Рецензія на «Нариси з історії української мови» Івана Огієнка

90 років тому з'явилась ця нищівна рецензія С.Смаль-Стоцького на «Нариси з історії української мови» І.Огієнка. Книга часами перевидається, тому варто нагадати і про рецензію: «своїх власних поглядів проф. Огієнко не старається навіть як-небудь науково підперти, він їх викладає так, неначе-б то були загально визнавані правди. Історичне-ж освітлення здебільшого показує лиш незнання історії української мови»

 

 

Проф. Іван Огієнко, Нариси з історії української мови: Система українського правопису, популярно-науковий курс з історичним освітленням. Варшава 1927, стор. VIII і 216 *).

 

 

Нерадо беруся до оцінки цєї праці. Але-ж бо і мовчати годі, щоб тим не викликати вражіння, що qui tacet, consentire videtur. Цей обов’язок вкладає на мене ще і честь україністики. А крім того маю тут знов конкретну причину виговоритися в правописній справі.

 

Бо Нариси з історії української мови — це тільки шумний заголовок. Власне-ж має це бути Система українського правопису. Але в кінці це і не система, а тільки популярно-науковий курс з історичним освітленням. Система!? — Ані сліду тут того, що загально під цим словом в науці розуміють. Науковий курс? — В чім тут наука? З добутками дотеперішніх наукових дослідів нічого цей курс не має спільного, він із ними не рахується. А своїх власних поглядів проф. Огієнко не старається навіть як-небудь науково підперти, він їх викладає так, неначе-б то були загально визнавані правди. Історичне-ж освітлення здебільшого показує лиш незнання історії української мови. .

 

На доказ того вкажу тільки на грубі помилки.

 

1. Безпідставно сказано, що Константин Философ „скоро почав читати й говорити (по київському)“, та що „Кияне вживали тоді (цебто в половині IX ст.) грецького письма, трохи пристосувавши його до своєї мови“. Належне сюди місце Корсунської легенди розібрав знаменито 1924-го р. Г. Ільїнський: Один эпизод из корсунского периода жизни Константина Философа (Славія, III, cc. 45—64).

 

2. Мелетій Смотрицький не був „упорядником нового правопису на Україні“, тільки автором церковнослов’янської граматики.

 

3. Коли проф. Огіенко каже, що „в правопису Ст. Смаль-Стоцького, в порівнянні із правописом Ом. Огоновського та Євг. Желехівського, нового було зовсім мало, а може навіть були кроки й убік“ (с. 11), то це повне непорозуміння. Огоновський в своїх Studien, писаних по німецьки, наводив, правда, українські приклади фонетичним правописом і то драгоманівкою. Але в Огоновського шкільній граматиці — а тільки це тут важне — був етимолоґічний правопис, у своїй основі правопис Максимовича. Огоновський навіть противився заведенню фонетичного правопису до школи. Таким чином заведення моєї граматики до шкіл намість граматики Огоновського означало повну зміну принципу етимолоґічного на фонетичний. Яка це велика ріжниця, побачив-би пр. Огієнко з мого Minoritätsvotum і моєї критики на граматику Огоновського ¹). Зрештою не можна говорити про якийсь мій правопис. Я тільки вбрав у граматичні правила правопис словаря Желехівського, одинокого тоді українського словаря.

 

4. „Новиною правопису, названого „желехівкою“, було послідовне вживання ї не тільки на початку складу замість йі, але й по приголосній на місці давніх ѣ та е“ (с. 13). Таке повне незрозуміння істоти річи стрічаємо у пр. Огієнка часто, так теж і на „Таблиці“ (сс. 16, 17) зовсім невірно це позначено. Невірно. Бо по правилам моєї граматики треба писати віра, вітер, явір; піна, піря, піст; міра, умірати, міст, мід, медвідь; шість, сїм, значіння, чіп; сїно, весїлля, лїд, обід, істи, снїдати; піч, душі, рожі; тїсні, тїло, вірні, синї; всї, мої, країна, доїти; обліг, лїг; рік, ріка, зрік ся; тік, утїк, тїкати, багаті... Значить: у мене без огляду на етимолоґічне походження докладно відріжняється тільки чисто фонетично таке і, яке не мягчить попередущої шелестівки, і цей звук зазнаную я в письмі і, і таке і, яке її мягчить, на що уживаю (в повній згоді з нашою ґрафічною системою з її я, є, ю) знаку ї. Етимологія слова може показати, як і наведені приклади показують, що як і так і ї однаково може бути і з е, як і з ѣ і о і з первісного і. Але хоч уже десятки літ минуло, як ми ясно сформулували ці правила, то все таки ще і тепер доводиться нам боротися з уроєнням, що нібито Желехівський і я пишемо ї замість давнього ѣ (див. также с. 24). А це тому, що пр. Огієнко все ще думає етимолоґічними катеґоріями і не в силі розібратися в фонетичній вартості звуків і уживаних на їх означення знаків. Факт є, що з фонетичного становища мусимо в українській мові відріжняти, як це вже показано, двояку категорію звука і, і цей стан є характеристичний для звукової системи української мови. Можна-б це і так обернути: перед і бувають в українській мові звуки т, д, с, з, ц, дз, л, н, — тверді або мягкі (т. зн. ть, дь, сь, зь, уь, дзь, ль, нь), а шелестівки губні й шиплячі (п, б, в, м, ф, ч, ж, ш, щ, дж) — тільки тверді. Шелестівки к, ґ, і, х — в цій позиції становлять окрему катеґорію — вони мягчаться на свій лад. Це є українська звукова система, до якої повинен-би пристосуватися і правопис тим більше, що він у засаді фонетичний. В иньших словянських мовах є иньша, в кожній своя звукова система. Але якийсь блуд морочить голови і все наново затемнює пізнання правдивого стану річи. За буквами не бачить пр. Огієнко звуків. І як доводиться йому говорити про звуки, то він плутається і не в силі означити їх фонетично правильно. Такі дефініції, як „бренить трохи мягче“, „бренить ближче до і як до и“, „коли не знаємо, чи писати і чи и“, „бренить майже як і“, „бренить близько до і або ї“—нічого не варта. Цим „трохи“, „ближче“, „майже“, „близько“ пр. Огієнко тільки затемнює дійсний стан, бо з усеї його науки таки виходить, що український нарід добре відріжняв тверді ті, ді, сі, зі, ці, лі, ні—і мягкі тьі, дьі, сьi, зьі, цьі, льі, ньі (що ми і пишемо для ріжниці від твердих сполук — тї, дї, сї, зї, цї, лї, нї). Пр. Огієнко і сам, хоч дуже незручно, констатує цю ріжницю словами: „в літературній українській вимові той новий звук, що повстав з давніх о, е, бренить майже як і, але в народній вимові давнє о в цім випадку бренить близько до и, а давне е — близько до і або ї“ (с. 30). Очивидячки цим „бренить близько до и“ силується пр. Огієнко виразити тільки те, що „в цім випадку“ і не мягчить попередущої шелестівки (порівн. также на с. 37 сконстатування: „в східньо-українських говорах... той звук, що повстав тут з давнього чи нового о, бренить так само, як бренить він і в словах стил, снип“). Ми бачимо, як дійсною народньою вимовою на цілій території української мови (з виїмкою деяких говорів) вповні оправдане наше правило, що треба відріжняти і в письмі і в літературній вимові таке і, яке не мягчить попередущої шелестівки (і писати його і), від такого і, яке її мягчить, і писати в цім випадку ї — так само, як ми відріжняємо і пишемо ая, я — є, и — ю, отже і ії.

 

5. Безпідставна теза, що „початок процесу зміни давніх о, е, сягає до доісторичних часів“ (с. 29). Крім того пр. Огієнко навіть не спостеріг противорічности: раз означує ці доісторичні часи „коли звук ъ, ь були ще живими“, „за часу панування у всіх словянських народів т. яв. глухих звуків, а не за часу їх зникнення“, „лише тоді, коли в дальшому сусідньому складі був глухий звук ъ або звук и“ ²) (с. 34), „процес зміни о, е на і розпочався незалежно від заникнення голосової сили глухих звуків“; — то знов зараз-таки на 30-ій стор. каже: „міна давніх чистих о та е в положенні перед заниклими глухими ъ чи ь“.— З одного боку „це о чи е повинно знаходитися в закритім складі“ (с. 30), то знов установлюється закон: ,,В українській мові давні чисті о та е змінюються на і, якщо в дальшім складі був глухий ъ чи ь або и“ з додатком, що „в давнину ця зміна була в відкритих складах“ (с. 31). Більшого баламуцтва годі придумати. Про цей перезвук див. мою працю: Поліські мішані говори і поліські дифтонґи (Славія, VI, 1927, сс. 28—39) і мою критику на працю Ганцова: Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку (Славія, ІІІ, 462—470 і 695—706).

 

6. „В коріні слів з закінченням -ець, -ок, -отъ, -ень... звуки о, е міняються на і: кінець, гінець...“ (с. 35). „Вплив аналогії на повстання цих випадків я відкидаю“ — каже пр. Огієнко, не вважаючи потрібним, правильність цього свого погляду нехай-би тільки одним словом доказати або вияснити, чому то наведені ним приклади в словнику Грінченка мають форму; конецъ, гонецъ, столець, удовець, Донець, дворецъ, сировець, сороковець, білозорець, паперець, прапорець, верховець, яловець, реченець, угорець, корець... з одного боку, a локіть з другого боку. Коли б правило пр. Огіннка було-б правильне, то відки взялися такі форми у Грінченка? І такі форми 2-го відм. мн. як зірок, ластівок, вікон... а далі ліжечко, ластівочка, жидівочка... пояснює пр. Огієнко не через аналогію, а „через загальне правило, бо далі йшов глухий звук“. Коли це правда, то мусіли-б ми приймати также за правду, що такі твори як зірка... маківка... ліжечко... голівонька... повстали були вже „в доісторичних часах, коли звуки ъ, ь були ще живими“, а це прямо виключене. Таких творів не подибуємо ніде в старшій історичній добі української мови, вони молодші, щоб не сказати, зовсім молоді. В кожнім разі річ ясна, що вони походять з часів, коли ъ і ь зовсім певно не були вже живими, а тим паде закон пр. Огієнка.

 

Між прикладами наводить пр. Огієнко і вікон, а щоб цей приклад мав ще більшу доказову силу для його закона, уважає потрібним підперти цей важний арґумент прикладом з Олександрії XVIII в. Вѣконъ. Але нехотячи пр. Огієнко цим убив дорешти свій закон, бо усі словянські мови служать на доказ, що в цім слові ніколи — ані в доісторичних, ані історичних часах ъ не було.

 

Такі-ж слова, як ліжечко, ластівочка... утворені безпосередно від ліжко, ластівка, т. зн. від слів, в яких о наслідком позиції в закритому складі мусіло по українським звуковим законам змінитися на і, що з цеї причини лишається і далі в одкритому вже складу як і.

 

Пр. Огієнко наводить ще і головонька, корівонька. Звичайні ще і досі форми у нас є головонька, коровонька... головка, коровка... І це форми, які вповні відповідають українським звуковим законам, по яким о з повноголосу (-оло-, -оро-, там, де в цркслов. -ла-, -ра-) не замінюється на і. (воно очивидячки трактується так як о з ъ). Тому не перезвучується о на і в 2-ім відм. мн., хоч о стоїть тут в закритому складі: голов, коров... Коли-ж трапляються форми з і, то це вже таки тільки аналоґічні форми.

 

Але у пр. Огієнка і „в приставках от, надъ, подъ, съ, изъ, онъ, раз, въ кінцевий ъ перейшов на о, а це о, маючи в сусідньому дальшому складі ъ, ь чи и, мусіло піддатися загальному законові і перейти на і“ (с. 36). Це значить — поставити історію української мови і її звуковий розвиток справді на голову. Бо годі щось більше недорічного придумати, як і „ъ перейшов на і“, і ъ „в сусідньому складі“ був ще ъ, і „не було ъ, ь між приголосними....“, а таки „ъ перейшов на і“, і ъ - а не було (приставки из, раз наводяться без ъ), а таки є і (розімкнути...).

 

7. Безпідставна вигадка є, що знаки у(ю) означали у нас колись дифтонґи, що двозвук уо звичайно писали як у, а юо — як ю (сс. 29, 30).

 

8. Пр. Огієнко каже, що „можна думати“ що і в „подольскім“ „добрій“ „повстало і з ѣ“. Граматикові так думати не можна, бо тому противиться історія цих форм, яка веде через подольском, доброй, а также і теперішня загальна вимова з твердою шелестівкою перед і. Крім того перед ѣ в слові подольскім мусіло-б ск замінитися на сц або ст.

 

9. І про паєрика свого возлюбленого пр. Огієнко розказує финтастичні річи, представляючи справу так, буцімто „з найдавнішого часу на місті давнього и появляється ь, пізніше ъ, а „дуже рано замість ь чи ъ в таких випадках появляється паєрик над губною буквою“, та що „так само ставили перше ь чи ъ, а потім почали ставити паєрика над приголосною приставки перед йотованою гласною“ (між прикладами на це наводить пр. Огієнко і з’оубожаютъ!) Крім цих випадків конструює пр. Огієнко ще один „при сполученні губних звуків з йотованими голосними“, а саме „на ймъѧ“, додаючи, що „з відсі був уже простий шлях й до таких написів, як им’я..., цеб то до того правопису, якого вживає українське письменство й сьогодні“. З цього виходило-б, що в давніх часах паєрика уживали тільки „над губною буквою“ та „над приголосною приставки перед йотованою голосною“. Але таке представлення зовсім невірне. А правда є, що вже в найстарших церковнословянських памятниках, в одних рідше, в других частіше, все-ж таки всяке ъ і ь деколи чи то в визвуку, чи в середині слова випадає. Звичайно зазначено це в тих рукописах паериком. В кожній граматиці староцерковнословянської мови є про це згадка, н. пр. у Кульбакина с. 64, найдокладніше у Вондрака, де всі випадки поодиноко наведені. В пізніших часах чимраз частіше це буває. Але рішучо мусимо заперечити, що у нас для уживання паєрика витворилося коли- небудь таке правило, як його подає пр. Огієнко.

 

У мене під рукою Тишівська Александрія з початку XVIII в., видання Івана Панькевича (Ужгород, 1922). Про уживання паєрика в цім памятнику пише Панькевич (с. 11) таке: „Замітне дуже уживання букви ъ. Її звик переписуватель ставити не лиш на кінці, але і в середині слів по співзвуці, а то там, де кінчився склад. В разі як не ставив ъ, то дав надстрічний знак ’ (паєрик). Під тим оглядом рукопис аж пестриться від тих знаків, бо часто оба знаки, особливо ’ замінюють ь“. Наведу приклади**): Алєк’сан’дрє, Ан’тнѡшє, Пєр’сиды, Мар’даруса, Алим’пиіада, Ал’тар’сє, Єгипт’у, ан’гєли, Маг’дала, Рок’сан’ну, Ин’дыи, Ин’дийскому, криш’талѣ, Пєр’шанъ, пєр’скїи, пєр’шан’ского, гєт’мана, пан’цѣрохъ, скар’бы, пєр’ла, бар’зо, єд’ного, пєршїй, пєр’шє, моц’но, мєн’шого, сєр’дито, ин’шому єс’ли, лег’ко, отчиз’нѣ, обєр’нути, слав’но, пыш’но, поч’нєт, гроз’ный, ил’ва, ил’вову, вов’ка, смєр’ти, твер’до, зав’тра, воз’даєтъ, пос’ла, тєр’пѣти, зем’ли, тог’ды, шап’ку, рєк’ли, сур’мы, буб’ны, унєс’ти, тєс’цѧ. дер’житъ, ес’тємъ, роспук’нєш, пут’, пис’мо, роз’давъ, од’давъ, лас’ки, каж’дый, ур’вали, з’мѣста, з’великою, из’своєи, из’Єрусалима, бунтов’никовъ, из’горѣти, удар’тє, поклонив’ши, нѣж’ли, вєл’ми, макєдон’скїй, мєн’шого, глуп’шого, супер’ники, вол’ным, мѣс’цу, рєв’нє, зєм’ного из’вивъ, пан’ствомъ, дѣт’ми, жад’ного, жал’, кон’, маєт’ности, горъдост’, перъстєн’, гор’ла, замер’заєтъ, ин’шихъ, мог’ли.

 

Ці приклади (а їх без ліку), особливо-ж таке писання чужих слів (чи то з паєриком чи з ъ), потверджують вповні спостереження Панькевича, що цими знаками неначебто відмежовувався замкнений шелестівкою склад від наступного складу. Цим однак пояснення не вичерпане. Бо не дасться заперечити, що в деяких наведених прикладах паєрик має значіння знаку мягчення (ь), як от мєн’шого, ин’шого, тєс’ца, вєл’міі, макєдон’скїй, вол’ным, пан’ством, дѣт’ми, ос’мѣ, з’вѣзды, корабєл’, циц’ки, з’вѣрѣ, час’ть. .. . Крім того маємо тут повно і таких прикладів: в’шиткого, смєр’ть, ш’талътом, приз’вавъши, зав’стыдал’сѧ, з’витѧствѣ, з’нову, дъва, в’зѧлъ, з’немагалъ, з’нагла, пок’лонили сѧ, поп’рощавши, в’сѣми, в’шит’кихъ, г’нѣвити, з’вѣз’ды, з’муровати, ос’мъ, з’мудруємъ, з’могутъ, зосътали, ц’нота, с’воє, с’вой, звѣз’дъ, т’вердо, з’бройного з’вѣрѣ, п’равдѣ, поз’налъ, в’сєлєнною, х’воста, м’ною, з’готовалъ, приз’валъ, пос’полу, пан’ст’ва, в’сє, с’паливъ, з’вѧзавъши, в’пустилъ, гусар’съкїй, пов’рѣзовати, час’ть, ут’нєтъ, смер’т’, приг’нула, оз’наймую, пол’к, в’сѣхъ, в’шитъко, в’нєтъ, в’дов’ства, з’наємъ, з’нати, з’накъ, з’доровю, з’доровъ ....

 

Тут очивидячки здебільшого не склади розмежовуються цими знаками ані не зазначується мягчення. Яке-ж їх значіння? Чи може це тільки якась забавка?— Про це Панькевич і ніхто досі у нас не згадав. Все-ж таки прикладів так багато, і чи паєрик чи ъ так майже правильно вживаються, що не можна цього явища збути мовчанкою. Приглянувшися таким прикладам, як с’вой, звѣз’дъ, п’равдѣ, т’вєр’до, х’воста, пан’ст’ва, в’сє, смєр’т’, пол’к, в’дов’ства... зблизька, приходжу до переконання, що таке писання має глибший фонетичний змисл. Воно вказує на дуже важну тодішню, ба ще і теперішню — як про це я не раз переконався, прислухаючися уважно мові селян — прикмету української мови в устах народу, що знаний у фонетиці т. зв. off-glide і on-glide (по німецьки Abglitt, Anglitt) відбувається в українській мові (подібно як у французькій) таким способом, що при проривних шелестівках перше замкнення розмикається і чути виразний прорив (експлозію) замкнення, а аж тоді твориться друге замкнення. При протиснених шелестівках ці знаки хочуть немов зазначити, що від одного уставлення приладів мовних до другого перехід не відбувається гладко, а кожна шелестівка немов для себе зокрема артикулюється: у голосових перехід відбувається з перерваною голосистостю першої і з новим впадом голосистости наступної шелестівки; перед безголосою протисненою шелестівкою голосова не стає безголосою, так само безголоса перед голосовою не стає голосовою; коли-ж обі протиснені шелестівки безголосі, то наступна шелестівка починається новим впадом. Це все викликує часом вражіння немов побічних складів. Це саме треба мати на увазі і в таких випадках, де протиснені стрічаються з проривними. З таких-же прикладів, як зав'тра, вов'ка, прав’дѣ .... треба знов міркувати, що в тоді на цім місці було ще шелестівкою, а ав, ов не уявляли собою ще дифтонґів аў, оў.

 

Наші міркування мають своє певне обґрунтування в фонетиці (порів. належні місця у Єсперзена, Vietor’a, Броха). Коли ми отже добре розуміємо уживання тут паєрика на переміну і в заступстві ъ-а, то кидало-б це ясне сьвітло на дуже живе фонетичне чуття того, що списував цю Александрію. В кожному разі пр. Огієнка правила про паєрика не находять у цім памятнику найменшого оправдання. На 72-ох сторонах, які ми з тим наміром переглянули, щоби провірити виклад пр. Огієнка про паєрика, найшли ми тільки 4 приклади, які відносяться до пр. Огієнка закону: зѣмъ, об’ихавъ, роз’іарилосѧ, изѣдѧтъ — і тут, як бачимо, в двох прикладах є паєрик, а в двох його нема.

 

Для провірки цього нашого добутку взяв я ще список казань Григорія Прокоповича Куйбіди зі Стрия з р. 1652, виданий проф. Мілошом Вайнгартом у Братиславі 1926. В цім памятнику назагал меньше ъ-ів і паєриків. Він писаний так, як тоді загально в нас писалося. Я переглянув з нього 18 сторін друку і подаю тут добуток перегляду:

 

а. Звичайно стоїть з паєриком приіменник в і з: в’чом, в’той. в’тѣлѣ, в’ руках... з’ нєба, з’ заду...

 

б. Досить часто стоїть паєрик на кінці слів: помазанїєм’, осм’, вѣк’, смєрт’, косар’, називаєт’, цар’, там’, заразом’, христївн’, гаком’, своих’, пѧтнованых’, всѣх’ — 14 прикладів.

 

в. В середині слів найшли ми паєрики ужиті так, як показано в Тишівській Александрії: ав’вакума, нєсподѣван’нои, в’сѣхъ, в’сѣмъ, в’мъстити, в’торую, в’зѧти, в’ложити, в’торый, правовѣр’ного, ал’бо, чир’воного, п’шєницѣ, тєперєш’ный, пов’ны, королєв’ских, сѣр’чаным, шкар’латок, ан’тихрістова, л’вом, л’вов, в’сєлєн’скых, з’ворок, мєс’сїаша, страшными, сѣвєр’ского, апостол'скои, з'лою, в’падє, всєдєр’житєлю, в'роды (пол. wrzody), огєн’ноє, л’вєю, в’зѧвши, в’садник — 35 слів (не лічу повторень).

 

г. Один - єдиний приклад ов’іавили я найшов в змислі пр. Огієнка правила - трохи за мало на таку силу паєриків в иньшому уживанню.

 

Я завдав собі отже досить праці, щоби вже може раз на завсіди всякі байки про паєрика і його наслідника апострофа геть розвіяти і з усякої правописної дискусії викурити ³). Фактом лишається, що паєрика уживали в давніших часах замість ъ і ь на кінці і в середині слів, далі для розмежування складів і для зазначення мягчення шелестівок, а нарешті є він также виразом тонкого фонетичного чуття для артикуляції шелестівок. Найрідше уживали його в тім значінню, яке йому виключно приписує пр. Огієнко.

 

Але пр. Огієнко не вміє навіть сформулувати своїх правил про паєрика. „По паєрикові початкове і коріня пишемо ї“, „взагалі і по паєрикові передаємо через ї“ (с. 23). Наведені приклади показують, що не чисте і, а йі, значить прейотоване і всюди тут стоїть не задля паєрика, а тому, що воно належить до істоти слова, так що як це правило не нісенітниця, то зовсім фальшиве.

 

Або: „взагалі там, де треба б було поставити паєрика, пишемо йо“ (с. 26). Правило навдивовижу. Але не звертаючи уваги на неможливу стилізацію, мусимо ще вказати на велику хибу в системі. Бо і я, є, ю, ї є так само перейотовані голосівки а, е, у, і, як йо є перейотоване о. Чому-ж робити ріжницю?

 

Або: „Між губними звуками б, п, в, м і йотованими голосними я, ї, е, ю ставимо перетинку (апостроф, по давньому паєрик)“, але „без апострофа пишемо звязок, різдвяний, святий.... бо так ці слова, й вимовляємо“. Цебто як?? — „Апострофа ставимо й по р в словах, що колись кінчилися на -рїє, -рьє..., в також бур'ян, з матір'ю і т. п. Але апострофа не ставимо в давніх -ріа, -рѧ, пишемо тільки ря: рясний. рябий...“. Система, нема що казати.

 

І таку „систему“ старається пр. Огієнко ще і теоретично виправдати: „Паєриком зазначуємо важливу ознаку української фонетики — отвердіння губних звуків, таке отвердіння, якого не знають інші словянські мови“ — „і в своїй рідній мові Українець знає, хоч не часто, і мягкими ці самі звуки“. З такої балаканини одна річ ясна: пр. Огіенко не знає фонетики ні української ні иньших словянських мов. Доказом на це крім того є ще і замітка: „інші словянські народи не вживають паєрика, бо мають в своїй азбуці j, котра дає повну змогу оминути його“ (с. 55), в якій зраджується повне нерозуміння істоти паєрика, бо з неї виходить, що паєрик нібито тільки що j та що наше я, є, ю, ї не є йа, йе, йу, йі,— сам пр. Огієнко називає їх в § 37 „йотованими голосними“! — і що j не є й! Авжеж самі не знаємо, що сказати про таке пр. Огієнка твердження, що писання пять, девять, мясо і т. п. (без апострофа) в письменстві галицькім (тільки галицькім?!) — це росийський спосіб писання! — Це „осьвітлення“ зовсім ненаукове.

 

10. Пр. Огієнко вчить, що „інколи ненаголошене я вимовляється як і: переглідає, пересідає, але пишемо: переглядає, пересядає, (бо глядь, сядь“) (с. 27).—Хто окрім пр. Огієнка пише пересядає?—Ми знаємо тільки пересідати, наворотове дієслово до сісти.

 

11. Фальшиво виводить пр. Огієнко „сім — з сьомох, лідльоду“ (с. 27). Тут первісно е замінилося в закритому складі на ѣ (ї, і) а форми з -ьо- в наголошених складах перед твердою шелестівкою повстали під білоруським впливом із семий, леду. Такого-ж звукового закона як білоруський українська мова зовсім не знає. Він міг повстати тільки там, де з прасловянського чистого (твердого) е зробилося з часом мягке є (як це сталося в білоруській, росийській і польській мові), де це є серед названих обставин переходить на йо.

 

12. Фальшиво теж виводить пр. Огієнко і по ч, ж, ш, щ, в корінях слів тільки з о (с. 28); шість в ніякім разі не повстало із шости....; шостий так само як сьомий є пізня, тільки на деякі говори обмежена і чужа (білоруська) форма.

 

13. Нема на це ніякого доказу, щоби „вже з найдавнішого часу, ще перед XI віку звук е по j почав замінюватися на о“, (с. 25). Такого звукового розвитку українська мова не знає. Форми, як ройом, пізні і аналогічні до твердих пнів.

 

14. Про 2-ий відм мн. -ей повинен-би був пр. Огієнко (с. 38) по правді сказати, що уживалася і форма на -ий. Навіть Шахматов (Курс исторіи русскаго языка) наводить у парадигмах форми зѧтии, ночии, а в памятниках і пізніших (XVI, XVII і XVIII вв.) такі форми, як людїй, рѣчїй, тысѧщїй, очїй, днїй... часто подибуються.

 

15. Слово зима не „зберегло праукраїнську м’ягку вимову в східноукраїнських говорах“ (с. 39). Такої праукраїнської мягкої вимови не було і не могло бути. Прасловянська форма нього слова є zima, т. зн. з твердим з (бо мягке з по звуковим законам прасловянської мови мусіло-б замінитися на ж). По звуковим законам української мови мусить з того вийти зима, і це чуємо не тільки в західно-, але і в східноукраїнських говорах у словах озимина, назимок, зазимок... Коли-ж саме слово зима в східно-українських говорах вимовляється як зіма з і і мягким. (?) з, то це зовсім певний знак, що ця ненормальна вимова спричинена чимсь иньшим — вона принялась під впливом білоруської або росийської, а може і польської мови. Це мусимо сказати і про такі слова, як братік, ґудзік, улік...

 

Що-ж тичиться форм умірати, збірати, затрати, то вони зовсім не є „з давніх умирати, събирати, запирати“ (с. 39). Факт є, що в наворотових дієсловах корінному е відповідає давнє ѣ (ї, і): плестирозплітати, местизамітати, летітилітати, гребузагрібаю, чекати очікувати, брехатинабріхувати... Сюди належать і форми умірати, збірати, затрати... з зовсім правильною прадавньою заміною корінного е на ѣ (ї, і), т. зн. таке укр. і, від якого мягчаться ті шелестівки, що в українській мові можуть мягчитися. Таке явище маємо і в польській мові: umierać, zbierać. З другого боку так само незаперечений факт є, що вже в старо-церковнословянській мові маємо тут не ѣ, а и: умирати, събирати... і відповідно тому і українські форми умирати, збирати... Корінне е цеї ґрупи, в якій воно замінюється на и, відрізняється від вище наведеного тим, що воно міняється з ь (мертимрутьрą, жну—женці—обжинаю, трутертирозтирати, стелю—слатирозстилати...). Відси то походить двояке трактування того е: або як первісного е — в такім разі зовсім правильна його заміна в наворотових дієсловах на ѣ (ї, і), або як первісного ь — в такім разі правильно відповідає йому в цих формах и, т. зн. наше и. В українській мові констатуємо якусь непевність у трактуванню цього е особливо, коли воно стоїть перед р. Відси то і двоякі форми у нас: умірати і умирати, збірати і збирати (але тільки роздирати, розтирати), які обі з огляду на історію їх розвитку є правильні і одна з другої не повстала.

 

16. Зовсім скривлене представлення річи міститься в словах пр. Огієнка:

 

„В глибоку давнину могли мягчитися й мати ь в кінці слова чи складу... приголосні губні... Ці звуки почали тверднути в українській мові ще перед XI-м віком“ (§ 19). З цього виходило-б, що ь уважається знаком мягчення вже перед XI в., тоді, коли воно було не знаком мягчення, а мовним звуком. В кн. XIII — XIV (1927) Записок істор.-філол. відд. УАН, сс. 253—263 є знамените осьвітлення справи змягчення і губних звуків в українській мові пр. А. Томсона. Навіть це тій розправі багато не вадить, що чути на ній брязкіт кайданів „праруської“ теорії, яка тільки плутає нас у пізнанню правди. Як незмірно краще вийшла-б вона наверхи, коли б Томсон виходив з засади, що від прасловянського веде прямий і безпосередній тай правильний звуковий розвиток до українського і що тільки так він добре зрозумілий. Посередництво „праруського“ з його нібито „половичним змягченням“ шелестівок перед е, і зясуванню цього розвитку ставляє тільки зовсім непотрібні труднощі і його затемнює, бо силує нас говорити про отвердіння мягких чи напів мягких шелестівок, коли тимчасом на істнування таких мягких чи напів мягких шелестівок в українськім звуковім розвитку і системі ми не маємо жадного доказу. Дорога від прасловянського тебе (з твердими шелестівками), пити (piti з твердими шелестівками) веде прямо до українського тебе, пити (также з твердими шелестівками), і правильний є погляд пр. Томсона, виражений словами: „Тому то в українськім (Томсон вибачить, що я так перекладаю його „південноруське“) ті шелестівки, які в прасловянськім не були змягчені перед е, і, лишилися поза катеґорією мягких шелестівок як усі иньші тверді шелестівки“.

 

17. Для системи пр. Огієнка дуже характеристичне, що він говорить про давню у нас звичку „зазначати мягкість приголосних через я, ю, є, і“ (с. 41). Отже пр. Огієнко ставляє і нарівні з я, ю, є, хоч у нього і має і иньше значіння („бренить близько до и“ с. 30; — чим він очивидячки хоче сказати, що це і з о не мягчить шелестівок!). Справді „плутаємось“, але не „тільки, як зазначити мягкість приголосної перед о“. „Плутаємось“ всюди і скрізь.

 

18. З § 21-го виходить, що в в світ, святий так само мягкий звук, як л в слід. „Звичайно приголосну перед мягкою приголосною завсіди вимовляємо мягко“ — так виправдує пр. Огієнко писання світ, святий. А все-таки і пр. Огієнко пише Львів і знов плутає це з такими-ж своїми правилами, як „треба ставити ь“, „не ставимо ь“. Система! Нема що казати.

 

19. Чи український народ вимовляє справді соньце, деньце, місьце, віконьце, полотеньце, зереньце, колісьце, веретеньце —це мусіли-б наші діялектолоґи дослідити і сконстатувати. Цього ніхто досі не вчив. Коли-б так, то не було-б найменьшої причини, чому ми цього і в письмі не повинні-б зазначувати так, як зазначуємо це при л: весельце, дзеркальце— тим більше, що обі шелестівки не належать до одного складу, але до ріжних складів, і ь тут у данім разі не стояло-б тому, що ц нібито мягке, а тому, що зникаючи колись як окремий звук полишило по собі слід у змягченню попередущої шелестівки.

 

А може народ таки вимовляє сонця, віконця з твердим н перед мягким ць, або полотні, спідній, нетля з твердими т, д перед мягкими нь, ль?—Брох у своїй Словянській фонетиці справедливо вимагає вияснення справи, бо з фонетичного становища воно може бути і справді буває в ріжних мовах сяк і так. У кожному-ж разі це важне для розвитку звукової системи мови. Николишин у „Недостачах“ думає, що проривні зубні в такій позиції не мягчаться, хоч і він мусить признати, що „подекуди“ таки мягчаться, нібито „в неоднаковому ступні“ (панні, останній).

 

Це отже у нас ще не досліджуване і не вирішене питання так само як і питання, як вимовляються проривні шелестівки, коли належать до одного складу: дні, тліти, для... (порів. сказане під 9, де я з приводу уживання паєрика в Тишівській Александрії і в казаннях Куйбіди вказав на ці питання). Тому в правописних приписах треба-би бути осторожним.

 

Але пр. Огієнко замість вияснення вносить тільки баламуцтво своїми безпідставними узагальненнями, що „приголосний“ н, і інші приголосні, перед колись мягкими звуками шиплячими (ж, ч, ш, щ, дж) і свистячими (з, ц, с, дз) вимовляються мягко, але ь по них не ставимо“. Ми вдячні за сконстатування, що загально вимовляється у нас меньший, иньший, кіньчик. паньщина... Так треба-би і писати. Але узагальнювати це і на такі слова, як ганчірка, ганджа, братчик, віншувати... братський, братство, людство... і тим учити, що їх треба вимовляти ганьчірка, ганьджа, братьчик, віньшувати... братьськии братьство, людьство... не можна, бо дійсна вимова цьому противиться. Пр. Огієнко плутається тут знаком ь стародавніх памятників, забуваючи, що форма давніх наростків була -ьскъ,-ьство, і б в цих наростках було звуком, а не знаком мягчення.

 

20. Далі плутається пр. Огієнко, коли на с. 45-ій приписує таке: „звичайно буває, що по л в кінці складу перед наступною приголосною ставимо ь“, виправдуючи це тим, „що в українській мові звук л дуже схильний до мягчення“, але зараз-таки мусить “звузити це своє правило, бо „коли в називнім відмінкові перед -ка (або -це) нема ь, то його не ставимо, звичайно, і в формах на -ці“, хоч „звичайно, приголосну, що стоїть перед тим -ці, вимовляємо мягко“. І ставимо ь, і його нема, але вимовляємо мягко! Чудні правила. І справді. Супроти люлька, донька, ненька, нянька, скринька (з мягкими ль, нь) маємо галка, цеголка, голка, спілка, горілка, Наталка, рибалка, тонка (з твердими л, н)... Значить: є в мові якісь правила, коли вимовляємо шелестівку перед -ка мягко, a коли твердо, але пр. Огієнко їх не знає і „плутається“, плутається і далі, коли в додатку приписує, „що л перед ч мягчиться“ і в цім другім випадку, отже треба нібито писати горільчаний, спільчанин, Натальчин, рибальчин із мягким ль, хоч „в вимові“... тут часом може чутися й середнє чи навіть тверде л“. Цього всього таки за багато, і хто хоче писати правильно, не буде оглядатися на ті замотані пр. Огієнка правила, ані на походження слів, а писатиме з мягким чи твердим л відповідно до того, як слова дійсно вимовляються. Дійсна вимова — це закон для українського правопису.

 

21. Така-ж плутанина виходить і з правилами про писання н. Ледви ми чули в §220, що по приголосній н, хоч вимовляється мягко, ь не ставимо, читаємо в §26-ім, що по звуку н перед к в песливих речівниках... пишемо ь“. Але й не пишемо: Шевченко... Тут між прикладами і тонкий, стрункий наведені, неначе-б ці слова мали также „закінчення“ -енький... І Панько, Данько наведені также між песливими словами! А крім того — що робити з словами, як Богданко, Іванко, Миронко... з твердим н?!

 

Нічого не поможе. При трактуванню правопису треба виходити з дійсної вимови слів. Вимова — це одинока певна підстава правопису, треба її тільки вбрати в правописні правила. Чим краще, легче, простіше по правописним правилам можна нам буде віддавати в письмі дійсну вимову, тим ліпший правопис. Не робім з правопису якоїсь таємної знахорської науки. Пишім, як говоримо. Пояснення-ж слів, пояснення їх походження вимови і звукової форми понехаймо граматиці. Вона одна може нам сказати, чому вимовляємо і пишемо ненька, але голка, Панько, але Іванко і т. д. Тому хистке становище пр. Огієнка, хистка його метода виводити правописні правила із історії мови, в котрій відбивається не тільки нормальний, правильний, звуковий її розвиток, але величезну ролю грає также аналоґія і иньші впливи, так що теперішній результат цього історичного розвитку годі схопити в одностайні якісь „історичні“ правила. Всі слова з наростком -ка... не дадуться звести на одну катеґорію творів, вони повстали в ріжних часах і серед ріжного історично-розвоєвого звукового складу, що і відбилося на їх звуковій формі. На все це історик мови мусів-би звертати увагу, чого пр. Огієнко не робить. В літературній мові є крім того ще наслоєння всяких говорів, які также годі звести на один спільний знаменник. Отже ставити собі таке завдання значить — плутатися, мотатися як муха в павутині без надії, щоб така сіпанина могла принести для правопису якунебудь користь. Правопис мусить основуватися на фактичнім стані вимови (звуків) і на засобі уживаних для її зясування знаків (букв). Правопис мусить старатися схопити як найбільше спільних рисів літературної мови і вимови і уложити їх в ясні, прості, загально зрозумілі правила. Стан і загальна вимова літературної мови повинні в правописі як найкраще і найпростіше відзеркалюватися.

 

До цього нічим не можуть причинитися всякі спекулятивні роздобарювання, щоб нібито на найширшім історичнім тлі розбудувати правопис. Правопис має здебільшого служити таким людям, що дуже мало або таки й зовсім нічого не знають із історії мови, з історичного звукового розвитку, а все-таки і вони повинні правильно писати. Найтвердшу підставу до цього може їм дати тільки пізнання звуків мови і зовсім ясне і недвозначне означення знаків, якими ці звуки в письмі виражаються. Цього не дав пр. Огієнко.

 

22. Новий на це доказ. В § 28-ім сказано: „Спосібні до мягченкя приголосні, цеб-то д, з, л, н, с, т, ц перед закінченням... -ко мягчаться“. А от говоримо і пишемо: татко, теско, Богданко, Гаврилко, Гнатко, Данилко...! — Значить: чи мягчаться, чи не мягчаться — це з „закінченням -ко“ зовсім не вяжеться.

 

23. В § 29-ім знов таке-ж зовсім надармо придумане недорічне правило: „Слова, що походять від дієслівних окличників на ь, задержують цього ь і по всіх інших формах“. На цій підставі пр. Огієнко вимагає, щоб ми писали луськати, лусьнути, луськіт.., брязькати. брязькання, брязькіт».. А тимчасом в словарі Грінченка наведені ці слова зовсім правильно тільки з твердими с, з (без ь). Так і ми ці слова вимовляємо і иньшої вимови досі не чули і писання такого як пр. Огієнка не бачили. Він і сам на с. 51 пише брязкіт. Отже теорія пр. Огієнка не має жадної підстави.

 

24. Фальшиве є правило §30-го, що „коли слово кінчиться на ь, або має його в називнім відмінку, то цей ь лишається й по всіх інших формах та відмінках цього слова“. Супроти учитель своїть учителеві, учителем — без ь! А це-ж відмінки слова учитель.

 

25. „В коріні слів і в закінчені по шиплячих звуках пишемо а, у, и, a не я, ю, і,“ — вчить пр. Огієнко в § 31-ім, додаючи ще, що „пишемо і лише тоді, коли воно з о або е“. А все таки ми пишемо і будемо писати: душі, на межі, очі, миші, ножі, гроші... Так і пр. Огієнко пише в суперечности з своїм правилом.

 

26. „В словах на -ок по шиплячих пишемо о (а не е, як то бувало вдавнину)“. — Коли-ж то у нас писали бурячек, мішек, горщек... або в 2-ім відм. бочек, качек..?? — Ані сліду історичного розуміння цих форм.

 

27. Писання „немочю“ (в Пересоп. Єв.) віддає дуже добре тодішню вимову з твердим ч, а по нім йу(ю) і з складовим поділом не-моч-ю. Як тільки такий розділ на склади змінився, маємо помочу або помоччу (з здовженим ч).

 

Невірно спостережено, що „з правописної традиції, а не з літературної вимови, мягчать шиплячі в оруднім відмінкові часто й тепер деякі письменники“. Шиплячі дійсно у нас назагал давно вже ствердли, вони тверді і в вимові цих „деяких письменників“. Але це не перешкоджає, щоб і по шиплячих не могло стояти ю, коли „деякі письменники“ дійсно вимовляють ніч-ю (ніч-йу), а я чув таку вимову, і вона українська.

 

28. Плутається і не може розплутатися пр. Огієнко з шиплячими. „В формах морфологичних часом рахуємо ще шиплячі звуки за м’ягкі“— це виводить пр. Огієнко з таких форм, як ножем, ключем, борщем, кручею, душею... Чим тут ч, ж, ш мягкі?

 

29. „Звук е по шиплячих звуках або по й перед твердим складом, переходить в о“ (с. 48). А що зробити з е в словах, як шелом, шептати, шепнути, шептун, шептуха, шершун, чекати, чепуритися, чепурний, чепурун, черва, червак, черга, черкати, черкнути, чернушка, черпати, черпак, черсати, черствий, чесати, четвер, чечуга, пащека, щедрий, щепа, щерба, щербатий, жебрати, жебрак, вечера, печера (порів. мою граматику с. 70) ? Фальшиво пояснює пр. Огієнко його, йому... заміною звуковою е на о. Такого звукового закона українська мова не знає. Це аналогічні форми до того, тому.

 

30. Така сама морока з р. Цей звук назагал в українській мові скрізь твердий так як і в білоруській. Що у нас по р подивується я, ю, е (дряпати, дрючок, царя, вівчареві..) — це факт, але виводити з цього, що в цих випадках „р рахується мягким“, не можна. Це зовсім ясно в -реві. Що-ж тичиться ря, рю, то це значить у нас або рйа, рйу (де по твердім р іде йа, йу = я, ю) або дифтонґ (ⁱа, ᵉа,), перед яким р также тверде. Нерозуміння цього факту стало причиною, що пр. Огієнко наводить велику територію України, на якій нібито зберігається це мягке р, коли тимчасом ця територія обмежується дійсно на дуже незначні говори.

 

31. Дивоглядом граматичним є наука, що „ці шиплячі, що повстають з г, к, х, почали мінятися на свистячі з, ц, с“. Так пр. Огієнко пояснює руці із ручка....!

 

Грубо помиляється пр. Огієнко, коли виводить козаччина, Туреччина, Волощина... безпосередно від козак, Турок, Волох; Палажчин не від Палажка, а під слова з г, і говорить в звязку з цим про заміну к, х, г, на ч, ш, ж перед ч та або уважає очевидячки -чина за наросток або— як виходить це з § 36, в зявищу чч добачає подвоювання (здовжування) шелестінки ч, та коли про механічне подвоювання говорить і в ссати, ззути, вводити, лляти, кінний, годинник. Все-ж таки пр.Огієнко повинен-би був хоть собі самому дати відповідь, чи чч в козаччина повстало із заміни к перед ч, чи із подвоєння, нім написав свої Нариси.

 

32. Поширене вживання прикметників на -ній, замість -ний пояснює пр. Огієнко зовсім фальшиво тим, що „та приголосна, що стояла перед суфіксом н в прикметниках на -ний, постійно була мягкою... і цю свою мягкість почала потроху передавати й суфіксові н“ та що „через це-ж саме вже з доісторичної доби утворилися подвійні форми прикметників: на - ний і на - ній“ (§ 76). Це вигадка. У нас ніколи не вимовлялося рідьний, бідьний, і ь, що стояло в стародавніх памятниках перед н, зовсім не булоще тоді знаком мягчення, а півголосівкою. Пр. Огієнко очивидячки не знає, що в доісторичній, цебто в прасловянській добі були два ріжні наростки - ьnь і - ьńь (-ьnjь), якими творилися прикметники. Цим другим наростком ( -ьńь) творилися особливо прикметники з значінням прикмети часу і місця. Відповідно до цього були і дві відміні прикметників— тверда і мягка (іменникова і зложена). Силою аналоґії мягка відміна поширилася в східноукраїнських говорах і на первісно тверді прикметники так само, як знов в західноукраїнських говорах тверда відміна поширилася і на первісно мягкі прикметники.

 

33. В § 4-ім вчить пр. Огієнко, що 7-ий відм. одн. м. р. у слів на -й має закінчення , так якби у нас такі форми, як раї, краї, Дунаї (в § 83) не вживалися.

 

34. В § 84-ім учить пр. Огієнко, що звук і в закінченні 1-го відм. мн. прикметників „вимовляємо близько до и“. Цим очевидячки хоче він тільки зазначити, що від цього і не мягчаться попередущі шелестівки: золоті, густі — з твердим т. Але пр. Огієнко забуває, що є багато прикметників, в яких від цього і мягчаться попередущі шелестівки (у прикметників на -ній): сині, крайні... І знов бачимо, як дійсна вимова вимагає, щоб відріжнювано у нас ні з твердим н і ні з мягким н. А що наша ґрафічна система переводить це здавендавна таким способом, що в таких випадках мягкими або йотованими голосівками я, є, ю зазначує мягкість попередущої шелестівки, то в повній згоді з цим треба-би і для зазначення мягких шелестівок перед і послугуватися знаком, що принявся у нас загально для йотованого або мягкого і, т. зн. ї Це ясне як сонце.

 

35. Історія в поясненні пр. Огієнка форми повної або зложеної 1-го відм. мн. прикметників на -иї, -ії вийшла зовсім карикатурно. За буквами давніх памятників треба завсіди дослухуватися звуків. Писання -ыи в XVII і XVIII вв. основувалися на граматиці Смотрицького, яка була граматикою церковнословянської а не української мови, але вона очивидячки мала вплив і на тодішній український правопис. Яка вимова за цим правописом крилася, бачимо з того, що дуже часто, аж занадто часта в памятниках XVII і XVIII вв. всуміш і на переміну пишеться: зли, тын, злыи, славныи, таковыи... і которїє, поганскїє, сослодкиє, такїн, долгїи, дорогиє, роднїє, золотые, шатанскїє. многїє молодые, вѣрные, царъские... і такїи, сожєгаємїи, дивнїм, которїи, таємнїи, новїи, вєликїи, вѣчнїи, людскіи... З цього виходить, що закінчення -ыи в 1-ім відм. мн. це тільки правописна традиція шкільної церковнословянської граматики та що властиво українське закінчення прикметників в цім відмінку вже тоді безперечно було - ії (закінчення -ые, -їе уявляє собою білоруський вплив). Форми буковинських грамот XV, XVI вв. русци, молдавстии, зємъстіи, илвовстїи, угоръстіи... показують нам наглядно український розвиток цього відмінка. Прасловянське і в цім закінченні мусіло-б справді по українським звуковим законам дати у нас и (як вони, сами). Українське і в цім закінченні уявляє собою отже вже зложену і стягнену форму з ии (т. зн. iji), до якої далі через аналоґію додається ще раз і, як до мала, мале, що повстали із стягнення малая, малеє... (порів. мою граматику сс. 282, 299). Форми на -ы(и), ыи (иї) у прикметникові, коли вони у нас дійсно десь подибуються, а не є тільки відблиском росийських форм, росийського правопису, треба-би виводити від давніх форм 4-го відмінка, який часто перебирав функцію 1-го відмінка.

 

36. Пояснення заіменника цей, ця, це „з аналогії до такої ж зміни -ся на -ця в дієсловах“ (§ 112 — в чім тут аналогія?) дика вигадка.

 

37. В зложеннях каже пр. Огієнко уживати форм двох -, трох -, чотирох-, або дву- (§ 105). В словарі Грінченка подибуємо тільки двоногий, дворучки, дворядний, дворядовий, (двуличний, очивидячки з росийського взяте!), трибратній, тридесятий, тригубий, тридесятий, три- дньовий, тривубець, триклятий, трикут, трилітній, триніжка, триніжок, трирішній, трисвятий, трицалівка, чотирогранястий, —чотирохскладовий очивидячки з росийського взяте.

 

38. „В давній словянській мові дієіменник кінчився на шти, щи... це закінчення перейшло у нас на -чи“ — так то уявляє собі Огієнко в § 125-ім український звуковий розвиток прасловянської звукової ґрупи kti, gti! Така то пр. Огієнка наука.

 

39. Про форми люблять, терплять, ловлять, ломлять, терплячи... вчить Огієнко в § 126-ім, що вони „повстали ще в доісторичну добу“, трактуючи їх нарівні з формами як люблю... Пр. Огієнкові й не сниться, що наше я в цих формах — це давній носовий звук ę який замінився у нас на я в добі, коли вже вигасла сила звукового закону, що pja, bja, mja, vja мусіли в говорах прасловянської мови, з яких вийшла українська мова, розвинутися в пля, бля, мля, вля. Тому зовсім правильні є наші форми любятъ, ломять..., а форми люблять, ломлять... є аналогічні до люблю, ломлю..., де л епентетичне виринуло вже в кінці прасловянської доби, коли по п, б, в, м наступала йотована голосівка, а не носовий звук ę.

 

40. Із збірника з р. 1073 наводить пр. Огієнко в § 126-ім kam бѢжоу, ГрѢХа бѣжи і гадає, що це форми від нашого бігти, що наші форми сп. приказового печи, печіть... „дуже давні форми“ та констатує тут заміну к, г, х на ч, ж, ш. Але-ж бо форми Збірника треба виводити від бѣжати, бо тільки такий твір тоді в словянських мовах був знаний. Наше слово бігти є новіший аналогічний твір (подібно ще тільки в сербохорватськім bjeći). Форми сп. приказового печи, печіть, также аналоґічні; історичні форми були пьци, пьцѣтє, моsи, моsѣтє... Так учить правдива історія мови.

 

41. Нехай пр. Огієнко враз з ак. Кримським говорять що хочуть, про ненаукове й противне нашій тисячилітній традиції писання ся окремо від дієслова, навіть ще більше, ніж що це „есть варварское уродование языка“ і „антинаучное противофизиологическое кривописание“, то факт останеться фактом, що історія української мови, яка показує, що ся дуже часто стоїть у памятниках, почавши від XI в., і перед дієсловом, а далі факт, що в великій частині українських говорів це і тепер діється та що і в инших словянських мовах (з виїмкою росийської та білоруської) таке зовсім правильно буває, каже нам такі „крепкия выражения“ уважати хиба за вираз якогось нікому незрозумілого нервового подратування. Бо що в тім могло-б бути „антинаучного“, „противофизиологического“, аж „варварського“,—цього певно ніхто не в силі збагнути. Але цікавий я, як-би ак. Кримський назвав таке поступовання, коли б хто визбирував по памятниках тільки докази на писання ся вкупі з дієсловом, а ані одним словом не згадав про те, що в тих-же памятниках не менша скількість є і таких прикладів, де ся не то що не пишеться вкупі, але навіть стоїть перед належним дієсловом і навязується радше до заіменників, злучників і т. п.— як-би він назвав це, коли б хотів служити одній тільки науковій правді? Оужє намъ нѣкамо сѧ дѣти — сказав-би може словами Святослава.

 

Моїм твердженням, що я і у Наддніпрянців не раз в устній розмові чув хотілобся (частиця би всувається між дієслово і ся), нагнав я ак. Кримському великого жаху. Нехай вибачить. Такого наміру в мене не було. Я тільки сконстатував правдивий факт, за правдивість якого на самій таки Наддніпрянщині ручить моє досі неправдою ніколи не сплямлене імя. Я як філолог звичайно дуже уважно прислухаюся до мови кожного, з ким говорю. Кпини на еміґрантів несмачні і зовсім не належать до річи. Але до річи належить, що ак. Кримський сам наводить без жаху з Літопису Величка довелобися і цим потверджує правду мого спостереження. Ак. Кримський покликується і на Смотрицького. Отже з самого тільки переднього слова до його граматики наведу тут: которыистєсѧ... оучили, гдє би сѧ хто самъ... не оучилъ — на доказ, що у Смотрицького ся ставилося і перед дієслово. Отак треба-би нам дослідити добре і сумлінно усю нашу літературну мову і народню словесність, а чиста правда вийшла-б наверхи і не треба-б за неї аж сперечатися.

 

42. „Дієслова перехідні на -ити: білити..., стаючи неперехідними, міняють своє и на і (давнє ѣ): біліти... Зміна ця йде з дуже давнього часу, бо чергування иѣ в цих формах знають вже пам'ятники ХІ-го віку“ (§ 140). Що и і ѣ є наростками, які Словяни винесли вже з індоєвропейської прамови, та що не можна тут говорити про якусь звукову зміну и на ѣ, це пр. Огієнкові, як бачимо, зовсім чуже.

 

43. І форм дрижати, тривати пр. Огієнко не вміє правильно пояснити особливо не знає, що це дуже давній, спеціяльно для української мови характеристичний розвиток прасловянської звукової ґрупи t + чъ, чь, lъ, lь.

 

44. Звук в в словах возьму, воскреснути, високий — це у пр. Огієнка придих! Так він розуміє історію мови.

 

45. У нас в останніх часах взялися установляти як якийсь зовсім непорушний закон української мови обов’язкове чергування ій, ув, а недодержання цього закону в поезії уважають потрібним аж виправдувати вимогами ритму. Так і пр. Огієнко на с. 99. Уважаємо своїм обовязком, просити наших граматичних майстрів, які раді-б закувати українську мову в свої пута, щоб вони схаменулися, бо про такий закон і мови бути не може. Чому не вдовольняються вони сконстатуванням факту, що таке деколи у нас буває? Чому не вдовольняються тим, щоб це мовне явище пояснити? Чому зараз-таки і то конечно з цього явища, яке буває, але не мусить бути, виводити загально обовязковий закон? Бо щоб в українській мові був такий закон, що инакше не можна ні говорити ні писати,— цього ніяк не можна твердити. Не тільки поезія нібито „з вимог ритму“, але і проза, яка также має свій ритм, рішучо противляться такому механічному насилуванню мови. Так само не доведено, що „українська мова не любить довгих слів і прагне до їх корочення“.

 

46. Пр. Огієнко вигадав в § 225-ім ґрупу слів, в яких нібито „в сполученні чн звук ч вимовляємо як ш (але пишемо чн)“. Чому йому цього потрібно, бог його знає. Бо-ж він сам відріжняє слова, що в них „не тільки вимовляємо, але й пишемо шн“, і слова, що в них „пишемо й вимовляємо чн“. Міг-би отже в цих обох ґрупах примітити і свою першу ґрупу. Якщо вимовляємо шн, то й пишім шн. Нічого не стоїть на перешкоді.

 

47. „Приголосний звук перед мягким приголосним сам став мягким, але цеї мягкости на письмі не зазначуємо“ (§ 226). Назагал це правильно — з деякими застереженнями, перш усього, — якщо він може мягчитися (про деякі иньші згадав я вже під 19). Але у пр. Огієнка тут між прикладами наведені за одним душком і сьвіт, дьві, сьміх, цьвіт... і меньший, тоньший, іньший... і ясьнісьть, в сьпільці... А з цього виходить:

 

а. що він із мягкости в, м, п, щ ч, виводить змягчення попередньої шелестівки, а це, як ми вже показали, неможливе, бо губні і шиплячі не є у нас мягкі. Пр. Огієнко і сам на с. 54 констатує, що губні ствердли.

 

б. що він тут і і з о наділяє силою змягчення попередущої шелестівки, що на иньших місцях сам заперечує. Таким чином правило само собою правильне пристосовує пр. Огієнко фальшиво.

 

Мусимо ще і з иньшої причини спинитися на принятому тепер писанні світ, сміх... (без ь після с), щоб звернути увагу на його певно ніким не бажані наслідки. Усі признають, що с, з, ц, на цім місці вимовляється мягко, забувають однак, що писання без ь має теж свою силу і викликує вражіння, що коли пишеться тверді с, з, ц, то треба так і вимовляти їх твердо перед твердими, а не мягкими п, б, в, м. Щоб вимовляти таке писання мягко, на це нема тої конечної підстави, що в иньших випадках, де наступні шелестівки дійсно мягкі і прямо фізіолоґічно вимагають мягкої вимови попередущої шелестівки. Чей не найдеться ніхто хоч трохи в фонетиці тямущий, щоб не визнавав цеї ріжниці між шелестівками, які стоять безпосередно перед і (їх мягкости чи твердости)⁴). Не можна і так казати, що як по п, б, в, м іде і, то шелестівки перед ними треба вимовляти мягко, бо попадемо в суперечність із виразною твердою вимовою свій, спілка спільний, змій, змірити, зміна, смільний, спід, спідній, спіжовий, спір... Отже писання світ... так і силується вимовляти світ... з твердим с, уважаючи може ще крім того таку тверду вимову за щось вищого, за спеціяльну познаку літературної вимови. З другого боку це може мати ще і такі небажані наслідки, що мягка вимова світ як сьвіт може заставити нетямущих вимовляти і вище наведені слова свій і т. д. также мягко, як це справді буває у деяких незначних говорах, але все-таки ще не поширене так, щоб можна таку вимову уважати за літературну вимову. Психологія письма це также велика сила.

 

Ці мої міркування не з пальця виссані, а є добутком дійсних спостережень. Трохи можу покликатися і на сьвідка. Панькевич у своїй статті „Українська літературна вимова“ прямо вже таки вимагає від школи і інтеліґенції галицької, щоб ці шелестівки вимовляли „із незначною мягкістю, деколи навіть ледви замітною“, покликуючись на таку вимову цих шелестівок на Закарпатті і на те, що нібито так і Наддніпрянці їх вимовляють. Безперечно на великій території України є відтінки в мові не тільки цих, але і иньших звуків. Але не в тім річ. Головна річ у всім — принцип, а це значить в цім випадку — характер звуків, звукова система. Вона-ж на цілій території України одна і одностайна, і в цім випадку ясна тим, що згадані шелестівки с, з, ц в цій позиції мягчаться, отже і в письмі і в вимові написаного мусять мягчитися. А чи більше, чи меньше — це тільки річ діялектолоґів. І не є це вплив польський, як дехто вигадує. Таж і в білоруськім має ще більшу силу такий закон. Це українська звукова система, яка так наскрізь просякла українську мову, що на великій території України (на Волині і поза нею аж на Лівобережжі) по губних навіть я (отже йотоване а або дифтонг ⁱа) може замінитися чистим а, але шелестівки лишаються мягкими і говориться: сьвато, різьдьвані сьватки. Тому то і правопис української літературної мови а так саме і добра, загальна літературна мягка вимова не сьміють цеї дуже характеристичної прикмети української звукової системи затирати, мусять дати їй вираз в змягченні с, з, ц, т. зн. в писанні сь зь, ць в цій позиції.

 

Що у нас досі так не писали, це пояснюється з одного боку залежностю нашого правопису то від церковщини то від росийщини в школах, а з другого боку — недостатком повного і ясного пізнання нашої звукової системи і її характерних прикмет. Українці в колишній Росії, не маючи української школи, не були примушені займатися докладно правописними справами. Майже кожний писав, як знав, ба один і той сам письменник послугувався ріжним способом писання, а врешті накинений з уряду правопис став важкою перепоною на шляху до розумного упорядкування правописної справи з огляду на потреби навчання мови. Тепер Україна, маючи свої школи, мусить перш усього з огляду на школу справу українського правопису полагодити — і то відповідно до найліпшого знання і сьвідомости відповідальности за чистоту і характер української мови, мусить між иньшими вирішити і це питання.

 

Нечуваною новиною це у нас не буде, коли ми станем писати сьвіт, сьміх, сьвятий, цьвяшок... Коли-б ми краще перестудіювали старшу українську літературну мову XVI, XVII і XVIII вв., то ми найшли-б там досить доказів на те, як вже предки наші відчували потребу зазначувати мягчення звуків с, з, ц в цій комбінації. В уступі 9-ім навів я такі приклади: s’вѣsды, s’вѣрѣ;, де паєрик очивидячки не означає нічого иньшого як змягчення з, т. зн. зь. Отже не я винайшов такий спосіб писання, я тільки звертаю увагу усіх на цей факт української мови і її правопису, важний факт, полагодження якого по нашому найліпшому знанню і сумлінню є нашим обовязком навіть без огляду на це, чи у нас досі писали, чи ні⁵). Не можна также сказати, що це ніде в сьвіті невидане, нечуване. Бо відповідно до характеру звукової системи польської і білоруської мови польський і білоруський правопис перевели це правило як найдокладніше. А що в цім випадку характер української звукової системи сходиться в засаді з характером названих систем, а рішучо розходиться з системами иньших словянських мов (між ними і росийської з її твердими с, з, ц на цім місці), то і ми повинні це в своїм правописі также докладно перевести.

 

А правило на це таке просте: Щоби зазначити, що якусь шелестівку треба мягко вимовляти (перший ступінь мягчення), додаємо до цеї шелестівки на кінці слів, а також перед твердою шелестівкою і перед о знак ь (ть, дь, сь, зь, ць, ль, нь). От і все. А коли ще додамо: Не треба зазначувати зосібна знаком ь змягчення шелестівки перед мягкою шелестівкою, якщо обі належать до одного складу — то це і дитина розумітиме. А кому це не ясно (як н. пр. ак. Кримському), той перш усього нехай навчиться відріжняти добре тверді шелестівки від мягких, а зараз йому усе ясним стане.

 

48. „Гармонійне уподібнення — це характерна ознака мов тюркських, що вдавнину сильно впливали на мову українську“ — учить пр. Огієнко в § 227-ім. А ми з чуду-дива не виходимо, що якраз пр. Огієнко це уподібнення констатує здебільшого на словах звязаних з християнством: манах, манастир, паганий, Гарасим, Палажка, Маланка, паламар... Ільїнський вміє це зявище значно краще і зовсім по науковому пояснити (див. його працю „До питання про асиміляцію голосних в українській мові“ в Записках істор.-філол. відд. УАН кн. VII—VIII, 1926).

 

49. „Характерною ознакою українських приголосних єсть як раз їх ствердіння, — у нас звуки губні: б, п, в, м, ф та задньо-піднебінні г, ґ, к, х зовсім ствердли, а тому ставити по них і єсть насильство проти духа нашої мови“ — так учить пр. Огієнко на с. 148-ій і виводить з цеї характерної ознаки висновок, що „перейнята від Поляків звичка писати и в чужих словах тільки по д, т, з, ц, с, р, ш не має наукового міцного обґрунтування в своїй мові, а в нас зовсім безпідставна“. „Кому дуже бажається зберігати чужоземну вимову, той може вимовляти міністер, пишучи министер, як то роблять, скажемо, Серби та Болгари, а з правописом взагалі (вимовляють йначе, як написано) Французи, Англійці тай всі народи світу“. Це називається у пр. Огієнка наука, наукове міцне обґрунтування! А ми за таке наукове міцне обґрунтування мусимо перед сьвітом соромитися. Бо

а. це неправда, що „ставити по них (б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х) і єсть насильство духа нашої мови“. Таж у нас пишеться і вимовляється зовсім правильно і не инакше: вітер, віра, міра, піна, біда, папір, гіркий, гіркі, кінь, хід...)

б пр. Огієнко сам собі противорічить, кажучи тут, що губні звуки „зовсім ствердли“, а уважаючи в §§ 21 і 226 губні звуки также мягкими;

в. так само, коли тут не дозволяє по г, ґ, к, х писати і, а в § 297 сам пише: Алківіяд, Фукідід (але на с. 141-ій — Фукидид!), Керкіра..., а в § 278-ім — Архип, Микита, Яким...;

г. пр. Огієнко очивидячки гадає, що Серби инакше пишуть, а инакше вимовляють, коли тимчасом загально відома річ, що сербський правопис наскрізь фонетичний та що и в сербохорватськім має завсіди тільки значіння і;

д. нарешті ані про Французів ні Англійців цього так по просту сказати не можна, що вони „вимовляють йначе, як написано“. У них є свої звуки, а на означення їх в письмі мають вони деколи, що правда, аж кілька знаків, але ці знаки означають завсіди тільки зовсім певні звуки⁶);

е. як зовсім оправдане наше правило, щоб у чужих словах по т, д, с, з, ц, р, ш писати и (для виразу чужого і), показує збірка прикладів, сс. 149, 137, 146 і т. д. так само, як ця збірка сьвідчить, що л, н вимовлялося завсіди мягко. Треба тільки ці приклади уміти читати і в давньому писанню найти за буквами звуки, найти систему;

є. збірка прикладів на сс. 137 і 146 сьвідчить также, що у нас здавна по п, б, в, м в чужих словах і вимовлялося як і (писали ѣ).

 

Річ ясна. Пр. Огієнко виходить при цім з фальшивого погляду, що шелестівка, коли стоїть перед і, тим самим вона безумовно стає мягкою. Такої обовязкової конечности не знає ні фонетика, не знають її і дійсні живі мови. Поодинокі мови заховуються в цій справі дуже розмаїто і витворили собі — кожна свою власну звукову систему. І поодинокі шелестівки заховуються в цій позиції дуже розмаїто і неоднаково: одні мягчаться більше, иньші меньше, а можуть, як вже сказано, і зовсім не мягчитися. Система української мови, як также вже не раз показано, така, що тільки т, д, с, з, ц (дз), л, н можуть мягчитися перед і, але можуть перед і бути также і твердими. Серед словянських мов українська мова займає отже зовсім окреме становище і ріжниться від росийської, білоруської і польської тим, що в цих мовах названі шелестівки — окрім ц, яке там завсіди тільки тверде — можуть бути тільки (то більше, то меньше) мягкими. В чеській мові з названих шелестівок тільки т, д, н правильно мягчаться (с, з, ц, — ні). Крім того р мягчиться на рж (подібно і в польськім rrz). В сербохорватській мові усі шелестівки перед і властиво зовсім не мягчаться, є тверді, тільки л, н задержали із прасловянської доби мягкість в давній прасловянській комбінації nji, lji. У нас і в цім випадку л, н ствердло. Пр. Огієнкові стоїть отже росийська система перед очима, її переносить він нехотячи на український ґрунт. Відси і помилка.

 

50. Таке „наукове міцне обґрунтування“ зраджує проф. Огієнко, коли на потвердження свого погляду про заміну ґ на к (що вже в німецькім Gang, Durchschlag g у визвуку було безголосе і звучало як к, та що ми ці слова не переймили безпосередно від Німців, а від Поляків, це його не обходить) та що та зміна розпочалася рано, наводить кды, яке ніяк не може сьвідчити про заміну ґ на к, хиба тільки про живе чуття, що цей злучник вяжеться з корінем къ (порів. къто, къгде...).

 

51. Від таких „наукових міцних обґрунтувань“ аж кишить в праці пр. Огієнка. Розбирати їх геть усіх до чиста, це значило-б займатися вже таки прямо граматичною азбукою, а я і без того з конечности мусів дещо такого тут обговорювати, що властиво аж занадто добре всім граматикам знане. А все-таки мушу ще згадати про трактування чужих слів, що йому присьвятив пр. Огієнко аж 82 стор. Метода його зовсім хистка, ненаукова. Бо ми не маємо тепер рішати, як нам передавати н. пр. грецьке η, αι, ει, οι, ευ, υ і т. д. в українській мові в словах перейнятих з грецької мови. Ці слова здавендавна в українській мові вже є, тай здебільшого переймили ми їх не безпосередно з грецької, а з церковнословянської мови, і тому нас, коли говоримо про український правопис, зовсім нічого не обходить, як вимовлялися в ріжних часах в грецькій мові наведені вище звуки. Одиноку вагу для українського правопису має дійсна теперішня наша вимова цих слів і якими знаками ця вимова передається на письмі, знати н. пр. бодай те, яка ріжниця є між нашими українськими i і и, щоб цю вимову добре в письмі віддати. Супроти цеї для правопису одиноко важної засади не мають жадного значіння наші нібито неконсеквенції в передачі чужих звуків. Бо чужі слова приймалися у нас в ріжних часах, через посередництво ріжних народів, отже вони уявляють собою наслоєння з ріжних часів, ріжних культурних впливів, про що нам аж граматики, етимолоґи можуть дещо сказати, а не наш правопис, що має передавати тільки дійсну нашу їх вимову. Крім того всі ці пр. Огієнка екскурзії в грецьку, латинську, німецьку, польську фонетику самі собою, легко сказавши, дуже проблематичної вартости і хиба тільки сьвідчать, що пр. Огієнко цього не розуміє.

 

52. Проф. Огієнко взагалі зовсім забуває, що правопис мусить мати на увазі як найширші верстви народу, передусім школу і дітий народніх шкіл, які певно не всі перейдуть до вищих шкіл де їм розкривалибся тайни історії мови, звукового розвитку, етимолоґії, порівняної граматики і т. п.

 

Для цих найширших кругів народу повинен отже правопис бути ясний, приступний, легкий і такий, що допускав-би як найменше помилок та дався в найкоротшому часі опанувати. Це ідеал доброго правопису. Нариси пр. Огієнка для досягнення цього ідеалу нічим не можуть причинитися, вони хиба ще більше нас від нього віддалюють. Далеко більше могли-б до цього причинитися добрі учителі народніх шкіл, коли-б вони схотіли виявити і зясувати, які труднощі мають вони при навчанню літературної мови і її теперішнього шкільного правопису—з дітьми вріжних сторонах України, при чім дуже важним було-б, мати такі докладні зясування не тільки з осередку, але і з Полісся, Волині, Поділля, і з Лівобережжя, і з Кубані, а также і з Галичини, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини і з Закарпаття.

 

Бо правопис має бути для цілої України. Це молоде покоління треба мати перш усього перед очима, а не старше, що вийшло з росийської школи, привчилося думати катеґоріями росийської мови і тепер — без науки — радо-би по українськи добре писати і український правопис реформувати. Йому і пр. Огієнка Нариси не поможуть, хиба тільки його ще більше збаламутять, бо вони затемнюють, скривлюють саму ціль правопису, неначе-б він мав служити всьому иньшому, а не практичним потребам української літературної мови. Але ми показали, що ці Нариси і наукової вартости не мають. Щоб писати нариси з історії української мови, треба таки хоч азбуку граматичну знати, бо инакше вийде з того праця, що стане документом ненауковости нашої науки.

 

Акад. Степан Смаль-Стоцький.

 

 

[Україна, 1928, ч.2, с.146—165]

 

____________

*) На бажання автора друкується без зміни правопису. Ред.

 

1) Тут зазначу, що С. Нагнибіда це я. На бажання Костя Паньківського написав я наведену Огієнком брошуру, яку він видав своїм коштом, як не помиляюсь, аж в 40.000 примірниках, щоб розкинути її всюди в Галичині і фонетичний правопис зробити популярним. Річ ясна, що я тоді серед завзятої боротьби проти фонетики і проти мене — бо від мене вийшов проект правописної реформи — на жадання Паньківського мусів критися під псевдонімом.

**) З технічних міркувань паєрик заміняємо тут апострофом, а також замість И друкуємо N. (Ред.).

 

²) При чому тут н? — Пр. Огієнко не подає на це жадних прикладів.

 

³) Тим може мені вдалося і ак. Кримського переконати, що я, виступаючи проти вживання апострофа, виступаю головно проти невірного предстаалювання історії мови і її правопису і проти фальшивих висновків із так препарованих „історичних“ добутків, а зовсім не тому, щоб, як думав ак. Кримський, „розбити тую правописну згоду, яка вже настала поміж Україною Радянською і Україною закордонною“. Ніхто більша на був-би рад пбвній ягода, як я. Але вона дасться досягнути тільки методами, при якяж мусять бути виключена очивидна неправда. По правді уся „закордонна Україна" не вживає апострофа і заявилася вирвано проти такого його вживання, як на Радянській Україні. На ще її становище не мав я найменшого впливу.

 

⁴) Лише ак. Кримський цей факт заперечує, але таким самим правом міг-би він перечити, що серед соняшного білого дня сонце сьвітить.

 

⁵) І ак. Кримський міг-би причинитися до цього. Бо нема найменшої причини тішитися тим, що мовляв „життя вже давно одкинуло“ ліпше, глибше пізнання істоти річи. Чи скорше, чи пізніше, народ сам виполе цей чужий бурян з свого правопису. Бо сила правдивого пізнання така велика, що нарешті таки переможе. Таке моє глибоке переконання.

 

⁶) Це при вивченню французького, англійського, німецького, як і взагалі кожного т. зв. етимологічного або історичного (і нашого колишнього Максимовичового) правопису робить деякі, часом навіть досить великі труднощі, і тому там помагають собі всякими правописними словничками, які бувають навіть дуже обємисті і належать скрізь до підручних книжок. Згадую про це, бо і в нас складають вже также такі словнички, хоч при фонетичним правописі нашої літературної мови і при сякій - такій науці граматики української мови в школі вони властиво зовсім непотрібні, а як вже конечно нам їх треба мати, повинні бути обмежені тільки на ті слова, де справді можна помилятися. Тимчасом у мене якраз під рукою такий Словничок української мови д-ра Костя Кисілевського, виданий в Станиславові 1927, що мав аж 390 стор. Чи справді у нас аж так багато непевних щодо правопису слів? — Зовсім ні. Але в цім словничку найбільша часть таких слів, про писання яких ніде і ніколи не було і не може бути жадної суперечки. Чому тут наведені такі слова (тільки для прикладу наведу їх кілька) як глум, голова, голод, голос, город, граматика, грубий, гукати, два, дим, до, добрий, знов, знова, знову, кілок, клопіт, кобила, коза, козак, колос, коли, коляда, конати, копа, копати, коса, корова, куля, лава, лад, лан, латати, лист, лихо, лютий, малий, мало, молодий, молоко молоти, молотити, мох і т. д. без кінця? — Хто заглядатиме аж до словничка, щоб знати, як такі слова писати? — І мала дитина, що ледви навчиться букви класти, тут не може помилятися. Отак цілі сторони зовсім надармо задруковані, а тільки десь недесь найдеться на сторінці одно, два слова, що нарешті, коли вже мусить такі бути і в нас правописний словничок, могли-б там стояти.

 

 

19.06.2018