[Рецензія] Д-р Смаль-Стоцький. Правописна справа.

Д-р Смаль-Стоцький. Правописна справа („Україна“ 1926, кн. IV, ст. 180-191; те саме в „Літ.-Наук. Вістн.“ 1926, вип. 6 та вип. 7-8).

 

Д-р Смаль-Стоцький—автор давньої шкільної австро-української граматики, що навчає писати «бояти муть ся» (замість «боятимуться»), «дїд, тїнь» (замість «дід, тінь»), «сьвіт», «цьвіт» (замість «світ», «цвіт») і т. инш. Наша Україна ніколи такого правопису не трималася, а тепер його покинула і Галичина й Америка. Головна мета статті д-ра Смаль-Стоцького — розбити тую правописну згоду, яка вже настала поміж Україною Радянською і Україною закордонною. Гадаємо, що практично ця спроба належить до так зв. «замахів з непридатними засобами». І все-ж на деяких неправдивих запевненнях д-ра Смаль-Стоцького спинитися варто.

 

І.

 

Як ми—на жаль—знаємо із щоденного досвіду, українських літературних мов все-ще є фактично дві: одна — наша, яку колись можна було назвати українсько-російська, а по теперішньому можна назвати мовою Великої України; друга літературна мова — то галицька, по давнішому українсько-австрійська. Відколи галичани (після революції) зблизили свій правопис до нашого українського, ця біфуркація літературної мови з надвірнього боку трохи затушкувалася; внутрішня розбіжність, на жаль, іще відчувається. І от д-р Смаль-Стоцький заперечує цей усім відомий факт: «Мушу рішучо висловити своє найглибше переконання, що нема в українців двох різних лїтературних мов, а є тільки одна, єдина лїтературна мова» (ст. 184) і додає: «Ще більше здивовання викликала в мене замітка А. Кримського про «30-річний полон вавилонський», в якому ніби-то була українська мова 1876— 1906 у Львові».

 

Ох! іще живі ті люди, які пам’ятають тодішнє становище речей. Та вистачить попросту розгорнути тодішні галицькі часописи, щоб переконатися, що я сконстатував лиш безперечний, правда дуже сумний, факт.

 

От візьмім критичну статтю Б. Грінченка про галицьку поезію (львівська «Правда» 1891, серпень, вересень, жовтень). На ст. 107 він пише: «У всіх галицьких поетів — зопсована мова з боку лексики, з боку граматичних форм та з боку наголосів, і здебільшого — неможливий вірш. Що до мови з лексичного боку, та вона у галицьких письменників підлягала не одному впливові, а багатьом і, мабуть найбільше, польському; потім од москальофілів та духовенства — російському та церковно-слов'янському, а од сьогочасних «радикалів» — навіть і специфічно-московському чи кацапському; далі й німецькому, а то й чеському чи словацькому. В другого боку галицькі народовці, дбаючи про власну народню мову, обіруч хапали всякі галицькі та буковинські провінціялізми — і з Гуцульщини, і з Лемківщини, і з-усюди. Якщо згадаємо, що треба додати сюди ще спеціальні «рутенізми», які виковували то «рутенці», то «настоящіи русскіи», то ми зрозуміємо, через віщо мова галицьких письменників не тільки дика, а часом і зовсім незрозуміла незопсованому вкраїнському ухові. Все що тут вказано, можна казати і не самим поетам. Читаючи галицькі твори, завсіди вражаєшся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає ніяка голова опріче спеціяльно на те вимуштруваної» (ст. 108). Для ілюстрації Б. Грінченко наводить, приміром, з Масляка такі фрази, як «коле терня ріжнораке, от пусте» (стор. 108), або спиняється на Масляковому оповіданні про те, як пан та пані ішли на баль «і чудно обоє воняли» (стор. 110), зазначаючи, що українець з Росії зрозуміє цю фразу тільки так: «і кумедно обоє смерділи». Наводить Грінченко і з Данила Млаки: «рибка в сіті сь мече» та «в мисли сь снує» (стор. 152) замість українського «мечеться», «снується». Бере він з Бачинського вірш:

 

«Вперед, гадко, скинь кайдани,

Що тебе в заді тримають!»

 

і пояснює: «Я зрозумів це тільки після того, як д. Маковей примусив Плутона сказати Орфеєві, коли той вів з пекла Евридику, щоб той «на жінку в зад не подивився». Видима річ, — додає Грінченко,—Плутон не знав, що по вкраїнському така фраза мов трохи... незвичайна»... (стор. 154). Розглядає Б. Грінченко багато ще й инших цитат із галицьких письменників (такого типу як «зак ся круг луни сповнить» стор. 109, «уста мов ру́гають співи тужливі, сумні» стор. 154) і признається: «Що визначають ці вислови — нам не відомо, і ми тільки можемо прохати у авторів перекладу їх на загально-вживаиу вкраїнську мову» (стор. 154). І висновок у Б. Грінченка такий: «Цю галицьку мішанину можна звати галицьким язичієм, рутенським жаргоном, чи ще чим, тільки ж не мовою» (стор. 158). «Дуже помиляються ті земляки, які думали досі, що в Галичині — тільки одно язичіє, москвофільське; навпаки — є й друге, рутенське, і прикладами з його ми й сповняємо отсю нашу статтю» (стор. 155). А редакція «Правди» докинула й од себе: «Наша мова нігде в світі так не занедбана, як у нас серед галицько-руської інтелігенції Найліпшим доказом тому служить поезія Олександра Колеси [А. К.: незабаром професора української мови на львівському університеті], надрукована в 18 числі «Зорі». Читаючи її, справді не тямиш, якою мовою вона написана. Мова тої поезії менш українсько-руська, ніж язичіє «Галицької Гуси» і инших москвофільських органів, що прямують до «адной вєри, адново язика». Мова такої «поезії» незвичайно прикро вражає кожного, хто не може не звертати уваги на те, що вона явилася в органі т-ва ім. Шевченка» (стор. 108).

 

Ми можемо не згоджуватися з кваліфікацією галицької мови, ніби це має бути «язичіє»; але що це була окрема літературна мова, несхожа з нашою,— це теж ясно. І не без їдовитости Б. Грінченко, одповідаючи своїм опонентам у «Зорі», поставив епіграф із галицького філолога Ів. Верхратського: «Єсли хто печатно ширить фальшиві понятя о язиці, то того пустити мимо не можемо» (Зоря 1892, №15, ст. 297); в цій фразі, можна сказати, кожне слово не збігається з нашою нормальною українською мовою.

 

Та на біду в дусі отієї літературної мови, або, як каже Грінченко й редакція «Правди», в дусі «язичія», силувалися галицькі редактори переробляти те, що їм надсилали українці з Наддніпрянщини, — чи то давніх, мертвих письменників, чи то новітніх, живих. Грінченко у згаданій своїй статті з обуренням говорить: «Галицькі письменники виправляють мову навіть у Шевченка, переробляють та поганять його вірші у своїх виданнях: диви напр.. хоч видання »Зорі», або вірші Шевченкові у «Рускій читанці» О. Партицького. Де, в якій літературі на світі можна знайти, щоб люди так ганьбили найбільшого свого поета, свої гордощі, свою славу!» (ст. 205).— Або от згадаймо повість «Люборацькі» покійного А. Свидницького, що попереду вийшла в Галичині, в страшенно перекрученому вигляді проти первопису. Всякий, хто порівняє галицьке видання з київським, зробленим на підставі авторового власнопису, наочно побачить, що між галицьким та київським виданням така дистанція, як од неба до землі. Та, звичайно, мертві письменники не мали скаржитися в пресі на те, що з ними витворяли галичани. Але живі увесь час протестували, бо воно їх дуже боліло. Цей факт при нагоді зазначив і редактор «Зорі» Олександер Борковський, не ховаючи того, що «він в послідних часах дістає з кількох сторін листи від братів-українців з жалобами, ба навіть з острими доріканями, що мов то їх твори псуємо своїми виправками» (Зоря 1888, № 29, ст. 381). Рівночасно в «Правді» (1888, вип. II, падолист) писав один українець: Зоря хоч і живе найбільше творами українців, але-ж редакція все так перевертала їх твори на свій бог-його зна який лад, що автори в друкованому не впізнавали свого. Зоря не звертала уваги ні на який голос українців» (ст. 143). Або от візьмім те, що пише С. Шелухин у своїх недавніх споминах («Літ.-Наук. Вістник» 1926, кн. VII—VIII, ст. 26). Він з прикрістю констатує факт: «в «Зорі» нас так переробляли на галицький смак, особливо в лексиці, що ми були сим дуже незадоволені». Недавнечко акад. С. Єфремов оповідав, що, як приходила до Київа його річ, надрукована в Галичині, то йому не раз-у-раз щастило зрозуміти своє власне писання. С. Єфремов каже, що одного разу він безпорадно дивився на накинене йому речення: «вона цофнула руку» і марне силувався зрозуміти оце «цофнула» в рядках, підписаних його власним прізвищем! Я міг-би додати ще й свої спомини про те, як галичани калічили мені мою власну мову, я міг-би зацитувати листи Лесі Українки в цій самій справі, листи Олександра Кониського, якому «Зоря» — писав він — «шматувала серце своїми виправками» і ин. Та, думаю, не варто над цим довго спинятися. Що для українських письменників друк їх писаннів у Галичині між 1876—1906 р.р. був «трицятилітній полон вавилонський», це — факт аж. надто відомий, надто ще для всіх пам'ятний.

 

II.

 

І на Україні і в Галичині не один відчував, що мати вкраїнцям дві літературні мови — не випадає і що треба за-для української одности мати літературну мову єдину.

 

Шлях до цього Б. Грінченко вказував такий: «Проста логіка каже, що коли і Україна російська і Україна австрійська розуміють і залюбки читають Квітку, Шевченка, Левицького, Кониського, а Масляка, Шнайдерівну та ин. може розуміти сама Галичина, — то мусять українсько-руські письменники писати не так, як Масляк та Шнайдерівна, а так як Квітка та Шевченко. А коли галицькі поети цієї логіки не послухаються, то вони можуть бути певні, що їх твори —хоч і які-б там гарні — українці з Росії будуть читати хіба в перекладі на справжню русько-українську мову». І з-поміж галичан можна тоді-ж-таки зазначити голос д-ра Євгена Олесницького, першого редактора відновленої львівської «Правди». Подаючи в додатку до 17 ч. «Зорі» 1888 р.: «Оповістку про політично-научний місячник Правда», Є. Олеснпцький у тій оповістці заявив між иншим і отаке: «Мусимо промовити кілька слів про формальну річ: мову і правопись. Починаючи від часу Маркіяна Шашкевича, всі наші поступові люди вказували неминучу потребу виробляти чисту літературну мову, беручи за основу народню мову великої більшости русинів, себ-то мову Наддніпрянської України. Треба признати, що инакше воно й не може бути, На лихо, наші лиходії пильнували з усієї сили умисне псувати і нівечити народню мову руську в Галичині, а людям з інтелігенції руської — одним, що зросли не серед народу приходилось вчитися мови з книжок часом таких, де теж мова покалічена; другим — треба було боротися проти ворожого зрадливого калічення безцінного скарбу народнього і лагодити те, що псувала лиходійна рука. Через се заповіту Шашкевичевого досі у нас не виконано».

 

Чи в багатьох серед галицької інтелігенції бувала однаковісінька думка про національну спільність з Україною? Попереду — ні. Бували й такі галичани, що казали: «Ми ані великоруси, ані українці, а попросту галицькі русини, або як німці кажуть, рутенці, Ruthenen». Звичайно, що таким рутенцям надто дбати про літературне зближення з Україною не було великої охоти чи й потреби. Але все, що бувало в Галичині поступовіше й талановитше, не могло не відчувати своєї близькости з нашою Україною, а через те відчувало й потребу мати літературну мову більше-менше спільну з мовою головної маси українців. І отой шлях, який показував Грінченко, справді бував їхнім шляхом. Звичайно, що в газетах, з їх місцевими й скороминущими інтересами, могла й далі панувати не дуже смачна, поспішна мішанина всяких мовних елементів, і з рутенізмами й полонізмами в тім числі¹). Та в поважнім письменстві одбувався значний тут поступ.

 

Декому з галицьких письменників щастило й зовсім добре писати справжньою наддніпрянською мовою, наче рідною. Коли ми, приміром, візьмемо писання Василя Щурата, то можемо читати їх, по скількись сторінок поспіль — та й не догадатися, що з автора — галичанин, а не наддніпрянець. У найбільшого галицького письменника Івана Франка ми не раз зустрічаємо не тільки виразне, ба навіть підкреслене змагання додержуватися спільно-української мови. Навіть тоді, коли Грінченко був не дуже делікатно зганьбив Франка за його мову, — Франко одповідаючи йому («Зоря» 1891, стор. 58), силувавсь не допускати надто роздратованого тону та безоглядної, суб'єктивної оборони всіх своїх стилістичних особливостей, ба об’єктивно поясняв, «чому ми не маємо і не могли мати досі спільної, одностайної літературної мови. Змаганнє до її витворення почалось тільки недавно [це писав Франко року 1891], і то іменно у галицьких писателів [Франко натякає на себе], в тім числі й у декотрих так поганьблених д. Чайченком [= Грінченком] і наштемпованих редакцією «Правди». Змаганнє те проявилося у них не гордим сектярським пуризмом, а охотою вчитися своєї рійної мови, черпати її з усіх жерел доступних: з ліпших писателів українських [= України Російської] і з уст рідного народу». Трохи пізніш Франко, писавши до Грінченка, мав відвагу sine ira et studio щиро признатися, що він Грінченкові вдячний за його давніші докори проти провінціяльних недоладностів в його давнішій, Франковій, мові. Більше того: Франко, випускаючи в світ свої писання художні, не раз було прохав своїх наддніпрянських приятелів переглянути йому мову і підігнати її під центрально-українську. Цього факта ми можемо перевірити навіть з Франкових печатних подяк (у передмовах) Миколі Вороному за пороблені виправки. А недрукованії ще листи Ів. Франка до того-ж Вороного іще яскравіш показують, наскільки у Франка сильне булo змагання до єдиної, спільної для всіх українців літературної мови, дарма що сам він, почавши з москвофільства та рутенізма, не одразу зміг собі таку літературну спільну мову виробити.

 

Проф. Смаль-Стоцький, кажучи, що «не можна нам обмежувати ся тілько на полтавсько-київську мову», покликається саме на літературну діяльність Ів. Франка: «бо ж не дадуть ся викинути з української лїтератури твори Франка анї навіть Мих. Грушевського, хоч це ясно, як на долонї, що на творах Мих. Грушевського витиснула свою печатку мова його довголітнього (спеціально львівського) окруження» (ст. 184).

 

Що до першого з двох названих, Ів. Франка, то, коли проф. Смаль-Стоцький хоче говорити про Франкову лексику, то це правда, що вона (як і багатьох инших талановитих галицьких письменників) зробила великий вплив на лексику загально-української мови, та й безперечно ще довго впливатиме на ню. Вистарчить подивитися, якою щедрою рукою цитує новий академічний «Російсько-український Словник Живої Мови» писання Франка, Маковея, Щурата, Кобилянської і багатьох инших. Тільки-ж коли говоритимем про граматику і правопис у Франка, то треба сконстатувати, що вони впливу на нашу Україну абсолютно не мали ніякого. Навпаки, ми вже бачили, що як-раз Франко сам спеціально підганяв граматику своєї мови під загально-український лад.

 

Що-ж до М. С. Грушевського, то слова Смаль-Стоцького, про його галицьку мову, яка ніби впливала на формування всеукраїнської мови, треба будь-що-будь приймати з певними, і то значними, обмеженнями. Насамперед: сказати про українську літературну мову, що її — мовляв — творили художні писання Франка та «Історія України-Руси» Грушевського, це виходить так само, як-би сказати про російську літературну мову, що її творили художні писання Пушкіна та «Исторія Государства Россійскаго» Карамзіна або. художні писання Тургєнєва та «Исторія Россіи» Соловйова або художні писання Чехова та «Лекціи но русской исторіи» Ключевського... А далі — питання: до якої міри М. С. Грушевський є в своїй мові продукт Галичини? Адже М. С. Грушевський ще перед тим, як поїхав до Галичини, мав уже свою вироблену літературну мову, — характеру, очевидно, наддніпрянського, — і настільки вона була в нього вже усталена, що навіть довголітнє його перебування в Галичині не змогло погаличанити його мову вкрай: наддніпрянська основа будь-що-будь не переставала в Грушевського мові витикатися й висвічувати ввесь час. І лиш через те мова Грушевського не одбігла од всеукраїнської занадто далеко. Це легко було-б з’ілюструвати наочним порівнянням цитат з найпершої наукової праці Ж. Грушевського, писаної ще в Київі: «Жиди на Україні» 1889 (друк. в «Правді») з відповідними сторінками про жидів та про «жидівські визиски», «жидівську немилосердність» та «жидівські неправди» в VIII томі його таки «Історії України-Руси», виданому на 33 роки пізніш (1922, ч. 2, ст. 121 і д.). Хто схоче поробити таке порівняння, той побачить, що одміна в мові поміж 1889 і 1922 р.р. не така вже у Грушевського й велика: він, хоч і з «печаткою львівського окруження», все-ж залишився в своїй мові наддніпрянцем. І коли щось різко відчужує писання Грушевського од писань Великої України, то це не так граматика, як правопис, — правопис, справді, у нього і тяжкий і незрозумілий.

 

III.

 

Аж до останніх і за останніх років не переставала зростати в Галичині принципова свідомість, що треба галичанам наближати свою літературну мову до мови Великої України як-найтісніш, і саме — в граматиці та правописі. Такій свідомості допоміг той величенної ваги факт, що українська мова зробилася в радянській Україні державною і що вона повинна тепер завдовольняти потреби не тільки наддніпрянців, але й тих українців, котрі сидять своїми осадами значно далі на схід, геть аж до Вороніжчини та Кубани. Для тих далеких східніх українців навіть наддніпрянська (тоб-то центральна) мова буває часами тяжка для розуміння. А що вже говорити про якусь зрозумілість для них мови галицької? І галичани не могли остаточно не відчути, що тільки центрально-українська літературна основа може бути всеукраїнською: тільки центральна мова може статися органом порозуміння і з'єднання для обох українських окраїн: далеко-західньої (тоб-то Галичини) і далеко-східньої (Донбаса, Вороніжчини, Кубани).

 

В «Комуністі» 28 вересня 1926 р. подано розмову Комісара Освіти Р.С.Ф.С.Р. А.В. Луначарського, яку він мав з учителями під час свого перебування в Краснодарі. Вчителі звернулися до нього з проханням вияснити їм його політику шкільну на Кубані, а так само-ж і те, як він гадає провадити там українізацію шкіл. Луначарський одказав: «Я постараюсь висвітлити це питання з погляду марксистичної педагогіки. Цілком ясно, що коли батьки вимагають перевести шкільне навчання на мову, якою сами говорять, то це негайно зробиться. Ми висуваємо обов’язково мову матери, а не якусь иншу. Через те завжди питання треба ставити про конкретну, побутову мову, що нею говорить дитина. В даному разі, значить, не доводиться говорити взагалі про українську мову, а конкретно про мову кубанську. Оте, коли виявиться, що ці 50 відсотків населення Кубані говорять не мовою Право-Лівобережної України, а иншою, кубано-українською, то саме на цьому наріччі і треба вести навчання». Звичайно, що проти міркуваннів А. В. Луначарського можна багацько сказати, і «Комуніст», подаючи про це звістку, справедливо і влучно завважив, що «у себе, в корінних губерніях Р.С.Ф.С.Р., т. Луначарський не є прихильник, скажемо, калузької мови, чи мови тверської, а дітвору вчить літературною російською мовою». Але все-ж, отакі факти містять у собі застереження для характеру всеукраїнської літературної мови: не можна їй далеко одбігати од мови східніх наших країв і робитись для східніх країв малозрозумілою. Кореспонденція з «Комуніста» була передрукована по всіх часописах галицьких та американських, і всім галичанам вона ще раз з’ілюструвала той відомий факт, що коли-б Україна пішла-б у своїй літературній мові аж надто далеко в галицькому напрямі, в напрямі до мови окраїни західньої, то вона рискувала-б зовсім утратити свої краї східні. Галичани, треба визнати, своїм вірним тактом уміють оцінювати ситуацію, — тому, натурально, вони тепер і сами готові не претендувати, щоб як-раз їхнє наріччя робилося органом всеукраїнської літератури. І ми, нещо давно, всі змогли прочитати акт великої всеукраїнської національної свідомости галичан — лист од Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові до Наркомпросу У.С.Р.Р. у справі запроєктованого остаточного українського правопису (лист надруковано в додатку до харківських «Вістей» 1927, 20 квітня). Найвища українська наукова установа в Галичині, зосібна галицькі філологи й педагоги, пересилаючи свої правописні уваги до Наркомпросу, виразно додали, чорним по білому написали: «Згори зазначуємо, що рішення учених і педагогів Радянської України будуть для нас обов’язуючі». Не можна не привітати цієї галичан заяви, яка показує, що досягти єдиної літературної мови для всіх українців вже мабуть-таки пощастить тепер реально, не на словах. Наш правопис засвоїть собі Галичина, а ми-наддніпрянці, як і давніш, втягатимем у свій лексикальний репертуар лексикальні скарби рідної нам України західньої, і так, спільними силами, дійдемо до дійсно спільної для нас усіх літературної української мови.

 

IV.

 

І оцю згоду поміж українцями, оце налагоджене порозуміння бажав-би д. Смаль-Стоцький розбити. Він, правда, говорить про соборність України, про потребу єдиної мови, єдиної граматики, єдиного правопису, але умовою для такої соборности й одности має бути поворот до його граматики, до його правопису. Загально встановлений правопис Великої України і проєкт дальшого розвитку правил того правопису, які розробила поважна Комісія при Наркомос’і, складена з добрих філологів та редакторів,—усе це д. Смаль-Стоцький одкидає та ще й заявляє, ніби все це якась «новина». Він каже (стор. 182): «Яких тисячу літ писав український нарід память, пять і т. д., а зараз кажуть йому писати пам’ять, п’ять і т. д. Тай чому? З якої розумної причини—цього ніхто не второпає. Або кажуть писати пір’я, але рябий. Чому? — Очивидячки того ніхто не розуміє, і воно ніяк не хоче лїзти в голову»... (стор. 188): «Здаєть ся, що вже не найдетъ ся нїкого, хто ще став би в обороні писання: п’ять, п’ятниця, в’язи, в’юн, б’ю, б’є, тім’я, м’ясо... з апострофом, але святий, цвях, звязок і т. п. чомусь без апострофа, то знов пір’я з апострофом, але чомусь без апострофа рябий, рясний, бо йому можна-б відсьпівати за те вічную память уже без апострофа. Отже, думаю, що в цїй точцї буде зовсїм легка повна згода, щоб апостроф із наших правописних правил як зовсїм зайвий зник. Колись і я (в першому виданню граматики) уживав апострофа з обмеженням на такі випадки, як об’їхати, з’їсти і т. п. Але практика шкільна показала, що і тут апостроф зовсїм непотрібний, бо нїхто з українців не в силї прочитати бю, бє, бя, бї пнакше як тільки як бйу, бйе, бйа, бйі; ря инакше як рйа... А що тичить ся таких писань, як зїсти, то зовсїм нема причини побоювати ся, щоб хтось так написане слово не по українськії вимовив; чи він вимовляти ме зйісти, чи зьісти — все буде по українськи».

 

Я охоче вірю, що проф. Смаль-Стоцький уміє вимовляти й вимовляє однаковим способом слова: пір’я — і рябий, цвях — і в'язи і т. ин. Але вся инша Україна має в таких словах дуже неоднакову вимову. «Рябий» ми вимовляємо «рьабий» з м’яким р (щось близьке аж до «рабий») і ніяким способом не вимовляєм «рйабий»; тимчасом «пір’я» вимовляється «пірйа», і тільки так. «Цвях, свято» вимовляється: «цвьах, свьато», а «в’язи, прислів’я» вимовляється «вйази, прислівйа». І одміна поміж обома тими вимовами настільки різкая, що очевидячки «де всякий одразу мусить второпати, всякий зрозуміє, і всякому воно влізе в голову», дарма що проф. Смаль-Стоцький запевняє: «цього нїхто не второпає, того нїхто не зрозуміє, і воно нїяк не хоче лізти в голову».

 

Узагалі вся наша система писання, де є літери я, ю, є, полягає на тім принципі, що букви я, ю, є, безпосередньо додані до попередніх приголосних, лиш м’якшать попередню приголосну (обертають н — в нь, д — в дь, р — в рь, і т. и.), але вони не дають чути перед собою ніякої йоти, ніякого й. Коли ми пишемо «воля, волю», то вимовляємо: «вольа, вольу», а не «волйа, волйу». «Коня, коню» читається тільки «коньа, коньу», і нізащо не «конйа, конйу». «Синє, переднє, нижнє» мусить читатися виключно «синье, переднье, нижнье», а не «сітйе, переднйе, нижнйе». «Ходять, плодючий» — це читається «ходьать, плодьучий», a не «ходйать, плодйучий», і т. д., і т. д. Тому, коли ми маємо на письмі зазначити не таку, а вже йотовану вимову, тоб-то рйа, рйу, дйа, дйу, зйа, зйу, вйа, вйу і т. ин., то ми обов’язково повинні між приголосною і голосною літерою вставити якусь зазначку. Колись українці вставляли в таких випадках ъ або ь (объявляти, обовъязуватися, пьяний, имья, памьять і ин.)²), потім перейшли на апостроф (чи як він звавсь у старовину «паєрик»)³), і одмовитися од нього без страшного калічення мови ніяк уже не можна, або (коли ми схочемо знищити апостроф) доведеться знов повернути до вставки букв ъ та ь перед я, ю, є.

 

Для ілюстрації вищесказаного наведім ще декілька паралельних прикладів, в рівнобіжній таблиці, щоб вона в своїй сукупності наочніш нагадала кожному повну неоднаковість і розбіжність у вимові написаннів без апострофа і з апострофом.

 

без апострофа:

з апострофом:

Подякувати, ходять, гадюка, возять, князя, князю, взяти, зявище (= великий зяв, «хайло»).

 

 

Під’яремний, під’юджувати, Фрід’юнг, з’ясувати, роз’яснити, роз’юшити, з’явитися, з’явище (= поява, «явление»).

 

Моря, морю, кобзаря, кобзарю, гарячий, рясний, рябий, рядно, уряд, говорять, говорю, вірять, вірю.

 

Пір’я, пір’ю, повір’я, повір’ю, узгір’я, узгір’ю, матір’ю, бур’ян, Купер’ян, Мар’яна.

Свято, святий, святкувати, цвях, мертвяк, дзвякнути, різдвяним, медвяний, морквяний, горохвяний, жорствяний, жорствянка, Хохітвянський, Голтвянський, листвянка, Вятка, різьбяр, тьмяний, Кучмянський, Ортмянський, Силамяги (естонське село), Мюрже, Мюльбах, де-Мюсе́.

Прислів’я, прислів’ю, в’юн, знечев’я, кров’яний, Основ’яненко, здоров’я, здоро’вю, безголов’я, безголов’ю, об’явити, б’ю, луб’я, луб’ю, безхліб’я, безхліб’ю, п’яний, п'ю, сім’янин, сім'я, сім'ю, на тім'ю, ам’як, бездум'я, бездум'ю.

 

Число таких паралелів можна було-б побільшувати без межі, краю. Але й наведеного вистарчить, щоб показати, наскільки потрібен апостроф, наскільки неминучий апостроф для нашого правопису. Коли д. Смаль-Стоцький і сам не одкидає принципу: «нам дуже повинно залежати на тому, щоб ми могли нашим правописом передусім вірно представити нашу мову (ст. 189)» і коли він ще раз стверджує, що «вимова річ дуже важна в граматиці, і граматика мусить вимову вірно представити (ст. 185)», то його-таки принцип наказує нам держатися лиш такого правопису, який дозволяв-би правильно відзначати на письмі різко несхожу вимову таких слів як пір’я, бур’ян з одного боку і рябий, горять — з другого боку. Силоміццю накидати двом дуже неоднаковим вимовлянням однакову спільну ортографію — річ абсолютно неприпустима.

 

Бо:

 

а) Це противиться всій системі нашого правопису і вийде річ зовсім не наукова⁴).

 

б) Це калічитиме нашу мову до невпізнанна і до сміху. Не можна-ж, приміром, «з’явище» писати так, щоб виходила величезна паща — «зявище» і т. и.

 

в) Одібрати од нашого правописа спромогу одрізняти рьа од рйа, зьа од зйа і п. — це значитиме одібрати од нашого правопису ті вигідні графічні способи, які є в инших слов’янських мовах і од яких ті слов’янські мови й не одкидаються. От, росіянинові не спаде на думку писати «об’являть (чи объявлять)» і «обязывать» однаковим способом, не прийде йому в голову збивати в один клубок «перья» і «горячий». Поляк пише «objawiać», але «obiad», пише rozjadać, але ziarno, і т. д. Невже сама-тільки наша мова показала-б себе такою недорікою, що самовільно одмовилася-б од тих засобів, які належать їй та її альфабетові?

 

г) А вже з педагогічного, шкільного погляду — вбгати згадані дві неоднакові категорії звуків в спільну ортографію це просто злочин. Відомий наш письменник-педагог Б. Грінченко у своїх «Трьох питаннях нашого правопису» (у Київі, 1908, стор. 24) справедливо каже: «Яким способом навчимо ми дитину, що ледві подужає механізм читання, читати «бурян» як «бурйан», коли рівночасно вчимо її читати «ряд» за «рьад», а не за «рйад»? Чи можна заморочувати дитині (та й дорослому) голову силою всяких проміж себе суперечних правил, які нікого не навчать, а кожного зіб’ють з панталику? Усе згадане — робить Грінченко висновок — дає мені змогу сказати, що писання, де не зазначається одрубне читання співзвуків од йотових самозгуків, не може видержати критики з наукового погляду, вносить силу неконсеквенцій і плутаниці в правопис, калічить тим нашу вимову і утрудняє початкову науку в школі і взагалі науку нашої мови. Через усе це правопис цей треба яко мога швидче і назавжди рішуче одкинути тим, хто його вживає, і ні в якому разі не заводити тому, хто досі не вживав».

 

Сьвіт.

 

Друга вимога проф. Смаль-Стоцького належить до тих, які життя вже давно одкинуло. Він хоче, щоб українці писали «сьвіт, сьвятий», а це для того, щоб одрізняти м’яку вимову сь в таких словах од вимови с в «свій». Щоб залишитися послідовними, ми повинні були-б, засвоївши од д. Смаль-Стоцького ортографію «сьвіт», так само писати і «в місьті», і «ясьніший», і «радісьть», і «чесьть», і «Полісься», і «зьвір», і «дьві», і «ведьмідь», і «в сідьлі», і «житьтя», і т. ин., і т. ин. Але це ускладнило-б правопис зовсім без справжньої потреби, бо одміна поміж, відтінками звука с в «сьвіт» і «свій» зовсім не така помітна, щоб варто було зазначати її на письмі. Коли д. Смаль-Стоцький вимовляє сь на лад польсько-галицький, тоб-то наче шь, то йому не важко, вимовляючи щось ніби «шьвіт», одрізняти таку вимову од вимови с в «свій». Але всі инші українці не годні вимовляти сь наче шь, і для них «світ» і «свій» звучать аж надто близько. Проф. Синявський ще й недавно робив діялектологічні спостереження на Харківщині й сконстатував, що в слові «свій» чується с м’яке, таке саме, як і в слові «світ». І це вже давно зазначено. От, хоч би, в полтавських записах етнографа Порф. Мартиновського («Кіев. Старина» 1904, іюль-авг.), який спробував точно віддавати місцеву вимову, ми читаємо на ст. 14: «умісьті», «Запорозьці», «зусьпіли»; ст. 16: «Запорозьці», «вмісьті»; ст. 26: «шісьтьдесят», «Запорозьці»; ст. 33: «посьтіл і лапоть» (хоч тут таки й «з постолом»), «зьняв»; ст. 86: «чесьть», «сьвіт», «госьті»; ст. 37: «посьтіл і лапоть» (двічі), «зьмінили»; ст. 39: «під матьню»; ст. 40: «передьні воли», «пісьля того»: 41: «сьвіт», «шісьть»; ст. 42: «сьтріли»; ст. 43: «пустив сьтрілу»; ст. 44: «косьті», «гвозьдями», «молодьця», «столітьній», «у сідьлі»; ст. 46: «сьлід», «сьвічку», «посьміялася», «шісьтірнею-кіньми», «позьнімав»; ст. 47: «столітьнього»; ст. 49: «не ськілько», «сьвічок». Як бачимо: той, хто вимовляє «сьвіт», любісінько вимовляє і «сьтріла», і «ськілько», і «посьтілі лапоть», — і нічим їх не одрізняє в вимові. От чому всенька Україна й наша, і закордонна рішуче одкинула таку систему Смаль-Стоцького.

 

Стіл і тїло.

 

Життя давно одкинуло й третю вимогу проф. Смаль-Стоцького — писати ї в «тїло. дїд, сїрий, на нозї, нїмий, щоб одрізняти м’яку вимову зубних звуків у цих словах од їхньої твердшої вимови в словах «стіл, діл (род. «долу»), сіль, зір, ніч. У вимові переважної частини і західніх і східніх українців абсолютно не чути ніякої одміни в усіх наведених випадках, і люди вимовляють «стіл» з таким самим м’яким «ті», як і «тіло». Тільки за допомогою етимології, себ-то старого ѣ, вони могли-б давати собі раду в таких правописних труднощах. Але хто тепер знає отеє ѣ?! Очевидячки, саме тому так легко всі й поодкидалися од написанні в «тїло, сїрий» то-що, коли хто так писав. І сумнівно, чи спокусить тепер кого д. Смаль-Стоцький привернутися до його ортографії. Не дурно-ж писав Б. Грінченко про двокрапкове ї, про цю «дитячу каторгу», як він його звав: «Нащо воно здалося? Тільки на те, щоб мучити їм діти і робити клопіт дорослим!»⁵). Та й з наукового боку оте ї не надто витримає поважнішу критику. Коли ми наприклад, щоб віддати вимову mirka, пишемо «мірка», то ясно, що й для вимови tilo так само треба —для послідовности—написати «тiло» з однокрапковим і. А як же тоді—спитають—треба одзначити твердість у вимовлянні слова «стiл»? Для того треба було-б щось робити з буквою т, а не з буквою і. Приміром, можна було-б поставити під т крапку в «ст̣іл». Знов-же, покійний Михальчук пропонував писати: «стъіл» (але, звичайно, він обстоював тільки «тіло»).—Та це, живовидячки, варто робити в філологічних, діалектологічних записах; а в звичайній літературній мові люди не добачають потреби, кажучи словами Б. Грінченка, «мучити тим діти і робити клопіт дорослим».

 

Ся.

 

До запізнених вимог д. Смаль-Стоцького належить і така, щоб ізнов одділяти ся од дієслів. У нас так і ніколи не писали, а тепер і галичани вже так не пишуть, прим. уже не пишуть «бою ся», «бояти меть ся». Бо живовидячки всі вже досить переконалися, які справедливі були слова Б. Грінченка, що «вимагання писати «ся» окремо від глаголів—ця вигадка вже просто таки псує, калічить рідну мову величезної більшости українського народу» ⁶). Грінченко й ширше мотивує свої слова; а що він рівночасно і мої доводи з «Украинской грамматики» використовує і свої додає, то я, щоб не повторюватися, попросту зацитую відповідні сторінки з Грінченкових «Трьох питаннів»:

 

«Через що українці та москалі пишуть ся вкупі з глаголом? Відповідь на це знайдемо ми в цьому уривкові з «Украинской грамматики» проф. А. Є. Кримського: «Отъ возвратныхъ на ся, — напр. отъ крутитися— мы форму 3-го л. ед. ч. выговариваемъ «крутыця», или (чаще) «крутыцця», а пишемъ этимологически: -крутиться» (съ тьс)... При этомъ, конечно, принимается на видъ и то обстоятельство, что начертаніе тьс (передъ мягкимъ я) иначе и не можетъ быть прочитано, какъ мягкое и, и что малорусская фонетика нисколько даже не искажается этимологическимъ воспроизведеніемъ звука ц буквами тьс.—Въ такомъ случаѣ,—не слѣдуетъ-ли намъ довершить этимологизацію этой формы и писать ся раздѣльно,—напримѣръ: «крутить ся»? такъ вѣдь и пишутъ новѣйшіе галичане.—Нѣтъ, это не возможно. Раздѣльное написаніе «крутить ся» не есть безвредная этимологія, а есть покушеніе на самый организмъ украинскаго языка; оно есть уродованіе, калѣченіе и преступное искаженіе дорогого для насъ достоянія. Пока мы пишемъ ться слитно, мы, хоть пишемъ этимологически, все-жъ не уродуемъ языка, потому что слитное начертаніе тьс передъ мягкимъ гласнымъ звукомъ не можетъ быть иначе прочитано, какъ мягкое ц. Но какъ только мы напишемъ ть отдѣльно отъ с («крутить ся»), то мы ужъ воспроизводимъ не одинъ слитный свистящій звукъ ц, но два раздѣльныхъ звука, самостоятельныхъ другъ отъ друга, отчлененныхъ: одинъ звукъ—зубное ть, другой звукъ—самостоятельное свистящее с. Такъ никто формы 3-го лица не произноситъ,—и писать отдѣльно «крутить ся» есть варварское уродованіе языка съ одной стороны и антинаучное противофизіологическое кривописаніе съ другой стороны»⁷).

 

«Таким робом—каже далі Грінченко—в українській мові в глаголах ться=ця=цця, так саме, як у московській мові в тому самому випадкові тся=ица (в живій мові «крутиться»=«крутицца»),—от і причина, через що вкраїнська та московська мови пишуть і повинні писати ся вкупі з глаголом.

 

«Єсть іще одно, через що ся не можна писати окроме від глаголів. «Малорусское ся,— каже проф. Кримський,—есть неударная энклитика, способная сокращаться послѣ гласныхъ въ неслоговое сь: напр: вмѣсто «крутимося» всегда можно сказать «крутимось». Кто пишетъ «крутимо ся», тотъ долженъ писать раздѣльно и «крутимо сь», а это есть полная орѳографическая нелѣпость, которой и галичане не допускаютъ».

 

«Щоб іще виразніше стала перед читачем ця справа, нехай він собі уявить українську дитину, напр. сільського хлопця, що вчиться читати і має прочитати з одокремленим ся слово «крутить ся»: він неминуче прочитає його як два слова, инакше він не може його прочитати, а через це вимова цця уже зникає. А це значить, що той, хто пише ся окроме, перевчає наш народ по своєму, заставляє його вимовляти слова не так, як він їх вимовляє і вимовляв з діда-прадіда, а по новому.

 

«А коли трапиться такий глагол, що без ся не може вживатися (наприклад: боятися) і коли дитина побачить роздільну орфографію «боїть ся», то й зовсім не зможе зрозуміти цього слова, бо «боїть»—це дитині щось ніби китайське, А вже отака галицька орфографія: «бояти меть ся»—це китайщина не тільки дитині, а й дорослому нашому інтелігентові, бо замість одного зрозумілого слова око бачить аж троє незрозумілих слів: «бояти», «меть», «ся».

 

«От через віщо цілком правий проф. Кримський, коли каже, що окреме писання ся «не есть безвредная этимологія, а есть покушеніе на самый организмъ малорусскаго языка; оно есть уродованіе, калѣченіе и преступное, искаженіе дорогого для нас достоянія». От через віщо всі прихильники народньої просвіти, а надто народні вчителі ніколи не можуть згодитися на такий ворожий нашій мові правопис і повинні боротися проти його доти, аж поки він зникне».

 

Так писав письменник-педагог Грінченко. Вимовну ілюстрацію до цих Грінченкових слів маємо ми в відомім оповіданні «Ся» теж педагога-письменника С. Васильченка. Спроби одділяти «ся» од дієслова зве Васильченко інквізицією над нашою мовою і подає малюнок з натури, як наші дядьки, взявшися попереду дуже охоче до читання української газети з таким правописом, кінець-кінцем одчайно її кидають, бо оте одрубане «ся» не дає їм нічого зрозуміти в прочитаному ⁸).

 

Ну, та тепер справа з «ся» вже не актуальна. Логіка живого життя давно вже сказала своє слово проти відрубного написання ся,—то по суті, не варто-б багато про це й розводитися. Але я спинюся на цім питанні ще з історичного погляду, щоб показати, наскільки й історія нашої мови теж не виправдує того, що хтілося-б запровадити проф. Смаль-Стоцькому.

 

V.

 

У найдавніших наших пам’ятках (з XI в.) всі слова пишуться щільно-тісно одно коло одного: і тому, коли ми в них систематично бачимо «ся » вкупі з дієсловами, то ще якось могли-б—при нехоті—поясняти собі цю невідрубну ортографію тим міркуванням, що—мовляв—і всяке инше слово пишется вкупі з другими-cусідніии. Але навіть крізь таку графіку, крізь такі щільно сплетені тексти, витикаються й прозирають доводи, що «ся» являлося для староруського писаря невіддільною од дієслова частичкою і що дієслово та енклітика «ся» були для писаревої свідомості єдине слово, а не два. Бо не раз давні переписувачі, точно пильнуючи букви ъ та ь в усяких инших випадках, проминають букву ъ або ь в дієслівнім закінченні «тся», відколи ъ чи ь перестало бути самозвуком. Вже й з найстарішого рукописного київського пам’ятника «Ізборника вел. кн. Святослава» 1073 р. можна бачити, що кияни XI в. не вважали «ся» за осібне слово, бо писар Ізборника 1078 р. писав: «наричется» (л. 9β), «является» (л. 9 об.α), «падется» (л. 36 об.α), «нарицаются» (л. 29 об.α). Або в київськім Ізборніку 1076 р.—«познаваєтся (л. 69β). Як бачимо, поміж дієсловом і «ся» немає ані твердого знака, а ні м’якого,— видима річ, що якесь «наричется» було для писаря одно слово, а не два. Бо коли-б писар 1073 р. або 1076 р. мав «ся» за самостійне слово, то не був би викинув букву ь або ъ перед ним.

 

Де-далі—трапляється в старих наших рукописах ще виразніша ортографія: тісно з’єднуючи «ся» з дієсловами, писарі пишуть часами навіть не «ся», а «ця» (або—читаючи букву ц м’яко—пишуть «ца»). От, приміром, у буковинській грамоті воєводи Стефана Великого 1471 р. ⁹) маємо: «начинаятца», «раздѣл[ь]аетца» («ца» чит. «ця»). В волинському Апостолі ХУ в. з села Антонівців, що колись належав київському Церковно-Археологічному Музеєві, а тепер належить Українській Академії Наук, ми читаємо: «подасца» (л. 40 об.), «исповѣдуєтца» (л. 60), «сѣєтца» (л. 80) і ин. (Буква ц вимовлялася м’яко, і тому після неї можна було писати попросту а, а не ѧ).

 

Але стародавні рукописи ми могли б і геть видалити з кола наших доводів і могли-б удатися одразу до печатних граматичних праць, що встановили нам в ХVІ—ХVІІ в. нашу ортографію, прим., до львівської граматики «Адельфотес» 1591 р., до граматики Мелетія Смотрицького (1-е вид. 1619) або до словника Памви Беринди (Київ 1627).

 

В граматиці «Адельфотес» (Львів 1591), одразу-ж таки в передмові (л. 2) маємо печатні ортографії: «радоватися, любоучащіися, сподобитеся» і—що особливо характеристично—«предобучаемъся» (тут і ъ єсть перед «ся», а все таки «ся» друкується з дієсловам укупі, як єдине слово). На л. 5: «прогнѣвается». Хай читач перегорне «Адельфотес» десь на середині,—на л. 72 об. знайде: «убитися». Хай перекине з півсотні сторінок далі,—знайде на л. 127: «глаголются, воспрійматися»; на л. 128 чисто галицькі форми без т: «речеся, пишеся, можеся», а на л. 128 об. з т: «пригожается», як і на л. 131: «претваряется». Дуже вимовним способом написано на л. 132 слово, «выймуютжеся»,—тут і «же» вставлено поміж дієсловом та «ся», і все-ж «ся» написано вкупі з цілим, словом, як його невідрубна частина. Берім граматику десь на прикінці,—на л. 160: «одѣваюся», на л. 171: «устромляюся», на л. 180: «облачится» ¹⁰).

 

Значно більше читалася у наших дідів ХУІІ в. та й XYIII в. славнозвісна граматика («Сінтагма») Мелетія Смотрицького (1-ше вид. 1619; друге 1629, потім 1648 і ин.),—і з тієї всезаконодавчої граматики Мелетія Смотрицького, з цілої взагалі, а з розділа III-го (присвяченого дієслову) з-осібна—наші діди навчалися писати «ся» не инакше як укупі з дієсловом. Вони знаходили там парадігми: «именуюся, нарицаюся, прозываюся, глаголюся» (в рубриці «глагола звательного»), «біюся, творюся» (в рубриці «глагола страдательного) або в наказовому способі: «чтися! чтѣмся! чтѣтеся! да чтутся!» (л. 182, вид. 1619). І т. ин., і т. ин.

 

В неменше законодатному для ортографії київському «Лексіконі» Памви Беринди 1627 р., де одразу-ж у передмові бачимо ортографію: «отдаюся», ми далі знаходимо на стовпцях самого Лексікона: «кохаюся» (стовпець 6=«благоволю»); «въ добромъ разумѣню находитися» (ст. 8=«благоискуствовати»); «похваляюся» (ст. 8=«благоискуствую»); «подобаюся» (стовп. 10=«благоугажаю»), «утѣшится» (стп. 13); «приражающуюся» (стп. 20); «пышнюся» (стп. 20—«великомудръствую»); «вывѣдуюся» (стп. 22=«вины истязую»); «спастися» (стп. 26); «въдворяюся—умешкуюся, впроважаюся въ мешканье» (стп. 27); «заставляюся» (стп. 28=възброняю»); «умоцняюся, осмѣлююся» (стп. 30=възмагаю). І т. д. і т. д., і т. д.—скрізь така сама графіка (прим., гляньмо ще в стовпці 113-му ціла гірлянда тих ся: «любопочитаюся—охотне стараюся, для славы что учинити усилуюся, выношуся, подобаюся собѣ)».

 

Маючи такі тверді, усталені граматичні правила і в спеціальних шкільних друкованих граматиках і в словнику, грамотний українець ХVІІ чи ХVІП в. натурально вважав за потрібне писати «ся» не інакше, як укупі з дієсловом. З поміж безлічи пам’ятників, які можна було-б зацитувати,—спинім свою увагу, хоч-би, на Літописі Величк а 1720 року, що саме тепер науково видала Українська Академія Наук, з первопису. Той первонис був у мене в руках, і цитати мої пороблено безпосередньо з нього. Починається Величків літопис з 78-го рукописного листа-картки, і там, в титулі, ми маємо: «О воинѣ... точівшойся, провдекшойся», «вібілся», «поддался»¹¹). Далі л. 79: училемся, обрѣстися, показуєтся; л. 79 об.: отправовавшіеся, доіскатися, гнѣздящимся, явишася, опустошися¹²), довѣдалемся. Л. 80: доложилося, понудихся, препровадилося, ісполнилося, собилося, покажется. X 82: полагается, прилатается, зьлученєся єго, окупленєся Лвова¹³). Д. 82 об.: вибадатися, докончился, тѣшился. Л. 83: удался, женился; л. 83 об.: удался, писался¹⁴), дается. Л. 84: виражаєтся, вѵщалася, дѣялося, розминутися, полагавшемуся, началася, присовокупившеся. Л. 85: учинился, бунтовалися, начашася, продолжишася, расплодившейся, уродившихся; л. 85 об.: началося, расплодившиися, вселятися, кохаючийся. Д. 86: продолжися, обрѣталася, полагается; л. 86 об.: вознесшаяся. Л. 87: отправилася, усталювавшися. Л. 89: надѣятися, упоминался; л. 89 об.: стараєтся, постарался. Д. 90: преклонившимися, донеслося; л. 90 об.: неважилися, криющагося. Л. 91: склонитися, тручиеся; л. 91 об.: подивуешся. Л. 92: наприкѵратися не смѣлъ, старался, удостоимся; л. 92 об.: дѣялося, старался. Л. 93: не обинуяся, лучится; л. 93 об.: спасошася. Л. 94: упоминался, дивуюся; л. 94 об.: досталося, довелобися¹⁵), виправитися, ісправится, кланяюся. Л. 95: вибадалися, видѣтися, розмишшлялся, домишлялся; л. 95 об.: являтися, скончится, готоватися. Л. 96: явился, обознаватися, обиходился; л. 96 об : оказивался. Д. 97: вибравшогося, увѣдомилися, собратися, собралася, ісчислялося: л. 97 об.: обѣщалося, одозвалося, розийшлося, докончилося, знайдовалося, розойшлися. Л. 98: розойшлися, розойшлося, собралося, роз[ъ]ехалося и розийшлося, осталося, примножится, увѣдомившися, роз[ъ]издячися, сталося, злучился, заучившися, небавячися, ізвѣстившися. Л. 99: являлася, домислитися, вѵселитися; л. 99 об.: обрѣтается, готоватися. Л. 100: дѣялося¹⁶) и приготовлялося, проявитися, являтися, здавалося, іменуєтся, сказуєтся; л. 100 об.: проволѣкаючихся, собилося, о злученнюся. Нема потреби робити дальші виписки в Величка, бо й те, що ми понаводили, аж надто промовисто свідчить, наскільки твердо вкорінена була тоді у старих українців свідомість, що дієслово та «ся»—то єдине слово, а не два, і що розбивати їх не слід.

 

Оцього свого споконвічного принципа — писати «ся» вкупі з дієсловом — перенесли українці і в нову українську літературу XIX віку, однаковісінько чи в Україні російській, чи в австрійсько-польській Галичині. На «Енеїді» Котляревського, «Повістях» Квітки-Основ’яненка і инших писаннях, котрі повиходили в світ на Україні російській, спиняти свою увагу нам не треба, бо ті видання у всіх нас під руками, і всім відомо, що в них не друковано «ся» окроме од дієслова (так само, як і пізніш неприродна такая думка нікому з наших українців у голову не приходила)¹⁷). Ввернім увагу лиш на видання галицькі.

 

Найперша книжка, яку чистою народньою мовою видали галичани, була «Русалка Днѣстровая» Маркіяна Шашкевича з товаришами (1837). В ній «ся» пишеться вкупі з дієсловом, иноді звязуючися з дієсловом за допомогою вузенької рисочки, иноді-ж і безпосередньо, без рисочки (і це бува на одній і тій самій або сусідній сторінці), а як часом — то замість «тся» пишеться в «Русалцѣ Дністровій» і «цця». Приміром на сторінці IV: «не журися», на ст. V: «поклони-ся». На ст. III: «появити-ся», на ст. V: «родитися». На ст. X: «почѣпляли-ся» — і «гороѣжилися», «ставилися». На ст XVII: «викопуют-ся» — і «причѣсляются». Або десь у другій половині книжки, на ст. 96: «втѣшит-ся», ст. 97: «доведется». І, як сказано, замість «тся» пишеться в «Русалцѣ Дністровій» і «цця»: «розільецця» (стор. 95).

 

В кінці 1860-их і в 1870-их рр. головним органом літературного галицького життя, в напрямі всеукраїнському, була »Правда». І в «Правді» галичани теж писали «ся» вкупі з дієсловом. Погляньмо, хоч-би, в 1-ше ч. річника I-го, за 1867 рік, та й то на писання виключно русинів австрійських, не наших українців, — і побачимо у Данила Млаки на ст. 3: «вкрилися, вливаются». У Омеляна Партицького на ст. 3: «покоряється», ст. 4: «сподівається, рветься, насміхається, зостанеться». У Федьковича, ст. 5: «кланяються, вдався, справувався, барився, бився, чванився, шатнувся, наймешся, вирядишся». В одділі «Вістей» (чисто галицькому), ст. 7—8: «довідуємося, видається (двічі), минаються, здається, радуємося, подасться, познайомитися». Або подивімся в (фактично) останній річник «Правди» 1878, — і там, приміром, у чисто-галицькій статті «Про співане і пісні у славянських народів» (т. II, ст. 128 і д) читаємо: «вяжеться, прорвалися, (ст. 129) піднялася, відділилося, сходяться, (ст. 130) вважалася, зливаються, (ст. 131) зверталися, оказувалася, веселився та радовався, покланявся, переховався», і т. д., і т. д. Словом: принципа — не заводити якогось сепаратного новопридуманого галицького правопису, а мати один спільно-український — галицька «Правда» трималася, аж доки існувала. В 1-му таки числі першого свого річника (1867, ст. 8) вона, торкнувшися правописного питання і спорячися проти так званої «твердої етимології» (ы, ê, ô, ѣ і ип.), умотивувала той свій всеукраїнський принцип дуже знаменними словами¹⁸): «Коли бъ на-вдивовижу утвердилась у насъ тая «Словомъ» захвалювана правопись, то чи-жъ Галицька Русь — уже, може, и вся наша Малорусь? Чи Галицька Русь випередила, може, въ литературі або перевисшила коли, давнійше або теперъ, чимъ-небудь въ-четверо більшу закордонську часть нашоі Русі? Чи може і посміє хто розумний заперечити, що не Галицька, а єдино тілько Украінська Русь має ті условъя въ собі, которі до розвиття самостайноі малоруської литератури и правдиво-народнёі идеі и жизні суть конечні, що тілько Украіна нашій Русі проводити и годна и повинна. Смішно-жъ бо було бъ и подумати, якъ би то историчною славою и традициєю багата, завсігди своімъ окремішнімъ життємъ живуча и въ истоті своій незмінена велика Украіна ити мала — та ще въ литературі! — за проводомъ нашоі підъ польською кормигою въ кождімъ взгляді такъ упавшої и збіднівшоі, до непізнання въ истоті своій зміненоі Галицькоі Русі!».

 

Але-ж тимчасом як поступовіша частина галицької інтелігенції свідомо прямувала в 1860—1870-их рр. до літературної спільности з «великою Україною», инша частина, «рутенці», не хтіла піднестися понад вузьку австрійсько-польсько-галицьку шкаралупку і виробляла собі і мову і правопис свої окремі, «рутенські». До особливостей «рутенського» правопису належало й написання «ся» відрубно од дієслів. Цей рутенізм проводивсь і через галицьку школу, через офіційні шкільні підручники, пересичені рутенством. У шкільній «Граматицѣ руского языка», що її «написавъ Михаилъ Осадца» («второє поправноє изданье, во Львовѣ 1864») ми бачимо, починаючи з переднього слова, на ст. III: «приняти ся, опирає ся»; ст. IV: «объучали ся, причинитъ ся»; на ст. 1: «образуютъ ся, сочиняютъ ся, роздѣляє ся, они измѣняютъ cя, виражає ся». І т. д, і т. д., систематично — так.

 

Політичні обставини Галичини кінця 1870-их рр. (діяльність соціяліста-Драгоманова, що потяг за собою Франка, Павлика і ин.) зробили те, що галицькі русини-народовці, перелякані «радикальністю» тих ідей, котрі йшли з України, почали одмежовуватиея од усеукраїнської спільности («Коли з України йдуть такі ідеї, то волимо розбрат з Україною!» писав Володимир Барвінський, ватажок, галицьких народовців), — і кінець-кінцем стався бл. 1880 р. рішучий поворот у народовців в бік галицького рутенства, як в ідеях, так і в мові і в правописі. Газета «Дѣло», журнал «Зоря» всім своїм правописом відчужилися од нашої України. І, між иншим, гору взяла в них тоді рутенська звичка писати «ся» вже не вкупі з дієсловами, а по рутенському, відрубно.

 

Навіки поховати ідею загально-української мови й правопису в Галичині, одначе, не щастило. Оживала ідея духової спільности — оживала й ідея спільного всеукраїнського правопису, а заразом знов виринала на світ і споконвічна всеукраїнська ортографія для «ся», як для невідрубної часточки. Року 1888-го з’являється у Львові новий всеукраїнський орган під давнім титулом «Правда» (з головним орударем Олександром Барвінським) — і в системі правопису нового органу ми знов бачимо «ся» неодділене од дієслова, ба тісно з’єднане з ним. Бо така ортографія була для нового журналу одною з ознак, що він у мові «прямує Шашкевичевою стежкою» і що він «в сій справі шанує народні святощі як України, так і Галичини» ¹⁹). От приклади на це, взяті з 1-го вин. нової «Правди», (жовтень 1888), ст. 2: «знаходяться, віддаляються, відбившихся, вдається»; ст. 3: «печачається»; ст. 4: «зістається, зістаються»; ст. 5: «переміниться, зостаються». І т. д. систематично.

 

Безперечно, що «Правді» Ол. Барвінського належить не остатнє місце в історії того факту, що в початку 1890-их рр. одбулася правописна реформа в шкільництві Галичини. Тільки, реформа пішла далеко не шляхом «Правди», і спеціально це одбилося на правописі для «ся». Спадщина од рутенських настроїв, вплив од правопису польського, а найголовніше — вже набутая протягом ХІХ-го віку у галичан недоладняя звичка відокремлювати на письмі «ся» од дієслова — зробили те, що граматика проф. Смаль-Стоцького, який головним чином перевів тоді правописну реформу, зафіксувала для «ся» не тую ортографію, якої держалися були галичани довгими століттями вкупі з иншою Україною (тобто писати дієслово та «ся» вкупі), ба навпаки: граматика Сталь-Стоцького наказала «ся» відокремлювати на письмі.

 

Така невдатна ортографія, що боляче порізнила Галичину та нашу Україну (бо, кажучи словами Грінченковими, «ця вигадка просто-таки псує, калічить рідну мову величезної більшости українського народу!») перейшла, в Галичині, з кінця XIX століття в ХХ-те. А одкинулися од неї галичани вже аж тоді, коли революція привела до заснування української держави саме на Великій Україні, яка — ми знаємо — ніколи не знала відокремленого «ся». Свідомі своєї національної одности з нами, галичани привернулися тепер до нашої ортографії, або — точніш буде сказати — привернулися до своєї власної давньої ортографії, яку граматично зафіксували для цілої України галицькі-ж таки граматисти ХVІ—XVII в. Тепер між галичанами і нами нема одміни в цій точці, а є вже спільність, одність.

 

Чи пощастить проф. Смаль-Стоцькому розбити тепер цю одність?

 

Можна про те дуже й дуже сумніватися.

 

Акад. Агатангел Кримський.

 

 

Вже моя оця стаття була геть заверстана і готова для друку, коли одбулася в Харкові конференція в справі правопису між 25 травня — 3 червня.

 

Півроку перед тим «Державна Комісія для впорядкування українського правопису» видрукувала і широко скрізь розіслала свою чималу працю: «Український правопис, проєкт для ознайомлення» (Харк. 1926, 121 ст.), з проханням, щоб заінтересовані кола (філологи, письменники та вчительство, головним чином) прислали свої уваги до харківської газети «Вісти». Тому, що той правописний проект Державної Комісії збігався з повсюдно вживаним правописом України, величезна маса читачів не знайшла в нім нічого нового — і своїх уваг до «Вістей» не надсилала. Писали до «Вістей» ті, хто виявляв незгоду з тим чи иншим пунктом правопису, і особливо охоче робили це люди із західніх окраїн, що говорять инакшими говірками, ніж загал українців. Звичайно, їм хотілося-б, щоб правопис відзеркалював собою мову і вимову саме - їхню, а не тую, що панує скрізь на Україні. І разом з тим цілком натуральна, зрозуміла річ, що на правописну конференцію закликано було в першій лінії саме отих кореспондентів, котрі або листовно або й печатно обізвалися в цій справі, а не тих численніших читачів, котрі, згоджуючися з проектом Державної Комісії, мовчали і листовно не обзивалися. Покладено було вагу й на те, щоб на конференції присутні були галичани. Найлекше, очевидячки, було з’явитися до У.С.Р.Р. тим галичанам, що вже поробилися підданцями У.С.Р.Р. і живуть в межах У.С.Р.Р.; але окрім них приїхав і В. І. Сімович (філолог) з Праги, і приїхало двоє представників (теж філологів) із самої таки Галичини, із Львова: один — голова львівського «Наукового Товариства м. Шевченка» акад. К. О. Студинський; другий — член того Товариства д-р Іл. Свєнціцький. А що значна частина тих українців центральних та східніх, котрим були послані запрохаиня на конференцію, не змогли приїхати (прим. не приїхали, хоч були запрохані, акад. С. О. Єфремов, проф. Багрій, проф. М. М. Марковський, В. Дога, Г. М. Іваниця, А. В. Ніковський, проф. Д. І. Яворницький і ин.), то несподівано вийшло так, що західні українці (надто галичани) здобули на конференції непропорціонально велику силу, яка не відповідала фактичному цифровому відношенню їхнього наріччя в загальній сумі говірок української мови. Пропорціонально вони-б мали право на якихось 16%, максімум на 20% (та й то коли враховувати до них говірки перехідні), — а на конференції, де зареєстровано було 57 душ люду, самісіньких галичан сконстатовано було 18 чоловіка; коли-ж додати до них ще тих двох наддніпрянців, що одержали свою освіту у Львові і погаличанилися, то було їх і двацятеро. Тільки-ж, в засіданнях конференції звичайно не брали участь усі 57 чоловіка. Із щоденних підрахувань голосів при голосуваннях видко, що повсякденна пересічна цифра всіх голосівників була 36-37 (иноді число голосівників доходило до чотирьох десятків, иноді падало до трьох десятків, зовсім зрідка надало і ще нижче), — і західні українці (галичани переважно) за́всіди являли собою більшість хоч-би одного-двох голосів. На загальному ході праці це відбилося виразним намаганням (тільки не у приїжжих галичан!) різко перемінити тую систему українського правопису, яка панувала на «Великій Україні» досі ²⁰), і переробити наш правопис на окраїнний (часто сполонізований) лад.

 

В законодатного погляду такі намагання—були, що правда, не страшні, бо Народній Комісар Освіти Ж. О. Скрипник і перед початком конференції і по її закінченні повідомив, що вирішення конференції мають характер лиш дорадчий: те, що вона виробить, передано буде на розгляд і увагу Державної Правописної Комісії. Через те для конференції не була поставлена вимога — здавалося-б аж неминуча, — щоб вирішення конференції мали за собою перевагу не якихось одного-двох голосів, а двох третин усіх, хто голосує. Не було поставлено такої вимоги, бо, раз вирішення не являються законодатними, то кваліфікована більшість могла бути і не обов’язкова для них. А все-ж жаль брав — придивлятися до того я - б сказав, агресивно - сепаратистичного, локального духу, який нераз висвічував на засіданнях конференції, особливо перших.

 

Це дуже добре відчули ті двоє галичан, які приїхали з самої Галичини в характері представників од «Наукового Товариства ім. Шевченка». Проф. І. Свєнціцький виступив навіть з гарячою, енергійною апострофою до тих своїх земляків-галичан, котрі вже в Галичині не живуть: «Як галичанин, я вам заявляю, що ви не маєте права домагатися, щоб ціла Україна писала так, як говорите ви, а не так як говорить більшина її люду!» В тім самім дусі акад. К. О. Студинський, згадавши минулеє, сказав, що були часи, коли над Великою Україною тяжіла п’ята царського абсолютизма, а в Галичині була для русинів одробина політичної волі, — і тоді літературна українська мова природньо могла набирати певної галицької закраски. Тепер навпаки, Велика Україна є Піємонт для Галичини: «Тепер ми — Галичани підемо за мовою і правописом Великої Україні і не держатимемся своїх діялектичних звичок. Чи писати нам далі з апострофом, хоч досі ми писали без апострофа, чи писати (в чужих словах) «Лабіринт», а не «Лябіринт» — це-ж усе для нас дрібниці! Як нам скаже Велика Україна, так ми і писатимем, пам’ятаючи, що одна в нас — мова, одна — вища культура, і один мусить бути орган нашої думки — правопис». Разом з тим чимало учасників конференції здобули, на початку її, присланий з Галичини од тамошнього педагога д-ра Костя Кисілевського правоиисиий' «Словничок української мови» (Станіславів 1927). В передмові автор-галичанин, удаючися до читачів-галичан, пише: «Шановний читач повинен руководитися в цих питаннях почуваннями, які були й для мене керманичами, а саме любов’ю та поважанням до тої хрустальної скарбниці мовної, у якій складало свої дорогоцінності всеньке суспільство, а передівсім визначні письменники та вчені середньо -українського говору. Там, вокруг Київа й Полтави, зродилась наша письменницька мова, забагатіла красою та розсипалась перлинами по всій Україні. Її нам треба пізнати, вивчити, до неї зближитись» (ст. IV). Тільки-ж ані високотактовні слова приїжжих галичан, акад. К. Студинського та д-ра І. Свєнціцького, ані отака не менш тактовна друкована заява, яку підніс у своїй передмові галицький педагог д-р Е. Кисілевський, не мали великого впливу на настрій тих членів конференції, що їхні голоси становили більшість, — і в постановах конференції виявилося як-найменше охоти рахуватися з особливостями «середньо-українського говору, звідки наша письменницька мова розсипалася перлинами по всій Україні».

 

Надзвичайно характеристичним було голосування в справі навіть такої, здавалося-б, дрібниці, як форма «різно» та «ріжно». Поставлений був запит: чи можна писати «різно?» (себто чи можна писати так, як вимовляє найбільша частина України) чи може, навпаки — треба літературно узаконити для цілої України форму західньо-українську: «ріжно''» А варто завважити, що вимова «ріжно» (із звуком «ж», як у поляків) не є навіть загально-західня, бо приміром у типовій подільській мові Ст. Руданського з Вінницького повіту ми раз-у-раз зустрічаємо: «різно, різний, відрізняти» (із «з», а не з «ж»); або, знов у дуже фонетичних ушицько-проскурівських записах відомого етнографа А. Димінського 1860-1860-их рр. ми таксамо бачимо: «різно, різний, відрізняти» (з «з», а не з «ж»). При голосуванні із 38 членів конференції 21 висловились за літературне взаконення фонеми «ріжно» (з «ж»), а 17—за «різно», — і таким чином більшістю чотирьох голосів визнана була за постанову конференції ортографія «ріжно». Тоді меншість конференції, себто наддніпрянці, зробили внесення, чи не визнала-б конференція, що поруч «ріжно» можна писати ще й «різно» (себто так, як говорить величезна більшість України). Знайшлося двойко великодушних галицьких голосів, які змилосердилися над Наддніпрянщиною: при новому голосуванні за паралельне написання «різно» висловилося вже 19 голосів; але решта 17 голосували проти цього, тобто виступили навіть проти паралельного припущення нашого «різно»: вони уперто бажали накинути цілій Україні тільки своє «ріжно», з «ж».

 

Ще менше уваги для Великої України можна було добачити в тих постановах конференції, що торкаються ортографії чужих слів, засвоєних нашою мовою. Тут конференція, краще сказати сильніша її половина, що мала перевагу двох-трьох голосів над другою половиною, виявила цілковите небажання рахуватися з вимовою, звичками, традицією, потребами Великої України. В постановах конференції про передачу чужих слів скрізь слідно тенденцію — писати чужі слова не так, як ми їх на Великій України вимовляємо, а так, як вимовляють поляки.

 

От, приміром, грецьку γ (гамму), яка і в самих греків не чується як «ґ» і у нас протягом цілої нашої історії вимовлялася тільки як «г», на конференції проведено було віддавати через «ґ»: писати й вимовляти «ґеоґрафія», «ґеольоґія», «ґраматика», а не «географія», «геологія», «граматика». Певна частина галичан згоджувалася одначе зробити виняток для невеличкого числа дуже старих запозичень з грецької мови і залишити за ними вимову не «ґ», а «г», напр. «Греція», «грецький». Але й тут т. Мороз виступив із заявою, що «це буде просте вульгаризування!» Аргументацію т. Мороза варто навіть зацитувати за стенограмою: «Я пригадую собі (А. Кр.: підкреслення — моє), що в нас на Буковині, звідки я родом, кажуть, не грецький, а ґрецький, і мій дід, що не вмів писати, а тільки вмів підписатися, говорив не Греція, а Ґреція». Пославшися на своє більше ніж сумнівне «пригадування», т. Мороз, що в філології має очевидячки безперечне право похвалитися високою невинністю, додав іще аргумента: «У наших (= буковинських) піснях маємо таке слово, як: ґречна панна». На думку т. Мороза, слово «ґречний» (польське grzeczny, в розумінні російського «вежливый») можна притягати як непоганий довід на те, щоб писати «ґрецький», а не «грецький» (= рос. «греческий»).

 

З такою самою упертістю сильніша половина конференції намагалася нам накинути польський спосіб вимовляння чужого l (та й грецької ламбди). Найзвичайніші, всім відомі, широко вживані слова, такі як «баласт», «лабораторія», «платформа», «плантація», «бланк», «блок», «блокада», «локомотив», «флота», «лотерея», «блуза», «лупа», «лунатик», «Христофор Колумб» і т. п., і т. и, де і ми, і росіяни, і серби, і болгари маємо склади «ла», «ло», «лу», сильнішая половина конференції намоглася провести в тій вимові, яка властива полякам, себто з «ля», «льо», «лю»: «баляст, лябораторія, плятформа, плянтація, блянк, бльок, бльокада, льокомотив, фльота, льотерія, блюза, люпа, люнатик, Христофор Колюмб» і ин. Того дня, як одбулося голосування, конференція була дуже численна: 43 члени. На голосуванні висловилися за «ля», «льо», «лю» (— за польську вимову) 22 голоси; 20 голосів подано було за «ла», «ло», «лу» (себто за те, щоб писати й вимовляти так, як ми й досі були писали й вимовляли); 1 голос утримавсь. Таким чином через перевагу двох голосів цілком чужа й дика для нас вимова перейшла, мовляв, як постанова конференції. Формально — це була таки постанова конференції, а внутрішньо-справедливою залишалася заява Є. І. Касяненка-Ларика (редактора «Вістей»): «Не можна силувати людей писати так, як встановлює некваліфікована більшість».

 

Більшістю трьох голосів тая самая, сильнішая половина конференції перевела постанову: віддавати німецьке «ü» через «і», себто прим. замість дотеперішнього нашого правопису «Бюлов», «Мюллер», «Крюґер», «Бюлер» писати: «Більов», «Міллер», «Кріґер», «Білер», — дарма що німці (за винятком діялектів) зовсім точно одрізняють звуки «ü» та «і». «Мюллер» (Müller) це у німців одно прізвище, а «Міллер» (Miller) — инше. «Крюґер» (Krüger), «Бюлер» (Bühler) — зовсім не те саме, що «Кріґер» (Krieger), «Білер» (Bieler). Голосувало 35 присутніх членів конференції; за те, щоб не одрізняти «ü» та «і», подано 19 голосів; за те, щоб одрізняти і не робити плутанини, подано 16.

 

З-поміж усіх постанов, переведених сильнішою частиною конференції, безперечно була-б як-найбільшим каліцтвом для нашої мови постанова скасувати апостроф, який дозволяє одрізняти склади йотовані од єрованих. Галичани одкидають апостроф, бо (див. ст. 348) або не відчувають або не хтять відчувати різкої одміни прим. між вимовою «подвір’я»— і «рябий», «подвір’ю» —і «вірю», «з’явище» — і «зявище», «під’юдити» — і «плодючий» і т. ин.; але на конференції окрім галичан голосувала була проти апострофу і частина тих українців, котрі сподівалися, одкинувши апострофа, знайти инший спосіб графічно розрізняти неоднакову вимову слів згаданого типу. Подавалися проекти — замість апострофа запровадити латинську йоту (j) або наше-таки «й», щоб писати з одного боку: «подвірjа» (чи «подвірйа»), «подвірjу» («подвірйу»), «зjавище» («зйавище»), «підjудити» («підйудити»), а з другого боку: «рьабий», «вірьу», «зьавище», «плодьучий». — Ба ставилося внесення (і зібрало чимало голосів, тільки-ж не більшину) — узагалі завести для української мови латинський альфабет замість нашої кирилиці-гражданки.

 

До латинського альфабету вдалася сильніща половина конференції ще й для того щоб наші африкатні звуки «дж» і «дз» передавати не двома буквами, як ми писали досі а однією буквою, саме-ж латинськими «z» та «s», себто щоб наше «ходжу», «джміль», «джума», або англійське «Джек» та італійське «Джульєтта» писалися «хоzу», «zміль», «zума» «Zeк», «Zульєтта», а наше «дзвін», «дзвонити», «дзюбати» писалося-б «sвін», «sвонити», «sюбати». При голосуванні подано за такий «z» («хоzу», «Zек») 22 голоси, проти —18; за «s» («sвін», «sюбати») подано 19 голосів, проти 18, а що перевага навіть одного голоса вважалася на конференції за правосильну, то внесення перейшло як постанова конференції.

 

Ще як конференція не була дійшла до краю, Андр. Річицький списав свої вражіння про неї в харківському «Комуністі», органі Центрального Комітету Комуністичної Партії (1927, № 123, 1 червня). Стаття А. Річицького повна справедливих уваг (за вийнятком тих пунктів, де він говорить про Наркомпрос), і ми передруковуємо її цілу:

 

Політичні висновки з правописного реформаторства.

 

Раніше казали: що не українець — то й поет. Потім до цієї прикмети нашого «національного характеру» довелося додати ту рису, що кожен українець має свій правопис. Нині, в звязку з тим, що радянська влада поставила питання про унормування та усталення нашого правопису, до нашого «національного характеру» можа прилучити ще одну рису: що не українець, — то й великий реформатор, і то кожен на свій кшталт. Хто хоче цього переконатися, тому варт лише піти на засідання правописної конференції, що відбувається оце в Харкові за проводом наркомоса тов. Скрипника.

 

Робітничим і селянським масам України, звичайно, мало інтересу до того, хто яку має в себе у кешені правописну реформу, особливо — до того реформаторства, що коли й лишить якийсь слід, то хіба що тільки в стенограмах цієї конференції. Та не байдуже цим масам до тої «реформи» чи «реформ», що криють у собі небезпеку (а чи щастя) стати фактом, бо не байдуже робітниче-селянським масам до того, з якими засобами в руках творитимуть вони далі українську соціялістичну культуру. Правопис є один із таких засобів, він може полегчувати масам участь у культурнім процесі, а може й утруднити цю участь. В одних умовах якась кардинальна чи некардинальна правописна зміна чи реформа може мати позитивне значіння, в инших умовах вона-ж може бути й шкідлива, — в наших умовах це значить загальмувати й утрудняти ту роботу й боротьбу на ділянці культури, що її провадить партія й радянська влада. З цього погляду правописна справа має не аби яку політичну вагу, і тому радянській суспільності слід уважно прислухатися до тих дискусій, що точаться у залі Наркомосу, а комуністичній партії — взяти їх під пильний нагляд.

 

Як відомо, в липні 1925 року РНК УСРР доручила спеціяльній комісії розробити правила правопису української мови, давши їй певну директиву в цій праці «виходити з сучасної літературної мови, що є синтезом основних народніх діялектів, принявши за основу «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені НКО УСРР 1921 року». Жадного слова в постанові РНК немає про реформу правопису, а тим наче про реформу альфабету. Саму комісію названо державною комісією для впорядкування українського правопису, а не для його реформи. І це правильно, бо саме життя вимагає не якихось кардинальних змін, а унормування та усталення того, що вже існує.

 

Працюючи на цих засадах, перейшовши через труднощі і суперечки, комісія проробила велику роботу: вона виробила кодекс правописних правил, подала проєкт українського правопису. У свій час авторові цих рядків доводилося на сторінках «Комуніста» висловлюватись з приводу цього проекту. Основна наша думка і тоді була і тепер є та, що хоч і має цей проєкт окремі хиби, хоч і потрібує він низку корективів у деталях, але в основному комісія правильно виконала своє завдання: вона узагальнила практику, запровадивши її в певні норми; вона правильно розвязала основні питання, чи підходити до них з погляду законів самої мови, а чи з погляду політично-культурних завдань нашої доби.

 

І от зібралася конференція з учених лінгвістів, педагогів, літераторів та инш., щоб обміркувати виробленого комісією проєкта правопису, щоб дати до нього корективи чи зміни.

 

Яким-же шляхом пішла ця конференція у своїй роботі?

 

Досить сказати, що цілий перший день ділової роботи конференція витратила на обговорення пропозиції про запровадження до української мови латинського альфабету (поки що як паралельного, з метою пізнішого повного переходу на латиницю), що переконатися, якої політичної ваги справи дебатує конференція, та щоб відчути сумнів, чи тим займається конференція, чого нам зараз треба. Та це ще не біда. Продебатували, латиницю відкинули...

 

Але реформаторство конферентів на цім не спинилося, і за 6 днів робота має навіть, як у нас кажуть, значне досягнення. До цього часу ухвалено скасувати апострофа, чого домагалися галичани; оте слова з неоднаковою вимовою: «буря» і «пір’я», «буряк» і «бур’ян», «зявище» і «з’явище» писатимемо однаково, без апострофа (перша поступка галичанам). В чужоземних словах звук g ухвалено послідовно передавати через ґ, оте «ґазета, ґеоґрафія, аґітація» і т. д. (друга поступка галичанам). Чужоземне l, як правило, ухвалено передавати через наше пом’якшене л, себ-то писати «кляс, плян, лябораторія, фільольогія, ідеольоґія, клюб, бльок» і т. д. (третя поступка галичанам).

 

Спинимося поки що на цій групі правописних змін. По-перше, всі вони йдуть усупереч академічному правописові, що його РНК поклала в основу впорядкування правопису. По-друге, всі ці зміни заводять правописні норми, що вживалися в Галичині, але за останні роки самі галичани почали від них одвикати підо виливом академічного правопису. Тут треба зазначити, що, з одного боку, всі ці три правописні питання не становлять непереборних розходжень між Радянською і Західньою Україною, а з другого боку, — безоглядна орієнтація на Західню Україну політично нічим не виправдана; характерно, що останню зміну про ля і льо не боронили і самі представники Західньої України, а один з представників її на конференції д-р Свєнціцький прекрасно сказав, що був час, коли в Галичині було трохи більше національної свободи, ніж у нас під царською Росією, і тоді орієнтація на Галичину була виправдана; а тепер каже він, і західньо-українцям слід-би більше орієнтуватися на Радянську Україну ²¹). Таким чином, наша національно-культурна єдність з Західньою Україною не була-б загрожена від того, як-би ми в цих питаннях лишилися на ґрунті академічного правопису. А запровадивши означені зміни, ми утрудняємо собі культурну роботу на Радянській Україні. Не кажемо вже за те, що в звязку з цим мільйони людей треба переучувати грамотно писати, не кажемо за те, що мільйони виданих нами книжок і підручників залишаться з плямою «старий правопис» і муситимуть вийти з ужитку.

 

Поставимо питання так: яка є основна проблема на данім етапі історії в українському соціально-культурному процесі? Яка є основна ланка, що, тримаючися за неї, ми витягнемо ввесь ланцюг до соціалізму? Ця основна проблема — повернення значних шарів російських і зросійщених робітничих і інтелігентських мас до української культури та до творення — за проводом пролетаріату і комуністичної партії — української соціалістичної культури. Ця основна проблема визначує політику українізації, що таку поважну ролю відограє в політиці й роботі партії й радянської влади.

 

Досить поставити питання так, щоб побачити, що правописні новини утрудняють нам українізацію, що вони погрожують нам розривом з масою, яку ми ведемо до українізації, а серед цієї маси велика частина пролетаріяту. Навіть більше, вони погрожують нам і культурним одривом од селянства більшости українських земель. Ще коли в певних позиціях (після губних) не має значіння апостроф, бо все одно, чи напишемо «б’ю, п’ю», чи «бю, пю», наш селянин прочитає так, як вимовляє; коли не дуже важить, чи писати «г» чи «ґ», бо ці літери настільки графічно близькі, що селянин читатиме так, як вимовляє, то вже справа з «пляном, клясом» стоїть гірше. Нема ніякого сумніву, що коли, скажім, агітатор або пропагандист-партієць на селянських зборах (а тим паче на робітничих) буде говорити «льогіка», «ідеольоґія», то маса сприйматиме це так, що от, мовляв, корчить із себе пана²²). Ясно, що така «інтелігентизована» українська мова послаблятиме наш культурний вплив на робітничі і селянські маси, що не вживають такої її «європеїзації». Можуть сказати, що це все стосується тільки чужоземних слів, отже великого значіння не має. Досить відзначити, що в недільній передовиці «Комуніста» чужоземні слова трапляються 50 разів, і то слова звичайнісінькі, відомі широким масам, щоб це заперечення одвести. Ми знаємо, що величезну масу чужоземних слів ми навіть не відчуваємо, як слова чужі. Адже, слова «революція, комісар, республіка, маса, партія» теж чужомовні. Кажуть, ніби європейське середньої м’ягкости л ближче передається через наше пом’якшене л (льо, ля, лю). Але-ж невже такі тугі на вухо — росіяни, що, мавши в своїй мові л твердіше за українське, все-ж цілу низку звукосполучень з л передають твердо? В погляду української мови нема ніякої потреби такого м’ягчення, а з погляду політичного воно шкідливе. Звичайно, всякий націоналіст український муситиме вітати всі такі правописні зміни, що більше відгороджують вони нас од росіян. Адже і ці правописні реформи, особливо що до л, більше відрізняють українську мову від російської, — на шкоду самій українській мові. Що-ж до націоналіста російського, то й на його млин ллють воду ці правописні новини, даючи нові приводи до розмов на тему про «галицийское наречие» ²³). Про суперечності в самих правописних постановах, що до того-ж проходять незначною більшістю голосів, не будемо говорити, бо це вже питання спеціяльне²⁴).

 

Та це ще тільки квіточки, — всі ті «реформи», що за них говорено досі,— ягідки-ж ще будуть далі.

 

Наш альфабет має 33 знаки. І нічого, жили з ним, писали цими 33-ма літерами і розуміли написане. Тепер нас більшістю одного голоса конференція ущасливила ще двома новими літерами для звуків «дз» (досі писалося «дзиґа, дзвін»), для «дж» (досі писалося «джерело, ходжу»). Тут уже ані західня Україна, ані східня ні в чім не винна. Це вже орієнтація на голий принцип: всякому звукові дати свій знак. Правда, вчені люди кажуть, що для задоволення цього принципу може треба було-б 80 літер, коли вважати на всі відміни звуків. Не доводиться говорити вже про те, що то значить для поліграфічної промисловости запровадження двох нових літер. Та втім, реформа така «практична», що для цих звуків взяла латинські літери: s (для «дз») і z (для «дж»), — отже, вибрати цих літер з латинських шрифтів, підсипати їх до шрифтів українських, зробити в шрифтових касах дві нові клітини, і наші друкарні переустатковано на новий альфабет. А наборні машини? Не біда, їх у нас не багато. От аргументи од поліграфії.

 

Не будемо за них говорити, лишаючи це питання для поліграфістів. Не будемо особливо спинятися і на тому, що от, скажім, бідні європейські мови обходяться альфабетом з якихось злиденних 24 літер, а наша багатюща «милозвучна» мова, що так, мовляв, подібна до італійської, не може жити далі з 33-ма літерами, їй треба ще двох літер. Хай там собі німецька мова звук ш передає трьома літерами. Ми-ж так пишаємося, що в нас правопис фонетичний. Асортимент наших звуків (так казав на конференції один поважний— росіяни сказали-б: маститый — поет) має два нові знаки для графічного їх втілення. Та й капосні українізовані росіяни не псуватимуть нашу «милозвучну» мову, читаючи в слові «ходжу» окремо д і ж, а вимовлятимуть чисту літературну українську форму «xozy». (Це ще питання, як вони вимовлятимуть, раз їм ці звуки не властиві).

 

Дарма, що в звуках «дз» і «дж» чується і те д і те ж чи з трохи навіть більше, ніж т і с чути в звукові такої самої категорії ц; дарма що для таких форм, як «ходжу, воджу», є діялектичні відміни «ходю, водю», а також «хожу, вожу», отже новим знаком ми замазуємо цей звязок д, ж, дж; дарма що дуже легко розрізняти слова, де д і ж вимовляємо як окремі звуки («відживати», де слове зложене), і де як один дзвінкий звук («джміль») — ми можемо ухвалювати однаково писати слова «буря» і «пір’я» (без апострофа «піря»), що зовсім різно вимовляються, і не всяк без напису пізнає, що-ж то за слово, — але однаково писати «відживати» і «джиджора» — це чомусь не можна.

 

Що значить заведення цих двох літер з погляду керовництва культурним рухом мільйонових мас? Це значить, що завтра ми видаємо для робітника і селянина книжку, де рябіють оті s і z («sвін», «sиґа», «zерело», «хоzу»), і звичайна письменна людина спотикатиметься об них на кожнім кроці. Ми цим у мас, яких ще треба привчати до книжки, одбиваємо охоту до читання. Перед нами завтра постане потреба вже письменних робітників і селян перевести через новий, хоч і скорочений, лікнеп. Кому потрібні ці додаткові кошти культурного нагромадження? Кому потрібні ці нові труднощі для освіти мас? Яка користь од цієї реформи?

 

Дуже шкода, що голова конференції, який так слушно аргументував проти заведення нового знаку йот (j) тим, що це погрожує одривом од мас, забув про цю небезпеку одриву, проводячи свій проект s і z. Особистий смак переважив тут міркування політики. Маючи державну владу, ми маємо досить засобів, щоб перевести це в життя, але як сприймуть цю реформу маси, — це ще питання. В усякім разі для дальшої освіти вже письменних мас ми ставимо нові труднощі: для нового покоління, що через школу сприйме цю реформу, ми утруднюємо доступ до старої літературної й книжкової продукції; українізацію ми цим гальмуємо.

 

Матеріяльно і культурно ми ще дуже бідні, щоб кидатися такими реформами, що вимагають од мас нових накладних витрат, матеріальних і культурних. Згодом, коли ми матеріяльно і культурно житимемо у достатках, а не в злиднях, як оце тепер, тоді нам усякого роду й правописні новини заводити буде куди легче, тоді нам, може, легче буде перейти на якийсь єдиний світовий альфабет, ніж зараз запровадити дві нові літери.

 

А в теперішніх умовах таке «реформаторство», як от послідовне вигнання апострофу («піря»), заведення «льо, ля, лю» в безлічі слів, що маси їх сприйняли з «ло, ла, лу», а особливо заведення нових літер s і z, нічого не даючи з погляду лінгвістичного, а утрудняючи в дану історичну хвилю нашу боротьбу на фронті культури, — таке реформаторство політично є реакційне.

 

Переносячи правописні питання з кабінету народнього комісара освіти, де засідає правописна конференція, притягаючи до них увагу широких пролетарських мас, ми певні, що пролетаріат і комуністична партія не допустить таких правописних експериментів, які новим гальмом стануть для нашого історично-культурного воза, що з такими труднощами партія скеровує його на соціялістичний шлях.

 

Анд. Річицький.

 

 

Обминувши в статті А. Річицького те, що могло-б здаватися за певний докір Наркомосові (бо такий докір був-би— ми далі побачимо — безперечним непорозумінням), треба визнати, що вона дуже жваво й спостережливо намалювала картину засідань правописної конференції і правдиво пояснила абсолютну неспромогу для нас піти за її реформаторськими постановами. І як-би нам реально загрожувала небезпека, що кожна постанова конференції з її надмірно-непропорціональною перевагою польсько-окраїнних елементів, та ще й здобута більшістю лиш якихсь-там двох-трьох голосів, мусить зробитися державним законом, то треба було-б гукати на ґвалт до пролетарських мас не тільки УСРР, ба либонь і до цілого СРСР: справді - бо, не можна-ж було-б мовчки терпіти, щоб під прапором українізації переробляли живу й літературну мову українських мас або щоб заводили частинну полонізацію, яка штучно одрізняла-б нашу трудову людність од трудової людности великоруської. Тільки-ж, писав свою статтю А. Річицький днів за троє до кінця конференції і тому не міг передбачати, що й сама вона кінець-кінцем повинна буде, зайшовши в безвихідь, одмовитися од декотрих своїх постанов.

 

Обрано-бо було комісію, щоб погодити протиріччя в постановах самої-ж таки конференції. Тая комісія одкинула тяжку, невластиву нам передачу чужого g чи γ через «ґ» і визнала за потрібне писати приміром не «ґенерал», а «генерал», не «ґеоґрафія», а «географія», тоб-то повернути до загального, традиційного usus’y України, до академічного правопису і до «Проєкту Державної Правописної Комісії». — Так само угодова тая комісія, не змігши дати собі раду з постановою конференції, щоб передавати чуже «l» та «λ» мняким звуком, винесла свою змодифіковану постанову: «деталізувати це правило на основі проекту Державної Комісії в напрямку ухвали Конференції». Інакше сказати, угодова комісія визнала за неможливе запроваджувати мняке «ль» (ля, льо, лю) в словах грецьких і послідовно скрізь у словах негрецьких: це можна буде робити хіба для нових, надалі запозичуваних західньо-европейських сл(в, а це ддя тих, які в нас уже вживають з твердим «л».

 

Та й без угодової комісії, сама конференція на останньому своєму засіданні, підводячи підсумки своій роботі, змінила декотрі свої первісні постанови.

 

Так, приміром, сталося з апострофом. Попереду, 27-го травня конференція —ми це бачили — постановила була скасувати апостроф. Та потім, коли довелося подумати, чим же замінити скасований апостроф, щоб одрізняти приміром вимову «бур’ян» од «буря», «роз’юшити» од «князю», і т. и., голоси природно порозбивалися. Галичани, що взагалі не одрізняють «ря» од «р’я», держалися думки, й що на письмі не треба цього одрізняти. Инші— про це ми вже знаєм (ст. 360)—гадали, що треба замість апострофа ставити або латинське «j», або наше «й», або мнякий знак «ь» («бурьян»; «подвірья» і т. п.). Жадна з тих думок не  зібрала для себе більшини голосів, — і на останньому своєму засіданні конференція привернулася до звичайного, дотеперішнього нашого способу, себ-то писати «буря» і «ряд» без апострофа, а «бур’ян» і «подвір’я» — з апострофом. Як переголосували цю справу, то давніщая постанова більшости про знищення апострофа знайщла для себе вже тільки 11 прихильників, а за поновлення апострофа, висловилося 27 голосів. Таким чином найгіршу з усіх  своїх первісних постанов, що загрожувала повним каліцтвом нашій мові, конференція сама-ж і одкинула, і то вже перевагою не якихсь двох-трьох голосів, а високо-кваліфікованою абсолютною більшістю, трохи чи не трома четвертинами (¾) всіх голосівників.

 

На таку саму долю засудила конференція в останньому своєму засіданні свою первісну постанову передавати «дж» через «z», а «дз» — через «s». І одкинула вона тую постанову на внесення не чиє, як самого-ж автора проекту» т. М. О. Скрипника, який свою одмову од передачі «дж» через «z і «дз» через «з» мотивував тим (цитую за стенограмою), «що цю пропозицію було прийняте» В конференції невеличкою більшістю — двома та чотирма голосами, і притому це питання зовсім по дискутувалося попереду».

 

Ця остання заява М. О. Скринника,— а він Народній Комісар Освіти, — дуже знаменна. Вона-бо принципова. Голова Наркомос’у недвозначно, без еківоків, висловив свій, аж надто справедливий і цілком неминучий; принцип, що правописні постанови, прийняті більшістю неабсолютною, якимись двома-трьома-чотирма голосами, не можуть бути авторитетні, отже не можуть бути державно взаконені. Через те саме одразу тратять під собою ґрунт первісні побоювання А. Річицького, що всякі реформи, переведені на конференції тим аномальним способом, здобули-б шанс обернутися в «факт», тоб-то в державний закон. Та вже-ж для таких побоювань тепер уже зникла й сама підстава, бо — ми бачили — конференція кінець-кінцем proprio motu одмовилася од своїх найодіозніших первісних постанов, а котрі галичани приїхали на конференцію з самої Галичини, ті — ми знаємо — рішуче заявили, що їм зовсім не треба, щоб ми, ніби-то на догоду їм, ламали свою мову й вимову, бо їм у Галичині це зовсім дрібна річ, чи писати йотовані склади без апострофа,  чи — так як пишемо ми на Великій Україні — з апострофом, чи писати їм «лябіринт», чи — розполячуючи себе — писати вкупі з нами «лабіринт». До всього того нагадаєм, що і на припочатку конференції і на прикінці її М. О. Скрипник зовсім виразно заявив, що взагалі всі постанови конференції матимуть силу тільки дорадчу і що вони підуть на розгляд  і пильну увагу Державної Правописної Комісії (або її президії), як вислов думки певної групи людей. Лиш після розгляду правописних правил в Державній Правописній Комісії (і — це вже само собою розуміється, — після апробації їх найвищою науковою установою України, Академією Наук) вони могтимуть бути проведені законодатним порядком.

 

Академик Агат. Кримський

(Неодмінний Секретар Української Академії Наук).

 

______________________

¹) Такою газетна галицька мова залишається й досі. І проф. Смаль-Стоцький теж свідчить, що «мова галицьких газет така погана!» (ст. 181).

²) От, прим., «послабьяше» знаходимо в київськім Изборн. Святослава 1078 р. (л. 140 об.), «обовъязуемыся» — в буков. грамоті 1448 р., «имья»—в київ, описі 1552 р., і т. и.

³) Про старовинність апострофа-паєрика в нашім правописі багато призбірав даних проф. І. Огієнко в «Нарисах з історії української мови» (Варшава 1927), ст. 52 і д.

⁴) Пор. між иншим і найновіщі уваги про це у відомого філолога проф. М. Грунського в «Записках Іст.-Філол. Відд. Укр. Акад. Наук», кн. X (1927), ст. 336.

⁵) Б. Грінченко: «Три питання нашого правопису», К. 1908, ст. 10.

⁶) Грінченко: Три питання нашого правопису, К. 1908, ст. 10.

⁷) А. Крымскій, Украинская грамматика, Томъ I, вып. 1, стр. 226—227.

⁸) С. Васильченко: Повна збірка творів, т. І, К. 1926, ст. 276—283. Оповідання писалося 1913 року.

⁹) Видав тую грамоту 1471 р. Кочубинський в академічній рецензії на Житецького— в 32-ому «Отчетѣ» про Уварівські премії (ст. 248—250).

¹⁰) Беручи на увагу, що львівський «Адельфотес» 1591 р. тепер являє собою велику бібліографічну рідкість, я навмисне понаводив саме такі приклади, які можна перевірити для всіх студією про «Адельфотес» К. Студинського, вміщеною в «Записках Наукового Товариства імени Шевченка у Львові», 1895, кн. VII.

¹¹) Тому, що в нашому розпорядженні є й кліші з Величкового літопису (наготовані для академічного видання), ілюструємо приклади на «ся» ще й клішем, на ст. 353.

¹²) Це слово «опустошися» написано в двох рядках: у кінці одного написано «опустоши-» і знак переносу, а в початку другого рядка—«ся». Цей знак переносу яскраво свідчить, наскільки боявся писар написати «ся» не вкупі з дієсловом і розбити «опустошися» на два окремі слова.

¹³) Отже навіть там, де ся додається не до дієслова, а до дієсловного ймення, воно теж писалося вкупі. Бо так і в граматиці Мел. Смотрицького.

 

¹⁴) І тут так само, як ми вже бачили на л. 79 об.: в кінці одного рядка маємо «писал-» і знак переносу, а в початку другого рядка: «ся».

¹⁵) «Ся» написано і тут укупі, дарма що перед ним вставлено «би». Так—за граматикою Мел. Смотрицького.

¹⁶) І тут слово «дѣялося», написанеє в двох рядках, виразно пишеться як єдине слово, бо написанеє в кінці одного рядка «дѣяло-» має знак переноса, яким до нього тісно прив’язується теє «ся», що перенесено в другий рядок.

¹⁷) До речи. Проф. Смаль-Стоцький (ст. 190) запевняє: «Я переконав ся, що в устній розмові і у Надднїпрянцїв нераз умовна частиця би (-б) всуваєть ся між. дїєслово і ся, напр., хотїлоб ся. Що так звичайно говорить велика частина Українців, цього ніхто не заперечить». Те, що так упевнено каже проф. Смаль-Стоцькнй, може кожного не тільки здивувати, ба й попросту жахнути: адже-ж це говорить філолог український! Охоче вірю, що з уст наших емігрантів, які, на чужині тиняючися, рідну вимову або й мову забувають, міг проф. Смаль-Стоцький не тільки «хотіло б ся», ба навіть і «ся би хотіло» почути, але тут у нас на Наддніпрянщині форма «хотіло б ся» абсолютно невідома, і навіть не кожен її второпає.

¹⁸) Цитую буква-в-букву тодішнім правописом «Правди» (1867), тобто тодішньою кулішівкою (ще з ъ; з початковим и без ї після голосних).

¹⁹) Це — з «Оповістки про політично-научний місячник Правда», за підписом д-ра Євгена Олесницького.

²⁰) Як відомо, нашу радянську Україну звуть закордонні українці-русини: «Велика Україна».

²¹) Те саме казав і другий приїжжий галичанин акад. К. Студинський. — А. Кр.

²²) а саме польського пана. — А. Кр.

²³) або попросту про полонізацію, яку хтять нам накинути замість українізації.— А. Кр.

²⁴) Вище я наводив зразки того, що найсерйозніші постанови, які загрожують каліцтвом нашій мові, проходили на конференції більшістю двох-трьох голосів. А не раз бувало (на щастя, в незагрозливих випадках), що конференція виносила свою постанову більшістю навіть одного однісінького голоса. От, приміром, за те, щоб в іменнях по батькові писати «-євич» (Іван Андрієвич) подано 15 голосів, а щоб писати «-йович» (Андрійович) —16 голосів; прийнято: «-йович». Щоб писати «кешеня», подано 18 голосів, а писати «кишеня» — 19 голосів; прийнято ортографію «кишеня». І т. ин. — А. Кр.

 

[Записки Істор.-філологічного відділу, кн. XII (1927), с.342—364]

 

15.12.1927