Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного “блінніками”, майстрами випікання московських млинців, розташувалися в другій половині 17 сторіччя двоє “подвор’єв” – Гетьманського й Малоросійського. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці – це зіпсоване слово “Малоросєйска”. (Тепер Маросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького). Тут відбулося чимало людських драм, і через цю вулицю прийшли ті впливи, що досить глибоко змінили російську культуру в 17 столітті. Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ української культури на московську.
Великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтеліґенцією ще з кінця 16 ст. Заради цього пляну був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народньої мови і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради нього київська інтеліґенція творила міт двох Росій – Малої і Великої, бо цей міт був створений таки передусім в Україні, – і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою. Заради нього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 р., Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого “Катехізису” 1626 р., Кирило Транквіліон Ставровецький – рукопис свого ‘‘Учительного євангелія” 1627 р., а митрополит Петро Могила присилав 1640 р. Ігнатія Старушича з пропозицією заснувати в Москві школу – першу школу – силами українського духівництва.
Справжнє поле для діяльности відкрилося після Переяславу. Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Харлампович підрахував, що в другій половині 17 ст. в самому тільки місті Москві було 7 манастирів повністю заселених українцями й білорусинами, а один з них навіть був переданий у зв’язку з цим у відання Малоросійського приказу! Українські приходні наклали потужний відбиток на культуру тогочасної Москви. Вони в ній чимало зрушили і змінили, вони її істотно збагатили. Славнозвісна реформа патріярха Нікона, що доглибно струснула російською церквою, була фактично проведена українцями, виходцями з Київської академії. Заснована 1685 р. московська академія, пізніше відома під назвою Слов’яно-греко-латинської, після короткого періоду, коли нею керували греки брати Ліхуди, а потім ніхто не керував, від 1700 р. фактично перейшла в українські руки. Протягом наступних 64 років вона мала 19 ректорів, з них один був грек, два – росіяни, а решта 16 – українці, вихованці київської академії або харківського колеґіюму. Такий був і склад викладовців.
Після смерти останнього російського патріярха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700-1762, за підрахунком того ж Харламповича, в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що тоді, особливо в 17 сторіччі, церква раз-у-раз означала культуру, а культура – церкву. Нове, доти нечуване вливалося в консервативну Москву через М а л о р о с є й с к о є п о д в о р ь є на Маросєйці.
Не з легким серцем ішла українська інтеліґенція в Москву. Вона добре знала, що таке Москва. “Катехізис” Лаврентія Зізанія видали, але з страху перед можливими єресями без титульної сторінки. ‘‘Учительне євангеліє” Кирила Ставровецького засудили за єресі й спалили. Ще була свіжа пам’ять про перші десятиріччя 17-го сторіччя, коли українських священиків і ченців не вважали за охрищених і силоміць христили вдруге, своїм звичаєм. Ще 1632 р. був з нагоди прибуття групи українських ченців виданий наказ: “А в церковь их не пущать, а пения слушать в трапезе или в паперти, а святыни им никакие не давать и крестом воздвизательным не благословлять и ко образом не прикладыватися”. В 1652 р., за два роки перед Переяславом, чужинців виселено з Москви, до тоді посталої Німецької слободи, а м а л о р о с і я н и н це ж було для тогочасної Москви те саме, що л и т в и н, що п о л я к, що і н о з е м е ц ь взагалі.
Сучасник писав 1666 р.: “малоросам і смерть не така страшна, як відіслання до Москви”. Дмитрові Тупталові виклик до Москви коштував нервової хвороби. Стефан Яворський, призначений бути рязанським єпископом, утік був з Донського манастиря в Москві, де його потім тримали під наглядом. І далі люди почували себе чужими в чужому московському світі, чужими до самої смерти. Навіть Теофан Прокопович, близький співробітник Петра 1, головний ідеолог новонароджуваної російської імперії, навіть він у передсмертні дні підсумовував своє життя:
Ні з каких сторон світа не видно,
Все ненастьє,
Ніт і надежди, о многобідно
Моє щастьє.
Многобідне щастя – чи можна влучніше оцінити щастя людини, що досягла найвищих верховин суспільної драбини, – що їй заздрять, – але вона почуває себе кінець-кінцем усім і всьому чужою...
Було б хибно зводити цей рух до шукання кар’єри. Це був також ідеологічний рух. Що таке Москва, – знали, і все таки пішли на Переяслав і все таки рушали до Москви. Рушали може саме тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, що на ньому стояла Москва. Бо це було чи принаймні здавалося передумовою можливости завоювати Москву. Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії. Це слушно. Але в умовах 1654 року не було з конечністю закладено розвитку тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експенсії. Нічого майже не втративши політично, – адже Україна зберігала цілковиту внутрішню незалежність і майже цілковиту незалежність зовнішніх зносин, умови зобов’язували її тільки прийняти московського воєводу й залогу до Києва і повідомляти Москву про посольства до Польщі чи Туреччини і про вибори гетьманів, – Україна, здавалося, діставала військову допомогу, а головне – їй відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда.
Це була доба – 17 сторіччя, – коли формувалися національні держави на Заході, але в ідеології панували універсалістичні концепції. Київ, відроджений осередок України, стояв перед очима тогочасного українця другим Єрусалимом. Він був центр церкви, значить – центр культури. Звідти мав возсіяти світ на ввесь християнський світ. Ворогом були турки, що володіли греками і всім християнським Близьким Сходом. Знаряддям, я повторюю, знаряддям визвищення другого Єрусалиму – Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійсняти програму української інтеліґенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Ґалятовського, Барановича і всіх українських проповідників 17 сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського, – не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології.
Поза цією суб’єктивно-ідеологічною стороною справа мала об’єктивну, історичну сторону. Я сказав: 17 сторіччя було в ідеології добою універсалізму, фактично – воно було добою ставання національних держав. Нова держава постає тільки в перемозі над усіма своїми сусідами. Згадаймо ставання Німеччини вже в 19 сторіччі. Для об’єднання німецьких земель були потрібні війни на півдні, півночі й заході. “І на чотири боки шаблі”. Україна Богдана Хмельницького мала подолати щонайменше Польщу, Туреччину й Москву. Вона це здійснювала. Військово вона змагалася з Польщею й Туреччиною. Було актом державного розуму спробувати скорити Москву іншими методами. Коли ми говоримо про нашу сучасність, ми добре знаємо, що війни ведуться різними методами, що вони бувають гарячі й холодні, що вони тривають, коли підписано мир і коли миру підписати не можна. Чому ми не хочемо зрозуміти цього для 17 сторіччя? Російська пропаганда сказала нам, що Переяслав був актом капітуляції, а ми повірили і кажемо: Переяслав був капітуляція без війни, національне лихо, помилка великого Богдана...
Тим часом навіть військово Переяслав не був кінцем боротьби. Після нього Україна розгромила Москву під Конотопом у липні 1659 р. і була розбита на полтавських горбах у липні 1709 року. Тим більше тривала боротьба в культурі.
Якщо і там Україна зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови, а насамперед з причин, закладених у самому українському житті того часу. І хоч трудно в історії говорити про те, що було б, якби чогось не було, та все таки можна побоюватися, що при наявності цих причин Україна не виграла б і без умови 1654 року.
Політично і військово Переяслав став початком поразки тільки тому, що різні українські кола самі втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх унутрішніх ворогів. Повне розуміння цього приписується ще Мазепі. Хіба нагадати про звертання Інокентія Ґізеля або Лазаря Барановича або багатьох інших – прислати московських стрільців в Україну? Або про те, що коли Дем’ян Многогрішний хитнувся від Москви, його заарештувала не Москва, а таки група київської старшини, що дійшла була навіть до того, що просила дати на гетьмана ‘‘боярина великороссийских людей”. Комплекс Кочубеївщини і тільки він уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні. Розріст цього комплексу змусив Мазепу до суворої конспірації, що не дала йому змоги військово підготуватися до бою під Полтавою. Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї. Самозрозуміло, Петро й Росія влучно використали це, як використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу Кочубеївщини хай говорять історики й психологи. Він живе й досі.
Культурно Переяслав став початком поразки з глибших причин. Культурне завоювання переможеною нацією нації-переможця в принципі можливе. Колись подолана римськими леґіонами Греція завоювала культурно Рим. Германці в Італії, Франції, Еспанії були культурно завойовані Римом, наслідком чого є сучасні романські народи. Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є одначе культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою, себто в усій культурі. Цієї передумови бракувало українській культурі 17 сторіччя. Українська культура цього часу була блискуча, доба барокко – одна з золотих діб нашої культури. Архітектурні споруди Мазепи, проповіді того часу, початки театру, різьба й малярство, початки ґравюри – лишилися в сторіччях, вони і в наш час впливають на українське мистецтво. Одначе вони мали свою стелю. Українська культура доби барокко була суто церковна. Культура була при церкві, і церква означала культуру.
Поки так було і в Росії, українська культура була в наступі. Ми бачили, що вона завоювала церкву, мовно-богословську освіту й науку, зв’язані з релігією мистецтва. Та цього було мало для 18 сторіччя – доби секуляризації науки, мистецтва, культури в цілому. Европа вже не жила церковною культурою.
Петро І ще використовував Яворського й Прокоповича як діячів церкви. Але він уже дивився на захід, щоб украсти звідти потрібні йому елементи нової, технічної культури. Потай вирушає він до “люторів”, переодягнений теслею, щоб опанувати секрети техніки. У наш час ці функції виконують Розенберґи різного характеру, але суть лишилася та сама: використати технічну культуру Заходу для зміцнення варварських основ своєї держави. Серед ‘‘птахів гнізда Петрового” ми знайдемо чимало німців, чимало росіян, але не українців. Бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї. Але Петро справді виграв бій на культурному фронті тим, що він відгородив Україну від Заходу. Зв’язок ішов через новозасноване вікно в Европу, а радше пролаз – Санктпітербурх, не через Київ. У Києві тим часом лишили Академію більш-менш, як вона була. Вона була безпечна. Хто не йде вперед, відстає. Відставання було безнадійне. Тоді як російська культура свою церковну сторону доповнювала новою, технічно-світською, українська лишалася на старому місці. Так вона ставала старомодною. Старомодність означає смішність. Смішність убиває культуру.
Остання постать цієї культури в її незайманому вигляді був у 1760-х роках Арсеній Мацієвич, єпископ ростовський. Він з дивовижною впертістю боронить програну справу – незалежність церкви від держави. Для нього світ обмежений рамками церковного життя. Смішний, надокучливий, – він на домагання Катерини II стає перед суд єпископів, його засуджують до ув’язнення в манастирі, але він не вгамовується й там, і 1767 року його переводять до таллінської фортеці, де він доживає віку, позбавлений навіть власного ім’я. Наказом Катерини в’язня іменують Андрій Враль. Захід, до якого, здається, не додумалося навіть МВД. Дата ув’язнення Мацієвича збігається невипадково з датою скасування Гетьманщини. Це була одночасна ліквідація початого в Переяславі українського наступу – політично в Україні, культурно – в Росії.
Відгомони переяславської концепції українського культурного наступу на Росію лунають і геть пізніше. Що інше – трагедія Гоголя, що пішов завойовувати Росію для українського морального кодексу, для українського розуміння мистецтва, чиє мораліте про мертві душі було пласко сприйняте різними бєлінськими як о б л и ч и т е л ь н а я література, чиї "Вибрані місця з листування з друзями”, куди Гоголь уклав усю свою душу, були висміяні й несприйняті? І тому – природний вислід трагічного непорозуміння – спалення Гоголем його рукопису і майже самоспалення – так близько від Маросєйки, в Москві на Нікітському бульварі, і так близько до двосотих роковин Переяслава – в лютому 1852 року.
Або на початку революції спроба українських комуністів “влитися” в російську суттю комуністичну партію, щоб "розлитися й залити” її? Завжди те саме – універсалістична концепція, надія на свої сили, на свою перевагу, обмеженість цієї переваги тим провінціяльним станом, у якому перебуває або в якому тримають Україну – і поразка, і трагедія. Навіть недавній “східняцький” епізод Юрія Косача – хіба це не та сама історія, об’єктивно – в смішному прояві, але суб’єктивно може не менш поважна.
Але в глибині найбільшої поразки, коли Україна втратила рештки політичної незалежности, коли літературною мовою України стала російська, що нею писали, скажімо, Капніст і автор Історії Русів, що нею намагався писати Сковорода, – тоді починається перегляд переяславської концепції. Капніст починає його протестом проти російської держави в ім’я української людини:
Под игом тяжкия державы
потоками льют пот кровавый
и зляе смерти жизнь ведут.
Історія Русів відроджує елементи українського державництва. Приходить Шевченко, що синтезує ці елементи, споює їх з новим універсалізмом – кирило-методіївський панславізм з центром у Києві (всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не жертвувати своїм власним). Дальшу історію вже знають читачі, вона пишеться щодня далі.
Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціялізм і комплекс Кочубеївщини – живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціялізму. Запекла ненависть Дмитра Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть Вячеслава Липинського не знищила комплексу Кочубеївщини. Сьогодні вони панують, і вони урочисто справляють ювілей Переяслава. Москва удає, ніби Богдан Хмельницький, ініціятор переяславського наступу, але зовсім не винуватець післяпереяславських поразок, – був її. Наш провінціялізм притакує – так, так, Богдан зробив помилку, він винуватець наших нещасть. Комплекс Кочубеївщини пише доноси на інакодумців – під СРСР – до органів МВД, на еміґрації – до партійних і надпартійних органів нашого провінціялізму.
Москва підкреслює р у с с к о - у к р а и н с к и е к у л ь т у р н ы е с в я з и. Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба салдати по два боки лінії фронту не зв'язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною й Росією – це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Її варто вивчати. Хто сказав, що ці проблеми повинні бути монополією Москви? Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки, як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціялізм?
Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життьовости і нашого здоров’я.
Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913 року вся Росія урочисто святкувала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому, – всім відомо.
[Юрій ШЕРЕХ «МОСКВА, МАРОСЄЙКА», «Нові дні», №50 (березень 1954), с.8–10]
12.04.2024