповідно до «габілітацийних приписів», має «передусім рішати, чи в самій особі габілітанта нема яких причин, щоб не припустити єго зовсім до габілітациї». А справа Франкової габілітації ускладнена тим, що він уже раз габілітувався, однак міністерство не затвердило йому veniae legendi. Тому «гадки професорів» поділилися: одні пристали до думки Смаль-Стоцького, що вони попри колишню відмову міністерства можуть провести «акт габілітацийний», зважаючи лише на наукові здобутки претендента, а інші рішуче виступили проти цього, «покликуючись на приписи габілітацийні» і припускаючи, що, може, дещо є в особі претендента такого, через що міністерство не затвердило габілітації. Не допомогло запевнення Смаль-Стоцького, що незатвердження «сталося лише з політичних причин», – професори хотіли переконатися в цьому «з актів», а «міністерство того акту нам не видасть», зауважив Смаль-Стоцький. Навіть якби на боці Смаль-Стоцького була більшість професорів, то меншість могла б висловити votum separatum (окрему думку, латин.), «в такім разі справа значно погіршила б ся, бо міністерство, здається, прихилило б ся до votum [голосування (латин.). – Є. Н.] меншости». За словами Смаль-Стоцького, треба зважити й на те, що буковинський уряд «з політичного боку» нічого не міг би написати до міністерства про Франка, не знаючи його, тому все знову сходилося до «намісництва у Львові». Тому Смаль-Стоцький радив Франкові їхати «до самого міністра і з ним насамперед докладно» переговорити, чи допустив би він його «до академичної кариєри». Також пропонував «поговорити вперед» із Яґичем, аби він заступився за Франка перед міністром або навіть сам габілітував його у Відні, бо «при тім значіню, яке має Яґіч в міністерстві, єму се далеко скорше готові зробити, ніж, напр., мені», визнав Смаль-Стоцький і додав: «Коли ж Ви були б вже габілітовані у Відни, то се вже річ легка перенести veniam legendi, куда Ви хочете». Цю пораду, як зізнався Смаль-Стоцький, дав йому професор Омелян Калужняцький (завідувач кафедри порівняльної слов’янської філології у Чернівецькому університеті)¹², і з неї Смаль-Стоцький також бачив, що й той «не коньче рад» вплутуватися у цю справу, «а прецінь при габілітациї і єго слово важне»¹³.
Раніше в листі до Комарова Франко критично висловився практично про всіх українських викладачів філології та історії у Чернівецькому університеті, а також про «професорів-німців» та «румунів», хоча від них як членів професорської колегії, од їхніх голосів, їхнього колективного рішення залежало, чи габілітують його в цьому навчальному закладі, та й чи взагалі допустять до габілітації. Ще не ставши доцентом Чернівецького університету, Франко вже від самого початку протиставляв себе університетським філологам та історикам, передусім українським. Виходило так, що вони мали прийняти в свої ряди конкурента й опонента. Ясна річ, непублічні висловлювання Франка в листі до одесита Комарова не могли бути відомі буковинським професорам, але ті, зокрема Смаль-Стоцький, знаючи загонистість Франка з його публікацій, розповідей про нього, а то й з особистих стосунків із ним, цілком могли здогадуватися про його критичне ставлення до них. Це могло також спричинитися до того, що частина (а може, навіть і більшість) членів професорської колегії з осторогою поставилися до наміру письменника стати їхнім колегою у Чернівецькому університеті.
Чи хотілося Франкові тоді ще раз клопотатися у Відні за свою габілітацію і чи робив він якісь кроки для цього, невідомо.
Згодом, коли чернівецька газета «Час» (1933. 2.VI) у редакційній статті «Фанатизм роздору» зауважила, що Франкові «Чернівецький університет відмовив габілітації на доцента української мови й літератури», Смаль-Стоцький у листі від 5 червня 1933 р. (з Праги) до редактора Лева Когута роздратовано назвав це «брехливою вигадкою», твердив, що «така вістка про відмову в габілітації в Чернівецькому університеті зовсім безпідставна і неправдива», й запевняв:
«Про габілітацію в Чернівецькім університеті Франко ніколи ані одним словом зо мною не говорив. Коли б мав такий намір, то мусив би зо мною говорити. Але такого наміру у нього не було, тому не було й причини зо мною про це говорити. <...> ані на мені, а тим менше на буковинських українцях, не тяжить ніякий гріх, що Франкові Чернівецький університет відмовив габілітації на доцента української мови і літератури»¹⁴.
Вину за те, що «міністерство шкільництва» не затвердило ухвали професорської колегії філософського факультету Львівського університету «дати Франкові веніам доценді [veniam docendi – права викладати (латин.). – Є. Н.]», Смаль-Стоцький традиційно покладав на галицького намісника:
«Мені пояснили цю відмову у Львові так, що намісник Бадені нібито мав про це висловитися, що він ніколи не допустить, щоб хтось з редакції “Кур’єра львівського” – а Франко був тоді в складі редакції тої газети – відразу засів на університетській кафедрі»¹⁵.
Такі слова Бадені справді сказав Франкові, і той навів їх у спогаді «Історія моєї габілітації» [т. 39, с. 46]. У своєму спростуванні звинувачення в «Часі» Смаль-Стоцький мовив лише про Франкову спробу габілітації у Львівському університеті 1895 р. й зовсім не згадував про його намір 1900 р. габілітуватися в Чернівецькому університеті, коли Франко листовно звертався із цього приводу до самого Смаль-Стоцького й він нічим не зміг допомогти проскрибованому письменникові, а лише описав йому невтішну чернівецьку ситуацію і порадив вирішувати справу з допомогою австрійського міністра та професора Яґича. Смаль-Стоцькому варто було чесно висвітлити цей епізод, але він волів його замовчати.
__________________________
¹ Нахлік Є. Змагання за вакантну доцентуру у Львівському університеті (1894–1895) / Євген Нахлік // https://zbruc.eu/node/83543. Розміщено 15.10.2018.
² Див.: Нахлік Є. Друга українська філологічна кафедра у Львові (1898–1900) / Євген Нахлік // https://zbruc.eu/node/83699. Розміщено 09.10.2018.
³ У півстолітніх змаганнях : Вибрані листи до Кирила Студинського : (1891–1914) / [упоряд. О. В. Гайова, У. Я. Єдлінська, Г. І. Сварник]. Київ : Наук. думка, 1993. С. 36. Переклад з польської упорядника.
⁴ Грінченко М. Спогади про Івана Франка та про його семйове огнище / Марія Грінченко ; Підгот. тексту, комент. Алли Швець // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. К., 2010. Т. 5. С. 192; Франко П. Спогади про батька / Петро Франко // Спогади про Івана Франка / Упорядкув., вст. ст., прим. М. І. Гнатюка. Вид. 2-ге, доп., переробл. Львів, 2011. С. 654; Франко Т. Мої спогади про батька / Тарас Франко // Там само. С. 659; Олеськів-Федорчакова С. Із спогадів про Івана Франка / Софія Олеськів-Федорчакова // Там само. С. 623; Франко Т. Спогади про мого батька Івана Франка // Франко Т. Вибране: У 2 т. / Тарас Франко ; Упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. Івано-Франківськ, 2015. Т. 2. С. 327. На вул. Крижовій, 12 у Львові Франки мешкали в 1896–1902 рр. (тепер вул. Генерала Чупринки, 14).
⁵ Омелян (Еміліян) Калужняцький (1845–1914) – український філолог (славіст, палеограф, фольклорист); видавець давньоруських і староукраїнських писемних пам’яток.
⁶ Володимир Мількович, також Милькович (1857–1916), український історик східноєвропейської історії, займався ще й вивченням історії середньовічних монастирів у Центральній та Південній Європі.
⁷ Євген Козак (1857–1933), український палеограф, мовознавець, історик, славіст; православний священик.
⁸ Денис Єремійчук-Єреміїв (1866–1942), православний богослов, професор кафедри практичної теології з українською мовою викладання. – Є. Н.
⁹ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 3. Од. зб. 1620. С. 213.
¹⁰ Там само. С. 215.
¹¹ Там само. С. 215–216.
¹² Про його стосунки з Франком див.: Нахлік Є., Нахлік О. Іван Франко й Омелян Калужняцький: спільний об’єкт дослідження, різні погляди / Євген Нахлік, Оксана Нахлік // Буковинський журнал. 2011. № 3. С. 214–220.
¹³ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 3. Од. зб. 1624. С. 189–192.
¹⁴ Смаль-Стоцький С. Іван Франко й Буковина / Степан Смаль-Стоцький // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 730–731.
¹⁵ Там само. С. 730.
01.05.2019