І
Появу нового потужного гравця на українській політичній арені дивним чином передбачив Михайло Яцків – правдивий ґуру в середовищі Молодої Музи, майстер символістської мініятюри. Прототип верховного репрезентанта Українського П’ємонту проглядається в образі молодого князя Гліба Овиденського, героя повісті «Горлиця» – одного з перших у світовій літературі творів про Велику війну. Контент почасти заснований на автобіографічному матеріалі, оскільки в серпні 1914-го Яцків як резервіст мусив одягнути військовий мундур і – раз виповнилось сорок літ, іти до ландштурму.
По тому як батальйон Овиденського озброїли однострільними крісами й обмундирували – плащ, кепі, ремінь, черевики, боцак, патронташ – кожному видали велику плоску бляшанку і пуделко з мосянжу, підвішене на шнурку.
– А се на що? – спитав один брат.
– В тій більшій блясї перевязка на випадок, як тебе куля лише шарне, а як убє, то в тій меншій є на карточцї твоє назвиско, повіт і село, отже санїтет вийме її з кишенї і віддасть в баталїоновій канцелярії, а вона вишле до жінки і дїтий.
– Кажуть, що лянґштурм не йде до огню.
– Сам, брате, не підеш; самому скучно, але буде розказ і ми всї вирушимо.1
Вони переходять українськими, польськими, мадярськими селами, петляють гірськими стежками в Карпатах, куди восени 1914-го відкотилася лінія фронту – в тексті розсипані поодинокі орієнтири: Хребет Пантери, себто Пантир у Ґорґанах, містечко Н., вочевидь Надвірна – знов повертаються в Галичину і вступають у бій з росіянами.
Вочевидь схожим маршрутом пересувався й підрозділ, в якому служив Михайло Яцків. Проте у грудні 1914-го він потрапив у російський полон. Утім, коли бранців конвоювали у ворожий тил через Львів – натоді місто перебувало в російських руках, і зупинилися на ніч у казармі при вулиці Клепарівській, йому якимось робом вдалося вмовити юнака-охоронця, аби пустив додому. Давніше Яцків мешкав у будинку обіч бурси Паньківського на Театинській. Назад він звісно не повернувся. Так само уник повторної мобілізації по приходу австріяків у червні 1915 року і надалі всю війну перебув у Львові, заробляючи на прожиття літературною працею. В той час і з’являється повість «Горлиця».
В якомусь галицькому містечку в заїзді «Під Золотим Козорогом» офіцери з найближчого оточення оберста, обговорюючи потенціал ворога і перспективи війни, прикликали до свого столу молодого Овиденського, відомого завше за всяких обставин самобутньою думкою. Той не став довго комизитись:
– Армія, се карно зорґанїзована, оружна сила. Вона має захистити свій край перед наїздом ворога і в міру природного права: боротьби за буттє, має в соперництві, опертім на законно-людських основах здобувати те, що для життя і розвою держави конечне. Коли ж якась хмара збиранини має на цїли тільки рабунок, насильство, підпал і руїну, то се не армія, а саранча, дич, орда і така сила може хиба в першій хвилї заслїпити культурного чоловіка, викликати проминаючий ефект своїм живловим вибухом варварства і дикости, але війни з культурною силою, з дїйсною армією не видержить, не виграє, бо війна в нинїшнїм розумінню відпадає в поняттю і цїли такої сили.
Ці слова справили на компанію прогнозований ефект. Ад’ютант штабу при оберстові спитав:
– Вибачте пане поручнику, що відбіжу на хвилю від річи. Кілько вам літ?
– Двайцять.
– Доброволець?
– Так.
– Чому ви рішили ся з нами на такі тяжкі, воєнні труди? Як князь, могли в найгіршім разї перейти до лекшої служби.
– Іду за голосом моїх предків, маю перебути все враз з моїм народом, пізнати життє і те, чи надаю ся до чого.
– Бажаєте може лекшої служби, вищої ранґи?
– Дякую, пане ротмістре. Я бажав би затаїти свою родову гідність і теперішню ранґу, та як простий жовнір двигати кріс…
Звісно ні в 1915-му, ні у половині 1916 року не міг ще Яцків відати про Василя Вишиваного. Утім певна містична струна була присутня його творчій натурі. Магом Молодої Музи іменував його Михайло Рудницький.
– Я входив в притвор нових тайн, минув всесвітню мудрість, дітірамби вселенної, бездонну хлань вічности і станув на безконечних, мертвих, скаменїлих полях дїйсности, серед звалищ, руїн і вигаслих кватерів, опинив ся між правдами і світами, перед якими гине людське слово.
Тож приймімо за профетичний дар літературну знахідку Михайла Яцкова і вгляньмося у перебіг подій навколо бунтівного ерцгерцога і його спробу здобути власне королівство.
Щойно скінчилися перемовини в Бересті – гіперуспішно для київської делегації і з оптимістичною перспективою для галичан, як Вільгельм поїхав до Відня, маючи намір домогтися командування якоїсь більшою частиною, укомплектованою українцями, заодно перебрати й Леґіон УСС під свою руку. Про настрої в Леґіоні він знав від тодішнього команданта Коша УСС отамана Никифора Гірняка. Водночас надіслав 18 лютого вітального листа митрополитові Шептицькому «з нагоди щасливого миру з Україною» і повідомив про таємні домовленості щодо створення українського кронланду взамін на зерно. Утім залагодити справу в генштабі виявилось непросто. Там взагалі плекали наміри розв’язати Леґіон – надто вшехполяки, які крутилися скрізь. Необхідно було, аби втрутився цісар Карло. Крім того мав якісь справи в Берліні. Тож Вільгельм листовно звертається до митрополита, аби поклопотав перед міністром закордонних справ і цісарем:
– Дуже важливо, щоб Ви, Ваша Екселенціє, саме перед моїм приїздом до Відня повідомили Черніна та його Величність про бажання нації щодо леґіону /…/ у цьому випадку ми уникнемо будь-яких підозрінь, ніби ми це щойно вже у Відні обговорили під час прогулянки містом.2
25 лютого Вільгельм розраховував повернутися до Відня. У висліді аудієнція в кайзера пройшла успішно.
– Вкінці мені вдалося, що цісар Карло особисто доручив мені команду над УСС-ами. Це рішення викликало велике обурення в генеральній булаві начальної команди і в польських колах.
Обурення генштабістів національними підрозділами пояснювалося недавнім бунтом у Польському допоміжному корпусі, що стояв у Північній Буковині. Минулоріч його реорганізували на базі 2-ї бригади Леґіонів Юзефа Галлера, яка погодилася присягнути обидвом кайзерам, і відправили на фронт у складі 7-ї армії, щойно об’єднаної з 3-ю під командою Карла Кржитека. Натоді бойові дії велися мляво й обмежувалися перестрілками. Бунт спричинило оприлюднення Берестейських домовленостей щодо передачі Українській Народній Республіці Холмщини й Підляшшя. Поляки надзвичайно гостро сприйняли цю новину, адже сподівалися втримати ті території в рамках Королівства Польського Реґенційного. У відставку пішли члени Ради Міністрів Королівства, а також люблинський генерал-губернатор Станіслав Шептицький. Вони ще не знали, що міністр-президент Ернст Зайдлер фон Фойхтенеґґ погодився на поділ Галичини і створення окремого українського кронланду.
Протестуючи проти передачі Холмщини Україні, вояки Польського допоміжного корпусу, здебільшого леґіонери Галлєра, ухвалили в ніч на 16 лютого під Раранчею (нині Рідківці біля Чернівців) перейти на російський бік. Навпроти стояв 2-й Польський корпус генерала Сильвестра Станкєвіча, що формувався в Сороках. До нього прорвалося 1500 солдатів і 100 офіцерів, решту австріяки інтернували в Марамуреш-Сиґеті й Хусті, в тому числі й командувача генерал-майора Зиґмунта Зєліньского. Польський допоміжний корпус розформували, таким чином поляки позбулися власних національних підрозділів в австро-угорській армії. Тож не українці, яких увесь час звинувачували у москвофільстві, а таки вони самі виявилися зрадниками Габсбурґів. Тим не менше, польські чинники, яких багато сиділо в штабах, намагалися під шумок розформувати й Леґіон УСС.
В усякому разі історія Леґіонів Польських скінчилася. Особовий склад почасти був інтернований у Беньямінові і Щипйорно, почасти в таборах Транслейтанії. Королівство Польське Реґенційне залишалося протекторатом із невизначеними кордонами на сході, від якого ще й відняли Холмщину і Підляшшя. Зате поляки втримували вплив у Галичині – від окружних шкільних рад до жандармерії. Дарма, що підконтрольні їм Галицький Сейм і Крайовий виділ не функціонували у зв’язку з воєнними діями, та й не годен було вповні розраховувати на генерал-губернатора Карла фон Гуйна. У віденському Райхсраті засідало Коло Польське, а в уряді фон Фойхтенеґґа їм належали портфелі міністра релігійних культів та освіти і міністра у справах Галичини – Людвика Цвікліньского, колишнього ректора Львівського університету, і Юліуша Твардовского відповідно. Залишалося чекати на перемогу Антанти.
Галичани-українці навпаки своїм успіхом завдячували революційним процесам за Збручем. Українська парляментарна репрезентація у Райхсраті, очолена Юліяном Романчуком, могла апелювати до УНР як незалежної держави, хай поки що без столиці і з нестабільним східним кордоном. Також вдалося зберегти Леґіон УСС. Натомість у Галичині, маючи ворогами як поляків, так і росіян, українці лише відновлювали первинні ланки суспільної організації – Просвіту, Пласт, Сільський господар, Українське Педагогічне Товариство.
Питання приналежності Холмщини й Підляшшя загострилося після їхньої окупації австро-німецькими арміями влітку 1915 року, надто після оприлюднення маніфесту Франца-Йозефа про виокремлення Галичини. Давніше міста Холм, Замостя, Грубешів належали до середньовічної Землі Холмської, підпорядкованої Руському воєводству Корони Польської; першовзором Підляшшя було Підляське воєводство з Дорогичином, Більськом і Берестям у складі Великого князівства Литовського. В результаті складних історичних пертурбацій ці терени у постнаполеонівську добу опинилися під Російською імперією. Холмщину і Західне Підляшшя передали автономному Королівству Польському Конґресовому, решту підляських городів, у тому числі Дорогичин, Більськ і Берестя залишили в складі Гродненської губернії. Ці зміни супроводжував асиміляційний тиск на автохтонів-русинів. У 1828 році ліквідовано Берестейську унійну єпархію, у 1875-му – Холмську. Поки ще існувала остання, вона опікувалася тутешніми вірними, тож обидва реґіони традиційно взаємопов’язані. З ліквідацією греко-католицької ієрархії паству почали силоміць переводити в російське православ’я. Декотрі з українських патріотів вбачали в такій тенденції заслін супроти полонізації і почасти підтримували її. Сюди прибували освічені кадри з Наддніпрянщини, зокрема Сергій Грушевський, уродженець Чигирина – викладачем російської словесності Холмської греко-католицької гімназії. Однак багато парафіян воліло за краще перейти в лоно римо-католицької церкви, оскільки її ієрархія збереглася – попри перенесення осідку Холмської дієцезії до Любліна, обидва осередки діяли у Конґресувці. Цей процес посилився після царського указу про віротерпимість 17 квітня 1905 року, яким дозволено змінювати конфесію – адже греко-католицька церква й далі залишалася в катакомбах. Польські чинники звісно сприяли цьому, бо в перспективі все вело до спольщення. У відповідь імперська влада відновила в Холмі окрему єпархію, але вже як російську православну. Єпископом призначили Євлогія (в миру Васілія Георгієвського), росіянина з Тульської губернії. Аби приховати русифікаторські наміри, подекуди навіть дозволили діяльність Просвіти, але обмежено. Це однак мало що дало. Число україномовних римо-католиків (калакутів) зростало. Тоді Євлогій ініціював виділення Холмщини і Західного Підляшшя зі складу Царства Польського і створення у червні 1912 року окремої Холмської губернії, яку підпорядкували російській владній централі. Станом на 1 січня 1914 року тут проживало близько 50% українців і 30% поляків.3 У польському таборі одразу ж почали кричати про Четвертий поділ Польщі.
Внаслідок російського Великого відступу 1915 року армії Центральних держав захопили колишню Конґресувку, Холмську, Гродненську губернії і просунулися далеко на північ і схід. На окупованих теренах організовано військово-цивільні генерал-губернаторства Варшавське й Люблинське, а також окреме утворення Ланд Обер Ост із центром у Ковно. Останнє охоплювало Північне Підляшшя з Більськом і Дорогичином, Сувалки, Жемайтію, Курляндію, Земґалію, Аукштайтію, Дайнаву і територію навколо Гродно під безпосереднім управлінням Головнокомандувача Всіма Німецькими Військами На Сході; у майбутньому його планували приєднати до Райху. У липні 1916-го штаб Головного командування перенісся до Брест-Литовська.
На Холмщину, оскільки давніше належала Руському воєводству і Руському домену короля, претендувала Австро-Угорщина, зокрема галицька польська еліта. У червні 1916-го Люблинське генерал-губернаторство, обсаджене австріяками, поширило свою компетенцію на Холмський, Грубешівський і Томашівський повіти. Даремно члени Української парляментарної репрезентації переконували, що Холмщина є «етноґрафічно і історично українським краєм» – поляки відразу ж взялися за полонізацію краю. Насамперед відновили адміністративну структуру часів Конґресувки та організували польське шкільництво. В Холмі запрацювали польська гімназія і Людовий університет. Польська мова отримала статус урядової. Справу полегшувала та обставина, що при Великому відступі значна частина місцевого українського населення евакуювалася вглиб Російської імперії, при тому багато хто виїжджали самі, остерігаючись репресій з польського боку. За переписом у лютому 1916 року в Холмському повіті мешкало 62,8% католиків і лише 9,4% православних.4 Тож потреби останніх до уваги не бралися. До всього, при формуванні органів місцевого самоврядування виборчих прав позбавили осіб, запідозрених у нелояльності до Габсбурзької монархії та польського народу – зрозуміло, що українців, байдуже, москвофілів чи ні.
Проти долучення Холмської губернії до Королівства Польського Реґенційного протестували біженці, котрі опинилися в Росії. В різних реґіонах імперії проходили збори і з’їзди земляків. Найбільший з них Всенародний з’їзд Холмщини відбувся в Києві наприкінці серпня (за старим стилем) 1917 року за участи Михайла Грушевського як уродженця Холма. Делегати ухвалили, що «холмський нарід» є частиною українського народу, а край має належати Україні як автономії в складі Російської республіки. Відповідну резолюцію ухвалила в листопаді Центральна Рада. Ситуацію підігріло створення Тимчасовим правительством Ліквідаційної комісії у справах Царства Польського; погоджуючись на «niepodległość» за умови «свободного военного союза с Россией», дотеперішню адміністративну структуру польської автономії скасовували, крім того належало узгодити ряд економічних питань, права римського косцьолу, проблему польських військовополонених. Аби забезпечити права українців Холмської губернії, Центральна Рада вимагала ввести до Комісії й своїх представників.
Натомість Підляшшя, яке теж перебувало в складі Холмської губернії, залишилося під німецьким військовим управлінням. Німці погоджувались на співпрацю з українцями і в краю розвивалося, хоч і поволі, українське шкільництво, преса. За Берестейськими домовленостями Українській Народній Республіці разом із Холмщиною передали Південне Підляшшя з Берестям; Північне з Більськом і Дорогичином залишилося в Обер Ост. На обох відламах розгорнули діяльність українські патріоти-наддніпрянці зі Союзу Визволення України; від початку війни вони ставили за мету здобуття самостійности, орієнтуючись на Центральні держави. Штаб-квартиру облаштували у Львові, проте з російською окупацією Галичини восени 1914-го перебазувалися до Відня. Тут налагодили співпрацю зі Загальною Українською Радою і скоро до Союзу долучилися галичани й буковинці. Окрім видавничої й репрезентаційної діяльности, активісти зосередилися на агітаційній роботі з вояками-наддніпрянцями, котрі перебували в таборах військовополонених в Австрії та Німеччині, сподіваючись сформувати з них військові підрозділи – як прийде відповідний час. Також по мірі розвитку ситуації зросла пріоритетність контактів з Німеччиною.
Історія з оприлюдненням таємних домовленостей у Бересті доволі туманна. З огляду на більшовицьку інвазію і муравйовський терор Україна потребувала термінової військової допомоги. Однак у Німеччині планували наступ на Західному фронті і туди перекидали боєздатні частини. Водночас австро-угорське керівництво, незадоволене тим, що проблему нестачі продовольства вирішують їхнім коштом, і боячись реакції польських кіл, взамін за надання військової допомоги вимагало послабити українську позицію щодо Холмщини. Тож одразу по завершенні перемовин до Відня поїхав голова делегації УНР Олександр Севрюк.
Придивімось уважніше до цього персонажа: «Лице блїде – мов затягнене маскою, спокійне, на якім не відбиваєть ся нї радість нї смуток, а властиво, яке не реаґує на зовнїшнї впливи. Чоло високе, рівне вказує на умову тугість, енерґію і залїзну впертість. Очі синї, вічно супокійні, задумані і холодні, не зраджують нї смутку нї радости, так що важко із них вичитати думки, чи взагалї навіть вражіння якоїсь подїї або слів, – яким запам’ятався він у Бересті. – Навіть усміх в нього «дипльоматичний», нема в нїм радости нї живости, обрамований ледви замітною рівнодушністю. Коли говорить із вами, то бистро орієнтуєть ся, скоро ловить гадку противника і веде балачку туди, куди йому потрібно, щоби як найкраще пізнати ваші гадки чи бажання, глибоко ховаючи власні думки».5
Посприяти в налагодженні необхідних контактів Севрюку могли галицько-буковинські політики Кость Левицький, Микола Василько, Степан Смаль-Стоцький, заступник голови Української парляментарної репрезентації Євген Петрушевич. Той звісно не оминув теми Холмщини й Підляшшя, тим більше, коли вже йшлося про створення там української адміністрації, і так само перспектив українського кронланду. У мемуарах Севрюк згадував, що розповів Петрушевичу про наявність таємного протоколу. Скоро по тому сенсаційну новину обговорював весь віденський політичний бомонд.6
Як виглядає, австро-угорська дипломатія вхопилася за цей факт і звинуватила членів делегації УНР у розголошенні змісту таємних домовленостей, намагаючись відіграти їх назад. Нагадаємо, що Олександр Севрюк прибув до австрійської столиці, аби заручитися військовою підтримкою. Тож йому буквально викручували руки досвідченіші політичні гравці і допомогли в цьому Берлін і польські чинники у Відні. У принципі подібно вчинили українці в Бересті, наполягаючи на своїх умовах за обіцянку постачати зерно і не признаючись до катастрофи на протибільшовицькому фронті – але тоді на нашому боці зіграли Вишиваний і фон Василько. У висліді 18 лютого у Відні Севрюк підписав у Міністерстві зовнішніх справ офіційне прохання до австро-угорського й німецького урядів надати Українській Народній Республіці збройну допомогу, зобов’язавшись взамін передати таємний протокол щодо створення українського кронланду в Австро-Угорщині на депозитне зберігання в Міністерство закордонних справ Німеччини. Другим пунктом була згода на те, аби кордон УНР на Холмщині й Підляшші посунути на схід від раніше узгодженої лінії Білґорай–Красностав–Сарнаки і вирішувати це змішаній комісії за участи поляків – «виходячи з етнографічних умов і бажань населення». Дійсно, який є зв’язок між військовою допомогою і передачею таємного протоколу третій країні? І до чого тут поляки? Та в українців не лишилося иншого вибору, адже армії не було. Не було і зв’язку з українським керівництвом через його поспішну евакуацію з Києва, тож вирішував усе юний Олександр Севрюк. Це безсумнівна помилка, і її він замовчав у своїх мемуарах.
В німецькому таборі інтенсивно готувалися до наступу на Західному фронті, там формувалися ударні дивізії, перекидалися найбоєздатніші частини зі сходу. Необхідно було чимшвидше підписати мирний договір з Росією, аби мати розв’язані руки і не дочікувати, поки американці висадяться у Франції. Більшовики ж німців недооцінили. Троцький, покидаючи Брест наступного дня після укладення миру з Українською Народною Республікою, був певен, що Центральні держави скоро програють війну, адже Німеччиною прокотилася хвиля страйків, і зволікав із підписанням – достатньо мовляв пустих слів про демобілізацію і припинення війни. Коли ж Лєнін спитав, чи німці бува не підуть у наступ, він запевнив: Не схоже.
Тож Еріх Людендорф, перший генерал-квартирмейстер на становищі заступника шефа Генерального штабу Пауля фон Гінденбурґа вирішив їх провчити, завдавши стрімкого ефективного удару і примусивши до миру на німецьких умовах. Заодно забезпечити умови безперешкодного надходження продовольства з України. Остаточне рішення про наступ було прийняте 13 лютого на Кронраті (коронній раді) в літній резиденції кайзера Вільгельма ІІ у Бад-Гомбурзі (нині земля Гессен) у присутності Гінденбурґа, рейхсканцлера Ґеорґа фон Гертлінґа, статс-секретаря (міністра закордонних справ) Ріхарда фон Кюльмана і самого кайзера. 16 лютого німці послали депешу в Петроград, що вважають перемир'я, укладене в грудні, таким, що закінчується завтра. 18 лютого почалася операція «Faustschlag» («Удар кулаком»).
Натоді Остфронт із півночі на південь формували 8-а армія генерал-оберста Ґюнтера графа фон Кірхбаха, що стояла в околицях Риги, виділена з її складу армійська група «D» (Armee-Abteilung D) генерал-оберста Ганса фон Кірхбаха (його кузена; «D» означало Дюнабурґ, нині Дауґавпілс), 10-а армія генерал-фельдмаршала Германа фон Айхгорна – разом вони складали групу армій (Heeresgruppe) «Айхгорн» зі штабом у Вільні. Південніше тримали фронт армійська група генерала від артилерії Ганса фон Ґронау і австро-угорська 4-а армія генерал-оберста Карла графа фон Кірхбаха ауф Лаутербаха (родича німецьких Кірхбахів), об’єднані в групу армій генерала від інфантерії Александра фон Лінзінґена зі штабом у Холмі; вони окупували Західну Білорусь, а також західну Волинь, яку вдалося втримати в ході Брусиловського прориву 1916 року – включно з Ковелем, але без Луцька. Австро-угорський сегмент забезпечували 2-а армія генерал-фельдмаршала Едуарда фрайгерр фон Бьом-Ермоллі, котра стояла на Збручі, 7-а армія, об’єднана з рештками 3-ї під командою генерал-оберста Карла Кржитека, і 1-а армія генерал-фельдмаршала Франца Рора фон Дента. Дві останні злучили в армійський фронт (Heeresfront) під командою генерал-фельдмаршала Германа Кьовеша фон Кьовешгаза, який контролював Буковину і Трансільванію. Південний відтинок Остфронту пролягав територією Румунії до чорноморського берега і тут стояли війська групи «Макензен».
Загальне керівництво наступом здійснював шеф штабу Головнокомандувача Всіма Німецькими Військами На Сході генерал-майор Макс Гоффман. Він мав репутацію спеціаліста з російського питання і найяскравішого німецького військового таланту, його називали третім в дуеті Гінденбурґ-Людендорф. Штаб Головного командування містився у Брест-Литовську, тож на переговорах Гоффман був паном ситуації – «єдиним серйозним елементом реальности», як висловився Троцький. У Макса ж від російської делегації склалося инакше враження:
– Мусів я зужити багато енерґії, стримуючи себе у свойому поведенні з тими пройдисвітами, що захотіли на політиці робити ґешефт. Нераз брала мене охота показати тим панам двері.7
Німці рухалися широким фронтом – на північний схід, цілячись на Нарву і Петроград, на схід (Мінськ і Смоленськ) і південний схід (Київ). Дарма, що молодих солдатів та унтер-офіцерів віком до 35 років забрали на Західний фронт і тут воював здебільшого ландвер або частини, укомплектовані не повною мірою і старішим, поза 45 літ, континґентом, набраним із ландштурму – вони практично не зустрічали опору. Першого ж дня група «D» Ганса фон Кірхбаха взяла фортецю Двінськ (Дауґавпілс), 8-а армія увійшла в Ліфляндію, 10-а попрямувала на Мінськ. На українському напрямку, який був головним, діяли війська Групи «Лінзінґен», рухаючись трьома колонами на Луцьк, Сарни і Лунінець. Німці просувалися швидко, переважно залізницею, долаючи 30–40 км на день, зупиняючись, аби зайняти чергове місто чи станцію – робочий добовий перехід.
Для росіян це стало фатальною несподіванкою. Главковерх Крилєнко спершу розпорядився організувати братання, однак не склалося. Тоді Совнарком зателеграфував, що згоден на переговори і відправив делегацію у Двінськ. Німці однак проіґнорували сигнал і продовжували наступ. 20 лютого Айхгорн взяв Мінськ, наступного дня – Полоцьк. Більшовикам не залишалось нічого, окрім як оголосити загальний спротив. 22 лютого (у них тоді ще було 9 лютого) оприлюднено декрет «Соціалистическое Отечество въ опасности!», яким наказано евакуювати залізничні вагони, зривати колії, знищувати запаси зерна, рити окопи навколо Петрограда і Києва. До риття окопів залучати «всіх працездатних членів буржуазного класу, чоловіків і жінок» під наглядом Красної гвардії, при спробі опору їх, як і спекулянтів, погромників, контрреволюційних агітаторів розстрілювати на місці. Цю функцію поклали на «Всероссийскую чрезвычайную комиссию по борьбе с контрреволюцией и саботажем», очолену професійними революціонерами Феліксом Дзєржинским, вихідцем зі збіднілої польсько-литовської шляхти герба Самсон, який починав палітурником, і латишем Єкабсом (Яковом) Петерсом, зі селян Курляндії.
Відповідну відозву зі закликом «Все к оружию. Все на защиту революции!» видав і Ніколай Крилєнко. Однак Народна (чи то Революційна) армія Свобідної Росії, Верховним головнокомандувачем якої він був, колапсувала. По тому, як у грудні 1917-го декретами «О выборном начале и об организации власти в армии» й «Об уравнении всех военнослужащих в правах» закріплено єдиновладдя солдатських комітетів, запроваджено принцип виборності командирів, ліквідовано офіцерські звання і погони, розвал набув катастрофічних масштабів. Армія фактично перестала існувати. Купи деморалізованої солдатні валили додому, не слухаючи командирів, кидали зброю, грабували по дорозі. Совнарком намагався врятувати ситуацію декретом про організацію Робітничо-селянської Красної армії від 15 (28) січня 1918 року. Вона уявлялася химерним «всенародным вооружением», яке замінить регулярну армію, себто структурою міліцейського типу під керівництвом наркома з військових справ Миколи Подвойського, уродженця Чернігівщини; її розраховували набрати з Красної гвардії. Однак забезпечити ефективний спротив регулярним військам добровольчі формації апріорі були нездатні – вони існували короткий час і демобілізовувалися стихійно. Тож буквально наступного дня після початку німецького наступу Лєнін телеграфував до Ставки Верховного головнокомандувача в Могильов, аби тамтешній начальник штабу генерал-майор Михаїл Бонч-Бруєвич негайно прибув до Петрограда організовувати оборону столиці. Бонч-Бруєвичі походили з польсько-литовської шляхти герба Боньча. Михаїл у серпні 1914-го генерал-квартирмейстером 3-ї армії, котра прямувала на Львів, став свідком загибелі Петра Нестерова в небі над Жовквою, а після Жовтневого перевороту першим із генералів перейшов на бік більшовиків. У листопаді 1917-го Крилєнко запропонував йому «від імени Совєтської влади зайняти посаду начальника штабу Верховного головнокомандувача для того, аби ліквідувати царську армію і Ставку, на що виділялося приблизно три місяці», – згадував Бонч-Бруєвич.8 У військовій теорії він дотримувався поглядів Михаїла Драгомирова, який ставив на високий бойовий дух солдата і недооцінював роль технологічного прогресу, що зумовило поразку росіян у війні з Японією і теперішнє відставання від німців.
Однак була в надрах танучої Народної армії Свобідної Росії сила, що зберегла боєздатність і залізну дисципліну. Понад 11 тисяч латиських стрільців після здачі німцям Риги опинилося в Росії. Наприкінці грудня 1917 року Крилєнко розпорядився організувати з них Латиський стрілецький корпус. Залишки обидвох бригад планували переформатувати в дивізії, командувачем корпусу призначили царського полковника Юкумса Вацієтіса. Звісно там теж відбувалася стихійна демобілізація, багато хто повертався на батьківщину. Попри те латиші першими вступили в сутички з німцями в місті Валк (нині Валки) у Ліфляндії.
23 лютого в Петрограді нарешті отримали умови німецької сторони. Росія мала відмовитися від вже окупованих Польщі, Обер Осту, Ліфляндії, Естляндії, також Фінляндії й Аландських островів, очистивши Балтику, і демобілізувати армію, в тому числі недоформований Латиський корпус. На роздуми дали 48 годин. Про Україну не йшлося, адже німці забезпечували надання військової допомоги незалежній державі, яка щойно підписала з ними відповідну угоду.
Лєнін усвідомлював загрози і наполягав, аби прийняти ультиматум. Частина партійців на чолі з Ніколаєм Бухаріним виступила проти. Троцький не визначився. Врешті-решт поіменним голосуванням – Дзєржинский мудро утримався, оглядаючись на тих, чия візьме – в ніч на 24 лютого більшовицька верхівка погодилася на капітуляцію і мир на німецьких умовах. Ще ніколи Росія не опинялася в настільки принизливій ситуації.
Позатим німці продовжували наступ. 24 лютого 8-а армія Ґюнтера фон Кірхбаха взяла Дерпт (Тарту) і Ревель (Таллінн), війська групи «D» Ганса фон Кірхбаха підійшли до Пскова. Туди щойно прибув полк латиських стрільців, наміряючись вкупі з місцевою Красною гвардією дати бій на околицях міста. Німці однак обійшли їхні позиції з флангів і взяли Псков без перешкод. Утім о 22-й вечора на залізничній станції вибухнув склад піроксиліну. Німці втратили дві з половиною сотні солдатів і офіцерів – однак це, здається, все, що змогли протиставити більшовики в тій кампанії. Наступного дня почався рух у бік Нарви.
В цих подіях корениться совєтський міф про непереможну і легендарну. Однак він мало дотичний до реальности. Німці далі наступали, а росіяни відкочувалися до своїх столиць. Красногвардійські загони швидко розвалювалися, а щодо латиських стрільців – то їхні формування існували й раніше. До того ж попереду російську армію взагалі чекала демобілізація, на що погодилися більшовики.
З огляду на загрозливу ситуацію, Совнарком 26 лютого ухвалив рішення про перенесення столиці і евакуацію до Москви. Поїзд, в якому їхали члени більшовицького уряду, теж охороняли латиські стрільці.
Утім, головний театр бойових дій розгортався на українському напрямку – адже потрібне було продовольство. Перед початком активної фази переформатували війська Групи «Лінзінґен». Дві ландверні дивізії (7-у Вюртемберзьку і 45-у Саксонську), 2-у кавалерійську дивізію оберста Артура Боппа і 4-у Баварську кавалерійську бригаду генерал-майора Вільгельма фон Пошинґера злучили в корпус під командою генерала від кавалерії Карла-Альберта фон Кнерцера. Вони виступили двома колонами, кожну з яких додатково підсилили окремою піхотною дивізією. Кавалеристи Боппа вкупі зі саксонцями й 215-ю піхотною дивізією подалися на Луцьк. Кавалеристи-баварці в супроводі 91-ї піхотної дивізії генерал-майора Германа Клаузіуса просувалися на Сарни. Окремо рухалася 224-а піхотна дивізія генерала Ганса Рюстова зі складу армійської групи Ґронау – залізницею на Лунінець, що на білоруському Поліссі, і далі на Мозир і Гомель. Загалом в Україну увійшло не більше 70–80 тисяч німецьких вояків.9 То тут, то там вони натикалися на величезні групи деморалізованих росіян, озброєних до зубів, які не слухалися наказів і не чинили жодного опору.
Увечері 18 лютого розвідувальний ескадрон 25-ї кавалерійської бригади зі складу 2-ї кавалерійської дивізії увійшов у Луцьк, зайнявши пошту і залізничний вокзал. У місті перебувала тисяча з гаком озброєних росіян, однак вони не чинили жодного спротиву. Звідти драґуни рушили на Рівне й далі на Новоград-Волинський (Звягель) і Житомир, а піхота – залізницею в Дубно, Шепетівку й Бердичів.
(далі буде)
__________________________
1 Михайло Яцків «Горлиця. Зі споминів князя Глїба Овиденського» // Шляхи, 1915–1916.
2 Тут і далі – цит. за вид.: Юрій Терещенко, Тетяна Осташко. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. – К.: Темпора, 2011.
3 Протест Холмського Виконавчого Комітету. Холмський Виконавчий Комітет. Київ, дня 15 червня 1918 р. Вістник полїтики, лїтератури й життя.
4 Костянтин Курилишин. Галичина 1914–1923 років – очима «Діла».
5 Михайло Баляч. Бльок Ч. 5. // Шляхи, 1918, №1–6.
6 Павло Гай-Нижник. Олександр Севрюк – соціаліст-революціонер і дипломат-аматор, політичний авантюрист й агент чужоземних спецслужб // Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості. Ч.2, К., 2019, С.33–59.
7 Цит.: Ґен.-полк. Віктор Зелінський. Синьожупанники (Берлін, 1938).
8 Андрей Ганин. Становление Красной армии во взаимоотношениях ее первых руководителей: М.Д. Бонч-Бруевич, И.И. Вацетис и С.С. Каменев // Альманах Ассоциации исследователей Гражданской войны в России. Вып. 2. Архангельск, 2015. С.59–111.
9 Михайло Слободянюк. Перший етап вступу німецьких та австро-угорських військ в Україну (18-20 лютого 1918 року) // Українознавство. № 3 (68), 2018, С.8–20.
16.03.2024