До 170-річчя заснування кафедри української словесности
У листопаді 1899 р., через чотири роки після невдалої спроби, окрему кафедру на філософському факультеті Львівського університету обійняв Кирило Студинський. Шлях до цього йому відкрила габілітація у Ягеллонському університеті в Кракові за сприяння професора української мови та літератури Юзефа Третяка. З його листа до Студинського від 7 травня 1896 р. видно, що останній спочатку сподівався на суплентуру в Чернівецькому університеті, починаючи від зимового семестру 1896 р.:
«Тішуся з того, що мені Шановний Пан доносить, зокрема про види на заступництво в Чернівцях вже в наступному семестрі, і, наскільки то буде від мене залежати, буду старатися, щоб Ваша габілітація відбулася ще в червні. Звичайно, що в тутешньому університеті і габілітацію, і відчит габілітаційний належало б подати польською мовою. Тему до габілітаційного відчиту про Метлинського вважаю дуже відповідною, але її треба так скоротити, щоб не зайняла більше ніж три чверті години. При тому мушу нагадати Шановному Пану, що це повинен бути виклад, а не відчит з рукопису, хоч, звичайно, рукопис можна мати перед собою і до нього заглядати»¹.
Відтак колегія професорів філософського факультету Ягеллонського університету на засіданні 10 липня 1896 р. допустила Студинського до дальших студій для габілітації з історії української літератури². 27 жовтня 1896 р. він склав у цьому університеті габілітаційний колоквіум, а 30 жовтня з успіхом прочитав габілітаційну лекцію на тему: «Характеристика і ґенеза поезій Амвросія Метлинського», на підставі чого колегія професорів філософського факультету признала йому veniam legendi на «доцента рускої мови і літератури»³. 13 січня 1897 р. Студинський отримав підтвердження габілітації з Міністерства віровизнань і освіти у Відні й уже від 6 лютого працював приватним доцентом університету в Кракові, читаючи лекції з української мови та літератури⁴.
У рамках домовлености між народовцями та австрійсько-польською владою у Галичині ще на самому початку політики «нової ери», а властиво, між Олександром Барвінським і намісником Казімежем Бадені 24 листопада 1890 р., у Львівському університеті від зимового семестру 1899 р. було відкрито другу кафедру української філології, притому спеціально для Студинського⁵. А. Вахнянин використав цю домовленість для лобіювання кафедри під зятя.
Щоправда, не обійшлося без поважного спротиву університетської професури, притому не лише польської. До того ж, домагання другої української кафедри відбувалося в умовах політичної боротьби вже між самими народовцями – «романчукістами» та «барвінщуками».
У статті, опублікованій без підпису в «Руслані» 26 листопада 1898 р., сам Студинський так пояснював позицію свою та своїх патронів щодо заснування нової кафедри. Ще митрополит Сильвестер Сембратович кілька років тому звернувся до богословського факультету Львівського університету з пропозицією, щоби навчання церковнослов’янської мови перенести з духовної семінарії в університет. Професори факультету прихильно поставилися до ініціативи митрополита, проте відповіли відмовою, причину якої пояснили йому приватно: місце вчителя мав зайняти чоловік, який не має поваги у питомців, навпаки – є «предметом їх посміховиска»⁶.
Майже через рік Анатоль Вахнянин у своєму поясненні, надрукованому 16 листопада 1899 р. (у відповідь на статтю М. Грушевського), уточнив, що львівський Митрополичий Ординаріят звертався до богословського факультету із запитом про перенесення навчання церковнослов’янської мови чотири року тому (тобто восени 1895 р.), на що факультет заявив, що найближчим часом передбачається реорганізація богословських студій у Львівському університеті, тому наразі пропозиція Ординаріяту не може бути прийнята⁷. Звідси випливає, що Вахнянин і Студинський, зазнавши невдачі в листопаді 1895 р. з кафедрою української філології на філософському факультеті Львівського університету, спробували тоді за підтримки митрополита Сильвестра утворити кафедру церковнослов’янської мови на богословському факультеті, яку мав обійняти Студинський. Однак тоді цього зробити не вдалося.
Відтак у січні 1898 р. сам Ватрослав Яґич, професор славістики Віденського університету й радник двору, письмово запропонував Міністерству віровизнань і освіти поділити кафедру української мови та літератури у Львівському університеті на дві: нової літератури і старої з особливою увагою до церковнослов’янської мови та церковного письменства. Кандидатом на першу кафедру Яґич запропонував Олександра Колессу, який тоді вже працював приватним доцентом української («руської») мови та літератури філософського факультету Львівського університету і водночас заміщав професора цих предметів, а на другу – К. Студинського, чиї наукові праці, присвячені полемічному письменству, здобули прихильну оцінку Александра Брюкнера. Тим часом міністр освіти Лятур⁸ перед своєю відставкою «іменував» Колессу надзвичайним професором чинної кафедри української філології, а подання Яґича опинилося в руках нового міністра Біляндта-Райдта⁹. Цікаво, що ще 28 червня 1893 р. Іван Франко з Відня повідомляв дружину, що «Ягич не має тут ніякого права представляти» його «куди-небудь: право таке має тільки сенат <…> університету», а щойно тоді «міністр може запитати Ягича о його думку» [т. 49, с. 410]. Проте, як бачимо, в січні 1898 р. Яґич, випереджаючи рішення сенату, зробив персональне подання на Студинського. Хоча воно не мало вирішального значення, усе-таки формувало позитивну думку про Студинського в міністерстві та сприяло його призначенню на омріяну посаду. Видно, що Яґич прихильніше поставився до Студинського, ніж до Франка, зважаючи, певно, на думку Брюкнера, та й, можливо, не без впливу, прямого чи опосередкованого, посла Вахнянина.
Кардинал Сембратович, дізнавшись про пропозицію Яґича, велів українським послам запитати нового міністра, чи він готовий заснувати нову кафедру. Коли міністр заявив, що на жадання кардинала готовий це зробити, Сильвестер Сембратович у квітні 1898 р. вніс до Міністерства віровизнань і освіти прохання, у якому зазначив, що «клир руский не знає ні церковнослав’яньскої мови, ні літератури, що дотеперішний спосіб викладів церковнослав’яньскої мови в семинариї не відповідає своїй ціли, що через брак відповідного образованя клир не в силі сповняти, як належиться, свого високого післанництва»¹⁰. На підставі цього прохання міністр у червні (за відомостями Вахнянина; за інформацією Студинського – 20 квітня) звернувся із запитом до львівського намісництва, яке, своєю чергою, надіслало запит до сенату Львівського університету, а сенат запитав думку богословського та філософського факультетів. Богословський факультет на засіданні першої половини липня висловився за потребу такої кафедри одноголосно, проте з застереженням, що між священиками немає належно освіченого викладача, тому кафедру доцільно утворити на філософському факультеті. Одначе з філософського факультету щойно, як зазначив Вахнянин, «під кінець минулого року» (очевидно, в листопаді 1898 р., до появи статті Студинського в «Руслані» за 26 листопада 1898 р.) надійшла негативна відповідь, оскільки заснуванню нової української філологічної кафедри рішуче супротивився О. Колесса¹¹.
У запереченні потреби нової української кафедри на філософському факультеті Львівського університету Студинський убачав вияв польського шовінізму, а також упереджений політичний підхід українського професора О. Колесси і «теперішного редактора» народовського часопису «Діло» В’ячеслава Будзиновського¹², які «готові уходити за патентованих патріотів, бо хоть зі шкодою для рускої справи, а все-таки “доїхали” послам “новокурсникам” і їх “новокурсному” кандидатови» (йшлося про угодовську політику «нового курсу» Барвінського та Вахнянина, яким протидіяли тодішні члени РУРП Франко і Будзиновський, народовці Романчук і Белей, заангажований у політику Грушевський – усі вони невдовзі, 26 грудня 1899 р., утворили УНДП¹³, до якої приєднався колишній радикал Колесса). Натомість Студинський доводив, що нова кафедра потрібна не лише для навчання галицькоукраїнського греко-католицького кліру церковнослов’янської мови, а й для прищеплення українським студентам
«фундаментального знаня істориї своєї, специяльно уніятскої, церкви, знаня тих обставин, в яких она розвивалася, свідомости, чим причинилася уніятска церква для духового відродженя Руси, не говорячи вже про літературу, що розвивалася коло уніятскої церкви в борбі з різними противниками».
Звернувши увагу на те, що О. Колесса вже три роки обіймає кафедру української словесности як доцент і професор, Студинський запитував: «Де ж результати сеї праці?» За цей час Колесса не наблизив до себе, «бо й не міг», жодного талановитого студента світського чи духовного¹⁴.
Народовська газета «Діло», яка перебувала під контролем Юліяна Романчука й вела полеміку зі своїми політичними опонентами із християнсько-суспільної газети «Руслан», зайняла в справі другої кафедри української словесности у Львівському університеті двозначну позицію, яка могла звести нанівець її утворення. У присвяченій цьому питанню анонімній статті «В справі нової рускої катедри», опублікованій 7 грудня 1898 р. (можливо, її автором був згаданий у статті Студинського В. Будзиновський), «Діло» полемізувало з «Русланом», іронізуючи, що той
«раз в раз доводить, що катедра церковнослав’яньскої мови і літератури є для нас найпильнійшою національною і культурною потребою та що єдиний спосібний до тої катедри кандидат є д-р Кирило Студиньскій».
Речники «Діла» твердили, що ніколи не казали: «не хочемо нової рускої катедри у Львівскім університеті, не хочемо д-ра Студиньского». На позір вони погоджувалися: «Нехай будуть чимскорійше і лєктори, і нова катедра, а д-р Студиньскій нехай здоров сяде на катедрі!» – а проте закидали йому родинну протекцію: «Тілько у него є одна хиба: він є зятем посла. Нехай би він без помочи того посла заняв якнайвисше становище – ми були би тому дуже раді». Водночас наступним міркуванням вони нівелювали попереднє: «Але, з другої сторони, мусіли би зганити [висловити незадоволення. – Є. Н.], коли би він лише завдяки заходам тестя-посла став простим собі учителем ґімназіяльним; бо знаємо, що такій “здобуток” пана посла відоб’єся на нашій шкірі». Такі хитромудрі міркування ставили під загрозу утворення нової української кафедри. Водночас «Діло» вимагало від «рускіх послів-угодовців» дбання про «богато-богато инших далеко пильнійших річей», а передусім – протидіяти полонізації шкільної освіти й постаратися, «щоби шкільні книжки не то польські, а навіть і рускі були вільні від польського шовінізму». Проте домагання утворити ще одну українську кафедру не перекреслювало доцільности й можливости боротьби загалом за національно-культурні права галицьких українців – навпаки, було кроком у цьому напрямі.
Для ясности ситуації «Діло» по-своєму з’ясовувало історію питання про другу українську філологічну кафедру у Львівському університеті. Думка заснувати тут кафедру церковнослов’янської мови виникла давно в семінарських колах, але «опісля притихла». Відтак енергійно опікуватися цією справою схилив кардинала Сильвестра Сембратовича Вахнянин, який хотів забезпечити Студинському бодай цю кафедру, якби не вдалося здобути кафедри «руської» мови та літератури (що, врешті, й сталося). Тож завдяки політичним домовленостям між Барвінським, Вахнянином, польськими політиками та австрійським графом Туном¹⁵ Міністерство віровизнань і освіти ініціювало утворення другої української кафедри у Львівському університеті, надіславши туди запит про доцільність кафедри церковнослов’янської мови та церковної літератури для освіти греко-католицьких богословів. Теологічний факультет висловився за потребу такої кафедри, та позаяк наразі не було відповідного кандидата-священика, справу передали на філософський факультет. Одначе там більшість професорів виставили свої резони проти такої кафедри, адже подібної не було в жодному університеті Європи, навіть у Російській імперії, де церковнослов’янська мова є мовою літургії. Зате по всіх університетах церковнослов’янська мова є навчальним предметом, поєднаним із вивченням як слов’янської порівняльної філології, так і окремих живих слов’янських мов. На філософському факультеті Львівського університету викладав церковнослов’янську мову професор слов’янської порівняльної філології д-р Антоній Каліна. Якщо заснувати ще одну філологічну кафедру, для церковнослов’янської мови, то хіба кафедру слов’янської порівняльної філології з українською мовою навчання – і за такою кафедрою, запевняло «Діло», голосували б усі професори-українці та ще дехто з поляків. Однак за таку кафедру Вахнянин не старався, бо не мав свого кандидата. З огляду на кваліфікацію його креатури (Студинського), передбачено, що нова кафедра мала бути призначена не лише для навчання церковнослов’янської мови, а й для викладання богословам церковної літератури. На думку професорів, цей додаток зробив би кафедру ще менш можливою на філософському факультеті, адже «церковну літературу міг би викладати лише священик, залежний від духовної власти; а на се не міг би пристати виділ фільозофічний з огляду на свободу науки». З цих мотивів більшість професорів філософського факультету висловилися проти такої кафедри на їхньому факультеті, але не виступили проти неї взагалі.
Згадуючи минулі вибори кандидата на кафедру української філології (1895 року) й висвітлюючи теперішні перипетії, «Діло» заявляло:
«<...> ані ми перешкодили Студиньскому засісти на катедрі рускої літератури у Львові, ані не перешкодимо єму здобути нову катедру, ані не підмавляли проф. д-ра Колессу, щоби голосував против потреби заснованя нової катедри <…>».
О. Колесса таки справді підтримав висновок референта-поляка і проголосував проти утворення другої української філологічної кафедри.
«Навіть проф. д-р Шараневич, сеньор Старопиґійского Інститута, звісний приклонник церковнослав’яньскої старини, хоч особисто прихильний д-рови Студиньскому, з причин чисто наукових голосував против заснованя такої катедри на виділі фільозофічнім», –
інформувало «Діло». Натомість Михайло Грушевський проголосував проти пропозиції референта, а отже за утворення кафедри. В підсумку «Діло», попри запевнення, що бажає, аби у Львівському університеті утворили другу українську кафедру для Студинського, погодилося з аргументами більшости професури філософського факультету про недоцільність утворення на ньому кафедри церковнослов’янської мови і зловтішно іронізувало, що «кафедра все ж таки не пропала, бо може бути заснована на виділі богословськім», який «признав єї потребу», «хиба “Русланови” і єго покровителям не так ходить о саму катедру “для успішного образованя руского духовеньства”, як о кандидата до тої катедри, котрому, може, не хочеся голити вуса та надягати реверенду» (рясу). Врешті «Діло» запитувало: «Чи не пильніші на фільозофічнім виділі рускі катедри висших наук, як, пр[иміром], природних?» До ще «пекучійших потреб» залічувало заснування української учительської семінарії, чоловічої чи жіночої¹⁶.
У дотепній гумористично-полемічній відповіді Грушевському Студинський (під псевдонімом Колька) слушно ставив питання про те, що він, попри протекцію тестя, має власні наукові заслуги, передусім публікації, котрі не залишилися непоміченими, та краківську габілітацію:
«Читаю в “Записках” [ЗНТШ. 1896. Т. 12. Кн. 4. – Є. Н.] рецензию на “Пересторогу” зятя Вахнянина. Рецензент проф. Грушевский підносить плодовитість авторску Студиньского. В иньшім томі “Записок” [ЗНТШ. 1898. Т. 21. Кн. 1. – Є. Н.] читаю справозданя Франка з праці Брікнера, в котрій висказані великі похвали для зятя Вахнянина. З оповісток в “Ділі” і “Руслані” читаю, що загабілітувався в Кракові. Ігі! Невже ж то всьо інтриґи єго тестя? Де кінчиться єго власна заслуга, а де починаєся протекция єго тестя?»¹⁷
На зауваження О. Колесси, що «нова руска катедра не потрібна», бо матиме «ціли практичні, а не наукові» (тобто навчання церковнослов’янської мови та ознайомлення з церковним письменством), Студинський резонно зазначив:
«<...> кожда катедра має на ціли передовсім практичне підготовленє молодіжи. О скілько катедра є науковою, то се <…> залежить від професора. Сли професор працює над собою, ділиться з молодіжию всіми найновішими дослідами в науці, горне ту молодіж до себе – катедра стає науковою»¹⁸.
Майже через рік підлив лою у вогонь М. Грушевський у статті, опублікованій під псевдонімом Observator у «Літературно-Науковому Вістнику», редагованому ним разом із Володимиром Гнатюком і Франком. Спрямовуючи вістря проти політичних супротивників (консерваторів-угодовців), він викривально й досить нетактовно зазначив, що «з політичних причин нарешті виник проєкт ще одної нової руської катедри» – «катедри старослов’янської мови, з особливим оглядом на староруську церковну літературу»:
«Хоч формальна ініциятива сього вийшла від львівського митрополітального ординарията, але в пресі і в суспільности зараз пояснено було правдиве значіннє сього факту: ся катедра призначалася для д-ра Студинського і мала бути платою за вірну службу його тестя, одного з проводирів правительственної купки русинів – пос[ла] Вахнянина. Такий мотив креовання нової катедри дав якнайліпшу зброю против неї всім противникам руських катедр, і на факультеті всіми майже голосами (окрім одного – руського) відкинено пропозицию міністерства, а мотивами при тім послужила дійсно досить дивна з наукового погляду специялізация тої проєктованої катедри»¹⁹.
Під тим одним голосом Грушевський мав на увазі свій голос, як видно з наведеної вище інформації «Діла» (на той час на філософському факультеті Львівського університету було три «руські», себто українські, професори: історики Шараневич і Грушевський та філолог Колесса²⁰; з них Колесса й тоді ще Шараневич голосували проти заснування другої української кафедри філології).
У відповідь міністерство, за словами Грушевського, «кілька місяців тому повідомило факультет, що має намір засновати або другу катедру руської мови й літератури з специяльною увагою до церковнослов’янщини, або катедру славістики з руською викладовою мовою». Факультет визнав кориснішою кафедру славістики, проте водночас – і «брак відповідного кандидата, хоч такого кандидата не тяжко було б знайти, як не в Галичині, то поза Галичиною, і оден з професорів-русинів вказував на це»²¹, – зауважив Грушевський, мавши на оці під «професором-русином» себе. З приводу цієї зауваги Вахнянин зазначив, що Грушевський обстоював потребу заснування кафедри порівняльної слов’янської філології та пропонував
«кандидатом лєктора Київського університету п. Радченка, ученика і одномишленника славного неґатора самостійности нашої мови проф. Фльориньского, а до того чоловіка, про котрого великі поваги наукові сказали: “eine unbekannte Grösse” [невідома величина (нім.). – Є. Н.]. Така кандидатура не могла бути навіть в міністерстві поважно трактована»²².
Історик-славіст і філолог Тимофій Флоринський (*1854–†1919), професор кафедри слов’янської філології (від 1888 р.), декан історично-філологічного факультету (1890–1905) Київського університету, мав недобру славу русофіла й українофоба («Наполягав на тому, що укр[аїнська] мова є говіркою рос[ійської]»²³). Його учень, філолог-славіст Костянтин Радченко (*1872–†1908) закінчив Київський університет 1894 р. та щойно 1898 р. захистив дисертацію на ступінь магістра слов’янської філології, працював викладачем російської мови та словесности в Київській жіночій гімназії (1896–1898), приват-доцентом Київського університету (1900–1901), де читав курси також російської мови та словесности. Відтак – екстраординарний (1901–1905) та ординарний професор (1906–1908), завідувач кафедри церковнослов’янської та російської мов і слов’янських наріч Ніжинського історично-філологічного інституту князя Безбородька. Досліджував історію болгарської та сербської літератур, апокрифи, релігійні рухи на Балканах. З його біограми²⁴ не видно, щоб він виявляв інтерес до української культури, мови та літератури.
Схоже, Грушевський не хотів мати за колегу поруч себе в університетському середовищі галичанина, який належав до супротивного політичного угруповання (як зауважив Студинський, в університеті «“Діло” бачити єго не хоче, хоть би навіть з того згляду, що він “новокурсник”»²⁵; а в політичному відношенні «Діло» солідаризувалося з Грушевським). Тому Грушевський і волів свого земляка Радченка, дарма що той не йшов у жодне порівняння зі Студинським щодо україністичних знань, а головне – щироукраїнських переконань.
Далі Грушевський у вже цитованій статті переповідав поголоски:
«Ми чули, що й міністерство теж зо свого боку прихилялось до засновання катедри славістики, але політичні впливи взяли гору, і в інтересах д-ра Студинського, що специялізувався в істориї руської літератури, сей плян мусів уступити; переказують і иньшу причину – напустити русина на русина: всадити на карк д-ру Колессі д-ра Студинського»²⁶.
Змирившися з тим, що «іменованнє д-ра Студинського надзвичайним професором руської мови й літератури уважається річею певною й чекається з дня на день», Грушевський скептично поставився до перспектив нової кафедри, відкритої під Студинського:
«Розуміється, при тім користь від сеї нової катедри була б мінімальна: двох системізованих (штатних) катедр руської мови тяжко надіятися <...>; а при непевности, чи буде навіть дві ординатури [посади ординарного (штатного) професора. – Є. Н.] для сього предмету, дійсно утворюється дуже прикра ситуация для двох професорів того ж самого предмету»²⁷.
У «Відповіді Observator-ови» Вахнянин з обуренням заперечував, наче нова «катедра є платою» за його «вірну службу правительству»²⁸, і наводив документальну історію її заснування від ініціативи митрополита Сильвестра Сембратовича до офіційного призначення Студинського, залишаючи поза увагою закулісну гру, ясна річ, добре йому відому. За поясненням Вахнянина, Галицьке намісництво, зважаючи на те, що богословський факультет підтримав жадання покійного кардинала, висловилося за утворення нової української філологічної кафедри на філософському факультеті. Міністерство вирішило заснувати кафедру навіть із ширшим профілем, аніж домагався кардинал, а власне «катедру для рускої мови і літератури з специяльним увзглядненєм мови церковної і єї літератури». На початку 1899 р. сенат Львівського університету вже одержав з міністерства через президію намісництва вказівку запропонувати кандидата на новозасновану кафедру. Колесса знову порушив питання, чи потрібна така кафедра і чи не можна її замінити лекторатом (просто навчальним курсом церковнослов’янської мови, при цьому посада лектора не вимагала наявности наукового ступеня). Одначе змінив свою попередню позицію Шараневич, який тепер уже висунув на нову кафедру «провладну» кандидатуру доцента Ягеллонського університету Студинського. Намісництво відіслало цей «акт» до Відня, і за поданням Міністерства віровизнань і освіти цісар іменував для новоствореної львівської кафедри «вже надзвичайного професора» Студинського²⁹.
Формально університети в Австро-Угорщині мали автономію, і міністерство не могло нав’язати їм свого професора чи доцента. М. Грушевський пояснював:
«Австрийські університети мають досить широку автономію; справи поодиноких факультетів порядкує збір професорів, справи загальнійші – сенат, зложений з деканів, продеканів і відпоручників факультетів, представляючи їх на затвердженнє міністерству; міністерство рідко виступає з ініциятивою; такі справи, як утвореннє нових катедр, звичайно виходять з ініциятиви факультетів, а навіть беручи часом ініциятиву нової катедри, міністерство для номінациї професорів звертаєся до факультета, жадаючи від нього пропозициї; іменує професорів на власну руку міністерство дуже рідко. Признаннє наукової кваліфикациї – габілітация доцентів вповні залежить від факультета, міністерству предкладають її тільки до затвердження»³⁰.
Одначе як і в тому випадку, коли доцентом Львівського університету став не габілітований у ньому Франко, а переведений із Чернівців Колесса, так і тепер міністерство знайшло спосіб зігнорувати рішення професури філософського факультету Львівського університету й утворити на цьому факультеті нову кафедру та перевести на неї габілітованого в Ягеллонському університеті Студинського (тільки цього разу вийшло на безперечну користь для української університетської освіти й науки). Виручив довголітній (від 1873 р.) український професор університету Ісидор Шараневич (очевидно, з ним добре попрацювали, не знати тільки, чи безпосередньо самі Вахнянин, Студинський та ще й Барвінський, чи вони діяли через якихось посередників, а чи долучився іще хтось із намісництва). Студинський згадував:
«Хоть львівський філософський виділ противився мому іменуванню на надзвичайного професора, на основі votum separatum [окремої думки, латин. – Є. Н.] проф. Сидора Шараневича міністр освіти представив цісареві Францу Йосифу мене до іменування, і я обняв університетську кафедру 1 квітня 1900 р.»³¹
Другу кафедру української філології на чолі зі Студинським було формально засновано вже на початку зимового семестру 1899 р., точніше, в середині листопада, коли відбулося його професорське призначення³². На підставі цього повідомлення в «Руслані» Володимир Левицький (Василь Лукич), письменник і журналіст, колишній офіційний упорядник і редактор літературно-наукової частини «Зорі» (у 1891–1896 рр.)³³, а на той час нотар у Винниках, одразу того-таки дня (16 листопада) листовно слав Студинському «найщирійші бажаня з іменованєм»:
«Дуже урадувала мене нинішна вістка, що Ви вкінци дійняли своїх намірів. Тішусь, що ми одержали одну катедру більше та що вона заміщена спосібним та трудящим чоловіком. <…> Дай Вам, Боже, послужити якнайдовші літа нашій науці і справі та виховати здібних та роботящих учителів українсько-рускої мови і – письменників»³⁴.
Хоча в газетному повідомленні не згадано про Львівський університет, одначе з попередньої дискусії у часописах було зрозуміло, що в «іменованні» йшлося про університетську посаду професора саме у Львові. Приятель Студинського священик Володимир Винярський власне так і сприйняв звістку в «Руслані», вітаючи свого «Любого Товариша» в листі від 18 листопада 1899 р.: «По поводу іменованя Тебе професором на Всеучилищі львівськім прийми від мене сердечні желаня»³⁵.
Призначення Студинського було очікуване, як видно з цитованого вище фрагменту статті М. Грушевського (Observator’а) в листопадовому числі «Літературно-Наукового Вістника» за 1899 р., а також із листовних вітань Студинському, датованих серединою листопада 1899 р.³⁶ Цікавим з нагоди цього призначення є написаний дещо пізніше – 27 січня 1900 р. – дружній лист до нього від давнього гімназійного товариша – Осипа Маковея з Чернівців. Той насамперед подякував за книжку «Поеми» Михайла Макаровського, яку видав Студинський зі своїм «Вступним словом» (Львів, 1899): «Виданє Твоє сумлінне – Франко перед часом і несправедливо накинувся на него» (мав на увазі рецензію в дев’ятому числі «Літературно-Наукового Вістника» за 1899 р., на яку Студинський негайно дав «Відповідь др. Франкови» в «Руслані»: 1899. №193. 9.ІХ). Далі Маковей виклав свої міркування про становище «дорогого Товариша» у Львівському університеті, особливо його проблемні стосунки з О. Колессою:
«Не знаю, як Ти там тепер живеш з людьми, що довгий час неславили Тебе. Я певний, що як доси, так і на будуче усякі поговори поб’єш своєю роботою і обходженєм привітнійшим, як у звісного Твого суперника. Ти се потрафив і потрафиш, і тому я з вдоволенєм приняв вістку про твоє іменованє. Я не ворог О. К., багато його хиб беру на карб його очевидної хоровитости (в його родині помічаю се), – тілько, очевидно, як Русин, бажав би я собі, щоб наші професори імпонували людям відомостями, і працею, і привітливістю. А сего… ну, Бог йому суддя! Дбай же Ти, Товаришу, про своїх учеників, зійди до них з катедри, не став перегороди поміж собою а ними… <...> Розумні люди кажуть, що К. нічим Тебе не перевисшив у працях і в обходженю з учениками також Тебе не перевисшить»³⁷.
Фактично професором філософського факультету Львівського університету Студинський працював од 1 квітня 1900 р., тобто від другого, літнього семестру 1899/1900 навчального року. Спершу надзвичайним³⁸, а від 1908 р. до 1 листопада 1918 р. – звичайним професором³⁹ української («руської») мови та літератури зі спеціальною увагою до церковнослов’янської мови та літератури⁴⁰ (назву кафедри, як бачимо, розширили, заакцентувавши на українській словесності й, таким чином, достосувавши до компетенції філософського факультету). Паралельно з Колессою Студинський вів «семінар для українсько-руської філології»⁴¹. За розпорядженням міністра віровизнань і освіти від 24 серпня 1908 р., при цьому семінарі, який залишався під керівництвом Колесси, створено рівнорядний відділ, завідування якого доручено Студинському⁴².
Не зайве згадати, що від 1898 р. Студинський визначав редакційну політику й керував адміністрацією львівської газети «Руслан» – пресового органу християнських народовців (суспільників) на чолі з Ол. Барвінським⁴³, а від 1899 р. до середини 1914-го був у ній редактором відділу фейлетонів (підвалу сторінки, в якому друкувались художні твори і статті про мистецтво та літературу)⁴⁴, а влітку 1911 р. разом із тим-таки Барвінським, тодішнім радником двору, а також із професором учительської жіночої семінарії у Львові О. Маковеєм та іншими діячами став членом-засновником консервативної політичної партії Християнсько-суспільний Союз, який, утім, «був партією однієї особи – Олександра Барвінського», якого й усіляко підтримував Студинський⁴⁵.
Вирішальну роль в утворенні другої української філологічної кафедри на філософському факультеті Львівського університету та призначенні на неї К. Студинського відіграли політичні домовленості української та польської консервативної правиці й наполегливі дії австрійсько-польської державної, зокрема освітянської, влади, якій вдалося обійти університетську автономію. Університетська ситуація зі Студинським у 1895–1899 рр. була прямо протилежна ситуації із Франком 1895 р. За Франка тоді були професори філософського факультету Львівського університету, позбавлені впливу на ситуацію українські радикали та редакція польської газети «Kurjer Lwowski», а проти – Галицьке намісництво в особі К. Бадені, греко-католицький митрополит Сильвестер Сембратович, впливові народовці-консерватори А. Вахнянин та й, зрештою, Ол. Барвінський, а за Студинського в зазначених роках – ті самі галицькоукраїнські консерватори Вахнянин і Барвінський, той-таки митрополит і Митрополичий Ординаріят, польське намісництво (його очолював від 31 березня 1898 р. до червня 1903 р. «подоляк» Леон Пінінський), а проти – більшість професорів філософського факультету, українські радикали й народовці-«романчукісти».
На думку українського адвоката Евгена Олесницького (посла на Галицький Крайовий Сейм у 1900–1910 рр.), завдяки парламентським домовленостям Вахнянина і Барвінського з Польським колом «Студинський <...> добився катедри, яка зрештою не була навіть зовсім потрібна, бо вже була обсаджена й інша катедра української літератури». Як згадував згодом Олесницький, «кільканадцять літ пізніше» йому говорив «про історію цієї катедри сам Бадені, котрий був уже тоді упавшою величиною і лиш як приватна людина засідав у соймі». Очевидно, йдеться про Казімежа Фелікса Бадені, який після відставки з посади президента міністрів Австрії (1895–1897) залишався послом на Галицький Крайовий Сейм (був ним у 1883–1909 рр., до смерті). Щодо відліку «кільканадцять літ пізніше», то, правдоподібно, Олесницький рахував од початку «нового курсу» Вахнянина і Барвінського (1894). За словами Олесницького, Бадені йому
«розповідав <...> раз у соймі, що лише з чисто політичних причин мусів креувати другу, зовсім непотрібну катедру української літератури, щоб посадити на ній Вахнянинового зятя. Була це політична концесія, щоб дати доказ партії Вахнянин-Барвінський, що для них щось робиться»⁴⁶.
Недарма згодом 16 жовтня 1912 р. в Радехові Студинський, очевидно, зі вдячности, а також О. Барвінський (А. Вахнянин помер раніше – 1908 р.) взяли участь у похороні брата К. Бадені – Станіслава Бадені, який був маршалком Галицького Крайового Сейму в 1895–1901 рр., тобто саме тоді, коли вирішувалася справа з другою кафедрою української філології у Львівському університеті. Про цей обрядовий захід, під час якого, крім римо-католицького обряду, відбулася і греко-католицька Служба Божа, яку відправив митрополит Андрей Шептицький, опублікував допис у «Руслані» не хто інший, як сам Студинський⁴⁷. Та ж газета Барвінського і Студинського вмістила непідписаний некролог, у якому відзначено заслуги угодовсько налаштованого «кр[аєвого] маршалка і соймового посла» перед Галицькою Україною:
«Ґр. Бадені, обертаючись посеред руского народу, пізнав і зрозумів єго побит, єго змаганя і був рішучим прихильником єго самостійного народного, культурного і господарского розвитку і не тілько яко посол, але й яко кр[аєвий] маршалок пособляв змаганям руского народу в тім напрямі і належав до тих немногих визначних політиків польских, котрі мали основне розумінє рускої справи. Своїм знанєм і своєю вдачею міг він довести до розв’язки сего трудного питаня польско-руского, а єго втрату з того огляду відчує болючо і край, і держава, а також обидва тут поселені народи»⁴⁸.
Хай Вахнянин добився другої української філологічної кафедри саме для свого зятя, усе-таки це був важливий здобуток для всього українського національно-культурного руху в Галичині. Для поляків ця кафедра була «зовсім непотрібною», як відверто висловився К. Бадені і як тенденційно пристав на його думку противник «нової ери» та «нового курсу» Олесницький, вороже налаштований до християнських консерваторів Вахнянина і Барвінського. Проте для українців нова кафедра означала збільшення і посилення своєї професорської присутности й освітньої та наукової ваги у Львівському університеті. Від того, що в цьому університеті утворили другу кафедру української словесности, виграли не лише Студинський, Вахнянин і Барвінський, а й загалом українська справа, притому від нової кафедри користь для розвитку української вищої літературознавчої освіти й науки виявилася навіть більшою, ніж од функціонування давньої (першої) кафедри під керівництвом О. Колесси. Це відзначив принагідно Франко в рецензії (Неділя. 1911. № 38. 1.Х) на книжку Михайла Возняка «Маркіян Шашкевич як фольклорист» (Львів, 1911). Залічивши «рутеністів» (тобто україністів) Ярослава Гординського, Михайла Тершаковця і М. Возняка «до наймолодшої генерації галицько-руських учених, що пройшла університетські студії під проводом проф[есорів] Олександра Колесси та Кирила Студинського», Франко наголосив:
«На всіх трьох видно головно вплив проф. Студинського, бо проф. Колесса задля браку часу⁴⁹ не вспів досі ані сам зазначити себе науковими працями крім тих, які належать іще до його перед-професорських літ, ані виявити свій духовий вплив на своїх слухачів⁵⁰. <...> Ідучи за прикладом свойого вчителя, всі три вони в більшій або меншій мірі присвячують свої праці збиранню та оброблюванню матеріалів до новішої спеціально галицько-руської історії літератури» [т. 38, с. 500].
Університетська конкуренція з Колессою пішла на користь Студинському, і він справді перевищив свого колегу в літературознавстві та у вихованні літературознавчих кадрів (Колесса більше зарекомендував себе як політичний діяч: у 1907–1918 рр. за підтримки УНДП був послом австрійської Державної Ради, де обстоював права галицьких українців у шкільництві; відомий також як організатор української освіти й науки, один із засновників та ректорів Українського Вільного Університету). Великий патріот, працелюб, невтомний і допитливий дослідник, ентузіаст українського слова, Студинський використав університетську кафедру, яка існувала до початку зимового семестру 1918 р., для подвижницької роботи на ниві української філологічної освіти та науки. (До речі, кафедру церковнослов’янської мови та літератури було засновано 1899 р. й у Чернівецькому університеті, але на греко-православному теологічному факультеті, й завідував нею у 1899–1919 рр. професор-москвофіл Євген Козак.) Протягом 1900–1914 рр. (до початку Першої світової війни) Студинський опублікував понад 550 історико-літературних, джерелознавчих та публіцистичних праць⁵¹, багато з яких мають непроминущу цінність, заслуговують на перевидання і сучасне ретельне вивчення⁵².
__________________________
¹ У півстолітніх змаганнях : Вибрані листи до Кирила Студинського. (1891–1914) / [упоряд. О. В. Гайова, У. Я. Єдлінська, Г. І. Сварник]. Київ : Наук. думка, 1993. С. 36. Переклад з польської упорядника.
² Єдлінська Уляна. Кирило Студинський. 1868–1941 : життєписно-бібліогр. нарис. Львів, 2006. С. 18.
³ Д-ръ Кирило Студиньскій... // Дѣло. 1896. № 238. 21.Х/2.ХІ. С. 3. Текст дослідження див.: Студиньский К. Передмова ; Кілька слів про ґенезу стихотворів Амвр. Метлиньского ; Замітки Метлиньского про україньско-руску мову // Думки і піснї Амврозия Метлиньского / Видав Др. Кирило Студиньский. Львів : Накладом Видавця, 1897. Відбитка з «Руслана». С. 3–31. Передрук з газети: Руслан. 1897. № 108, 109, 113, 17, 119, 120, 122, 124–133; Studziński Cyryl. Charakterystyka i geneza poetycznych utworów Ambrożego Metlińskiego / Osobne odbicie z Tomu XXVI. Rozpraw Wydziału filologicznego Akademii Umiejętności w Krakowie. Kraków, 1897. 51 s.
⁴ Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 18. Про те, що «габілітацію д-ра Кирила Студиньского на доцента рускої мови і літератури в Ягайлоньскім університеті в Кракові затвердив міністр просьвіти», повідомило «Діло» (Дрôбнû вѣсти // Дѣло. 1897. № 7. 10/22.І. С. 2).
⁵ Серед низки освітніх, мовно-культурних та посадових «придбань для русинів», які йому вдалося осягти завдяки «запевненю ґр. К. Баденього з 24 листопада 1890, даного руским представникам», Ол. Барвінський назвав «заснованє другої катедри рускої літератури в Львівскім університеті» (Барвіньский О. В обороні правди і чести / Олександер Барвіньский. Львів, 1911. С. 27–29). Раніше в газеті «Руслан», друкованому органі Барвінського та його прихильників, було відзначено про Міхала Бобжинського з нагоди призначення його галицьким намісником: «Яко віце-президент Ради шк[ільної] кр[айової] пособляв він розвиткови руского шкільництва, помножуваню руских катедр університетских і розвиткови руского письменства на народних основах» (Новий намісник Галичини / ∆ // Руслан. 1908. № 86. 17/30.IV. С. 1). Під останнім малося на увазі, мабуть, запровадження Крайовою Шкільною Радою в Галичині «за президентури д-ра Бобжиньского» (1892) на домагання товариства «Просвіта», Наукового Товариства ім. Шевченка і Руського Товариства Педагогічного, а також пропам’ятного листа С. Смаль-Стоцького до Міністерства віровизнань і освіти фонетичного правопису Евгена Желехівського (желехівки) замість етимологічної максимовичівки ([Барвіньский О.] З житя і дїяльности дра М. Бобжиньского / х // Руслан. 1908. № 86. 17/30.IV. С. 1–2. Авторство: Романюк С. Матеріали до бібліографічного покажчика О. Барвінського // Романюк Світлана. Олександр Барвінський – публіцист, редактор, видавець. Львів, 2009. С. 262. № 701).
⁶ [Студиньский К.] До істориї нової рускої катедри // Руслан. 1898. № 256. 14/26.ХІ. С. 1. Авторство на підставі рукописної бібліографії К. Студинського: Матеріали до бібліографії опублікованих праць Кирила Студинського і літератури про нього / Підготував Мирослав Мороз // Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 145. № 116.
⁷ Вахнянин А. Відповідь Observator-ови / Від пос[ла] Вахнянина // Руслан. 1899. № 248. 4/16.ХІ. С. 1.
⁸ Вінценц Байє фон Лятур (Латур, Vinzenz Baillet von Latour, *1848–†1913) був міністром віровизнань і освіти Передлітави від 30 листопада 1897 р. до 5 березня 1898 р. Надзвичайним професором української мови та літератури Львівського університету О. Колесса був призначений міністерським рескриптом від 9 лютого 1898 р. (Пахолків С. Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині… С. 268).
⁹ [Студиньский К.] До істориї нової рускої катедри. С. 1. Артур Біляндт-Райдт (Біландт-Райдт, Bylandt-Rheidt, *1854–†1915) був міністром віровизнань і освіти Передлітави в уряді Франца Туна від 5 березня 1898 р. до 2 жовтня 1899 р.
¹⁰ Там само.
¹¹ Там само; Вахнянин А. Відповідь Observator-ови. С. 1–2.
¹² Офіційно видавцем і (відповідальним) редактором «Діла» був у 1884–1902 рр. Іван Белей (Шаповал Ю. Дѣло // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : історико-бібліогр. дослідж. Львів : Оріяна-Нова, 2007. Т. 1 : 1812–1890 рр. С. 318), а В. Будзиновський принаймні у листопаді – грудні 1898 р. – очевидно, одним із редакторів. – Є. Н.
¹³ Народний з’їзд // Руслан. 1899. № 282. 17/29.ХІІ. С. 3.
¹⁴ [Студиньский К.] До істориї нової рускої катедри. С. 1–2.
¹⁵ Йдеться про Франца Антона фон Туна унд Гогенштайна (Thun und Hohenstein, *1847–†1916) – від 7 березня 1898 р. до 2 жовтня 1899-го міністра-президента Передлітави і водночас міністра внутрішніх справ.
¹⁶ Въ справѣ новои рускои катедры // Дѣло. 1898. № 263. 25.ХІ/7.ХІІ. С. 2–3.
¹⁷ [Студинський К.] З житя і гадок. (Мої занятя. – Статя “Дѣла” і моя радість. – Потреба кольок на Руси. – Мої сумніви в справі катедри. – Айґієва стайня) / Колька // Руслан. 1898. № 275. 8/20.ХІІ. С. 2. Авторство на підставі рукописної бібліографії К. Студинського: Матеріали до бібліографії опублікованих праць Кирила Студинського і літератури про нього / Підготував Мирослав Мороз. С. 145. № 117.
¹⁸ [Студинський К.] З житя і гадок. С. 2.
¹⁹ [Грушевський М.] Листи з-над Полтви : Лист третій (в справі укр.-руського університету у Львові) / Observator // ЛНВ. 1899. Т. 8. Кн. 11. С. 111. Псевдонім розкрив А. Вахнянин: «<...> Observator – се ж ніхто другий, а професор університету львівского, що дуже чинно входив в цілу акцию заснованя згаданої катедри, – д[обродій] Грушевский» (Вахнянин А. Відповідь Observator-ови. С. 2).
²⁰ [Грушевський М.] Листи з-над Полтви : Лист третій... С. 89.
²¹ Там само. С. 111.
²² Вахнянин А. Відповідь Observator-ови. С. 2.
²³ Флоринський Тимофій Дмитрович // Семенюк Г., Александрова Г., Сахно Б., Кошарська М. Некрополь філологів – викладачів Київського Свято-Володимирового та Шевченкового університету : біогр. довідник. Київ : Логос, 2018. С. 252.
²⁴ Радченко Костянтин Федорович // Там само. С. 206.
²⁵ [Студинський К.] З житя і гадок. С. 2.
²⁶ [Грушевський М.] Листи з-над Полтви : Лист третій... С. 111–112.
²⁷ Там само. С. 112.
²⁸ Вахнянин А. Відповідь Observator-ови. С. 2.
²⁹ Там само.
³⁰ [Грушевський М.] Листи з-над Полтви : Лист третій... С. 106.
³¹ Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф. 362. Оп. 1. Спр. 3. Цит. за: Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 18–19.
³² «Іменованє дра Кирила Студиньского, прив[атного] доцента університету Ягайлоньского, на надзвичайного професора катедри рускої мови і письменьства з специяльним увзглядненєм церковнослав’яньскої мови і письменства, оголосила вчера урядова “Wiener Zeitung”» (Іменованє дра Кирила Студиньского… // Руслан. 1899. № 248. 4/16.ХІ. С. 2). Австрійським міністром віровизнань і освіти був тоді (від 2 жовтня до 21 грудня 1899 р. і від 19 січня 1900 р. до 11 вересня 1905 р.) віденський класичний філолог Вільгельм фон Гартель (Hartel, *1839–†1907). За повідомленням газети «Руслан», через кілька днів після призначення Студинського у міністра в понеділок 20 листопада 1899 р. мав авдієнцію О. Барвінський: «Посол Барвіньский був в понеділок покликаний до управителя міністерства просьвіти Гартля і відбув з ним цілогодинну конференцию» (Посол Барвіньский… // Руслан. 1899. № 252. 10/22.ХІ. С. 2).
³³ Див.: Галушко М. Зоря // Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст. : історико-бібліогр. дослідж. Т. 1. С. 330.
³⁴ У півстолітніх змаганнях : Вибрані листи до Кирила Студинського. С. 42.
³⁵ Там само. С. 44. Трохи пізніше – 13 грудня 1899 р. – датоване вітання од вчителя Василя Винара з м. Бохні (тепер адміністративний центр Бохнянського повіту Малопольського воєводства у Польщі): «Прошу приняти сердечні, хоч трохи спізнені, желаня по поводу Вашої номінациї на професора Університету <…>» (Там само. С. 46).
³⁶ У листі від 4 листопада 1899 р. (певно, старого стилю, за новим – 16 листопада) зі «званням професора університету» «сердечно» поздоровив Студинського викладач Казанської духовної семінарії, український історик церкви й освіти в Україні Костянтин Харлампович (Там само. С. 42; переклад з російської упорядника). Ю. Третяк у листі від 18 листопада 1899 р. виправдовувався, що «так довго» не відписував: «<…> я не мав ще досі часу, щоб піти з Вашим листом до декана і повідомити його про те, що Ви в цьому півріччі не будете викладати <…>. На Вашу номінацію чекаю з нетерпінням, і з того, що Ви мені писали, роблю висновок, що цими днями вона наступить» (Там само. С. 43–44; переклад з польської упорядника).
³⁷ Там само. С. 51.
³⁸ «Cyryl Studziński, Doktor filozofii, profesor nadzw[yczajny] języka ruskiego i literatury z szczególnem uwzględnieniem języka starocerkiewnego, b[yły] docent pryw[atny] Uniwersytetu w Krakowie» (C. K. Uniwersytet imienia cesarza Franciszka I we Lwowie : Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1899/900. Lwów, 1900. S. 21).
³⁹ Звання йому присвоєно 23 грудня 1907 р. (Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 24). Також див.: Там само. С. 19; C. K. Uniwersytet imienia cesarza Franciszka I we Lwowie : Skład Uniwersytetu w roku akademickim 1908/1909. Lwów, 1908. S. 24.
⁴⁰ Першу інформацію про Студинського в попередньому довіднику (на літнє півріччя 1899/1900 навчального року) доповнено в наступних довідниках, при цьому назву кафедри уточнено: «Cyryl Studziński, Doktor filozofii, profesor nadzw[yczajny] języka ruskiego i literatury z szczególnem uwzględnieniem cerkiewno-słowiańskiego języka i literatury, b[yły] docent pryw[atny] Uniwersytetu w Krakowie, członek czynny nauk[owego] Towarzystwa im. Szewczenki» (C. K. Uniwersytet imienia cesarza Franciszka I we Lwowie : Skład Uniwersytetu i program wykładów w zimowem półroczu 1900/901. Lwów, 1900. S. 22).
⁴¹ C. K. Uniwersytet imienia cesarza Franciszka I we Lwowie : Skład Uniwersytetu i program wykładów w letniem półroczu 1900/901. S. 50, 67; C. K. Uniwersytet imienia cesarza Franciszka I we Lwowie : Skład Uniwersytetu i program wykładów w półroczu letniem 1901/902. Lwów, 1902. S. 51; C. K. Uniwersytet imienia cesarza Franciszka I we Lwowie : Program wykładów w półroczu letniem 1908/909. We Lwowie, 1909. S. 16; та ін.
⁴² Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 24.
⁴³ Лехнюк Роман. Газета «Руслан» як джерело до вивчення середовища Католицького русько-народного союзу (1896–1901 рр.) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. Тернопіль, 2015. Вип. 1. Ч. 1. С. 152.
⁴⁴ Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 102; С. 102; Сніцарчук Лідія. Газета «Руслан» (Львів, 1897–1914 рр.): змістово-тематична модель видання // Вісник Львівського університету / Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. 2007. Серія Журналістика. Вип. 31. С. 242, 246–250.
⁴⁵ Мудрий Мар’ян. Рукописні джерела до історії Християнсько-суспільного союзу в Галичині // До джерел : Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Київ ; Львів, 2004. Т. 1. С. 423–424, 429–430.
⁴⁶ Олесницький Є. Сторінки з мого життя / [упоряд. М. М. Мудрий; Б. О. Савчик ; авт. прим. та комент. М. М. Мудрий]. Львів : Медицина і право, 2011. С. 284.
⁴⁷ [Студиньский К.] Похорони бл[аженної] п[амяти] ґр[афа] Ст. Баденього // Руслан. 1912. № 234. 17/4.Х. С. 2. Авторство на підставі нотаток К. Студинського: Матеріали до бібліографії опублікованих праць Кирила Студинського і літератури про нього / Підготував Мирослав Мороз. С. 193. № 687.
⁴⁸ † Станїслав ґр. Баденї // Руслан. 1912. № 232. 15/2.Х. С. 1–2. Також див. політичну оцінку, яку дав Станіславу Бадені Е. Олесницький, і коментар Мар’яна Мудрого: Олесницький Є. Сторінки з мого життя. С. 319, 378.
⁴⁹ Певно, натяк на те, що О. Колесса був обтяжений адміністративними, громадськими та депутатськими обов’язками як декан філософського факультету (1903–1904), засновник і голова Товариства українських наукових викладів ім. Петра Могили (1906–1918), від 1906 – заступник голови центральної управи товариства «Просвіта», від 1907 р. – посол Райхсрату. – Є. Н.
⁵⁰ За здогадом Наталії Кобринської (у листі до Евгенії Ярошинської від 14 березня 1898 р.), персонаж сатиричного нарису-портрета Франка «Доктор Бессервіссер» (ЛНВ. 1898. Т. 1. Кн. 3; підпис: Не-Теофраст) – «то, відай, Колеса, – знаменито схарактеризований» (ІЛ. Ф. 101. Од. зб. 496). Однак насправді саркастичне вістря у «Докторі Бессервіссері» спрямоване проти Василя Щурата (див.: Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. Київ : Держвидав худліт., 1956. С. 81–82).
⁵¹ Матеріали до бібліографії опублікованих праць Кирила Студинського і літератури про нього / Підготував Мирослав Мороз. С. 151–198. На жаль, М. Мороз, скориставшись бібліографічними нотатками К. Студинського та доповнивши їх, не перевірив позиції de visu (на власні очі), через що до покажчика закралися неточності.
⁵² Багатюща наукова спадщина К. Студинського почасти висвітлюється у працях: Свєнціцкий І. Загальна характеристика наукової діяльности академика Кирила Студинського // ЗНТШ. 1930. Т. 99 : ювіл. зб-к на пошану акад. Кирила Студинського. Ч. 1 : Праці філологічні. С. 1–9; Гординський Я. Акад. Кирило Студинський як дослідник літератури ХVI й XVII ст. // Там само. С. 11–94; Тершаковець М. Акад. Студинський як дослідник галицько-українського відродження // Там само. С. 95–112; Колесса Ф. Академік Кирило Студинський про вплив усної словесности на поетів українського літературного відродження // Там само. С. 113–126; Єдлінська У. Зі сторінок творчости // Єдлінська У. Кирило Студинський. С. 54–98; Кліш А. Кирило Студинський : Життя та діяльність. Тернопіль : ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2011. С. 147–184 (параграфи: 4.2. Історико-літературознавчі, етнографічні та біографічні аспекти наукової спадщини К. Студинського; 4.3. Роль К. Студинського у дослідженні українського національного відродження).
15.10.2018