В історії Судової Вишні ХІХ – першої половини ХХ ст. найменше сторінок припадає євреям, хоча чисельністю вони не уступали полякам. Через традиційну ізольованість вони значно рідше виходили на денне світло історії. Нерідко про євреїв Судової Вишні ми дізнаємось зі сторінок української чи польської преси, але туди потрапляли найчастіше ті сюжети, де нічого доброго про них не говорили (до того ж, ще й зазвичай згущували барви у своїх дописах).
На житті єврейської громади в Судовій Вишні загалом позначались усі ті зміни, які поступово трансформували це середовище у Галичині. Тут, окрім ортодоксів, поступово з’являються асимілятори, хасиди, а відтак і сіоністи. Між ними тривала ворожнеча зі змінним градусом напруги. Євреї більше конфліктували між собою, ніж з тими, хто їх оточував (поляки, українці та ін.). Чи не основним об’єктом їхнього антагонізму була освіта. Ортодокси відстоювали традиційне навчання (у хедерах і єшивах), хасиди узагалі заперечували потребу освіти, асимілятори виступали за її світський формат, а сіоністи, підтримуючи ідею останніх, наполягали на вивченні івриту¹. У середині 1920-х рр. у Судовій Вишні виник конфлікт між ортодоксами і сіоністами через роботу курсів із вивчення івриту. Його перипетії проливають певну порцію світла на життя судововишнянських євреїв, а також врегулювання їхніх чвар з боку місцевої (ґмінної) влади, староства та воєводства.
19 грудня 1924 року до Львівського воєводства надійшов лист-скарга від євреїв-ортодоксів Судової Вишні, у якому вони скаржилися на свої «страждання» – «у нашому містечку повстав бунд, сіоністи бунтують молодь і змушують їх до вивчення гебрейської мови» (івриту). У скарзі зазначено, що сіоністи створили школу з курсами івриту, запросили вчителя і навчають там біля 150 дітей. А заохочують їх тим, що будуть організовувати вистави та вечори. Аби переконати чиновників із воєводства у шкідливості курсів івриту, «інтерпелянти» вдались до дуже своєрідного аргументу: «Та наука є попросту проти польської влади, бо шкодить рідній мові» (себто польській). Група ортодоксів нарікала на керівництво ґміни Судової Вишні, до котрого зверталась, але безуспішно. Допомога не надійшла і з боку староства у Мостиськах. Вони просили, аби курси ліквідували, бо на те навчання (особливо на вистави) віддають свої останні гроші. Текст листа, який написаний надзвичайно неграмотно, завершується реченням: «Бідний єврейський народ»².
Збережені документи не дають можливості детально відтворити усі перипетії внутрішньоєврейських змагань довкола вивчення івриту в Судовій Вишні. Звісно, прихильники курсів захищали свою позицію усіма доступними їм способами. 8 січня 1925 р. вони звернулись до староства у Мостиськах (уже після певних консультацій із воєводськими чиновниками), аби прояснити ситуацію. Зокрема детально пояснили саму структуру курсів. Вони поділялись на 8 відділів (груп), з яких три відвели для учнів віком від 10 до 15 років, а 5 – для учнів віком від 15 до 22 років. Навчання проводилось тричі у тиждень. Молодші групи мали навчання після обіду, а старші – увечері. Вивчати іврит записалось 75 осіб. Із підручників використовувалась «Наша мова» (Sfatenu, І і ІІ частини) для молодших груп, а для старших учнів – хрестоматія з мови та літератури («Laszon Wasejfer»), (мова і література), а також «Біккурім» (Bikkurim, трактат «Мішни») і Біблія в оригіналі, себто на івриті. Учителем запросили Арона Єхуда Готта, який склав екзамен перед екзаменаційною комісією «Єврейського товариства народної і середньої школи у Львові» (Żydowskie Towarzystwo Szkoły Ludowej i Średniej we Lwowie). Самі заняття відбувались у помешканні місцевої єврейки Нейдорферової (Neudorferowej) – у двох кімнатах і передпокої³.
Очевидно, спочатку робота курсів з вивчення івриту не викликала жодних застережень у воєводської, повітової чи ґмінної влади. Про це свідчить чергова скарга ортодоксів, направлена 23 лютого 1925 р. не просто у воєводство, а конкретно до «шановного пана надрадника Квасніцького»⁴. Її автори на самому початку відзначили, що «декілька разів внесли свої просьби, аби не допустити в нашому жалюгідному зубожілому містечку існування гебрайської школи чи гебрайських курсів, бо в такому випадку наші діти нас обкрадають і платять без нашої згоди то за лекції гебрайські, то на вистави, і нищать нас дощенту в такому критичному часі, коли не маємо на кусень хліба».
Євреї-ортодокси нарікали на зростання курсів – чисельність учнів буцімто збільшувалась з дня на день. Однак з цього листа довідуємось, що уже впродовж декількох тижнів навчання доводилось проводити потайки, оскільки жандарми зачинили попереднє шкільне приміщення. Однак студії івриту не припинились – «…вони навчаються по різних кутах і так відбувають науку – то у того, то в іншого». Наприкінці листа ортодокси традиційно засвідчили свою лояльність до влади: «Ми не потребуємо жодних гебрайських наук, ані жодних вистав. Вистачить для нас і польського навчання, і нічого більше». «Інтерпелянти» знову просили владу втрутитись і дати відповідні розпорядження жандармам, аби ті «то все заборонили, бо то є просто нещастя для нас»⁵.
У тому ж листі на звороті було додано, що з’явились чутки, буцімто сеймові євреї-посли зі Львова хочуть відкрити у Судовій Вишні публічну школу гебрейської мови і використовують для реалізації цього задуму всі свої зв’язки. Євреї-ортодокси засвідчили свої сподівання на М. Квасніцького, який цього не допустить («бо крім пана надрадника не маємо нікого, хто б зайнявся нашою справою»)⁶.
Ця справа не могла оминути втручання з боку кураторії Львівського шкільного округу. 16 травня 1925 р. звідти надійшло повідомлення Президіяльному відділу Львівського воєводства (як відповідь на відповідний запит з воєводства від 3 квітня 1925 р.), у якому була роз’яснена позиція стосовно цього питання шкільної влади. Насамперед у кураторії заявили, що встановлення доцільності відкриття у Судовій Вишні курсів вивчення івриту не належить до їхньої компетенції, оскільки йдеться не про позашкільну освіту, а про поширення серед євреїв знань з юдаїзму та Талмуду. Більше того, зазначили, що йдеться радше про політичну квестію, бо «як це широко відомо – вони (курси – М.Х.) є розсадником сіонізму».
Відтак у кураторії дали декілька застережень щодо самого провадження курсів. Зокрема щодо кваліфікації учителя івриту Готта, яку засвідчило «Єврейського товариства народної і середньої школи у Львові» (яке, звісно, діяло у своїх інтересах, бо ж такі самі курси організувало в багатьох містечках Галичини). Насправді підтверджувати рівень учителя повинна була тільки спеціальна екзаменаційна комісія або ж наукова інституція. Свідоцтво, яке має Готт, не має жодної публічної правової сили, бо ж воно видане Виділом згаданого єврейського освітнього товариства (з підписами його ж таки презеса д-ра Ізраеля Мюнцера і секретаря д-ра Аллєса). В статуті товариства не передбачено ні права на проведення екзаменів для визначення кваліфікації учителів, ні тим паче права видавати відповідні посвідки.
У кураторії також дали рекомендації щодо учасників курсів – ними можуть бути тільки ті, хто досяг 14-літнього віку. Натомість не може відвідувати курси шкільна молодь в період «нормального обов'язку 7-літнього відвідування публічної школи в рамках щоденного навчання». Програма курсів, як це подали їх організатори, передбачала залучення 3 груп дітей віком 10–15 років – отже таких, які ще впродовж 4 років перебуватимуть у шкільному віці. Кураторія рекомендувала у випадку порушення цієї норми ліквідувати курси⁷.
Скаржитись уміли не тільки ортодокси. 6 серпня 1925 року до воєводства звернулись «єврейські обивателі» міста Судова Вишня. Вони нарікали на зволікання із дозволом на ведення курсів, адже з того часу, як про їх відкриття вони повідомили Мостиське староство, спливав уже рік. З тексту дізнаємось, що повітова влада заборонила проведення приватних уроків із вивчення івриту, мотивуючи своє рішення тим, що не отримала ні даних щодо кількості учнів і учениць, ні щодо кваліфікації учителя, а також інформації про підручники та програму. Заборона курсів також передбачала опечатування приміщення, яке надав місцевий осередок сіоністичного молодіжного товариства «Haszachar» («Світанок»). За школу івриту у Судовій Вишні намагалися вступитись сеймові посли сіоніст Давид Шрейбер (Schreiber) і лівий сіоніст (представник партії «Hitachdut») Адольф Генрік Сільберштейн (Silberschein), уже згаданий презес д-р І. Мюнцер, адвокати-євреї у Судовій Вишні – д-ри Ельяш Фрідвальд (Eljasz Friedwald) та Емануель Ґоттліб (Emanuel Gottlieb) і міщанин Вольф Каммерман (Wolf Kammerman). І в Мостиськах, і у Львові їх запевняли, що жодних перешкод для подальшого функціонування курсів немає. Однак приміщення таки залишалося зачиненим. В той же час місцеві судововишнянські жандарми вкрай ревно слідкували за тим, аби діти не вивчали іврит за програмою курсів приватно, себто по своїх домівках («Доходить до того, що таємно діти сходяться і таємно в приватних помешканнях навчаються, постійно перебуваючи у страху, аби їх не вловили під час такого "злочинного" акту. Вони міркують, що навчання гебрейської мови у Польській державі є чимось злочинним»⁸).
Автори листа стверджували, що «темна єврейська ортодоксія» усіляко намагається використати місцеву владу у Судовій Вишні, зокрема жандармів, у боротьбі з єврейською інтелігенцією. Особливо вони звертали увагу на те, що з одного боку забороняються курси івриту, а з іншого повністю толеруються хедери – «образливі з точки зору санітарії, тому що навчання відбувається в приміщеннях, які заслуговують на назву печери чи спелюнки⁹», а меламеди (учителі) «без будь-якої кваліфікації в аварійних будах безкарно свою "науку" провадять»¹⁰.
7 серпня 1925 р. із Мостиського староства у воєводство доповідали (виконуючи воєводське розпорядження від 1 липня), що кількість дітей, які планують відвідувати курси івриту, коливається в межах 30–50 осіб. Таку інформацію надали з постерунку поліції. Місцевий комітет, щоправда, запевняв, що учнів буде 98. Також у старостві підтвердили, що підручники, які використовуватимуться, вживаються і на тих курсах, які Єврейське товариство народної і середньої школи уже провадить у Львові¹¹.
Справа не зрушила з місця, що засвідчує ще один лист до воєводства, уже з боку Єврейського товариства, від 20 листопада 1925 р. У ньому подана коротка хронологія подій, які стосувались відкриття курсів. Зокрема зазначено, що 8 січня 1925 року було доопрацьоване подання на відкриття приватних курсів, всю необхідну інформацію надали староству. На вимогу повітової влади (від 16 січня 1925 р.) 2 лютого було надано копію свідоцтва учителя івриту Арона Готта. Пізніше, у відповіді на лист староства від 6 липня, Єврейське товариство (16 липня) надало інформацію про підручники, які використовуватимуться на курсах. Всі ці факти були перелічені, аби засвідчити воєводським чиновникам, що всі вимоги були виконані. Однак Мостиське староство зволікало з остаточним рішенням. У Єврейському товаристві також скаржились на матеріальні збитки: курси не діють, однак вчителю відповідно до угоди з ним виплачується заробітна плата¹².
У Судовій Вишні єврейська інтелігенція, очевидно, серйозно взялась за відстоювання своїх прав. Про це свідчить повідомлення із грифом «терміново», яке поступило у воєводство із місцевого повітового суду 18 листопада 1925 р. В ньому просили про надіслання актів у справі закриття курсів івриту в Судовій Вишні (ці документи були надіслані до Львова Мостиським староством 7 серпня 1925 р.), оскільки вони доконче потрібні для розгляду справи на процесі, який призначений на 26 листопада 1925 р¹³. Жодних інших подробиць про цей судовий розгляд, на жаль, наразі не виявлено. У листі від 28 грудня 1925 р. повітовий суд в Судовій Вишні повідомляв, що повертає акти назад до Львова¹⁴.
Справа таки вирішилась позитивно для Єврейського товариства та місцевих інтелігентів-євреїв: 23 квітня 1926 р. Мостиське староство повідомило воєводство, що, виконуючи воєводський рескрипт від 8 квітня 1926 р., надало дозвіл на відкриття курсів івриту в Судовій Вишні. Керівництво курсів було зобов’язане вчасно подавати інформацію про усі зміни – як в управлінні, так і в учительському складі чи про зміну приміщення¹⁵.
_______________________________
¹ Вараниця А. Модернізація галицьких євреїв // Збруч. 11.03.2017. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/63356
² ДАЛО. Фонд 1. Опис 56. Спр. 16. Арк. 1-1зв.
³ Там само. Арк. 5.
⁴ Очевидно, йдеться про Миколая Квасніцького (нар. 10.8.1877), який у виданні Spis urzędników i funkcjonariuszów niższych władz administracji ogólnej Województwa Lwowskiego według stanu z dnia 31 grudnia 1930 r. записаний начальником Виділу воєводського уряду (S. 8).
⁵ ДАЛО. Фонд 1. Опис 56. Спр. 16. Арк. 6.
⁶ Там само. Арк. 6 зв.
⁷ Там само. Арк. 9-9 зв.
⁸ Там само. Арк. 10зв.
⁹ Спелюнка (spelunka) – брудна кнайпа, місце зустрічі для суспільних маргіналів.
¹⁰ ДАЛО. Фонд 1. Опис 56. Спр. 16. Арк. 10зв.
¹¹ Там само. Арк. 14.
¹² Там само. Арк. 15-15зв.
¹³ Там само. Арк. 17.
¹⁴ Там само. Арк. 19.
¹⁵ Там само. Арк. 23.
11.04.2024