(П'ятдесят років фонетичного правопису в Галичині і на Буковині)
З дивними якимись почуттями зустрічало українське громадянство початок шкільного року п'ятдесят років тому. Цілий місяць серпень 1893 р. ходили глухі чутки про "нову польську інтриґу", що мала проявитися в заведенні нового правопису у школі. Старше покоління добре ще пам'ятало "азбучну війну" з 1859 р., коли австрійський уряд, заходами галицького намісника гр. Ґолуховського, наважився був, з новим шкільним роком, завести до шкільних книжок латинницю, вироблену чеським ученим Й. Іречком. Тоді "напад" щасливо відбито, та не так воно пішло 1893 р. Часописи забалакали про введення "фонетики" в школах вже як про факт. По галицькій провінції ходили від села до села, від міста до міста неспокійні голоси про новий замах на наші "національні святощі", на нашу "тисячолітню традицію". Ішли підготови до великих протестаційних маніфестацій. Готовили їх сильні ще тоді москвофіли. Але ж бо й між "народовцями", що, хоч у душі стояли за "фонетичний прапопис", було багато таких, що вважали цю справу за передчасну. І вони виявляли невдоволення, хоч те невдоволення не набирало серед них таких гострих форм, як у москвофілів. А тут перед вели львівські вожаки. На провінції ж найбільш хвилювалося духовенство, тоді ще в більшості як не москвофільське, то в мовних справах дуже консервативне. Не такі рідкі були випадки, що батьки відбирали своїх синів із української львівської, чи перемиської гімназії, та дазали до польської чи львівської німецької, щоб, мовляв, їх "бідна дитина" не мусіла всіх предметів учитися з "фонетичних" підручників. Бувало й таке, що в польських гімназіях не записували своїх дітей на науку української мови, щоб ті діти не "заражувалися фонетикою". Одне слово — вересень 1893 р. почався серед великого хвилювання між громадянством і серед деякої навіть політичної напруги.
І серед молоді всіх гімназій загуло джмелем. У списі шкільних книжок появився новий підручник: "Руска граматика, уложили Степан Смаль-Стоцкий і Федір Ґартнер". Львів, 1893, накладом фонду краєвого... Молодь знала від батьків, що "заводять якусь фонетику" у школі. Ще, власне, ніхто добре не знав, які будуть зміни в дотеперішньому правописі, що його проводила цікава й гарна граматика Омеляна Огоновського, заведена щойно два роки тому до шкіл (1891). А проте скрізь ішли жваві дискусії. Одні боронили того, чого ще самі добре не знали; другі з завзяттям те саме поборювали; інші ставилися до цілої справи байдуже. Але ж дискусії були завзяті, і мали вони "політичний" характер. Йшли вони на тему, чи "фонетика" поробить нас таки поляками, чи не поробить. Чи, як ми перестанемо вживати твердого знака (ъ), то чи перестанемо ми бути "правдивими русинами". Чи, відкинувши багато знаків, які знають церковні книги, ми згодом умітимемо читати ті книги, і нас тим легше буде поперетягати на латинників, або, ще гірше, чи не поробимося ми безбожниками, такими, як ті радикали, що, без сорому, без Бога в серці, від кількох років видавали свої газети і без "йора" (ъ), і без "ятя" (ѣ), і без "йори" (ы), і без ніяких дашків над о, над е, над и, і скрізь ставили замість них "польське" "і"... Та найтяжчий арґумент проти нового правопису було те, що його нам "накидають" чужі, поляки, а поляки — хитрі, все щось таке придумають, щоб нас знищити...
Отак дискутувала між собою гаряча молодь п’ятдесят років тому, на початку шкільного року 1893, повторяючи, здебільша, те, що чула від батьків, чи повичитувала з часописів, і такі дискусії тяглися досить довго, доки не почали всім обридати, і доки життя свого не взяло...
Але ж боротьба серед громадянства довго не вщухала. Почалася вона пропам'ятним письмом до австрійського цісаря проти нового правопису з 100.000 підписів, страшними нападами на тих, що провадили акцію введення "фонетичного" правопису у школі, великими статтями по часописах, а закінчилася тим, що згодом і вороги його почали його приймати. А проте яких двадцять років у Галичині й на Буковині вона забрала, а на Закарпатті й досі вона досить гостра...
*
У чому ж справа?
Де джерело гостроти тієї боротьби?
Джерело її — в історичному розвитку західноукраїнських земель.
І в Галичині, i на Буковині, і на Закарпатті не було ніяких причин закидати давній історичний правопис, — його треба було тільки переформувати. Не диво, що як цією справою зайнявся Михайло Максимович (1809—1873), то принципи його "максимовичівки", з більшими чи меншими змінами, могли подобатися українським патріотам із 40 рр. XIX ст., і той правопис і ввійшов у життя на західно-українських землях. І дехто з українських патріотів Наддніпрянщини пробував ним користуватися, напр., Куліш у своїх перших виданнях. Але ж там зараз виринав конфлікт із російщиною, що прийняла для свого правопису історичну основу. А там, як відомо, поодинокі букви історичного правопису визначали зовсім не ті звуки, що в українській мові, пор. ѣ в російській мові — є, в українській — і, и в рос. — і; е вимовлялося в рос. мові м'яко, в укр. — твердо і т. д. Тим то українські письменники Наддніпрянщини, майже всі, вхопилися, вже від початку, за деяку фонетизацію у своїх писаннях, використовуючи для неї російську історичну ортографію. Та довго це тривати не могло. Зі зростом письменства, з розростом його потреб, мусіло дійти до реформи правопису в дусі будови самої української мови, і цю реформу провів Пантелеймон Куліш (1819—1897). Його правопис, якого він ужив уперше в своїх "Записках о Южной Русі" 1856 р., зривав, з історизмом Максимовича і там, де цього було найбільш потрібно (передавання звуків і, и), сперся на живу вимову, себто, давав у деяких випадках перевагу принципові фонетичному перед історичним. Звідсіля пішла назва цього правопису — "фонетика", або за творцем її — "кулішівка". Перейшов він у 60 рр. XIX ст. і до Галичини — і тут відразу почалася боротьба за правопис, боротьба, яка була непотрібна, а то й цілком незрозуміла в Наддніпрянщині, а яка на західних землях набрала гострих форм, бо правопис цей був зв'язаний із національно-політичним світоглядом людей, що боролися за чи проти нього. Правопис цей давав відразу писаному чи друкованому слову ознаку чогось окремого від російської мови, чогось самостійного — і москвофільська частина українського громадянства на західних землях, та частина, що стояла за одну літературну мову з Росією, що не признавала потреби самостійної української літератури, не вірила в її розвиток, бачила, не без причини, в заведенні Кулішевого правопису в школі упадок свого впливу серед народу, а то і гріб для своїх ідей. Люди ці, правда, російської мови не знали, писали страшною мовною мішаниною. Але ж у їх уяві ця мішанина, в історичному правописному одягу, зближала їх до російської мови, яку вони сподівалися згодом собі таки засвоїти. Ще поки йшла боротьба за правопис у щоденних дискусіях по товариствах, чи на шпальтах часописів, то москвофіли такої загрози для себе не відчували. Але ж коли "кулішівка" мала стати офіціяльним правописом школи, а далі — урядів, згодом і церкви, і перейти в життя, то можна було сподіватися кінця ідеям т. зв. "общеруськости" і самому москвофільству. Побоювання ці були правдиві, як це і виявило життя. "Фонетичний" правопис перекинув міст через Збруч, з'єдинив український народ, роз'єднаний цією річкою — і відділив його і літературно і національно-політично раз на завжди від того величезного масиву, на який тужним кидали оком невірні Хоми з нашого народу...
Тимто таке величезне значення для нашого національного життя має вересень 1893 р., з яким у школу Галичини й Буковини ввійшла кулішівка. А на тлі того вересня ясно зарисовується постать людини, що з притаманною їй вірою в чесність свого діла, з фанатичною впертістю, майже десять років проводила цю справу в життя, — постать проф. Степана Смаль-Стоцького (1859 до 1838).
Ставши професором української мови й літератури на університеті в Чернівцях (1884), він, при допомозі свого старшого німецького товариша і приятеля, проф. Ґартнера, що мав деякі впливи в урядових колах, почав від 1886 р. боротьбу за введення кулішівки в школах Галичини й Буковини. Боротьба була дуже важка. Проти себе мав проф. Стоцький не тільки земляків, і то не лише москвофілів, але й чужих. Багатьом навіть прихильникам реформи правопису не подобався шлях, яким ішов проф. Стоцький у своїй боротьбі. Вони раді б були бачити в цій боротьбі громадський шлях, не — дорогу урядову. Але ж тепер ясно, що тільки шлях вибраний професором вів до мети. Школа ж — установа державна, урядова, і до неї тільки через уряд можна було достукатися. Так і зробив проф. Стоцький. Пішли довгі конференції. Пішли голосування. Пішли "Minoritätsvot-и". Пішли переговори. Переговори у Львові, в Чернівцях. Пішли пересправи у Відні. Проєкти завертали авторові, і вони знов відходили куди було треба. І так ішли роки. А за той час "не було такого брудного болота, яким би по газетах і на вічах противники його, проф. Стоцького, не обкидували". Були часи, що треба було вважати справу безнадійною, прогнаною. А проте енерґійний, молодий тоді професор її не залишав. Казали виготовити, на основі пропонованого ним "фонетичного" правопису граматику — виготовив. Казали, що справа непопулярна серед громадянства — професор кинувся популяризувати її серед земляків. Написав окрему брошуру, де ясно виклав основи нового правопису, подав історію правописної справи, а де мав вплив (напр. на часописи на Буковині), заводив правопис той у життя. Казали, що проєкт у деяких випадках зарадикальний — професор ті місця з проєкту позгладжував, зв'язав дещо з традицією. І нарешті таки добився того, що уряд і в Галичині (польський, звідсіля пішла леґенда, що "фонетику" нам "накинули" поляки), і на Буковині, і у Відні знов справою занявся. Та нарешті 1893 рік приніс повний успіх. І австрійське міністерство освіти (для Буковини), і галицька шкільна рада (для Галичини) дали дозвіл на заведення фонетичного правопису у школах одної і другої країни, і від вересня 1893 р. граматика проф. Степана Смаль-Стоцького стала шкільним підручником для науки української мови...
*
Щодо самого правопису, що його проводив проф. Стоцький, то він, хоч і спирався на "кулішівку", де в чому від неї відбігав. Не треба забувати, що сам "гарячий" Куліш у різних часах відходив від того правопису, що його вжив був уперше 1856 р. Бували часи, що від нього він зовсім відкараскувався, вживав російської фонетики ("ярижки"), a то й завертався до "максимовичівки". А то знов переходив у правописі до повної фонетизації, такої непригожої для практичного вжитку, і такої нераз заплутаної, зв'язаної часто з індивідуальною вимовою самого творця її. Поміж різними відмінами кулішівки ще найбільш раціональна була відміна її з 1876 р., де Куліш уперше вводить ї = йі, поширює функцію букви є і т. д. — і ця відміна стала, власне, основою для дальшого розвитку правопису. Цю відміну використав учитель станиславівської гімназії Євген Желехівський (1844—1885) у своєму українсько-німецькому словнику (вийшов 1886 р.), — та тільки дав йому наукову основу, надав, аналогічно до подвійного значення літер я, є, ю, букві ї такого самого подвійного значення (лїс і їду, нїс — нести, нїс — носа), завів йо і ьо (його, нього — в Куліша було тільки ё), зазначував м'якість сичних перед губними, коли по них ішло ї або я (сьвятий, сьвіт) і т. д. — і взагалі ввів у кулішівку з 1876 р. багато послідовностей, яких часто в Куліша не було.
Приступаючи до боротьби за фонетичний правопис для школи, та укладаючи граматику на основі такого правопису, проф. С. Стоцький, і з педагогічних і з наукових міркувань, сперся на ту відміну кулішівки, що її вжив для свого словника Желехівський — та тільки, як це і треба було, уклав його в систему, і систему ту бачимо у всіх частинах його граматики: у звучні, в морфології, у словотворі. Правопис той, ще до введення його до школи, прийняли були тогочасні українські журнали ("Правда", "Зоря"), ним почало друкувати свої видання "Наукове Товариство імени Шевченка", за школою почали ним писати письменники, і хоч дехто з них мав у подробицях щодо нього деякі свої застереження (напр., Франко, що держався давньої кулішівки ще до 1898 р,), то згодом таки до нього переходив (і сам Франко, і писав ним до смерти). Правда, згодом "Наукове Товариство імени Шевченка" поробило деякі невеличкі, несутні зміни в ньому, і в цій формі перебрали його українські видання й над Дніпром, та тільки ті з них, що на них мав вплив проф. Грушевський ("Літературно-Науковий Вісник", видання Українського Наукового Товариства в Києві, видавництво "Лан" і т. д.), ним користувалися й науковці, напр., проф. Євген Тимченко... інші ж видання на Наддніпрянщині пішли за Кулішевим правописом із 1876 р., але ж зреформувавши його в багатьох точках за Желехівським-Стоцьким: вони прийняли, напр., йо, ьо (його, нього), але ж залишили Кулішеве ї тільки для йотованого і (їх, але — ліс), завели апостроф, що його в Желехівського і Стоцького треба було писати тільки у сприросткованих словах (з'їсти, від'їхати), але поширили його на губні, р (б'є, п'ять, подвір'я — у Куліша: бъє, пъять, подвіръя); викинули ъ у таких випадках, як сьвіт, цьвіт (це, зрештою, зробило й "Наукове Товариство ім. Шевченка" у своїх виданнях 1900 р.); частку "ся", яку ми ще на західних землях відчуваємо як самостійний займенник, і тому правопис Стоцького каже його писати окремо — почали писати вкупі з дієсловом. Такі зміни ми бачимо у відомому словнику української мови, що 1907 р. вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1863—1910), і правопис того словника став за основу до теперішнього вигляду нашої ортографії, принятої тепер уже на всіх наших землях. А проте з мовного боку треба шкодувати, що відкинено ї після приголосних, які в нас м'ягчаться (нїс — ніс, лїз — ліз і т. д.), бо це дуже прикметний для нашої мови закон; треба жалкувати, що не зазначуємо м'якости сичних перед губними в таких випадках, як: святий, цвях, звір. Це вплинуло в нас дуже фатально на ортоепію, і ми і з дощок театру, і в устах співаків часто чуємо неорганічну вимову: вони силкуються вимовляти сичні дуже твердо, і замість: сьвьатий, цьвьах, зьвір ми чуємо часто: ссвйатий, ццвйах, ззвір... Та на це немає ради, життя сильніше за науковість правопису, національна єдність і у справі правопису важніша, ніж правописні закони. Тут уже школі (і театрові) припадає важливе завдання припильнувати справи ортоепії, підручники граматики мусять звернути на цю справу свою велику увагу...
*
Правопис у всіх народів — річ практична, річ звички, і зміна його не повинна б викликувати ніяких трагедій, ніяких заверюх. Головно, коли ті зміни не надто радикальні. Та це воно так, коли народ живе серед нормальних умов, коли має змогу сам рішати про всі свої справи, коли його життя не заколочують дошкульні бурі. Але ж як виринають важні, принципові непорозуміння, такі, що зроджують боротьбу, коли народним організмом струсне якась хуртовина — правописні справи, назверхній вислів думки, робляться важними, викликують відпір, а то й борню, не вважаючи на розумові, педагогічні, а то й філологічні міркування. Розумні росіяни здавна воювали проти букви "ѣ", яка, як відомо, в російській мові була знаком на звук "є", так само, як знак "е". Та як большевики скасували цю букву, російські еміґранти, з Мілюковим, не прийняли тієї зміни, вперто держалися старого правопису, і ще й тепер "білих" москалів, де б вони не жили, легко пізнати по тому, що вони вживають правопису, який обов'язував російське письменство до захоплення влади в Росії большевиками. I в нас донедавна йшли ще різні дискусії на правописні теми, і підстава їх не все була чисто філологічна... А правописна боротьба в Галичині, на Буковині й на Закарпатті мала за підставу глибоке коріння — тут же йшлося про назверхній вигляд українського слова, як слова самостійного, окремого від російського — вона ж тісно в'язалася з національною боротьбою; тим то 1893 рік, рік, коли через школу почали проходити в життя народу ті назверхні ознаки, має для нас таку велику вагу, і тим то в п'ятдесятліття слід відзначити ту таку важну для нас подію, подію не тільки культурного, педагогічного, чи вузько філологічного, але й — національно-політичного значення. З цим роком ясна стала вже перемога українськости в Галичині над неясним рутенством і "общеруським" баламутством. З цим роком тісніше стало єднання частин нашого народу, роз'єднаних Збручем. У дальших роках мусіла загинути леґенда про те, що прихильники кулішівки — польські наймити, як це силкувалися цілу справу заплямовувати мосвофіли. І політичність цілого питання виходила найкраще з того, що офіціяльна царська Росія через своїх дипломатів інтервеніювала в австрійського уряду проти правописної реформи...
А щодо самої перемоги нового правопису в Галичині й на Буковині, то не минуло цілих двадцять років, а вже залишки москвофілів мусіли звернутися до нього, щоб могти робити свою "роботу" серед народу...
[Наші дні]
01.09.1943