Мотря

(зі спогадів)

Одного разу в житті кожної людини настає момент, коли усе має значення – достиглі плоди в садку, насадженого ще за діда-прадіда, склянка кришталево-чистої води на столі, серпневий розпашілий вітер, що пробивається крізь щілини розбурханих фіранок, заплітаючись у вологому після миття волоссі, духмяний вечір, що пахне свіжоспеченим хлібом і казковими історіями про Козу-дерезу та Лисичку-сестричку, поросла дитячими травмами стежка до батьківської хатини, – і ось ти йдеш до себе, наче до рідного дому – все тобі знайоме, але й вже не твоє, ти зазираєш до кожного вікна, затримуєш погляд на кожній квітці, торкаєшся старої кори похилих яблунь, оминаєш трухляві мости, води в тих малих річках тобі вже по коліна, ти обережно перестрибуєш з одного берега на інший, вслухаєшся в мовчання допитливих риб – їхні страхи суголосні з твоїми корчами в ногах.

Так і живемо у повтореннях, що справжня краса – внутрішня, і водночас дивимося на зовнішнє, не наважуючись перейти через міст, у якому бачимо ненадійну кладку, що, здається, от-от провалиться в бурхливу течію. Що ж там на звороті людської душі? "Це надто боляче, надто-надто правдиво", – говорю сама собі і плачу й плачу, заховавшись між високих трав і дбайливих колосків, що постелили м'який теплий килим. Обережно лягаю, заплющую очі і несподівано відчуваю, як невідомо звідки на мене обсипається снігопад спогадів з дитинства. Звідки в таку спеку сніг, адже на небі не було жодної хмаринки. Сніг сипе густо-густо. Невже моє тіло починає тремтіти, немов від холоду? Щулюся і вперше шкодую, що не взяла із собою теплу зимову куртку, – повірила синоптикам.

Далеке літо кінця важких 1990-х, ймовірно, червень. Чотирирічну мене батьки залишають вдома зі старенькою бабунею Мотрею. Усі йдуть у поле щось сапати – здається, буряки, яких завжди було багато, і сапали їх, надриваючи спини, потім туго підв'язували свій поперек светром чи хусткою і продовжували працювати, іноді рядки були настільки довгими, що не вдавалося побачити на горизонті їхнього закінчення, тому часто доводилося розділяти їх на дві половини, ніби так мало стати легше, але легше ставало лише по закінченню роботи. Моя тендітна дитяча спина починала боліти вже після другого рядка, а після третього й четвертого сильно пекти й затерпати.

А втім, поки на той час я ще замала для роботи, всі йдуть, залишаючи мене вдома. Звісно, я теж горю бажанням кудись піти, аби не сидіти вдома, пробую самостійно взутися, тільки в мене нічого не виходить, шнурівки в мештиках неслухняно розповзаються в різні боки, прошу бабуні Мотрі допомогти мені їх зав'язати – мовляв, іду ненадовго до старенької сусідки, тітки Маринки, хата якої  через дорогу. Бабуня зав'язує мені шнурівки, наказує далеко не заходити, я запевняю її, що так і буде. Тоді йду сама не розуміючи куди, прямую центральною в селі дорогою, доходячи майже на околиці села. По дорозі мене зустрічає якась жінка, мешканка села, питає чия, зрештою впізнає і завертає назад додому, до бабуні Мотрі, каже їй, що дитина заблукала.

Чому я тоді пішла і куди або до кого прямувала? Це не була втеча з дому чи тим паче від Мотрі – дуже близької моєму серцю людини, яку я любила з особливою ніжністю, відчуваючи спорідненість душ, сильний наскрізний зв'язок. Недарма рідні говорили, що в нашій сім'ї я найбільше подібна до бабуні Мотрі і що в нас однакові блакитні очі.

Ще в дитинстві я знайшла стару і єдину ретро-фотографію 1930-х років юної й красивої бабуні, яку знову переглядаю, маючи можливість відновити у пам’яті затерті спогади. На фото Мотря, приблизно двадцятирічна, одягнута в темну лляну міді сукню, злегка стягнену на поясі, що підкреслювало її стрункий стан. Білий комір сукні та аксесуари з намиста і сережок, а також мешти у стилі Мері Джейн надавали елегантності її образу. Темне волосся, зібране з боковим проділом точно як у мене кілька років назад. У руках Мотря тримає невеликий букет із рожевих і жовтих кущових троянд. На знимці зліва біля Мотрі стоїть її двоюрідна сестра, позаду троє невідомих молодих чоловіків. У вічі кидаються коміри їхніх вишитих сорочок, які виглядають з-під верхнього одягу. Серед них немає Прокопа, майбутнього чоловіка Мотрі, можливо, ще тоді вони не були знайомі, і в таємниці залишилося, від кого троянди у її руках. 

Портрет Мотрі в повний зріст віддає якусь таємничу енергію чогось такого, що вже ніхто не дізнається, історії, закарбованої лише в пам'яті самої Мотрі, можливо, історія її трагічного кохання. Відчуття таке, наче не лише історія, але й водночас окремі людські долі повторюються.

Чоловіка бабуні звали Прокіп. Його тато Євген, якого всі називали дідуньо старенький, замолоду побував в Америці, переплив океан, щоб заробити “на землю”. На той час усі заощаджували лише на землю. Після повернення додому він розказував різні історії про тамтешнє життя, про довгу подорож на пароплаві, адже, перепливаючи океан, багатьох пасажирів мучила морська хвороба, але не дідуня. Він і про це подбав, взявши з дому багато цибулі і сала – вживання цих продуктів, за його словами, допомогло побороти напади дошкульної хвороби. Дідуньо Євген розповідав про великі американські міста — Чикаго, Нью-Йорку, Філадельфія, де йому довелося мешкати, та про велику доброту темношкірих людей, з якими він працював.

За долари, які кілька років дідуньо заробляв важкою працею в Америці, він купив новий будинок із садом та городом на хуторі біля Великих Дедеркал на Тернопільщині. По поверненні дідуньо Євген одружився з Татеянкою. У них народився син Прокіп. Вони були заможними селянами – жили, мріяли, доглядали сад і город, планували майбутнє. Щоправда, до початку колективізації.

Їхній син Прокіп навчався в польській школі “dobrze” та  “bardzo dobrze” і вже з юних років гарно малював на полотні. Він одружився з Мотрею, яка закінчила лише три класи початкової школи. Батьки Прокопа не надто прихильно ставилися до “невченої” Мотрі, на що син не надто зважав, адже поклик серця сильніший за людські пересуди. Мотря цінувала малярський талант чоловіка, не раз вишивала гладдю обрамлення до його картин, надаючи цілісності його мистецтву. Цей досконалий синтез двох завжди народжується з любові.

У них і справді народилося двоє дітей: старший син Василь і молодша дочка Ольга, після народження якої Прокопа одразу забрали на війну. А через кілька місяців його кохана дружина Мотря отримала трагічну звістку про  смерть свого чоловіка. Прокіп загинув у тридцять з гаком років. До того ж після війни почалася колективізація. До хутора Євгена також долинали страшні вістки. Усього на хуторі господарювало три сім’ї, і всіх, крім Євгена і Татеянки повбивали або заслали до Росії. Щоб уберегтися від смерті та заслання, Євген і Татеянка записали свої землі й усе майно на дві сім’ї. Чи вдалося їм у такий спосіб переконати колгоспну владу, що вони не є багатими куркулями, чи доля їх уберегла — рівноцінно дякували Богу.

Як Мотря пережила звістку про загибель чоловіка, що відчувала тоді, чи, може, інтуїтивно була готовою до найгіршого? На ці питання годі шукати відповіді. Усе своє життя до глибокої старості Мотря зберігала вірність Прокопу, у смиренності та добрі вона пронесла свою любов крізь час. Мотря померла, коли мені було сім років. До того часу я завжди була разом з бабунею, так любила лежати з нею поряд у її маленькому ліжку, читати разом з нею книжки, розглядати в них ілюстрації, а там, де їх не знаходила, малювати власні на полях книжок, любила гратися у її світлій затишній кімнаті, взимку вилазити на піч, щоб погрітися та поїсти сушені яблука чи гарбузове насіння, а влітку кімната була наповнена м'якою спокійною прохолодною в затінку старого величного горіха, що досі росте за вікном, щоправда, вже моєї кімнати. 

Тільки мені невідомо головного в цій історії – що відчувала сама Мотря і про що вона думала, коли коханий залишав її з двома маленькими дітьми та пішов воювати. Він загинув молодим у 1945 в розпал Другої світової війни, зник безвісті, ніхто не знає, як, де і коли. Збереглося лише його маленьке ретро-фото у формі. І ніяких листів, картин, які малював, чи будь-яких інших його особистих речей. Лише оці згадки – кілька деталей, які не творять повноти образу, але підкреслюють харизматичність людини. Іноді усе, що залишається, – це лише наша пам’ять. Чи в останні дні свого життя він писав своїй Мотрі, чи пережив полон, чи загинув безболісно й миттєво? Цього вже ніхто не дізнається. Нехай Прокіп розповість своїй Мотрі про все, що з ним сталося, а вона про все, що могло би статися по його поверненню додому, ‒ вже по інший берег зримого життя, через багато-багато років після його смерті.

Коли бабуня Мотря померла, була весна, день перед Великоднем, Страсна П'ятниця, час, коли рай відкритий, і її душа легко відлетіла до неба, до свого чоловіка Прокопа. Було сонячно й тепло. Пам’ятаю, як зранку прокинулася, і мені повідомили, що бабуня Мотря померла.

Вже вранці мама сказала, що бабуня перед смертю кликала мене по імені, щоб попрощатися, але мене тієї ночі не розбудили. Я так і не дізналася, чого мене кликала бабуня тієї ночі, чи хотіла щось розповісти, чи закарбувати перед відходом мій погляд, убачаючи віддзеркалення своїх очей. Проте в день похорону мені було на диво спокійно на душі, я знала, що бабуні вже немає з нами, але й не відчувала безсилого відчаю від втрати, наче бабуня, відходячи на небо, у своєму останньому поклику: “Лілю”, – залишила для мене тут, на землі, найбільший скарб – своє чуйне серце.