Звідомлення акад. Кримського про правописну Конференцію.

 

 

Мої уваги в правописній справі з приводу задуманого урядом Радянскої України упорядкування українського правопису, висловлені в „ЛHB“ і в Київській „Україні“, викликали у Кримського вражіння, що „головна мета“ цих уваг — „розбити тую правописну згоду, яка вже настала поміж Україною Радянською і Україною закордонною“ (Записки істор. - філол. відділу У. А. Н. кн. XII, 1927, стр. 342).

 

Ця думка Кримського несправедлива. Ніхто не може заперечити, що я в р. 1886-ім розпочав і в завзятій боротьбі з усіма не меньше завзятими противниками 1893-го р. таки перевів реформу правопису в західній Україні якраз з метою, щоб завести в ній справі згоду на цілій Україні між школою, літературою, публицистикою і навіть в приватних писаннях. Річ ясна, що основою цеї реформи міг бути і дійсно був тоді стан української літературної мови кінця 80-их і початку 90-их років, був одинокий тоді Словар Желеховського. Моя шкільна граматика української мови дожила вже трьох видань і з них кожний може переконатися, як в другім і третім виданню старався я в ній дати вираз все дальшому розвиткови української літературної мови. В 1914-му р., коли появилося третє видання цеї граматики і вся Україна святкувала столітній ювілей уродин Шевченка, знов таки ніхто инший, тільки я в київській „Українській Хаті“ не тільки висловив своє найгорячіше бажання повної згоди в правописній справі на цілій території України, але і подав спосіб, як можнаб було цеї згоди досягнути.

 

І тепер певно ніхто щиріше собі такої згоди не бажає, як я. Тому взяв я таку живу участь в правописній дискусії. Бо крім Правописної Справи написав я ще зовсім річеві уваги до проєкту правопису (надрук. в „Україні“ 1927).

 

Розуміється само собою, що я, забираючи в правописній дискусії слово, уважаю своїм святим обовязком, обовязком сторожа чистоти і питомих прикмет української мови, як найбільше дбати про таку її рідну одежу, цебто правопис, яка булаб як найкращим виразом тих питомих її прикмет, немов сама з них виростала і нашу рідну мову як найкраше вбирала. Бо вже аж надто довго тай досі ще звисає з неї богато чужостороннього поганого лахміття. Сумлінне виконування того мого обовязку ніхто не сміє брати мені за зле і викладати річ так, буцімто я тим розбивав правописну згоду, яка вже настала - хиба тільки в уяві Кримського. Цей обовязок виповнятиму навіть тоді, колиб така згода незгідна з висловленою мною тут засадою дійсно настала, а все накликатиму я, чи инші по мені, до того, щоб український правопис упорядковано справді відповідно до звукових законів української мови і визволено його з чужих кайданів. Бо нормою для українського правопису можуть бути тільки закони української мови. Така чисто наукова дискусія це єдина дорога до згоди, до полагодження спірних питань. Бо згоди в правописному питанню у нас фактично ще нема.

 

Сам Кримський в своїм звідомленню про правописну конференцію в Харкові в названій вже книжці Записок мусів сконстатувати, що якраз на конференції у більшости учасників виявилось „виразне намагання різко перемінити тую систему українського правопису, яка панувала на Великій Україні досі“. І так Кримський вже в хвилі, коли ще навіть не засохло друкарське чорнило на його вище наведених словах, мусів сам переконатися про неправдивість свого погляду. Менеж там не було. Кому дійсно сама тільки справа упорядкування українського правопису лежить на серці, той над тим фактом мусівби призадуматися, мусівби старатися довести до згоди як не у всіх, то хоч в деяких питаннях. Але згоди і порозуміння треба бажати, треба хотіти. Не так Кримський. Він для ратунку свого неприєднаного становища придумав таке, що нібито на тій конференції „вийшло так, що західні Українці (надто Галичани) здобули на конференції непропорціонально велику силу“. Їх нараховує Кримський аж 18 на 57 усіх учасників, дораховує до них ще „двох Наддніпрянців, що одержали свою освіту ще у Львові і погаличанилися“. Не було це якесь спеціяльне „нашествіе іноплємєнніков“ на Радянську Україну підчас конференції. Ці „Галичани“ це „підданці УСРР і живуть в межах УСРР“. З закордону приїхали тільки Студинський і Свєнціцький зі Львова і Сімович з Праги. Оба представники Наукового Т-ва ім. Ш-енка у Львові „виступили навіть з гарячою енергійною апострофою до тих своїх земляків-галичан, котрі вже в Галичині не живуть“. Нічого не помагало, що Студинський заявив, що чи писати з апострофом, чи без апострофу, чи лабіринт, чи лябіринт, „це усе для нас дрібниці“. Не дивуюся, що таких арґументів ніхто серіозно брати не може, але вони тим „згоди ніяк не закаламутили. Про приїжжого Сімовича Кримський якось ані словом не згадує. А була добра нагода використати безперечно велике знання і багату практику цього знавця літературної української мови і найкращого її вчителя — для правопису, якби була добра воля порозуміння, а не бажання боротьби, бажання поставити на свому. А так дивним дивом „західні Українці (переважно Галичани) завсіди являли собою більшість хочби одного-двох голосів“.

 

І з того приводу виливається у Кримського вся лють на цих „підданців УСРР“, яка посувається аж до того, що в своїм звідомленню, видрукованім з книзі XII. Записок У.А.Н., передруковує статтю „Комуніста“ і кричить прямо: караул! І той Кримський, який нібито так дуже бажає згоди, находить нараз зовсім справедливу заяву, що „не можна силувати людей писати так, як встановляє некваліфікована більшість“. Чомуж то ця урядом УСРР на конференцію покликана „більшість“ нараз стала некваліфікованою?

 

Та не кінець на тім. Кримський говорить про „агресивно-сепаратистичний дух“, про намагання „переробити наш правопис на окраїнний (часто спольонізований) лад“ та зараз таки гукає „на ґвалт до пролетарських мас не тільки УСРР“, ба „і до цілого CPCP“, що „польонізацію хтять нам накинути“, та що не можна „мовчки терпіти, щоб під прапором українізації переробляли живу й літературну мову українських мас або щоб заводили частинну польонізацію, яка штучно одрізнялаб нашу трудову людність од трудової людности великоруської“.

 

Та пригляньмося з близька тому великому нещастю, що сяк чи так зависло над нашими головами. Із звідомлення Кримського про правописну конференцію довідуємося:

 

1. „Із 38 членів конференції (присутних на засіданню) 21 висловилось за літературне взаконення фонеми „ріжно“ з „ж“; а 17 за „різно", і таким чином більшістю чотирьох голосів визнана була за постанову конференції ортоґрафія „ріжно“. При новому голосуванні за паралєльне написання „різно“ висловилося вже 19 голосів; але решта голосувала проти цього, тобто виступили навіть проти паралельного припущення нашого „різно“: вони уперто бажали накинути цілій Україні тільки своє „ріжно“ з „ж“. Як у Поляків, тай годі.

 

Отак зовсім поєдинчо і просто уявляється Кримському писання „ріжно“ як польонізм. Чому? — Бо і в польській мові є różny. Алеж бо і у Поляків було колись тілько rózno, намість чого аж пізніше появилася форма з „ж“. І в українській мові є, як знаємо, різний, різно. Але є таксамо і ріжний, ріжно. Безперечно, фонеми з „з“ є первісні, як показує порівняна словянська граматика, що виводить ці слова із коріня orz, з чого в церк.-слов. маємо разьнъ, відси і росийське разный, paзве (побіч врозь), в серб.-хорв. разно, в україн. роз-, різний із розпий і т. д. Відкиж взялося тут „ж“ ? Відти, відки і в слові порожній воно найшлося — супроти церк.- слов. праздьнъ, праздьникъ з „з“. Так само і польське próżny повстало із первісного próźny, яке ще в 14 і 15. в. уживалося. Це повне явище не стоїть отже одиноко, воно основується на стародавнім звуковім законі, який усі словянські мови винесли ще з прасловянськоі доби, законі паляталізації (мягчення), по якому супроти мислити маємо мишлю, промишляю, супроти слати — шлю, шлеш, супроти їздити — їжджу, виїжджаю і т. д. Так і від різнити по паляталізаційному закону мусіло бути правильно -ріжняти, як воно живе у нас в формах від-, розріжняти і т. п. Т. зн. „з“ мусіло замінитися на „ж“ перед мягким н, л, як н. пр. порожня і т. п. (із первісного порозня). Пізніше живе чуття цього звукового закона притупилося і тоді тим легче набирала сили анальоґія. На основі зовсім правильної форми відріжняти принялося „ж“ замість „з“ з одного боку в відріжнити, ріжний, з другого боку „з в відрізнити виперло правильне „ж“ в відріжняти, так що повстали фонеми відрізняти (так в словарі Грінченка). В порожний, випорожнитu поширилося ж“ таких слів як порожня, випорожняти так загально, що первісне „з“ зовсім зникло з уживання в словах порожний, випорожнити і т. п Отже слова ріжний, порожний щиро українські твори і зовсім не з польської мови взяті, а страх перед польонізацією чисто уроєний. В слові ріжниця анальоґічне „ж“ принялося загально (Г.Барвінок!) ще й тому, бо мова відчуває потребу відмежувати його тим „ж“ від слова різниця, різниці, яке вяжеться з різник, різати. Зате требаби ще добре провірити, чи фонема відрізняти справді так загально вживається в говорах Придніпряншини, як це виходилоб із словаря Грінченка і з запевнень Кримського. Бо може бути і таке, що вона Грінченком достосована і підігнана до різний, відрізнити. Ми моглиб подати досить доказів на те, що уроєна етимольоґія нераз зводила Грінченка на манівці.

 

2. Польонізацію добачає Кримський і в постановах конференції, що торкаються ортоґрафії чужих слів, а у „Галичан“ — „цілковите небажання рахуватися з вимовою, звичками, традицією, потребами Великої України“. Це відноситься: а) до постанови конференції писати „ґ“ в чужих словах; б) „з такою самою упертістю сильніша половина конференції намагалася нам накинути польський спосіб вимовляння чужого l (та грецької ламбди)“.

 

Як писати засвоєні з чужих мов такі слова, про це справді повинна рішати дійсна вимова народня, а з огляду на те, що наша літературна мова не нинішня, а має кількасотлітню традицію, — также і літературна традиція. Цю традицію, хоч і покликується Кримський на неї, він дійсно нехтує, хиба що вона у нього скорчилася до останнього десятиліття. Бо нехайби тілько заглянув до Нарисів з історії укр. мови Огієнка (Варшава, 1927), то там побачивби, яка вона справді є н. пр. у Смотрицького, Ґалятовського аж до Куліша і переконавсяби, що традиція наша в великій мірі промовляє за „ґ“.

 

І на те, як Українці передавали чуже l, маємо у Огієнка багато всяких прикладів. Хто вміє їх читати і вміє розпізнати, як передається жива вимова, а де в передачі чужих звуків слідна церковна ортоґрафія, той не може про це, що „на голосуванні висловилися за „ля“, „ль“, „лю“ (за польську вимову) 22 голоси, 20 голосів подано за „ла“, „ло“, „лу“ — висловитися так, як Кримський, що „таким чином через перевагу двох голосів цілком чужа й дика для нас вимова перейшла, мовляв, як постанова конференції“, бо не відповідає нашій традиції, ані дійсній теперішній нашій вимові. І Шевченко написав поему „Великий Льох“, а не „Лох"! І вимова „льох“ не є нам ані чужа, ані дика! Вона і не польська, а своя, українська, на протязі століть в своїх українських школах засвоєна, принята і в народі поширена. Тому в словах, що хто говорить льоґіка, ідеольоґія..., „корчить із себе польського пана“, мусить кожний відчути несмачне, демаґоґічне троюдження. Арґумент, що Росіяни, Серби і Болгари, мовляв, мають на тім місці склади „ла“, „ло“, „лу“—для української мови і вимови не є ніяким арґументом, бо українська літературна мова має свої звуки, свої звукові закони, свої звички, свою власну історію, свою традицію. Із цеї її історії ніхто не в силі витерти того факту, що українська літературна мова почала творитися і на протязі XVII і XVIII, віку в своїх головних рисах витворилася якраз тоді, коли ціла Україна і головний осередок її тодішньої культури, Київ був здебільшого в політичнім і культурнім звязку з Польщею, що школи наші в Острозі, Львові, Київі і т. д. були зорганізовані на лад польських шкіл та що в цих часах уся новітня культура, а з нею і нові чужі слова для вищої культури доходили до нас через Польщу. Те, що ми собі тоді засвоїли, що в наших українських школах на свій лад перетворили, це все — наше, українське, це жива традиція наших славних культурних змагань в цих давноминулих часах. І не можна цього уважати ніяким нещастям, а ще менше цуратися того. Далеко більше нещастя для української літературної мови виходить з незнання і заперечування того факту.

 

У Кримського очивидячки далеко більшу вагу має другий факт, цебто політичний і культурний вплив Росії. Того факту ніхто не заперечує, що дуже велика частина України під кінець ХѴIII-го ст. сталася провінцією Росії і в ХІХ-му ст. стояла під впливом Росії. Але при тім мусимо усі мати перед очима одно це, що український нарід в своїй цілости мав уже тоді готову в своїй основі літературну мову, яку тільки далі розвивав, черпаючи до того дальші скарби з невичерпаного джерела своєї рідної народної мови, а друге те, що за цілий той час в Росії не було ніяких українських шкіл, не було цього головного горнила, в якім все чуже перетоплюється в ріднім огні, в своє рідне, не було цього головного творця своєї вищої культури. Верхи українського народу в російській школі відчужувалися від української культури, нічим не причинялися до її скріплення поширення і поглиблення, а хиба до того, щоб росийську культуру приймати таки живцем за свою. Тому то і все, що таким шляхом діставалося на Україну, відчувалося як чуже, неперетоплене, непереварене. Таким воно осталося і досі — сирим, непристосованим ще до нашої звукової і морфольоґічної системи. Кажуть нам н. пр. писати театр, циліндр, гексаметр..., хоч наша звукова система доконечно вимагав вставки „е“ як і вітер (Котляревський в „Наталці“ театер!); не відмінювати Гайне, Ґете, Паґаніні..., хоч наша морфольоґічна система вимагає відміни як мостове, -ого, Плінія. І Шевченко каже „Данта старого". Кажуть нам писати географія, хоч і в росийській мові вмовляються такі слова з „ґ“, але щоб зберегти правопис росийський і. т. д. Отак в українську мову вводиться живцем росийщина. Ми віримо, що це є звички усіх тих, що покінчили росийські школи, але це не є потреби Великої України, з якими Українці малиб рахуватися. Навпаки, ці люди повинніб трохи більше рахуватися з вимогами української мови та з її дійсними традиціями і чим скорше отрястися з своїх очивидячки московських звичок.

 

3. „Більшістю трьох голосів тая самая, сильнішая половина конференції перевела постанову: віддавати німецьке „ü“ через „і“.

 

4. „Зпоміж усіх постанов, переведених сильнішою частиною конференції, безперечно булаб як найбільшим каліцтвом для нашої мови постанова скасувати апостроф“.

 

Про ці річи я висловився вже докладніше в київській „Україні“, тому не хочу повторятися.

 

В звідомленню наводиться ще постанова писати Андрійович, не Андрієвич, і кишеня, не кешеня. От і все, бо постанови, завести для дж, дз — один знак, не можна класти на карб „Галичан“.

 

Ці постанови конференції обіймають, як бачимо, самі маловажні правописні справи. І не в них лежить уся хиба. Найбільша хиба і причина повної невдачі конференції лежить поза конференцією.

 

Як писати поодинокі слова, це мусить виходити само собою із правописної системи і тільки така система може бути предметом нарад і постанов конференції. Правописні системи можуть бути ріжні, а відповідно до системи і поодинокі слова можуть писатися ріжно. Отже для конференції треба було підготовити ясну і добре умотивовану ту правописну систему, яка по думці Правописної Комісії малаб лягти в основу українського правопису. Цього не зроблено. Бо виданий Правописною Комісією проєкт не подавав системи, тільки сам губився в подробицях, як я це показав в моїх увагах до проєкту. Річ ясна, що і конференція згубилася в подробицях, смішних голосуваннях і постановах. Не маючи твердого ґрунту під ногами, хиталася на всі боки, постановляла, то знов своїх постанов відрікалася. За браком належитого і свідомого ціли підготування конференція иншого результату дати не могла. Тому не розуміємо і з чуду-дива не виходимо, як могли ці постанови викликати у Кримського таку лють на „Галичан“. Бо ще й на цім Кримський не спинився. Враз з „Комуністом“ кидається на українських націоналістів, що мовляв „всякий націоналіст український муситиме вітати всі такі правописні зміни, що найбільше відгороджують вони нас від Росіян“. Ось до чого Кримський договорився! Караул — на націоналістів! — А з наведеної ним в „Записках“ статті „Комуніста“ ще докладніше переконуємося, що основна проблема цілої справи — це не упорядкування українського правопису відповідно до звукової системи української мови, а „повернення значних шарів російських і зросійщених робітничих і інтеліґентських мас до української культури“, що отже це упорядкування робиться не з огляду на потреби і вимоги самої української літературної мови, а для „значних шарів російських і зросійщених мас“. Так вилізло шило з правописного мішка! І не потрібно нас аж запевнювати, що „маючи державну владу, ми маємо досить засобів, щоб перевести це в життя“. Ми і без того це знаємо. Але це не буде „встановлення єдиного правопису української мови... з сучасної літературної мови“, як цього жадає влада совітської України. Це зовсім щось иньшого. Та ми глибоко переконані, що найдуться ще на Великій Україні заступники науки, які при впорядкуванню і встановленню українського правопису матимуть на умі саму тільки українську літературну мову і її потреби і вимоги до правопису та всенародне значіння одностайного правопису. Ще час все добре передумати і як найкраще розібрати.

 

 

[ЛНВ, 1928, т. XCVI, кн. 7—8, с.270—276]

 

 

08.01.2019