Змагання за вакантну доцентуру у Львівському університеті (1894–1895)

До 170-річчя заснування кафедри української словесности

 

 

В історії української філології Львівського університету етапним був 1895 рік, коли після несподіваної смерті 28 жовтня 1894 р. Омеляна Огоновського – довголітнього професора «руської мови і руської літератури» на кафедрі «руської філології» (української мови, літератури та фольклористики, за тодішньою термінологією – «етнографії») – відбувалося обрання доцента й одним із претендентів був Іван Франко.

 

Щоб чітко розуміти звичний у тодішній Австрійській державі порядок здобуття наукового ступеня доктора та призначення на посаду університетського суплента, доцента або професора, варто скористатися роз’ясненням Михайла Грушевського:

 

«Звичайний порядок наукової кар’єри в Австриї такий: по скінченню університета (властиво – по зачеті 8 семестрів, без усяких екзаменів) складається докторат – іспити, а на фільософічнім факультеті й наукова розвідка, більш-меньш самостійна – се б можна прирівняти до давнього кандидатства, трохи хиба більше. По трьох літах по доктораті можна габілітуватися на доцента: треба предложити самостійну наукову розвідку, а коли вона прийнята, в факультеті відбуває кандидат кольоквіум зі своєї ґрупи наук (щось на маґістерський іспит, в узшім тільки розмірі) і читає пробний виклад. По затвердженню міністерством стає кандидат “габілітованим доцентом”, і се властива університетська кваліфікация, що дає право на занятє катедри. Коли нема такого кандидата, факультет тимчасово може поручити виклади особі без габілітациї, вона називається суплєнтом. Доцент, габілітований в однім університеті, переходячи до другого, просить у факультета veniam docendi [права викладати (латин.). – Є. Н.]; се належить не тільки до австрийських, а й до заграничних доцентів. З огляду на визначні наукові праці та репутацию факультет може запросити на катедру свого чи заграничного ученого, не вимагаючи від нього ані габілітациї, ані навіть доктората»¹.

 

Отож Франко після завершення вищої освіти (30 квітня 1891 р. закінчив останній, восьмий, семестр філософського факультету в Чернівецькому цісарсько-королівському університеті імені Франца Йосифа) мусив спершу здобути докторат. 7–10 червня 1893 р. у Віденському університеті відбулася успішна апробація його докторської дисертації «Der Roman vom Barlaam und Josaphat, sowie die darin enthaltene Parabel von dem Einhorn (“der Mann im Brunnen”) und ihre slavische Bear­beitung» («Роман про Варлаама і Йоасафа, а також уміщена в ньому притча про єдинорога “Чоловік у криниці” та її слов’янська обробка»), а 1 липня 1893 р. – урочиста церемонія присвоєння йому наукового ступеня доктора філософії². Про цю знаменну подію відразу наступного дня з шанобою до здобувача повідомила львівська польська газета «Kurjer Lwowski», у редакції якої працював тоді Франко:

 

«Докторат із філософії здобув 1 липня поточного року у Віденському університеті  І в а н   Ф р а н к о,  достойний наш колега і співробітник, чеснотливий русин і добре відомий дослідник слов’янських речей»³.

 

А вже 3 листопада 1894 р., через кілька днів після смерті О. Огоновського, Франко вніс до професорської колегії філософського факультету Цісарсько-королівського Університету імені цісаря Франца І у Львові подання на veniam legendi (дозвіл викладати, латин.), датоване 30 жовтня, саме того дня, коли відбувся похорон покійного «руського» професора. У заяві прохав «на підставі праць, як також на підставі приложених плянів лєкційних уділити підписаному veniam legendi історії літератури і етнографії руської на універсітеті Львівськім руською мовою»⁴.

 

 

Конкуренти

 

Ще раніше в листі до М. Драгоманова від 28 січня 1893 р. Франко припускав, що «кандидатом у наслідники Огоновського» міг бути «д. Третяк, поляк, з України родом», який «написав брошурку по-руськи про “Вплив Міцкевича на Шевченка” і видрукував її в Кракові pro venia[e] legendi [для дозволу викладати (латин.). – Є. Н.] укр. язика і літератури на Краківськім університеті» [т. 49, с. 381]. Йшлося про книжечку українською мовою «Про вплив Міцкевича на поезію Шевченка» (Краків, 1892) Юзефа (Осипа) Третяка (Tretiak; *1841–†1923) – польського й українського літературознавця та історика, який народився в с. Малих Біскупичах (тепер у складі м. Нововолинська Волинської обл.) в родині дрібної шляхти українського походження, від 1891 р. працював доцентом кафедри історії польської літератури, а впродовж 1894–1911 рр., після габілітації з української («руської») мови та літератури (1893), – професором, керівником закладу історії української («руської») мови та літератури Ягеллонського університету в Кракові. Однак, наскільки відомо, Третяк не подавався на львівську кафедру, вакантну після Ом. Огоновського.

 

Анатоль Вахнянин у листі від 15 листопада 1894 р. до нез’ясованого адресата (правдоподібно, до когось із родини), сповіщаючи про можливих претендентів на вакантну кафедру української літератури та етнографії Львівського університету, зазначив:

 

«Щодо катедри, то річ так уладиться. Хоч Франко подався о габілітацию, то міністерство не віддасть єму катедри яко соціалістови. Цілий рік буде катедра опорожнена, а суплентуру [заступництво. – Є. Н.] дадуть наразі проф. Верхратському за ремунерацією [винагородою. – Є. Н.]»⁵.

 

 

 

48-річного професора української Академічної гімназії у Львові, мовознавця Івана Верхратського (Верхрату) згадано як імовірного заступника доцента кафедри також у листі невідомого адресанта до К. Лучаківського від 20 листопада 1894 р.: «Твоїми соперниками є Франко і Верхрата, з котрого всі сміються. <...> Зачуваю, що Верхрата має тим часом обняти Катедру яко суплент»⁶. Однак Верхратський сам зрезиґнував із цієї посади, як зізнався пізніше у полемічній відповіді на Франкову публікацію листа до Лучаківського. У своїй статті, сильно діткнений зневажливим відгуком про нього в непідписаному (у публікації) листі  і тому обурений оприлюдненням цього листа, Верхратський покладав вину на Франка за те, що той його, «самовільно і гордо відчахнувшого від всего тодішного калатаня про бажану катедру, без жадної причини зачіпає і ображає»⁷. Верхратський пояснював:

 

«Я наміряв податися о тую катедру. В разі, коли б одержав катедру руского язика, я розумів, що би взяв важкий обов’язок на себе, котрий би сповняв чесно і з великим пожертвованєм. Більша пенсия [платня. – Є. Н.] мене не надила, я лише думав про працю чесну в користь рідному язику. Я бажав присвятитися лише виключно науці. В політику я зовсім не вдавався і вдаватись не гадав. Однако ж вскорі я дізнався, що ріжні людці, хотячі заняти місце по Огоновским, риють против мене і стараються мене опаплюжити. Нечесний той спосіб мене огорчив. “Такими стежками я не ходив ніколи і тепер не пійду! Уживати нечесних способів для осягненя катедри не буду! <...> Накидатись певно не стану!” – подумав я. З презирством я глядів на всіх тодішних конкурентів, <...> цілу ту справу я зненавидів і рішив  о   к а т е д р у   р у с к о г о   я з и к а   н е   с т а р а т и с я»⁸.

 

Водночас Верхратський визнавав правомірність і доцільність здорової конкуренції компетентних претендентів і серед домагальників кафедри єдиним гідним її за науковим доробком вважав Франка:

 

«Розумієся, о катедру яку-небудь стараєся звичайно більше компетентів, і тоє виходить в користь науки; стараня компетентів обмежаються до виданя одвітних діл в обранім предметі – инших чесних способів я не знаю. Один І. Франко достарчив наукової праці, другі ж, не маючи таких праць, мене обсмівали і на мене всячину брехали. Рішившися
о катедру руского язика не старатися і взагалі до тої справи з презирством односячися, я не удавався до тодішного намісника К. Баденія і ні до кого другого, а також не виговорював на “Костуня”, ні на кого другого. Я цофнувся [відступився. – Є. Н.], і зовсім мене тота справа більше не обходила. Коли ж пізнійше орудка [справа. – Є. Н.] І. Франка почала клюкатися і він стратив те становище, яке здобув собі у професорів університету Львівского, я  м о є ї   п о с т а н о в и   н е   з м і н и в»⁹.

 

Тоді-таки в листопаді той хтось нині невідомий, але на той час знаний у шкільних народовських колах настійливо пропонував подаватися на кафедру гімназійному вчителеві у Львові 48-річному Костянтинові Лучаківському, про що писав до нього у згаданому листі від 20 листопада 1894 р. Він повідомляв Лучаківського, який на той час, як видно з листа, був у від’їзді десь за кордоном:

 

«Зараз по смерти Ом. Огоновского зачався старати о катедру Д^р Іван Франко і позіскав собі прихильність кількох професорів універзитетских, як Каліна і пр[о]ч[і]. Се донеслося до Мікада¹⁰. Мікадо, наляканий, що стараєся Франко, завізвав Сильвестра С[ембратовича] і сказав до него: “Księże Metropolito! Franko stara się o Katedrę – czy wy już nie macie innych kandydatów?”¹¹ Сильвестер запитав: “A czy Excell[encja] myśli go popierać?”¹² – “Niechaj Bóg broni!” – відповів Мікадо. – “Ja właśnie chciałem się porozumieć z K[siędzem] Metropolitą co do kandydata. Niech się K[siędz] Metr[opolita] dowie, który kandydat ma odpowiednie prace naukowe i wszelkie inne warunki, i proszę mi przedstawić, a ja uzyję mego wpływu, aby go przesadzić. A co do Fr[anki] to ja go nie dopuszczę pod żadnym warunkiem”¹³. Метр[о]п[олита] відповів, що наколи б Фр[анко] зістав, він заборонив би питомцям ходити на єго виклади. Метр[ополита], вернувши від Мік[а]д[а], зараз завізвав Лєона Т[уркевича]¹⁴ і, розказавши єму справу, завізвав єго, щоби він звідався, котрий кандидат був би найвідповіднійший. Лєон прийшов до мене і питався, чи Ти маєш іспит і услів’я. Я розповів єму, що одиноким кандидатом міг би бути Д^р. Конст[антин] Лучак[овский]¹⁵ і щоби він се предложив Метр[ополиті], а Метр[ополита] – Мікадови. При тім подав деякі твої праці. Метр[ополита], знісшися з Мік[адом], сказав Лєонови, щоби Ти зараз вносив поданє. Тож я зараз написав до Тебе. Але, думаю, Ти добре зробив, що поданя не вніс-єсь, бо на се єще час. Отже, Мікада маєш за собою. Вчера говорив біленький професор Цеглиньский¹⁶, що за Тобою суть професоре Цвікліньский і Пєнтак і що Ти більше до ґімназії не вернеш. Він хвалився, що він Тобі се предсказував при Твоїм від’їзді за границю. <...> О Стоцким нічого не говорять. <...> Мікадо казав, що треба конче, щоби сенат університетский Тебе припоручив [рекомендував. – Є. Н.], на котрім місци – се річ маловажна, хоть би і на 5. Я звідаюся, що ся діє на університеті, і зараз Тобі донесу. За кілька днів знов Тобі напишу. Казав Цеглиньский, що більша часть професорів унів[ерситетских] єсть по Твоїй стороні, – мабуть, чув він се від Цвікліньского»¹⁷.

 

Рік тому (в липні 1893 р.) вчитель української мови в українській Академічній гімназії у Львові Костянтин Лучаківський здобув ступінь доктора філософії у Львівському університеті¹⁸. Однак університетська професура мала його за шкільного методиста і не розглядала як поважного претендента на вакантну кафедру. Денис Лукіянович згадував:

 

«Духівництво з собору св. Юра висунуло 50-літнього доктора Костя Лучаківського – непоганого вчителя середньої школи. Він був автором кількох шкільних підручників, але сенат був такої думки, що підручники для середньої школи не можуть замінити дисертацію»¹⁹.

 

На той час Франка не бентежило, що, як він гадав, «на кафедру по Огон[овському] університет думає запросити Житецького [Павла Житецького. – Є. Н.] або Дашкевича [Миколу Дашкевича. – Є. Н.]. Впрочім, – застерігався він у листі до Драгоманова від 10 листопада 1894 р., – не знаю докладно, чи се думка університету, чи також Барвінського» [т. 49, с. 525]. За спогадами Дениса Лукіяновича, тодішнього члена студентського «Академічного Братства», після вечора пам’яті професора Ом. Огоновського, що його влаштувало «новоерівське» студентське товариство «Ватра» першої половини листопада 1894 р., голова «Академічного Братства» запитав Франка,

 

«що буде з кафедрою української філології і чи Франко добивається доцентури. У відповідь на це Франко спростував чутку, начебто сенат вирішив запросити з Києва професора Ржепецького або Дашкевича. Це інтрига Ол. Барвінського, який хотів би одним пострілом убити двох зайців. Коли за допомогою Антоновича вдалося йому взяти до Львова молодого М. Грушевського, то забажав Барвінський мати при собі ще й таку особу, як Ржепецький. Так зв’язав би Барвінський праві наддніпрянські кола з австрійським цісарем. Другий заєць – не допустити Франка до кафедри»²⁰.

 

 

Насправді йшлося не про Ржепецького, а про Павла Житецького, якого перетворив на Ржепецького або 82-річний мемуарист Лукіянович, пишучи ці спогади 1955 р., або їх публікатори Олексій Дей та його дружина Наталія Корнієнко²¹, які могли неточно відчитати прізвище (місце зберігання рукопису не зазначено). Звідси, за коментарем упорядників, тим запрошуваним був «Ржепецький Антін – пізніше – реакційний буржуазний прибічник Скоропадського <…>»²². Ту саму примітку, якої, певно, не спростував Д. Лукіянович, повторено в іншому виданні спогадів²³. У найновішому перевиданні спогадів при згадці про Ржепецького мовиться у примітці упорядника, вслід за попередніми коментаторами, також про Антона Ржепецького (*1868–†1932), але вже без негативних характеристик: як нащадка шляхетського роду, до революції 1917 р. – директора банку й радного Київської міської думи, згодом міністра фінансів за гетьманату Скоропадського (травень – грудень 1918 р.)²⁴. Варто уточнити, що фінансист Антон Карлович Ржепецький походив із польської київської шляхти, але був православний, людиною польсько-української культури, масон. Зрозуміло, що такий 26-річний претендент, який не мав відповідної, та й загалом вищої освіти²⁵, а отже, жодного стосунку до української філології, аж ніяк не міг розглядатися як кандидат на посаду доцента української літератури та етнографії. За подібним (суголосним) прізвищем цим кандидатом міг бути хіба що тодішній авторитетний український філолог Павло Житецький.

 

 

Олександер Барвінського згадував про ще одного київського кандидата на вакантну львівську кафедру української філології: «Правительство було за покликанєм проф. Дашкевича з Київа, одначе сей з родинних зглядів відказався»²⁶. Микола Дашкевич спершу, було, погодився переїхати до Львова, але роздумав через те, що вагався, як бути з двома синами, які вчилися у вищих класах у Києві російською мовою за іншою навчальною системою²⁷.

 

За домаганнями кафедри української словесности у Львівському університеті пильно стежив Олександер Кониський, який дуже переймався цією проблемою. Дізнавшись про несподівану смерть Ом. Огоновського, він одразу в листопаді 1894 р. спішно запропонував кандидувати на вакантну кафедру сорокарічному українському етнографові й фольклористу Митрофанові Дикареву в Катеринодарі на Кубані, написавши до нього спеціального листа, в якому на самому початку зазначив:

«Будьте ласкаві,  з а р а з  же відпишіть до мене: чи не згодилися б Ви заняти кафедру історії літератури і мови української замісць померлого Омеляна Огоновського? Звістно, се  м о я   м р і я,  а проте попробувати можна. Напишіть до мене свій коротенький Curiq. [правильно: Curricullum. – М. Возняк] vit[ae], літа, факультет, степень учену (коли є), а головна річ – учені праці. Да під бандеролею і перешліть їх до мене швидче. Сегодні із 100 – у мене є 10% надії виграти сю справу, а завтра може побільшати. Так було й з Грушевським. Жду відповіді швидче»²⁸.

 

Однак М. Дикарів не мав не лише відповідної філологічної, а й загалом вищої освіти (навчався у Воронезькій духовній семінарії, звідки 1876 р. був відрахований з третього класу за зберігання заборонених книжок і брошур²⁹). До того ж за своїм психотипом він був явно кабінетним ученим, як сам зізнався у листі до Кониського від 12 жовтня ст. ст. 1894 р.³⁰ Тому його кандидатура відпала, й надалі в листах до нього Кониський лише повідомляв про ситуацію із львівською кафедрою. Наприкінці 1894 р. (напередодні Нового року за ст. ст.) з надією інформував: «Кафедра у Львові ще й досі не має професора; а як би легко її заняти нашому чоловікові! – Коли б поталанило замістити її суплентом років на два, тоді б знайшовся наш певний чоловік»³¹. Таким «певним чоловіком» для Кониського не був Франко, якого він недолюблював не лише за соціальний радикалізм, а й за гостре слово (передусім в оцінці праць самого Кониського) та різку критику політики «нової ери», одним з ініціаторів якої був Кониський. Ще в листі від 12/24 грудня 1892 р. до Ол. Барвінського він настійливо радив не допускати Франка до «Просвіти» й Товариства ім. Шевченка:

 

«<...> зовсім можна обійтися без  в о р о ж и х  нам “геніїв”.

 

Я радив би Вам видержати приступ Риж[ого] і ні на один ступінь не поступатися йому  н і ч и м.  Я зовсім згожуюся з Вашою думкою, що він хоче Вас і вашу запомогу експлоатовати на свою руку і певне знов полізе і до “Просвіти”, і до Т-ва ім. Шевченка. Отут і дайте йому одсіч!»³²

 

 

Анатоль Вахнянин, посол до Державної Ради у Відні, прагнув, аби вакантну кафедру посів його гімназійний учень і зять – молодий (народився 4 жовтня 1868 р.) історик літератури Кирило Студинський, який 17 лютого 1894 р. здобув ступінь доктора філософії зі спеціальности «слов’янська філологія» під керівництвом В. Яґича у Віденському університеті, захистивши працю «Ein Bild des geistigen Lebens Kleinrusslands im XVI.–XVII. Jahrh. mit besonderer Hervorhebung der Kalenderfrage» («Картина духовного життя Малоросії XVI–XVII ст. зі зверненням особливої уваги на календар»)³³. 1 березня того-таки року він одружився з Леонтією (Леонтиною) Вахнянинівною, притому вінчав їх в Успенській церкві у Львові не хто інший, як сам греко-католицький митрополит Сильвестер Сембратович³⁴.

 

До слова, К. Студинський здобув богословську освіту: протягом 1887–1889 рр. навчався у Львівській духовній семінарії та на теологічному факультеті Львівського університету, а завершив богословські студії упродовж 1889–1891 рр. у Центральній греко-католицькій духовній семінарії при церкві Святої Варвари у Відні та на теологічному факультеті Віденського університету³⁵. На той час ректором Віденської духовної семінарії був священик Церкви Святої Великомучениці Варвари у Відні (в 1883–1899 рр.), д-р богослов’я Теофіль Сембратович, брат у перших митрополита Сильвестра³⁶. У дописах з Відня Студинський схвально відгукувався про Теофіля Сембратовича³⁷. Як і Студинський, «о. д-р Т. Сембратович», налаштований патріотично, в українському дусі, брав участь у «товариських сходинах» (зборах) українського «народного товариства» «Громада» у Відні й навіть очолював його «виділ» (управу)³⁸. А митрополит Сильвестер був почесним головою і покровителем віденської «Громади», про що також з пієтетом до «В[исоко]преосвященого» писав тодішній учасник «Громади» Студинський, тепер уже (від жовтня 1891 р.) студент («академік», за тодішньою термінологією) філософського факультету Віденського університету³⁹. Варто відзначити, що в хронікальних дописах Студинського з Відня, призначених для народовської газети «Діло», чітко проступає його україноцентристична позиція, протиставлена москвофільським настроям, що охопили частину віденських студентів із Галичини.

 

Зрозуміло, що добре знаний йому питомець духовної семінарії Кирило Студинський був для Сильвестра Сембратовича цілком прийнятним і навіть бажаним кандидатом на кафедру української словесности Львівського університету, що стала вакантною після смерті світського греко-католицького священика Ом. Огоновського.

 

У спогадах «На студіях у Києві 1894/1895 року» К. Студинський зізнався, що відразу після здобуття докторського ступеня і вінчання його «мрією було стати доцентом університету». Задля цього він на початку травня 1894 р. поїхав до Берліна, де під керівництвом професора слов’янських мов і літератур тамтешнього університету, польського філолога Александра Брюкнера (Брікнера) розпочав, на його пропозицію, працювати над габілітаційним дослідженням про пам’ятку української полемічної літератури XVII ст. «Пересторога зѣло потребная на потомныє часы православным христiаном...»⁴⁰. На початку листопада 1894 р., затримавшись у Львові для участи в похороні Ом. Огоновського, Студинський виїхав до Києва для студіювання джерел у Київському центральному архіві, університетській бібліотеці та бібліотеці Київської духовної академії⁴¹. У Києві перебував від листопада 1894-го до квітня 1895 р. (з перервою від початку січня до початку лютого 1895 р. під час тимчасового виїзду до Львова)⁴². Після Києва й повернення до Львова у квітні 1895 р. Студинський невдовзі працював у петербурзьких бібліотеках. Про це наприкінці травня повідомляв, між іншим, його гімназійний товариш Осип Маковей у редагованій ним газеті: «Др. Кирило Студиньский, пробувши зимовий семестер на студиях в Київі, жиє тепер у Петербурзі; а звідтам удаєся ще в Москву для дальших студий»⁴³.

 

Про перспективи Студинського на вакантну львівську кафедру йдеться у згаданому листі А. Вахнянина від 15 листопада 1894 р. до когось із родини. Перебуваючи тоді у Відні на парламентській сесії, Анатоль (Наталь) Вахнянин повідомляв про особисту зустріч із тогочасним міністром віровизнань і освіти австрійського уряду, колишнім львів’янином Станіславом Мадейським:

 

«<…> стрінувся я з Мадейским і поговорив в справі Кирила ще раз. Мадейскій запоручив [запевнив. – Є. Н.] мені, що справа вже рішена, що Кирилови признано стипендію на рік цілий, що декрет і письмо припоручаюче [рекомендаційний лист. – Є. Н.] передасть мені і що се все станесь вже в сих днях»⁴⁴.

 

Ішлося, очевидно, про міністерську стипендію Студинському для додаткових студій в університетах Берліна, Петербурга й Києва та наукових пошуків у тамтешніх бібліотеках. Далі Вахнянин сповіщав про можливих претендентів на вакантну кафедру української літератури та етнографії Львівського університету:

 

«По році, т[о] є[сть] вже в червни, Кирило най би подав свою роботу факультетови фільозофічному до габілітації, і міністер тілько на него рефлектує [на нього розраховує; з нім. reflektieren, польс. reflektować. – Є. Н.], бо Кирило має дуже добре припорученіє [рекомендацію. – Є. Н.] з намісництва. На Колессу також не рефлектують, а тим менше на Третяка з Кракова. Якби Стоцкій з Черновець подався, то Кирило міг би посісти на єго місце. Але Стоцкій сказав Барвінському, що лиш на той случай старався би о катедру львівську, якби єго запросив до того факультет львівський. Факультет львівський, як сказав Барвінський, знов не дуже одушевляєсь Стоцким, бо вже через тілько літ на університеті черновецкім не зробив ніякої роботи [тобто не написав і не видав ґрунтовної наукової праці. – Є. Н.]. Видав вправді граматику руску⁴⁵, але она ще не перебула поважної критики. Се вже най напише Лютця [Леонтина, донька А. Вахнянина й дружина К. Студинського. – Є. Н.] Кирилови до Кієва, най він нічим не журиться та най лиш робит свою розправу, хоч би навіть дві. Він має вже 3 розправи доси, то і буде певна підстава, щоб одержав катедру»⁴⁶.

 

Під трьома «розправами» Вахнянин мав на увазі, певно, свіжі наукові публікації Студинського – «студії» «Лірники»⁴⁷ і «Пересторога»⁴⁸, а також, можливо, якусь його ще не друковану працю або давню статтю, попередницю «Лірників» – «Дідівска (жебрацка) мова»⁴⁹. Цей ранній етнографічний матеріал був дебютною науковою публікацією Студинського, здійсненою до того ж «заходом п. Ів. Франка» (тодішнього неофіційного редактора «Зорі»), як згадав невдовзі сам Студинський у допису під псевдонімом Зорян⁵⁰. Значно пізніше, у спогаді «Як я став учеником Івана Франка», датованому 19 вересня 1926 р., він докладно описав, як приніс Франкові 8 лютого 1886 р. цю «етнографічну розвідку» (запис «таємної мови» лірників з власним пояснювальним словником і «переднім словом про особу поводатора та про його оповідання») і Франко дотримав обіцянки видрукувати її «ще цього року». Студинський також засвідчив, що псевдонім Кость Вікторин (Кость від імені Кирило, а Вікторин – від імені його матері Вікторії) придумав йому Франко. За словами мемуариста, хоча з тієї «пори минуло сорок літ», а він «ще не забув тих хвиль великої радости, яку спричинив» йому Франко «своєю дійсно незвичайною прислугою, що видрукував першу етнографічну спробу» учня, який саме тоді закінчив сьомий клас гімназії. Мало того, у цьому спогаді Студинський, на той час уже знаний і авторитетний учений, голова Наукового Товариства імени Шевченка та академік Всеукраїнської Академії Наук, зазначив про Франкове опублікування його гімназійного матеріалу: «Наукову працю почав я в кілька літ пізніше, та все ж таки не знаю, чи був би важився на неї, якби не слова заохоти вже й тоді великого українського письменника Івана Франка»⁵¹.

 

Проте той факт, що Франко публікацією першої, ще гімназійної розвідки привів його в науку, не перешкодив амбітному Студинському через якихось вісім-дев’ять років не лише конкурувати з ним, а й дискутувати і публічно критикувати його праці.

 

Із цитованого листа Вахнянина видно, що він був у приязних стосунках із котримсь із братів Бадéні – тодішнім галицьким намісником Казімежом або тодішнім послом Галицького Крайового Сейму Станіславом (а може, й обома): «Єсть тут Бадені і Бобжинській. З Бадені бачився вчера і пив»⁵². Правдоподібно, йшлося про намісника, від якого безпосередньо залежало погодження кандидатур на посади професорів і доцентів Львівського університету. Міхал Бобжинський (Bobrzyński, *1849–†1935) – тодішній віце-президент галицької Крайової Шкільної Ради, польський історик, правник, один з лідерів краківських консерваторів, противник суспільного радикалізму та лівих поглядів.

 

Ставши доктором і здобувши стипендію австрійського Міністерства віровизнань і освіти, К. Студинський одразу активно взявся за написання наукових праць. Монографію «Пересторога. Руський пам’ятник початку XVII віку. Історично-літературна студія» написав уже впродовж студій у літньому семестрі 1894 р. в Берлінському університеті, при цьому другу частину викінчив там повністю й восени опублікував у «Правді», а першу частину доповнив і розширив у Києві. На початку 1895 р. видав книжку власним коштом у Львові. Того-таки року в «Записках Наукового товариства імени Шевченка» з’явилися ще два його дослідження: «“Адельфотес”, граматика видана у Львові в р. 1591. Студия літературно-язикова» (1895. Т. 7. Кн. 3) і «Панеґірик “Евфонія веселобрмячая”, посвячений Петрови Могилі в р. 1633» (з додатком оригінального тексту панегірика; 1895. Т. 8. Кн. 4).

 

Понад те, також 1895 року, коли відбувалися конкурсні перегони, Студинський опублікував і дві розлогі, докладні рецензії на праці свого головного, як видавалося, конкурента, – Франка: на «Івана Вишенського і єго твори» (ЗНТШ. 1895. Т. 5. Кн. 1. С. 29–48); «Причинки до історії унії. Критичні замітки на розвідку дра Івана Франка п[ід] з[аголовком] “Z dziejów Synodu Brzeskiego 1596 r.”, поміщ[ену] в “Kwartalnik-у Historyczn-ім”, річнику ІХ р. 1895, зошит І, стр. 1–22» (Правда. 1895. Т. 26. Вип. 87. С. 517–537). Друга рецензія становила розгляд Франкового дослідження тієї частини «Перестороги», в якій викладено відомості, пов’язані з Берестейською церковною унією. У цих рецензіях, прикметних критично-аналітичним підходом, 26-річний Студинський на рівних дискутував із 38-річним Франком, на той час уже надзвичайно плідним і широко відомим письменником, літературним критиком та істориком літератури. Зі стилю викладу Студинського видно, що він мав удосталь часу (а певно, й коштів) на ретельний збір матеріалів та їх уважне осмислення. Аби не викликати звинувачень в упередженому підході, Студинський дотримувався етики академічної дискусії, розважливо й аргументовано робив зауваження, віддавав належне шановному рецензованому дослідникові. Проте впадає в око, що, загалом позитивно оцінюючи працю «Іван Вишенський і єго твори», він навмисне акцентував на її «слабих сторонах», «хибах», «помилках і недокладностях», навіть «значних недостатках».

 

Мало того, рецензія на розвідку «Z dziejów Synodu Brzeskiego 1596 r.», написана, згідно з авторським датуванням під текстом, «в серпні 1895 р.», тобто вже тоді, коли Франкові було відмовлено в затвердженні габілітації, містила майже самі лише зауваження, закиди, спростування «неоправданих» і «хибних тверджень», виправлення «похибок», різні уточнення і доповнення (з покликами на джерела) й у підсумку була негативною. Не оминув рецензент і питання про те, наскільки правомірно з погляду наукової етики, доцільности й національної відповідальности обговорювати суто українські, надто ж дражливі, проблеми у польській пресі.

 

Очевидною метою цих досить прискіпливих рецензій Студинського було показати, що він краще розбирається у пам’ятках, джерелах і загалом історичному контексті українського письменства другої половини ХVI – ХVII століття, а також у сучасних дослідженнях тієї доби, аніж Франко. Наскільки слушні закиди Студинського, нехай з’ясовують давники; мені ж ідеться про те, щоб показати його демонстративно критичний підхід до оцінювання праць свого конкурента.

 

Однак Студинський не мав потрібної підтримки серед професорів філософського факультету Львівського університету, які займали позицію, незалежну ні від галицького намісника, ні то більше від греко-католицького митрополита і провідників народовців О. Барвінського та А. Вахнянина.

 

 

У листі до Драгоманова від 1 січня 1895 р. Франко сповіщав, «як стоїть справа» з його «доцентурою», на яку він з обачности претендував, не сподіваючись одразу посісти вакантну кафедру: «<...> майже всі <...> говорять про моє кандидування не до доцентури, а до кафедри по Огоновськім. Се вийшло з того попросту, що ніякого іншого кандидата нема» [т. 50, с. 10]. За Франковим поясненням, завідувач кафедри української мови та письменства Чернівецького університету, професор Степан Смаль-Стоцький,

 

«котрий рад би був перейти до Львова, лишиться, мабуть, у Чернівцях не так з власної волі, як більше з волі уряду, котрому він у Чернівцях потрібний як агент “нового курсу”⁵³, а у Львові з того погляду був би лишній. З молодших кандидатів ані Колесса, ані Студинський не мають надії, щоб були одобрені факультетом, хоч Колесса подався на доцентуру в Чернівцях. Щодо мене ж професори видають опінію дуже корисну, а тільки кладуть одне застереження: що скаже намісництво?» [т. 50, с. 10–11].

 

І далі Франко переповів слова брата галицького намісника, що їх передав йому «два дні тому» Теофіль Окуневський, український адвокат у Городенці, посол Галицького Крайового Сейму: Станіслав Бадені (також посол сейму) «після трьох міхів компліментів для мого таланту і т. ін., категорично заявив, що на кафедру університетську вважає мене поки що з політичних причин неможливим» [т. 50, с. 11]. Натомість в університеті справа Франкової габілітації видавалася обнадійливою, передусім завдяки сприянню ректора (в 1894–1895 рр.), польського історика та славіста Тадеуша Войцеховського:

 

«Може бути, що в разі узискання доцентури [приватної. – Є. Н.] мене постановлять зараз суплентом кафедри Огоновського. Се значило би дуже багато, бо одно те, що тоді мені признано б жалування, хоч наразі й невеличке (1000–1200 гульд.), <…> а по-друге, те, що, доповнивши габілітацію ще граматикою, я міг би з часом компетувати [старатись, змагатись за (полонізм: kompetować). – Є. Н.] справді о кафедру по Огоновськім. Та оп’ять однако – се залежати буде від політичної власти <…>» [т. 50, с. 11].

 

Отже, подаючись на приват-доцента, Франко мав на оці обійняти в дальшій перспективі посаду професора, хоча через два роки у спростуванні, датованому 7 січня 1896 р. й поданому до львівської москвофільської газети «Галичанинъ», заперечував, «немовби <...> коли-небудь або тепер старався о яку-небудь катедру на львівськім чи на якім-небудь другім універсітеті», і твердив лише, що «за радою декого з професорів того універсітету старався <...> о приватну доцентуру на універсітеті львівськім <...>»⁵⁴.

 

Згодом у спогаді «Історія моєї габілітації» (Дїло. 1912. № 251. 6.ХІ/24.Х; № 252. 7.ХІ/25.Х), написаному німецькою мовою ще влітку 1904 р. (крім першого й останнього абзаців) для українського двотижневика «Ruthenische Revue», що виходив у Відні за редакцією Романа Сембратовича, Франко прояснив свою тактичну позицію:

 

«Хоч це було вже по смерті Ом. Огоновського й кафедра руської мови та літератури була необсаджена, я в своїй амбіції не сягав так високо, аби відразу кандидувати на ту кафедру, але навмисне обмежився на те, що габілітувався тільки для історії руської літератури й бажав осягнути тільки приватну доцентуру, аби не ставати протикандидатом д[обродія] Олександра Колесси, про якого я знав, що рівночасно зі мною приготовився до габілітації для руської мови і літератури і для своєї кандидатури мав не тільки неминуче потрібну кваліфікацію як граматик, але також далеко важнішу в Галичині підмогу деяких впливових політичних чинників. <…> Я відразу не робив собі надії осягнути ступінь ординарного професора на галицькому університеті» [т. 39, с. 45–46].

 

 

А проте серед української громадськости в Галичині Олександра Колессу, який 1894 р. здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті, сприймали як основного Франкового конкурента, резонно вважаючи, що для Франка приватна доцентура – лише проміжний етап до посідання кафедри.

 

У листі від 14 лютого 1895 р. Михайло Павлик листовно інформував Драгоманова, що приходив О. Колесса, який уже «габілітувався в Чернівцях із укр[аїнської] мови і літератури і, очевидячки, хоче дістатися на львівську катедру». Через те Колесса «просить вернути» «поезії», які сам надіслав Драгоманову 10 листопада 1894 р. (як можна здогадуватися, тепер опублікування тих поезій було для Колесси небажаним). Від себе Павлик висловив незадоволення «новими подвигами радикалів» (Франко та Колесса належали до Русько-української радикальної партії – РУРП⁵⁵), а саме – запобіганням перед Барвінським, аби посісти місце у Львівському університеті:

 

«У Барвінського була просити за Франка єго жінка [Ольга Франко з Хоружинських. – Є. Н.], та й сам Колесса (як признався мені) просив Барвінського підпирати єго (Колессу). Питав про мою думку про це. Я сказав, що воно по крайній мірі безтактно, та він каже: “Що ж мені було робити? Барвінський всемогучий і міг би мені пошкодити!” О Рутеніє! Яка з тебе опозиція?! Всі щодо одного підуть у Барвінські»⁵⁶.

 

Мало того, Колесса заборонив Павликові друкувати в журналі «Народ» його «радикальний гимн» («Шалійте, шалійте, скажені кати…», написаний 1889 р.), який, за словами Павлика, «співали на вічу» і ювілеї Драгоманова⁵⁷ і який «радо співає молодіж не тілько рутенська, але і польська і рос[ійська]». Павлик виправдовувався:

 

«Звісно, я й не думав називати автора, та Колесса каже, що про авторство знає м[іж] і[ншими] Вахнянин, а позаяк тепер о катедру стараєся і єго зять [К. Студинський. – Є. Н.], то він, В[ахняни]н, і єго зять визискали би гимн протів Колесси: ось, мовляв, які люде стараються о катедру – в “Народі” надруковані он які єго вірші!»⁵⁸

 

Улюблену Павликову пісню «Шалійте, шалійте, скажені кати…» на слова О. Колесси вперше надруковано (без мелодії) щойно через десять років, та й то під криптонімом О. К., – у збірнику «Ювілей 30-літньої діяльности Михайла Павлика (1874–1904)» (Львів, 1905)⁵⁹.

 

У тому самому листі Павлик у відчаї нарікав:

 

«Як бачите, не зробите діла з нашими заяцями і їх тровителями. Мені радше би дати трутизни, ніж таке довідатися про своїх людей. Колесса, видимо, був дуже прибитий тим, що я єму сказав. Та   н а   ц і м   т о ч к а – нехай єму рутенський бог помогає»⁶⁰.

 

А Колесса тим часом переймався перешкодами на шляху до його кар’єри у Львівському університеті – скаржився Павликові, що «кандидатів на катедру маса – і добиваються вони єї самими свинствами»⁶¹. Таке вразливе сприйняття конкурентної ситуації, певна річ, було емоційним перебільшенням.

 

Д. Лукіянович у цитованих спогадах, переповідаючи, як сам зізнався, давні «найрізноманітніші чутки»⁶², також зазначив, що Франкові «першим небезпечним кар’єристом-контркандидатом був “вчений” без наукового доробку Олександр Колесса. Протегував йому впливовий князь Адам Сапєга, підтримував Ол. Барвінський»⁶³. У цій мемуарній статті, призначеній для радянської преси й тому не позбавленій нальоту радянщини, Лукіянович упереджено подавав «буржуазно-націоналістичного» літературознавця Ол. Колессу – насправді, в того вже були наукові публікації⁶⁴. Та й чи справді йому протегували Ол. Барвінський і польський політик, магнат Адам Сапіга (Sapieha, в 1883–1895 рр. був послом Галицького Крайового Сейму) – годі сказати з певністю. Далі Лукіянович навів таку версію:

 

«Коли сенат не брав під увагу нікого, крім Франка, князь Сапєга і Барвінський спеціально попросили, щоб професор Смаль-Стоцький габілітував Колессу у себе, в Чернівецькому університеті, а міністр освіти перевів би його “веніам леґенді” [право викладати в університеті (латин.). – Є. Н.] до Львівського університету. Очевидно, сам цей факт не перекреслив ще справи Франка, тільки ускладнив її»⁶⁵.

 

13 березня 1895 р. Франко сповіщав Драгоманова:

 

«Незадовго десь має відбутися моя габілітація; сьогодні справа мала бути на нараді факультету. По габілітації я поїду на пару день до Відня. На кафедру по Огоновськім кандидують Колесса, Студинський, Лучаківський і має намір також Коцовський» [т. 50, с. 33].

 

 

34-річний Володимир Коцовський (народився 10 вересня 1860 р.) першої половини березня 1895 р. («сими днями», як інформувало «Діло» від 16 березня⁶⁶, а відтак Володимир Левицький у другому березневому числі «Зорі») захистив у Чернівецькому університеті докторат із філософії на основі дисертації «Історично-критичні замітки до “Слова о пълку Игоревѣ”»⁶⁷. Уже від 15 березня 1895 р. «д-ра Коцовского» призначено «до служби в львівских семинаріях учительских на місце покійного» Омеляна Партицького⁶⁸, який викладав у цісарсько-королівських чоловічій та жіночій учительських семінаріях українську мову та літературу й помер 20 січня 1895 р.⁶⁹ Про Коцовського як досить гідного кандидата мовив у листі від 21 березня 1895 р. до дружини Олександер Барвінський:

 

«Пише лише Грушевський, звіщав я свою дружину, що Колесса, мабуть, буде доцентувати з історії літератури, а др. Каліна (професор порівнальної граматики слов’янських язиків) – з граматики. Хоч обох ліпше заступив би др. Володимир Коцовський, та Грушевський за ним вступався, то, мабуть, цофне [візьме назад. – Є. Н.] своє внесенє. Він вельми хиткий»⁷⁰.

 

Остання фраза (починаючи від другої згадки про Грушевського) не зовсім зрозуміла, та й загалом поки що невідомо, до яких заходів удавався Коцовський після здобуття докторського ступеня, щоб осягнути доцентуру. На той час він був упорядником книжки «Писання» М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького (Львів, 1884) з власними передмовами, укладеною ним «Бібліографією» та його коментарями до Шашкевичевих поезій; автором виданих у Львові монографій «Житє і значенє Маркіяна Шашкевича і в додатку матеріяли і замітки до ґенези русько-народного відродженя в Галичині» (1886), «Історико-літературні замітки до “Слова о полку Ігоревім”» (1893), брошури «Література галицько-руська і М. Шашкевич» (1894); низки історико-літературних та літературно-критичних статей і рецензій у львівських часописах «Зоря», «Діло» й «Учитель», наприклад: «Огляд національної праці галицьких русинів» (Зоря. 1887. № 21/22, 23), «Огляд русько-української літератури» (Учитель. 1892. № 4–6, 8–10, 14/15, 19–21), «До історії нашої літератури» (Дѣло. 1894. № 152. 9/21.VII; № 153. 11/23.VII; № 154. 12/24.VII). Разом з учителем Академічної гімназії у Львові Іларієм Огоновським (*1854–†1929), братом Ом. Огоновського, уклав «Методичну граматику рускої [української. – Є. Н.] мови для IV-ої кляси шкіл 5 і 6-клясових» (Львів, 1895).

 

16 березня 1895 р. «Діло» на підставі роздобутої неофіційної інформації повідомило:

 

«Зачуваємо, що виклади рускої літератури в львівскім універсітеті розпочнуться вже в літнім півроці (по Великодних святах). Хто стане доцентом, взглядно [а власне (полонізм: względnie). – Є. Н.] професором, річ доси ще не певна»⁷¹.

 

 

Франкова габілітація

 

На засіданні колегії професорів філософського факультету Львівського університету 13 березня 1895 р. на пропозицію Антонія Каліни, який зробив огляд Франкових праць, його одноголосно допущено «до дальших стадій габілітації». Водночас Каліна повідомив про заяву д-ра Студинського про його «габілітацію з української літератури» й запропонував передати його прохання до комісії, яка займається Франковою габілітацією, що й було ухвалено одноголосно⁷². На той час К. Студинський перебував у Києві, тож заяву до Львівського університету надіслав або кимсь передав.

 

18 березня 1895 р. Франко успішно відбув габілітаційний колоквіум з історії української літератури та етнографії на засіданні колегії професорів філософського факультету Львівського університету, більшість із яких були поляки⁷³. На цьому засіданні Франко на пропозицію Каліни був одноголосно допущений «до дальших стадій габілітації». З трьох тем, що їх запропонував Франко на пробну лекцію, вибрано «Аналіз “Наймички” Шевченка»⁷⁴ – розгляд неполітичної, родинно-побутової, морально-психологічної поеми, яка не зачіпала ні історичних міжнаціональних чи міжконфесійних конфліктів, ні тогочасних політичних, а тому найкраще надавалася до суто наукового розбору.

 

22 березня на тій-таки колегії професорів філософського факультету Франко прочитав лекцію «“Наймичка” Т. Шевченка», після якої ухвалено одноголосно пропозицію проф. Каліни «габілітаційну лекцію д-ра Франка визнати цілком відповідною і представити габілітацію на доцента української літератури і етнографії на затвердження ц[ісарсько-] к[оролівського] міністерства»⁷⁵. На підставі успішної габілітації Франка професорська колегія філософського факультету надіслала розлоге подання до Міністерства віровизнань і освіти, датоване 22 березня 1895 р. Насамкінець подання повідомлено, що колегія професорів на засіданні 22 березня ухвалила одноголосно призначити д-ра Франка «доцентом руської літератури і етнографії» і що це рішення «колегія нижче підписаних професорів» подає «високому міністерству до ласкавого підтвердження». Підпис під поданням: «Від професорської колегії. Львів, 22/3. Референт Каліна»⁷⁶ – свідчить, що готував його, а отже, брав на себе відповідальність за його зміст, Антоній Каліна. Чи допомагав Каліні Франко складати звіт комісії та готувати дальший текст подання – невідомо. Зовсім відкидати його співпрацю над цим документом не варто, проте й припускати її наразі немає підстав.

 

А тим часом чернівецька газета «Буковина» 23 квітня 1895 р. повідомила про те, що Міністерство віровизнань і освіти затвердило О. Колессу «доцентом університету для руської мови і літератури»⁷⁷.

 

А майже за місяць до того, 29 березня 1895 р., Павлик листовно повідомляв Драгоманову прикру новину: «Фр[ан]ко у Відні, а Колесса казав мені учера, що єму уже поручено у Львові читати в унів[ерситеті] лекції про укр[аїнську] літературу. Так-то!»⁷⁸. За спогадами Д. Лукіяновича, який від жовтня 1894 р. працював у Львові секретарем у радикальному двотижневику «Народ»⁷⁹ (його видавав і за редакцію відповідав тоді Павлик), «29 березня [точніше, певно, 28-го, як подавав у щойно цитованому листі від 29 березня сам Павлик (“учера”). – Є. Н.] зайшов до Павлика Колесса і похвалився, що Міністерство освіти доручило йому кафедру. Він сповістив уже про лекції з 1 квітня і чекає дальших розпоряджень»⁸⁰. За західноєвропейською традицією, зимовий (перший) семестр в університеті починався 1 жовтня і закінчувався перед Великодніми святами (за григоріянським календарем), практично – у 20-х числах березня або й навіть у середині квітня, літній (другий) семестр починався після Великодніх свят – од 1-го (або середини) квітня чи навіть од початку травня і тривав до 31 липня.

 

Мабуть, Колесса навмисно поспішив оголосити про свої лекції у Львівському університеті вже з 1 квітня, аби відбити охоту в конкурентів претендувати на кафедру по Огоновському. Незрозуміло, чи справді міністерство адміністративним чином доручило Колессі читати лекції з 1 квітня, чи лише дало йому вказівку бути готовим до викладання у Львові з літнього семестру після відповідних розпоряджень, бо його venia legendi ще не була переведена з Чернівецького університету до Львівського. Чернівецька «Буковина» навіть наприкінці травня ще тільки повідомляла: «Др. Ол[ександер] Колесса, доцент для рускої мови і літератури в черновецкім університеті, подався о перенесенє veniae legendi до львівского університету»⁸¹. Та й Франко в листі від 11 травня 1895 р. до Агатангела Кримського писав іще тільки про намір свого конкурента: «Колесса габілітувався <...> у Чернівцях і вже затверджений, та хоче перенестись до Львова» [т. 50, с. 43]. У своєму поданні Колесса зазначив, що планує переїхати до Львова з особистих міркувань⁸².

 

У листі до Митрофана Дикарева від 15 квітня (ст. ст.) 1895 р. О. Кониський ділився львівськими новинами:

 

«А кафедра Огонов[ського] й досі гуляє, хоча охочих на неї чимало. Між ними й Франко: він вже й габилітовався на історию письменства, одначе нема у мене надії, щоб Мадейський дав йому справляти відчити; тим паче не сподіваюся на се, що Мадейський звелів на сей семестер історію письменства читати Колесі (молодий учений, дуже швидкий на такі порівнаня, що на!), а історію мови нашої сказано читати Калині, – але по-польськи…»⁸³

 

Найбільше Франкова справа ускладнювалася тим, що категоричну позицію проти затвердження його на посаді приватного доцента української літератури та етнографії Львівського університету зайняв цісарський намісник Галичини Казімеж Фелікс Бадéні.

 

Проте назагал польський контекст Франкового кандидування виявився сприятливим для нього. Співпраця з львівською щоденною газетою«Kurjer Lwowski» (від липня 1887 р. до 10 травня 1897 р.), як і його численні публікації у багатьох інших польських часописах («Ateneum», «Głos», «Kraj», «Kurjer Warszawski», «Kwartalnik Historyczny», «Lud», «Myśl», «Prawda», «Przęgląd Literacki», «Przęgląd Społeczny», «Przęgląd Tygodniowy», «Przyjaciel Ludu», «Ruch», «Wisła»)⁸⁴, а також членство й активна участь у польському Історичному Товаристві (Towarzystwo Historyczne) та українсько-польському Народознавчому Товаристві (Towarzystwo Ludoznawcze), офіційний статус (від березня 1895 р.) співробітника Антропологічної комісії Академії Знань у Кракові (Akademia Umiejętności), безперечно, сприяли тому, що польські професори Львівського університету підтримали Франкову кандидатуру на приват-доцента, вважаючи його не лише українським, а й польським літератором і журналістом. Тодішня польська професура філософського факультету виявила особливу прихильність до проскрибованого Франка, якої ні раніше, ні пізніше не виявляла до жодного українського кандидата на посаду університетського доцента чи професора. Тож Франко був вдячний польській професурі Львівського університету, передусім ректорові Войцеховському, за сприяння його габілітації. В «Історії моєї габілітації» він згадував:

 

«Визначні польські професори, Тадей Войцеховський і Людвік Цвіклінський, яким я склав візити в їх помешканнях по моїй габілітації, виявили для мене багато прихильности й заохочували мене зробити дальші потрібні кроки для осягнення venia[e] legendi» [т. 39, с. 45].

 

Однак, намісник Бадені під час авдієнції 24 березня 1895 р. заявив Франкові, який прийшов прохати veniam legendi: «<…> як же я можу допустити, аби із співробітника “Kurjer-а Lwowsk-ого” раптом робився університетський професор?» Навівши ці слова у спогаді «Історія моєї габілітації», Франко пояснював, що демократична газета «Kurjer Lwowski» «не раз гостро виступала проти корупційної та деправаційної системи, протегованої графом Бадені, і йому особисто була дуже немила» [т. 39, с. 46]. З політичного погляду Галицьке намісництво й поліція вороже ставилися до газети «Kurjer Lwowski» як інтернаціональної радикально-опозиційної, а відповідно — й до Франка як її співробітника. Ще 22 серпня 1893 р. дирекція поліції у Львові доносила президії намісництва:

 

«Зв’язки Франка з “Kurjerem Lwowskim”, в редакції якого об’єднуються поляки, українці і євреї, якщо лише вони є радикальних переконань, і на сторінках якого знаходить місце все, що пахне радикалізмом будь-якого напрямку, незважаючи на те, чи воно взаємно погоджується, переконливо доводять, що діяльність Франка не обмежується українськими радикальними елементами, але що він готовий з таким самим завзяттям агітувати ентузіастів польського табору»⁸⁵.

 

Тож намісник Бадені на запит Міністерства віровизнань і освіти від 25 квітня 1895 р. щодо його «думки про політичну і моральну поведінку претендента»⁸⁶ надіслав пояснення від 3 липня 1895 р., у якому застерігав, що Франко разом із Павликом

 

«є організатором Української радикальної партії, яка має соціалістичні тенденції на національному ґрунті, вороже виступає проти держави, церкви, заможних класів і намагається викликати загрозливий економічний і політичний рух серед селян»⁸⁷.

 

Доносячи, що «в ранніх роках д-р Франко висловлював зовсім відкрито словом і на письмі свої крайнє радикальні переконання і брав участь майже у всіх політичних соціалістичних рухах у країні», намісник визнавав, що при цьому письменник «остерігався відкрито підтримувати і вимагати крайніх заходів. Соціалістичні тенденції проявилися в нього лише теоретично». Хоча Франко заявляв про своє несприйняття ідеології соціал-демократії, «це признання не перешкоджало йому брати участь, як гостеві, в соціал-демократичних партійних з’їздах для того, щоб давати соціал-демократам поради про агітацію серед селян». Те, що «недавно Франко відійшов від офіціальної участи в радикальній партії і коли в цьому році молодші елементи відкрито перейшли до соціал-демократичної партії, він не приєднався до неї», намісник трактував як «удаване коливання переконань», зумовлене бажанням «відкрити собі шлях до університетської кар’єри».

 

В очах намісника зашкодила Франкові й співпраця з польською газетою лівого спрямування «Kurjer Lwowski»: «Протягом цілого ряду років Франко був співробітником редакції львівської скандальної газети “Kurjer Lwowski”, яка вихваляла крайнє радикальний напрямок в кожній галузі», дарма що, як визнавав цей польський граф, «при цьому піднімала національно-польський патріотизм». Не забув згадати Бадені й того, що «агітаторська діяльність д-ра Франка привела його до багатьох конфліктів з судом» та ув’язнення 1878 р. Насамкінець намісник висловив сумнів «у тому, чи д-ру Франкові можна доручати лекції в університеті, навіть при його блискучих здібностях і красномовстві», адже «цим самим йому дали б можливість заманювати університетську молодь в радикальний або соціал-демократичний табір», а тому пропонував «відхилити прохання колегії професорів філософського факультету»⁸⁸. Фактично, аргументи Бадені проти Франкової кандидатури мали не національну, а соціально-політичну мотивацію.

 

Саме на підставі цього клопотання («звіту») від 3 липня 1895 р., «виходячи із викладених [у ньому. – Є. Н.] обставин», новий міністр віровизнань і освіти Едвард Рітнер 18 липня 1895 р. листовно повідомив Бадені про своє незатвердження «рішення колегії професорів філософського факультету Львівського університету про призначення д-ра Івана Франка приватним доцентом української літератури та етнографії цього факультету»⁸⁹. Цісарська влада Галичини й Відня за духовної підтримки верхівки греко-католицької церкви не допустила Франка до викладання у Львівському університеті, вважаючи його за соціаліста, соціал-демократа, радикала й атеїста.

 

За спогадами Франка («Історія моєї габілітації»), після того як «минали тижні за тижнями» без жодної відповіді з міністерства, він знову поїхав «до Відня, але не міг застати міністра освіти» [т. 39, с. 48]. А другого дня довідався від «депутата Романчука», що міністерство відхилило його прохання і що він «з причини політичного минулого» не може «одержати venia[e] legendi на Львівському університеті» [т. 39, с. 49]. Очевидно, до Відня Франко заїздив 19–20 липня 1895 р., по дорозі до Праги на етнографічну виставку.

 

Через кілька днів «Буковина», що виходила за редакцією Осипа Маковея, сповістила: «Міністерство не затвердило габілітациї д-ра Івана Франка на доцента рускої літератури в львівскім університеті з причини єго політичної минувшости»⁹⁰. Насправді Франка не затверджено не так через його політичне минуле, як через його теперішнє – участь у радикальній партії та працю в редакції радикально-опозиційної газети «Kurjer Lwowski». ». Ще тільки подаючись на габілітацію, Франко пояснив професорам Львівського університету своє «політично неприємне минуле» (за його словами, він «кілька разів був  н е в и н н о  ув’язнений і раз  н е в и н н о  засуджений»), на що «один впливовий професор-поляк із філософського факультету» сказав йому: «Коли тільки це, то можете сміло робити дальші кроки. Багато з нас мало за собою десять раз бурхливіше політичне минуле, і це не пошкодило їм тут нічого» («Історія моєї габілітації») [т. 39, с. 46].

 

13 серпня 1895 р. від Галицького намісництва (за підписом особи, яка заміщала Бадені: «Za c: k: Namiestnika», тобто «За ц[ісарсько-]к[оролівського] Намісника») до деканату філософського факультету Львівського університету надійшло письмове повідомлення польською мовою про те, що міністр віровизнань і освіти Рітнер відписом від 18 липня 1895 р. не затвердив рішення колегії професорів факультету в справі габілітації д-ра Франка як приват-доцента української літератури й етнографії. У зв’язку з цим намісництво повернуло деканатові документи від 22 березня 1895 р. Про це незатвердження декан Юзеф Пузина листом польською мовою від 26 серпня 1895 р. повідомив Франка, повертаючи йому «додатки» до його «прохання» (тобто заяви на габілітацію). В обох письмових повідомленнях причини незатвердження не зазначено⁹¹.

 

За спогадом Яна Каспровича, згодом він «мав нагоду говорити про кафедру з тодішнім маршалком Бадені» (тобто Станіславом Бадені, який двічі — у 1895–1901 і 1903–1912 рр. — був маршалком Галицького Крайового Сейму), і той винуватцем недопущення Франка до викладання у Львівському університеті називав греко-католицького митрополита:

 

«Маршалок казав мені тоді (я не мав причини сумніватися в правдивості його слів, так відзначалися вони щирістю), що покликанню Франка на ту кафедру спротивився тогочасний український митрополит Сембратович, мотивуючи тим, що на його виклади ходитимуть українські богослови, що на них муситиме впливати негативно, бо ж Іван Франко – “атеїст”»⁹².

 

Першого разу цісар призначив Станіслава Бадені маршалком сейму VII каденції, перша сесія якої почалася 28 грудня 1895 р., тобто вже після того, як Франкову доцентуру не затверджено в міністерстві. Заступником маршалка цісар знову іменував кардинала Сильвестра Сембратовича⁹³.

 

Однак про те, що саме намісник Казімеж Бадені, а не митрополит Сильвестер Сембратович, відіграв вирішальну роль у відхиленні Франкової доцентури, свідчив невідомий адресант у цитованому вище листі до К. Лучаківського від 20 листопада 1894 р. Роль митрополита Сембратовича звелася радше до моральної підтримки намісникової протидії. Згодом у листі до Михайла Комарова від 18 квітня 1900 р. Франко покладав вину за недопущення його до викладання у Львівському університеті саме на галицького намісника: «<...> у Львові я не викладаю для того, бо власть (гр. Бадені) не затвердила мене» [т. 50, с. 149–150].

 

Про те, що Франко добре усвідомлював, хто був винуватцем його недопущення до університетської кар’єри, свідчить його заперечення українському перекладачеві й літературознавцю Грицькові Войташевському, який у передмові під невигадливою назвою «Предисловие» до збірки з двох Франкових оповідань «К свету! На промыслах / Перевод с украинского Г. Войташевского и М. Новиковой» (Москва, 1911]) твердив, буцімто «кафедри йому все-таки не пощастило дістати, тому що сього не захотіла шовіністично настроєна польська професура, в якої руках міститься фактично розпоряджування університетом» [цит. за Франковим перекладом: т. 39, с. 40]. У відповідь Франко у статті «Причинки до автобіографії» (Неділя. 1912. № 9) спростовував:

 

«<…> я справді, хоч і не маючи надії на осягнення професури, габілітувався у Львові на доцента і видержав габілітаційний екзамен з відзначенням, але доцентури не одержав — не через шовінізм професорської колегії Львівського університету, яка сама не має власти рішати про такі справи, а для мене особисто була навіть прихильно настроєна, але через veto політичної власти, а власне тодішнього намісника гр[афа] Казимира Баденія» [т. 39, с. 41].

 

 

Затвердження Олександра Колесси

 

27 серпня 1895 р. в чернівецькій газеті «Буковина» з’явилося повідомлення, датоване 26 серпня, про те, що «др. Володимир Коцовский, дотеперішний суплєнт при учительскій семинариї у Львові, іменований провізоричним головним учителем [учителем-практикантом. – Є. Н.] при тій школі»⁹⁴. Перед ним відкривалася кар’єра семінарського професора. На цій посаді він дослужився до директора чоловічої учительської семінарії в Сокалі (директорував од 1910 р. до кінця життя; помер 10 або 11 лютого 1921 р.).

 

 

А доцентом Львівського університету став Олександер Колесса, який габілітувався у Чернівецькому університеті й того самого року був не лише затверджений Міністерством віровизнань і освіти, а й переведений до Львова на підставі ухвали колегії професорів філософського факультету тутешнього університету. 21 вересня 1895 р. «Діло», покликуючись на оголошення у віденській урядовій газеті «Wiener Zeitung», повідомило, що міністр

 

«затвердив ухвалу колєґії професорів виділу фільософічного університету львівского, котра одержану д-ром Алекс[андром] Колесою на виділі фільософічнім університету черновецкого veniam docendi для руского язика і літератури узнає за важну для фільософічного виділу університету львівского»⁹⁵.

 

Очевидно, після того як у середині серпня 1895 р. деканат філософського факультету Львівського університету отримав офіційне повідомлення від Галицького намісництва про міністерське незатвердження Франкової габілітації, у колегії професорів не було іншого виходу, як погодитися на переведення Колесси, щоб забезпечити викладання історії української літератури.

 

Недавній радикал Колесса з популярною революційною піснею на його слова «Шалійте, шалійте, скажені кати…» виявився для можновладців (знали вони про його авторство чи ні) «меншим злом», аніж Франко з «Вічним революцйонером». Крім габілітованого Колесси, який вчасно відступився од радикалізму, державна (австрійсько-польська, шляхетська) і церковна (греко-католицька) влада Галичини не мала кого реально протиставити Франкові. У цій ситуації, коли одним домагальникам доцентури чи професури у Львівському університеті бракувало достатніх наукових підстав, а інші відмовилися од кандидування, у Колесси виявилося найбільше шансів стати провладною альтернативою Франкові. За сприятливого збігу обставин О. Колесса і здобув доцентуру у Львівському університеті, не відзначаючись ані бездоганною політичною благонадійністю, ані безперечною науковою репутацією і не маючи беззастережної впливової підтримки ні від професури філософського факультету, яку доводилося обходити через Чернівці, ні від греко-католицької митрополії, ні від народовців («барвінщуків» та «романчукістів»), ані від радикалів, ані від наддніпрянських українців, хоча водночас йому сприяло те, що всі ці групи не були категорично налаштовані проти нього. «Рутенський бог», помочі якого іронічно побажав Колессі Павлик у листі до Драгоманова від 14 лютого 1895 р., таки допоміг йому.

 

 

Наміри Агатангела Кримського щодо львівської кафедри

 

Обійняти кафедру української філології Львівського університету був не проти Агатангел Кримський, який ще тільки завершував славістичні студії на історико-філологічному факультеті Московського університету і кандидувати якого спонукували наддніпрянські українці, заохочені прецедентом М. Грушевського. В листі до Бориса Грінченка від 24 червня (певно, ст. ст., за н. ст. – 6 липня) 1895 р. зі Звенигородки (на теперішній Черкащині) Кримський повідомляв про свою зустріч з Олександром Кониським, одним із псевдонімів якого був Семен Жук: «Був і в Семена Жука. Він несподівано спитав мене, чи не візьму я кафедру руської мови і словесності. Правду кажучи, я не від того, хоч Житецький одраджує та вговорює зостатися в Москві, де був Бодянський, Максимович і інші»⁹⁶.

 

 

Отож після відмови Митрофана Дикарева Кониський шукав іншу кандидатуру на львівську кафедру й зупинив свій вибір на Кримському. Галицькі претенденти Кониському не подобались – у листі до М. Дикарева від 11 липня (ст. ст.) 1895 р., ще не знаючи про міністерське незатвердження Франка, він бідкався: «Кафедра Ог[оновського] й досі пустує: кандидують на неї Франко, Колеса і Студзинський. Усі вони  д о к т о р і,  але австр[ійський] доктор – се не більш нашого доброго кандидата і менш пересічного нашого магістра»⁹⁷. Кониський не лише пропонував Кримському подаватися на кафедру української філології Львівського університету, а й листовно рекомендував його кандидатуру Ол. Барвінському.

 

З листів Кримського можна здогадуватися, що його кандидатуру на кафедру української філології Львівського університету не лише висував Кониський, а й підтримував Грінченко. Реально кандидатура Кримського виплила в липні 1895 р., тобто вже тоді, коли Франкові офіційно відмовлено в доцентурі. А Кримський, очевидно, хотів одразу претендувати на професуру, за прикладом М. Грушевського.

 

Тим часом рада професорів філософського факультету Львівського університету на засіданні 22 листопада 1895 р. ухвалила, що праці Кирила Студинського «Пересторога. Руський пам’ятник початку XVII віку» й «“Адельфотес”, граматика видана у Львові в р. 1591», подані як габілітаційні на посаду професора, а також доданий до них загальний план лекцій на перший семестр з історичної граматики «руської» (української) мови, не відповідають вимогам університетської габілітації⁹⁸. На той час Студинський працював заступником учителя в гімназії імені Франца Йосифа у Львові й паралельно навчав «руської» (української) мови як необов’язкового предмета в реальній школі (на ці посади його призначила Крайова Шкільна Рада 13 серпня 1895 р.⁹⁹, певно, за протекцією Вахнянина й Барвінського). Схоже, колегія професорів філософського факультету зумисне зволікала з розглядом габілітації Студинського (як і з перенесенням veniae docendi Колесси з Чернівецького університету до Львівського), щоб дочекатися міністерського затвердження Франка, і визначилася щодо Колесси лише після того, як прояснилася ситуація з Франком, а щодо Студинського – після того, як випробувала на доцентській посаді Колессу.

 

У листі до Грінченка від 17 грудня 1895 р. з Москви Кримський з тривогою повідомляв, що до Львова приїздив філолог-шовініст Олексій Соболевський, завідувач кафедри російської мови та словесности Санкт-Петербурзького університету, «балакав з поляками-професорами, вдавав прихильника “галицької” літератури» і старався, щоб вакантну кафедру посів хтось із його учнів. Кримський обурено зауважив:

 

«Коли б це сталося, то це було б таке велике нещастя для всіх нас, що мене вже й тепер жах бере. Соболевщина навіть уві Львові! – аж кулаки стискаються. Єдиний для мене спосіб боротьби – надрукувати якнайшвидше те все, що в мене є написаного, а заразом – поодбувати всі екзамени так добре, щоб мене неодмінно зоставили при у[ніверсите]ті. Звісно, найкраще було б для цієї мети не здавати екзаменів у цім марті, але аж у 1897-м році, в маї. Але ж тим часом у Львові, за такий довгий час, напевне, когось затвердять: або соболівщика якогось, або Студ[инського], або Колессу»¹⁰⁰.

 

Кримський мав на увазі, очевидно, затвердження на посаді професора.

 

Як видно з листа Кримського від 19 січня 1896 р. (з Москви) до Грінченка, Ол. Барвінський одписав йому, проте, не відраджуючи від спроби працевлаштуватися у Львівському університеті, окреслив досить складний шлях до цього:

 

«<...> мені ж не бути уві Львові. Барвінський написав мені, що мене  н е  можна переперти на русько-укр[аїнську] кафедру так, як Грушевського (себто не можна, щоб я обороняв дисертацію в Росії), а треба, каже, щоб я поїхав до Відня, габілітувався там, потім приїхав до Львова приват-доцентом і конкурував з Колессою, а там, каже, побачимо, кого з вас затвердять на професурі. На такі авантюри я піти не можу, бо достоїнство не позволяє. А втім, у мене й грошей немає на подорож до Відня, на життя там, на життя уві Львові (може,  с к і л ь к и с ь  років) і т. ін., — значся, хоч би й хтів так зробити, як каже Барвінський, то не міг би. Це ж діло тисячами пахне, а де їх узяти?»¹⁰¹

 

Навряд щоб О. Барвінський був зацікавлений, аби кафедру обійняв Кримський. Тому й не заохочував його, а лише ввічливо пояснив йому ситуацію, і то так, що відбив охоту в нього докладати зусиль для переїзду до Львова. 28 січня 1896 р. Кримський повідомляв Франка про свою відмову од професури у Львівському університеті:

 

«До речі: про тую професуру. Я одмовився далі кандидувати. Бо Барв[інський] написав, що не в Москві, але в Відні я мав би габілітуватися, щоб потім  п е р е н е с т и с ь  із Відня до Львова. Якби я згодився на такий план, то зв’язав би себе й з руками, й з ногами. Опроче, мені зовсім не до вподоби  д о б и в а т и с ь  кафедри»¹⁰².

 

В енциклопедичній статті Омеляна Пріцака зазначено, що Кримський «відмовився од пропозиції очолити каф[едру] руської філології у Львів[ському] ун[іверсите]ті <…>»¹⁰³), – так, начебто йому її давали. Насправді Кримський відмовився конкурувати за кафедру через брак коштів, складний шлях до професури у Львівському університеті та примарність сподівань на те, щоб її здобути.

 

На той час іще тільки студент-славіст, А. Кримський не мав жодних шансів посісти кафедру після Ом. Огоновського. Кандидатура Кримського, яку ініціювали наддніпрянські українці (О. Кониський, Б. Грінченко та ін.), котрі не мали реального впливу на ситуацію із львівською кафедрою, не могла бути прийнятна ні для намісника Бадені, ні для греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича, ні для професури Львівського університету, ні для галицьких народовців, які мали своїх кандидатів. Тому, може, й вигадали йому такий складний шлях до університетської професури у Львові – через габілітацію у Відні. Удруге в ту саму ріку (вслід за М. Грушевським) увійти не вдалося.

 

***

 

Усіх кандидатів на вакантну кафедру української філології Львівського університету від листопада 1894 р. до початку 1895 р. можна поділити на 1) основних, себто реальних, і 2) другорядних, або ситуативних. До перших належали ті, що мали певні підстави й шанси стати доцентом університету і несхитно йшли до кінця в конкуруванні за посаду (Франко, Колесса, Студинський). До них близький Коцовський, якого Ол. Барвінський вважав за цілком гідну й реальну кандидатуру, а Франко — за «дуже небезпечного» конкурента (лист до Кримського від 5 лютого 1896 р.) [т. 50, с. 72], але про участь якого у виборчих перегонах не маємо наразі документальних відомостей. Друга, вдвічі більша, група складалася із принагідних, потенційних чи просто бажаних для когось кандидатів, які випливали певного часу, могли претендувати за відповідних умов і кандидатури яких часто висували не вони самі, а інші впливові діячі, тому більшість таких кандидатів відмовлялися од змагання за кафедру (Третяк, Верхратський, Павло Житецький, Дашкевич, Смаль-Стоцький, Лучаківський, Дикарів, Кримський; навіть петербурзький шовініст Соболевський, мабуть, за підтримки галицьких москвофілів, пробував просунути на львівську кафедру свого вихованця). З усіх цих кандидатів (за виїмком хіба що авторитетних учених Житецького і Дашкевича, які, втім, зрезиґнували з пропозиції Ол. Барвінського) найбільше підстав обійняти посаду приват-доцента, а згодом – професора кафедри української філології Львівського університету мав за своїм тодішнім науковим доробком і знанням українського письменства та фольклору Франко, хоча Смаль-Стоцький, Колесса, Студинський і Кримський також більшою чи меншою мірою володіли філологічним, педагогічним та організаторським талантами, що й виявили згодом на університетських посадах.

 

____________________________

¹ [Грушевський М.] Листи з-над Полтви : Лист третій (в справі укр.-руського університету у Львові) / Observator // ЛНВ. 1899. Т. 8. Кн. 11. С. 106–107.

² Див. публікацію документа про апробацію, іспити та промоцію: Wytrzens Güntner. Ivan Franko als Student und Doktor der Wiener Universität // Wytrzens Güntner. Slawische Literaturen – Österreichische Literatur(en). Bern : Peter Lang AG, 2009. S. 225–226.

³ Doktorat filozofii... // Kurjer Lwowski. 1893. № 181. 2.VII. S. 3.

⁴ Львівська національна наукова бібліотека імені В. Стефаника. Ф. 29 . Спр. 724. П. 168. Арк. 1а–1. Також див. наближену до сучасної літературної мови публікацію заяви: Мороз М. Документи, зв’язані з габілітацією Івана Франка у Львівському університеті в 1894–1895 роках // Іван Франко : Статті і матеріали. Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1962. Збірник дев’ятий. С. 144.

⁵ Публікація: Горак Яким. В справі габілітації Івана Франка // Дзвін. 1998. № 8/9. С. 149.

⁶ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 3. Од. зб. 4440.

⁷ Верхратский І. Горбатого і могила не справить // Руслан. 1912. № 276. 8.ХІІ/25.ХІ. С. 4.

⁸ Там само. С. 3–4.

⁹ Там само. С. 4.

¹⁰ «Так прозивали в приятельських кружках тодішнього намісника Галичини ґрафа Казимира Бадені» (Прим. Франка до публікації листа: Франко І. Причинок до істориї моєї габілїтациї / Д-р Іван Франко // Дїло. 1912. № 268. 28/15.XI. С. 5). Мікадо – титул японського імператора.

¹¹ «Отче Митрополите! Франко старається про кафедру. Чи Ви вже не маєте інших кандидатів?» (польс.) [переклад: т. 39, с. 626].

¹² «А чи Ви, Ексцеленціє, думаєте піддержувати його?» (польс.) [переклад: т. 39, с. 626].

¹³ «Хай Бог боронить. Я саме хотів порозумітися з Отцем Митрополитом щодо кандидата. Довідайтеся, Отче Митрополите, котрий кандидат має відповідні наукові праці і всякі інші умови, і прошу подати мені, а я уживу мого впливу, щоб пересадити його. А щодо Франка, то я не допущу його за жодної умови» (польс.) [т. 39, с. 626; переклад скориговано].

¹⁴ Прізвище, позначене в листі ініціалом, розкрив Франко (Дїло. 1912. № 268. 28/15.XI. С. 5). Леон (Лев) Туркевич (світське ім’я: Лев Софронович Туркевич; *1846–†1920) – греко-католицький священик. Від 1890 р. обіймав
у Львові посади крилошанина, радника й референта митрополичої консисторії, декана Львівського деканату. До 1895 р. – парох Свято-Юрської архикатедральної парохії. У 1894–1903 рр. – ректор Львівської духовної семінарії (Колб Наталія. «З Богом за Церкву і вітчизну»: греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині у 90-х роках ХІХ століття. Жовква : Місіонер, 2015. С. 282).

¹⁵ Прізвище розкрив Франко (Дїло. 1912. № 268. 28/15.XI. С. 5).

¹⁶ «(молодший Роман, бо старший Григорий був брунет)» (Прим. Франка: Там само). Роман Іванович Цеглинський (*1859–†1914) – український класичний філолог, учитель української Академічної гімназії у Львові (від 1887 р.), учитель грецької мови і управитель української гімназії в Тернополі (від 1913 р.). Мав почесне звання «Радник митрополичої консисторії». Шкільний радник. Брат українського педагога й письменника Григорія Цеглинського (*1853–†1912).

¹⁷ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Ф. 3. Од. зб. 4440.

¹⁸ Див. повідомлення: П. Константинъ Лучаковскій… // Дѣло. 1893. № 157. 16/28.VII. С. 1.

¹⁹ Лукіянович Д. «Політично ненадійний» // Спогади про Івана Франка / упоряд. Михайло Гнатюк; [вступ. стаття і прим. М. Гнатюка]. Вид. 2-ге, доп., переробл. Львів : Каменяр, 2011. С. 452.

²⁰ Там само. С. 451.

²¹ Лукіянович Д. «Політично ненадійний» // Іван Франко у спогадах сучасників / [упорядкували О. І. Дей та Н. П. Корнієнко]. Львів : Книжково-журнальне вид-во, 1956. С. 246. Про упорядницю Н. Корнієнко (1921–2007), мовознавицю і франкознавицю, яка в тих роках працювала викладачем (1946–1949), старшим викладачем (1949–1956) і доцентом (1956–1960) кафедри української мови Львівського державного педагогічного інституту, див.: Корнієнко Наталія Павлівна // Семенюк Г., Александрова Г., Сахно Б., Кошарська М. Некрополь філологів – викладачів Київського Свято-Володимирового та Шевченкового університету : біогр. довідник. Київ : Логос, 2018. С. 120, 121.

²² Іван Франко у спогадах сучасників. 1956. С. 574.

²³ Спогади про Івана Франка / [упорядкув., вступна ст., прим. О. І. Дея]. Київ : Дніпро, 1981. С. 393.

²⁴ Спогади про Івана Франка. 2011. С. 451.

²⁵ У власноруч написаних свідченнях у протоколі допиту від 16 січня 1919 р., що його провадив слідчий УНР, А. Ржепецький зазначив: «Освіту одержав середню» (Андрієвська Л. Деякі джерела до останнього періоду життя і діяльності А. К. Ржепецького, міністра фінансів Української Держави // Пам’ятки : археогр. щорічник. Київ, 2006. Т. 6. С. 123).

²⁶ У друці листа Барвінського цю примітку подано за підписом: Ред[акція] Русл[ана] (З переписки між д-ром Теофилем Окуневским а послом Олександром Барвіньским : Лист Олександра Барвіньского до д-ра Теофиля Окуневского в Городенцї // Руслан. 1906. № 32. 10/23.ІІ. С. 2). У списку листа підпис закреслено (Барвіньский Ол. Спомини з мого життя // ІЛ. Ф. 135. Од. зб. 26. Арк. 659 зв.).

²⁷ Возняк М. Недопущення Івана Франка до доцентури у Львівському університеті // Іван Франко : Статті і матеріали. Львів, 1948. Збірник 1. С. 60.

²⁸ Ол. Кониський і перші томи «Записок». (З додатком його листів до Митр. Дикарева) / Подав М. Возняк // ЗНТШ. 1929. Т. 150. С. 378.

²⁹ Кониський О. Я. До життєпису М. О. Дикарева // ЛНВ. 1900. Т. 12. Кн. 10. С. 16.

³⁰ Там само. С. 18.

³¹ Ол. Кониський і перші томи «Записок». (З додатком його листів до Митр. Дикарева) / Подав М. Возняк. С. 383.

³² Цит. за: Ол. Кониський і перші томи «Записок». (З додатком його листів до Митр. Дикарева) / Подав М. Возняк. С. 348.

³³ Студинський К. На студіях у Києві 1894/1895 року // Єдлінська У. Кирило Студинський. 1868–1941 : життєписно-бібліогр. нарис. Львів, 2006. С. 253; Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 13; Пахолків Святослав. Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації / З нім. переклала Христина Николин. Львів : ЛА «Піраміда», 2014. С. 268.

³⁴ Студинський К. На студіях у Києві 1894/1895 року. С. 253.

³⁵ Там само. Майже весь перший рік (від жовтня 1887-го до 1 квітня 1888 р.) навчався екстерном. Див.: Студинський К. В духовній семінарії у Львові (1887–1889) : [частини 1–6] / Підготував Ігор Чорновол [Електронний ресурс] // RISU : Релігійно-інформ. служба України. URL: https://risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions /62257/; /62321/; /62384/; /62472/; /62570/; /62634/ (розміщено 22.01–24.02.2016).

³⁶ Їхніми батьками були рідні брати: Теофіля (*31.07.1853–†15.10.1901) – Михайло Сембратович (*1814–†1884), а Сильвестра (*3.09.1836–†4.08.1898) – Антоній Сембратович (*1807–†1848) (5.2. Linia : Pielgrzymka k. Jasła [Електронний ресурс] // Myszkowscy h. Jastrzębiec. URL: http://myszkowscy.pl/r52.html. Відвідано 15.07.2018).

³⁷ «З признанєм для ректора о. д-ра Т. Сембратовича треба піднести, що питомці дістають позволенє пійти від часу до часу на представленя театральні і концерти, що немало причиняєсь до ублагородненя молодих душ і пізнаня світа» ([Студиньский К.] Вѣденьска духовна семинарія / Зорянъ // Дѣло. 1891. № 160. 18/30.VII. С. 1–2). Зорян – псевдонім К. Студинського.

³⁸ [Студиньский К.] Товарискû сходины «Громады» у Вѣдни… / К. Люнинъ // Дѣло. 1892. № 243. 28.Х/9.ХІ. С. 2. К. Люнин – псевдонім К. Студинського. Перед сходинами 14 травня 1893 р., на яких Студинський нагадав членам «Громади» й гостям, що наступного «дня припадає 45-та річниця знесеня панщини», і закликав «всіми силами трудитись для добра Руси-України», відбулося засідання «виділу [тут: управи. – Є. Н.] під проводом о. д-ра  Т. Сембратовича», у зв’язку з чим Студинський відзначив, що «виділ сповняє свою роботу в веденю товариства дуже совістно, тож за се належиться єму повне узнанє». Студинський також інформував, що «вже розпочались» підготування «до вечерка Шевченка, аранжованого “Громадою”» ([Студиньский К.] Зъ Вѣдня. (Сходины “Громады”. – Загальнû зборы “Сѣчи”. – Чехизація у Вѣдни) / К. Люнинъ // Дѣло. 1893. № 102. 10/22.V. С. 2).

³⁹ [Студиньский К.] Зъ Вѣдня пишуть намъ… / К. Люнинъ // Дѣло. 1893. № 104. 12/24.V. С. 3.

⁴⁰ Студинський К. На студіях у Києві 1894/1895 року. С. 253.

⁴¹ Там само. С. 253–257.

⁴² Там само. С. 258, 266.

⁴³ З Товариства ім. Шевченка у Львові // Буковина. 1895. № 37. 13/25.V. С. 3. Це повідомлення передрукувала львівська газета: Д-ръ Кирило Студиньскій... // Дѣло. 1895. № 106. 15/27.V. С. 3.

⁴⁴ Горак Я. В справі габілітації Івана Франка. С. 149.

⁴⁵ «Руска граматика» (Львів, 1893) Степана Смаль-Стоцького і Теодора Ґартнера. У 1885–1894 рр. Смаль-Стоцький був автором також кількох мовознавчих статей і чотирьох рецензій та ще близько десятка науково-популярних і публіцистичних статей у «Ділі», «Зорі», «Буковині» та «Правді» (Бібліографія праць Ст. О. Смаль-Стоцького // Записки Історично-Філологічного Відділу Української Академії Наук. Київ, 1919. Кн. 1. С. LXXVII). – Є. Н.

⁴⁶ Горак Я. В справі габілітації Івана Франка. С. 149.

⁴⁷ Студинський К. Лїрники. Студия / Кирила Студинського // Зоря. 1894. № 11. 1/13.VI; № 12. 15/27.VI; Словарець // Там само. № 14–19. 15/27.I–1/13.X; також відбитка: Його ж. Лїрники. Студия / Кирила Студинського. У Львові : Виданє Василя Лукича ; Накладом Редакциї «Зорі», 1894. 56 с.

⁴⁸ Його ж. Пересторога. Лїтературно-історична студия / Дра Кирила Студинського // Правда. 1894. Т. 23. Вип. 68 : за місяць жовтень. С. 670–687; Вип. 69 : за місяць падолист. С. 725–734.

⁴⁹ Його ж. Дѣдôвска (жебрацка) мова / Кость Викторинъ // Зоря. 1886. № 13/14. 8/20.VII. С. 237–238; Словарець дѣдôвскои мовы // Там само. С. 238–239. Із двома примітками публікатора І. Франка: Там само. С. 237 (підпис: И. Ф.).

⁵⁰ [Студиньский К.]. Вѣденьска духовна семинарія / Зорянъ // Дѣло. 1891. № 163. 22.VII/3.VIII. С. 2.

⁵¹ Студинський К. Як я став учеником Івана Франка. С. 89–90.

⁵² Горак Я. В справі габілітації Івана Франка. С. 149.

⁵³ «Новий курс» – продовження «новоерівської» політики Ол. Барвінського у 1895–1897 рр. – Є. Н.

⁵⁴ Франко І. Як я став «казенним радікалом». (Замісць політичноі хроніки) / Іван Франко // Житє і Слово. 1896. Т. 5. Кн. 6.  С. 496–497.

⁵⁵ У листі до Драгоманова від 14 січня 1893 р. Франко відрекомендував йому О. Колессу як галицького «студента, радикала» [т. 49, с. 376].

⁵⁶ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. (1876–1895) / Зладив М. Павлик. Видав Др. Лев Когут. Чернівці, 1911. Т. 8 : (1894–1895). С. 196.

⁵⁷ Радикальне народне віче, за участю переважно селян, а також української та польської радикальної молоді й робітників, скликане політичним товариством «Народна Воля» та «комітетом із селян ріжних повітів Галичини», було приурочене до відзначення 30-річчя «першого літературно-наукового виступу» Драгоманова. Обидва заходи відбулися одного й того самого дня – 16 грудня 1894 р. у великій залі львівської ратуші (Юбилей 30-літньої праці Михайла Петровича Драгоманова // Михайло Петрович Драгоманов. 1841–1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів / Зладив і видав М. Павлик ; Коштом Українців. Львів, 1896. С. 1–2).

⁵⁸ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. 8. С. 196–197.

⁵⁹ Погребенник Ф. «Шалійте, шалійте, скажені кати!» // Погребенник Ф. Наша дума, наша пісня : Нариси-дослідження. Київ : Муз. Україна, 1991. С. 58–71.

⁶⁰ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. 8. С. 197.

⁶¹ Там само.

⁶² Лукіянович Д. «Політично ненадійний» // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 455.

⁶³ Там само. С. 451–452.

⁶⁴ «Дві малознані поезиї Т. Шевченка. Дещо про вірші “До сестри” і “Хустина”» (Зоря. 1892. № 14, 15), «Україньскі народні пісні в поезиях Богд[ана] Залєського» (ЗНТШ. 1892. [Т. 1]; відбитка: Львів, 1892), «Юрій Коссован (Осип, Домінік, Ігор Гординський де Федькович). Проба критичного розбору автобіографічних його повістей та його житєписи» (Зоря. 1893. № 1, 2, 6–9, 12–15, 17–20; відбитка: Львів, 1893), «Шевченко і Міцкевич. Про значінє впливу Міцкевича в розвою поетичної творчости та в ґенезі поодиноких поем Шевченка. Порівнуюча студия» (ЗНТШ. 1894. Т. 3; відбитка: Львів, 1894). Ці публікації, як і раніші три виступи О. Колесси про вплив Міцкевича на Шевченкову поезію на засіданні слов’янського гуртка (1890), Франко в 1890–1894 рр. оцінював загалом схвально, хоч і з зауваженнями: «Kółko słowiańskie» [«Слов’янський гурток»] (Kurjer Lwowski. 1890. № 31. 31.І; № 41. 10.ІІ; № 47. 16.ІІ) [т. 28, с. 53–55]; «Наше літературне життя в 1892 році (Листи до редактора “Зорі”)» (Зоря. 1893. № 1, 2) [т. 29, с. 21]; рецензія на дослідження «Юрій Коссован» (Житє і Слово. 1894. Т. 1. Кн. 1) [т. 29, с. 177–178].

⁶⁵ Лукіянович Д. «Політично ненадійний» // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 455.

⁶⁶ П[ан] Володимиръ Коцовскій... // Дѣло. 1895. № 51. 4/16.ІІІ. С. 2.

⁶⁷ [Левицький В.] Хронїка / Василь Лукич // Зоря. 1895. № 6. 15/27.III. С. 120.

⁶⁸ П[ан] Володимиръ Коцовскій... // Дѣло. 1895. № 51. 4/16.ІІІ. С. 2.

⁶⁹ Копач Іван. Омелян Партицкий : Некрольоґ // ЗНТШ. 1895. Т. 5. Кн. 1. С. 5–10 (розділ «Miscellanea»).

⁷⁰ Барвіньский Ол. Спомини з мого життя // ІЛ. Ф. 135. Од. зб. 26. ad p[age] 643. Дружина (друга) Ол. Барвінського – Евгенія (*1854–†1913), з дому Любович, українська піаністка, хоровий диригент, громадська діячка.

⁷¹ Зачуваємо, що выклады рускои літературы въ львôскôмъ універсітетѣ... // Дѣло. 1895. № 51. 4/16.ІІІ. С. 2.

⁷² З протоколу: Іван Франко : Документи і матеріали. 1856–1965. Київ : Наук. думка, 1966. С. 184. № 173.

⁷³ Там само. С. 185, 186. № 174.

⁷⁴ З протоколу: Там само. С. 186. № 175.

⁷⁵ Протокол: Там само. С. 187. № 176.

⁷⁶ Мороз М. Документи, зв’язані з габілітацією Івана Франка у Львівському університеті в 1894–1895 роках. С. 162.

⁷⁷ Др. Олександер Колесса… // Буковина. 1895. № 19. 11/23.IV. С. 3.

⁷⁸ Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Т. 8. С. 223.

⁷⁹ Лукіянович Д. «Політично ненадійний» // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 450.

⁸⁰ Там само. С. 455.

⁸¹ З унїверситету // Буковина. 1895. № 37. 13/25.V. С. 3. Цю новину повторило львівське «Діло» (Д-ръ Олександеръ Колесса... // Дѣло. 1895. № 106. 15/27.V. С. 3).

⁸² Пахолків С. Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині... С. 266–267.

⁸³ Ол. Кониський і перші томи «Записок». (З додатком його листів до Митр. Дикарева) / Подав М. Возняк. С. 384.

⁸⁴ Див.: Radyszewśkyj R. Iwan Franko w polskiej prasie: literatura i kultura // Fran-ko I. Szkice o literaturze : Kultura, Literaturoznawstwo, Publicystyka / [pod redakcją Jana Matkowskiego i Ihora Rozłuckiego]. Warszawa ; Drohobycz, 2016. S. 5–19.

⁸⁵ Іван Франко : Документи і матеріали. С. 170–171. № 157.

⁸⁶ Іван Франко : Документи і матеріали. С. 189. № 179.

⁸⁷ Там само. С. 189–190. № 179.

⁸⁸ Там само. С. 190.

⁸⁹ Там само. С. 191. № 180.

⁹⁰ Мінїстерство... // Буковина. 1895. № 72. 13/25.VII. С. 3.

⁹¹ Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Ф. 29. Спр. 724. П. 168. Арк. 38–39 зв.; Мороз М. Документи, зв’язані з габілітацією Івана Франка у Львівському університеті в 1894–1895 роках. С. 162–163.

⁹² Каспрович Я. Спогади про Франка // Спогади про Івана Франка. 2011. С. 344–345.

⁹³ Sejm galicyjski // Kurjer Lwowski. 1895. № 360. 29.ХІІ. S. 1.

⁹⁴ Іменованє // Буковина. 1895. № 91. 15/27.VIII. С. 3.

⁹⁵ Приватнû доценты // Дѣло. 1895. № 202. 9/21.ІХ. С. 3. Наступного дня цю новину поширила «Буковина»: «Др. Олександер Колесса одержав від міністерства просьвіти позволенє не в Чернівцях, але у Львові викладати про руску мову і літературу» (Др. Олександер Колесса... // Буковина. 1895. № 105 і 106. 10/22.ІХ. С. 5).

⁹⁶ Кримський А. Твори : в 5 т. Київ : Наук. думка, 1973. Т. 5. Кн. 1. С. 177.

⁹⁷ Ол. Кониський і перші томи «Записок». (З додатком його листів до Митр. Дикарева) / Подав М. Возняк. С. 386.

⁹⁸ Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 16–17.

⁹⁹ Там само. С. 18.

¹⁰⁰ Кримський А. Твори : в 5 т. Т. 5. Кн. 1. С. 219.

¹⁰¹ Там само. С. 229.

¹⁰² Там само. С. 232.

¹⁰³ Пріцак О. Й. Кримський Агатангел Юхимович // Енциклопедія сучасної України. Київ : ТОВ «НВП Поліграфсервіс», 2014. Т. 15 : Кот–Куз. С. 441.

 

 

09.10.2018