Акад. Степан Смаль-Стоцький

Реакція галицького патріарха правописної справи, академіка ВУАН (закордонного), на «Скрипниківський правопис», а точніше на його критику Михайлом Рудницьким (обидві реакції публікувалися в «Ділі» 1930 року) 

 

 

Вельми Шановний Пане Доктор М. Рудницький!

 

Я уважно прочитав Ваші фейлетони і позволяю собі переслати Вам ці мої уваги, якими Ви можете покористуватися, як Вам любо, можете їх і надрукувати.

 

Правописна справа річ досить складна і і тяжко від правопису вимагати повної досконалости. Літературна мова кожного культурного народу має тілько більше або меньше упорядкований правопис. Ота більша або меньша упорядкованість правопису стоїть в тісному звязку з загальним шкільництвом народу, з інтензивністю шкільного навчання, з поширенням загальної осьвіти, з розвитком ґазетярства і з загально почуваною потребою щоденно читати чи то свою ґазету, чи літературний твір, з щоденною потребою писати, одним словом: стоїть у прямім відношенню до стану і ступня загальнї освіти, культури і цивілізації народу. Осожливо-ж, де народ богато читає і пише, там і правописні норми бувають більше постійні, тверді.

 

В читаній і писаній мові головну ролю грають зорові вражіння і уяви. Люди пишуть кожне слово так, як його бачать (чи то в книжці, чи в ґазеті), навіть без огляду на те, чи таке писання віддає добре їхню вимову, чи ні. Читана і писана мова складається з зорових уяв (образів), супроти яких в нашій сьвідомости стоять слухові уяви (образи) мовленої мови. Ті уяви споюються з собою в сьвідомости тим тісніше, чим частіше вони там викликуються і супроти себе виринають, т. зн. чим більше ми читаємо і пишемо. Чим вони живіші, тим виразніше, певніше відзеркалюється їх вигляд в письмі (правописний) і в слуху (вимовний). Тим то пояснюються тверді норми англійського або французького правопису слів і їх вимови, що н. пр. написане Shakespeare кожний Англієць читає в голос Шекспір. Тим также ясно, чому всякі більші фонетичні реформи цих правописів річ дуже трудна. Бо це булоб сполучене з страшним переворотом у мовній сьвідомости цих культурних народів (зважте скількість голов у цілім сьвіті!), з повним замішанням зорових і слухових її уяв. Легче переводити правописні реформи в літературній мові таких народів, у яких зорові уяви читаного і писаного слова не так глибоко закорінені в їх сьвідомости, бо вони назагал мало або меньше читають і пишуть. Тут і заколот між зоровими і слуховими уявами не може бути великий, бо звичайно і сполука цих уяв у сьвідомости на тлі фонетичнім далеко легча, так, що психольогічний підклад для реформи більше пригожий.

 

Але й тут бувають ще всякі обєктивні і субєктивні ріжниці і перепони. Легче все те відбувається у народа, що сам по своїй волі без зовнішніх перепон порядкує і нормує всі свої культурні справи і має до того увесь свій апарат. Далеко тяжче у народа сят-так поневоленого, чужими кордонами державними розмежованого, розєднаного, що мусить завзято боротися з всякими перешкодами і противностями за свою культурну єдність, що сам своїми власними силами без свого державного апарату хоче творити свою культуру. Тут і правопис, цей до певної міри різкий виразник його культурної творчости, тілько дуже тяжко довести до сякої-такої одностайности. На заваді стоїть перш усього неодностайна, неоднакова осьвіта народу, залежність народу від впливів чужої школи, яка переводить своє культурне обєднання, противне або незгідне з заходами до культурного обєднання поневоленого народу. Тут тілько незвичайно жива сьвідомість народної єдности і найглибше почуття потреби одностайности може побороти всі величезні труднощі.

 

Українці належали і належать до таких народів, що тілько самі з себе, своїми власними силами, в зявзятій боротьбі з всякими перешкодами, тяжко формували і формують свою духову спільність, своє національне культурне життя. Тому не диво, що на тім шляху виринають їм усе нові труднощі та що і правопис не досягнув ще у нас найвищого ступня одностайности. В р. 1914., в столітні роковини уродин Шевченка, здавалося, що ми до того ідеалу вже дуже наблизилися. Від мене вийшов тоді заклик у тій справі в „Українській Хаті“ в Київі. Перевівши щасливо реформу правопису в школах Галичини і Буковини (1893), вже тоді з думкою дати українській літературній мові в цілости одностайний правопис, і міркуючи, що він у нас нарешті загально принявся, я, коли вийшло вже третє видання моєї граматики (1914) і моя наукова граматика (1913), почував у собі обовязок дати почин до того, щоб в повній згоді і порозумінню з Наддніпрянцями вирівняти ще останні ріжниці і так довершити діло. Хвиля була дуже догідна, ювілейні настрої сприяли справі упорядковання правопису, бо і ріжниці були вже мінімальні. Але вибухла війна і все урвалося, а тепер нам до того дальше ніж коли небудь перед тим.

 

Тоді ми були до того прямо покликані довести справу упоряковання українського правопису до кінця. Українська мова уживалася у нас довгий час не тілько їв школі, але і в публичному життю. Ми вже давно були примушені займатися і правописною справою, складати граматики і всякі підручники шкільні і ми це все незгірше зробили. Ми перебули з тим усім і дуже гіркі хвилі. Це вже забулося, що наше старше покоління вчилося ще з таких книжок як Цибик, Ковальський, Торонський, Осадца, доки появилася граматика Огоновського і сяк-так ліпші читанки і підручники. Але і в них ще у 80-их і 90-их роках правописний хаос (не згадуючи про мову) був такий великий, що треба було тому нарешті таки зробити конець. Це у великій мірі сталося, як заведено (1893) фонетичний правопис. Найбільше значіння цеї події лежало в тім, що аж тоді завалився кордон між нами і Наддніпрянцями та що нашою правописною реформою промощено шлях до повного культурного обєднання українського народу.

 

Тепер часи змінилися. На Україні вже яких 12 літ є українська школа, українська мова і там стала мовою публичного життя. І там, як у нас вже десятки літ раніше, аж тепер життя вимагає, щоб завести порядок у правописній справі. Ми моглиб мати претенсію, щоб там покористувалися нашим великим досьвідом. Але психольоґічно це зовсім річ зрозуміла, що люди хочуть рішати справу на основі свого власного досьвіду. Крім того наш досьвід добутий серед иньших обставин, а їх досьвід твориться щойно знов таки з иньшого у великій мірі відмінного життя. В школі на Україні учителі здебільшого без спеціальної української осьвіти, вони вийшли з чужої росийської школи, стоять ще під впливом цеї чужої школи, мусять власне, хоч з роду Українці, аж українізуватися, публичне життя опановують здебільшого сяк так українізовані чужинці. Відповідно до того і мова у них виходить „українізована“ як знаменитий предмет сатири для Остапа Вишні а також і Галактіона Чіпки*).

 

Спільне життя культурне домагається все таки ладу і в правописі і вони його заводять, як уміють, як знають. На те вони учителі, авторитет. І компетенція і сила у них є. Крім того й амбіції людські. Тут не поможуть докази, переконування. От і вийшов харківський правопис. Нас заболіло, як ми його побачили, бо ми таке вже перебули, а тепер згоди ради мусілиб хіба наново починати всякі експерименти. Почуття національної спільности вимагалоб, щоб і ми його приняли. „Щоб не причинятись до безладдя в нашій мові“, бо „кращі, мовляв, які небудь правила, а однопільні, ніж правописна анархія“, і Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові поспішилося завести цей правопис у себе.


________

*) Яка велика сила чужої школи, чужої культури, переконуємся щодня, чуючи з уст родовитих, вповні сьвідомих і осьвічених Українців вимову культурних виразів з признаками чужої вимови, навіть коли вони їх читають з українських книжок, де вони правильно по українськи писані, як н. пр. члєн, літєратура, акадємік, універсітєт, Європа, вразі (Да воскреснет Бог і разточаться вразі його, гл. „Літ. Наук. Вістн.“ 557, 558); навіть „в“ вимовляють як шелестівку після голосівок, читаючи друковане або писане, чого не роблять у звичайній розмові: „читав..." Огієнко в польських візитках пише себе Оґієнко.

 

[Діло, 06.08.1930 №172, с.2—3]

 

 

 

(Продовження.)

2)

Що-ж нам грішним робити, коли ще й закликають нас „не підривати, авторитету наукової установи? Може воно і так. Але нехай нам хоч буде вільно роздумати гаразд, що більше лихо: неодностайність правопису, чи нерозум? Чи становище Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові правильне й оправдане, чи ні? Безперечно булоб правильне, якби ми Українці самі, хочби тілько на Україні, без чужого примусу і впливу, на основі найліпшого власного пізнання і знання, сумлінно для себе, для цілого українського народу цю справу вирішували. Воно неправильне, коли ясно, як на долоні, що пізнання і знання, на основі яких цю справу вирішувано, мають великі хиби, залежність від чужих впливів очевидна, накинена компетенція сумнівна, історичний розвиток нашої правописної справи нехтується, заводяться до правопису правила чужі українській мові, і коли в реформі правопису ані сліду бажання довести до одностайности на цілій українській території, так якби нас і нашої довголітної праці зовсім не було. Нам, що ми й досі не мали ще одностайного правопису, не лишається отже нічого иншого, як тілько держатися далі свого і боротися за ліпше пізнання і за належну компетенцію, бо таким чином дотеперішня і тимчасова неодностайність заміниться швидче в бажану одностайність. Тому думаю, що Ви добре зробили, що „підняли бунт“ вповні оправданий, бо Ви тим певно прислужитеся добрій справі і причинитеся до направи лиха. Бунт нікого не повинен би і дивувати в теперішніх часах. Таж скрізь чуємо тільки слова „революція“, „контрреволюція“, все а все революція і народ тільки живе революцією, в неї вірить, як бувало всі присягали на еволюцію. Нехай-же буде революція! Траґічно того непослуху авторитетови наукової установи брати не треба. Таж ми знаємо, що у нас тілько коректора турбують правописні правила і то не дуже, як Ви на своїх фейлетонах переконалися, а звичайні люди, хоч би і з наукової установи, не дуже беруть собі до серця не то правописні, але й мовні помилки. У нас нема ще змислу до таких річий.

 

Але просто відкинути харківський правопис і чекати, аж він на абсурдности своїх правил сам від себе заломиться, це не доведе до бажаної ціли одностайности правопису для української літературної мови. Треба нам не тільки виказувати його хиби, але й конструктивно працювати, щоб правдиве пізнання всіх належних сюди питань загально поширилося і все громадянство, яке пише, взяло активну участь у вирішенню правописної справи. Треба вглублюватися в звукову систему української мови, пильно збирати дальші досьвіди, так викликати як найживішу обміну думок і досьвідів і на найширшім тлі все підготовити до одностайного вирішення, яке в наших обставинах може прийти тільки від тих, що пишуть, і тих, що по школах вчать. Не боятися правди, а сміло її шукати і висловлювати.

 

Найбільша хиба харківського правопису це те, що він своїми правилами хоче власне „українізувати" неукраїнців і правописом навчити неукраїнців української літературної мови. Ми мусимо твердо стояти на становищі, що щоб писати, треба перед усім знати мову, та що „хто не знає добре живої мови, той взагалі не може писати". Не буде-ж він за кожним словом заглядати до правописних правил, як воно по українськи говориться і як його писати. Чує Харків, Петрів, Могилів, Королів, устрій..., ну, і пише Харківа, Харківом, Петріва, Могильова, Корольова, устрію..., бо так підкаже йому його неукраїнська душа. І правописними правилами його не навчити, як по українськи говориться! Хто-ж знає мову, то і без того напише правильно, тому правила харківського правопису хіба тільки непотрібно баки забиватимуть. Взагалі як найбільш рішучо мусимо відділити правопис від мови і граматики, бо тілько тоді правописні правила української мови зможуть бути короткі, ясні, недвозначні; бо тілько таким способом дасться досягнути правописна одностайність.

 

Для нас Українців виходить з того ясно, що і нам перш усього в школах треба дбати про добре знання мови, треба дбати, щоб наші часописи її не калічили, щоб вона чужими випадками не засмічувалась. Це тим тяжча у нас праця, що в нас з усіх боків напихаються до уха чужі впливи, чужі слова, вирази, форми, фрази, сполуки і годі від них обігнатися, так що у нас дуже богато тих, що пишуть, думає і виражає свої думки, хоч українськими словами, то не по українськи. Це особливо бачимо на перекладах з чужих мов. Щоб наглядно показати, як я це розумію, вкажу Вам на спостереження на собі самім. Живу в Празі вже 12 літ. За той час навчився я, можнаб сказати, добре по чеськи. Я все чеське читаю, а навіть і пишу по чеськи так, що нема в тім жадних граматичних помилок. Але все ще і сам чую, а тим більше чехи, що хоч все мною сказане або написане взагалі граматично правильне, то на нім таки, пізнати, що я не родовитий Чех. Я не в силі ще думати по чеськи і виражати свої думки на щирочеський лад. Образовість української мови коріниться в хліборобстві і в безпосереднім співжиттю з природою, а основа образовости в чеській мові иньша. Поняття, уяви споюються в чеській свідомости з собою инакше ніж у щироукраїнській. Отак я тут на чужині на основі таких живих спостережень навчився ще живіше відчувати неукраїнський спосіб думання і виражування думок у теперішніх українських письменників. На нім відбивається дуже сильний вплив чужої школи, чужого культурного середовища і повний брак контакту з українським народом, з його мовою, сьвітоглядом, з його душею. Вони пишуть по українськи як я по чеськи. В останньому семестрі в півтретягодинних тижневих викладах я розбирав мову наших літературних часописів і ми всі аж злякалися від страшного занепаду живого українського мовного чуття у наших письменників. Це вже не українська літературна мова, а якийсь чудний жарґон, яким вони пишуть, не зважаючи на те, чи їх хто розуміє, чи ні*).


__________

*) Може я про це окремо десь напишу.

 

(Продовження буде.)

=========

Друкарські похибки: У вчорашнім фейлетоні у III-й шпальті 16-ім рядку згори має бути „вже мінімальні“ (а не „дуже“); у IV-ій шпальті в передостаннім рядку петіту має бути: „в“ вимовляють як шелестівку після голосівок, читаючи друковане або писане, чого не роблять у звичайній розмові: „читав..." Огієнко в польських візитках пише себе Оґієнко і т. д.“

 

[Діло, 07.08.1930 №173, с.2]

 

 

 

 

(Продовження.)

3)

 

А що і в мові мода і малповання грає велику ролю, то це лихо поширюється в нас як яка пошесть. Тому треба всім тямущим усіх сил добирати, щоб цю велику небезпеку від нашої літературної мови відвернути. Я вже раз писав, що конечно потрібно нам спеціального часопису, щоб в нім наші тямущі люди обговорювали всі питання української літературної мови. Читав я также, що Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові постановило такий часопис видавати, але потім все затихло. Таку спільну працю треба добре зорганізувати, притягнути до неї як найбільше здібних до того людий, щоб вони своїм знанням і своїми досьвідами там обмінювалися і других навчали. Є у нас люди, що на цім полі щиро працюють (особливо в школі), але найкращі добутки їх праці, не маючи змоги загально поширитися, марно пропадають і по нашому звичаю кожний мусить сам все наново відкривати Америку.

 

І Ви в своїх фейлетонах діткнули цеї болячки української літературної мови, бо правила харківського правопису Вас до того присилували, хоч і Ви зовсім справедливо дали там нераз вираз свому переконанню, що иньша річ мова, а иньша річ правопис. Мішаючи обі річи докупи, ми одну і другу тілько більш замотуємо і ні одної ні другої правильно вирішити не можемо. Тут треба нам перш усього добре розмежувати, що належить до мови, а що до правопису.

 

До мови належить кожне слово, т. зн. геть усе, що ми звич. називаємо словом, літературна його вимова, всі його форми, його сполуки з иньшими словами, одним словом: кожна морфольоґічна одиниця, що з огляду на звуки і значіння нашим мовним чуттям уважається за одиницю чи то тому, що воно не може бути далі розложене на меньші морфеми, як дуб, кінь, чи то, колиб і далося розложити, ми все таки в ній спеціяльне значіння цих меньших морфем зокрема не думаємо, не хочемо думати або не хочемо її розкладати, бо навпаки, ми хочемо, щоб вона в тій формі дала нам одностайний зміст думання немов в одній давці, а не капками, як н. пр. трикутник (як трибічна прямолінійна фігура), козацтво (всі козаки), білолиций (місяць), злодій, завтра, досить, назад, ніколи, зараз, побіч, тимчасом, чимало і т. д. З того виходить ясно, що зпоміж, зпід, знад, замість, мимохіть, самохіть, попід, понад, проміж, сьогодня, хтобудь, якийнебудь, і т. д. це мовні одиниці, це слова. З того виходить далі, що ми тілько в граматиці і в словнику, а не в правописи можемо найти відповідь на такі н. пр. питання, як у нас правильно говориться: інший, инший, иньший чи инчий, иньчий; люди, людий чи люде, людей; мого чи мойого; моєму, мойому чи мому; цего, цього чи сего, сього, цеї чи цієї; шостий, сьомий чи шестий, семий; надхнути, зідхнути чи натхнути, зітхнути; вістник чи вісник; лід, льоду чи лід, леду; по-нашому, по нашому чи по нашому, по українськи; Вифлеєм чи Віфлеєм; Византія чи Візантія; МІцкевич чи Міцкєвич; Іліч чи Ільїч; Лєлєвель чи Лелевел; Вільзон чи Вилсон; міліон чи мільйон; Мінхен, Монахів чи Мюнхен; Мюлер, Мюлер, Мілєр чи Міллер; Антиґона чи АнтІгона; росийський чи російський; дрижати чи дрожати; кривавий чи крівавий; тривога чи трівога і т. д. без кінця, — або чи може деколи і так і сяк і ще инакше.

 

Як у нас звичайно, правильно говориться, це річ найважніша для мови і для правопису. В мові є тенденція дійти до одностайности вимови. Тому ми богато дечого з вимови, як її тілько в горах чуємо, вже закинули і сяк-так грамотний чоловік вже не говорить: єк, єкий, шєпка, читавим, читалисьмо, на земли, на кони, писанє, кісто, двайцять і т. д. Але богато дечого є ще такого, що аж з часом, не силоміць, вирівнається, а тоді і в письмі зовсім легко можна буде віддати цю загальну вимову. Бо правопис мусить виходити від дійсно говореної мови і своїми засобами має її як найлегче передати на письмі. Отакі є нормальні відносини між говореною мовою і правописом. Не з правопису нам учитися мови. Правопис повинен тілько передати нам на письмі дійсну нашу мову, а більш нічого. Як він цього не вміє добре виконати або як його правила такі, що очевидячку фальшують дійсну вимову, то він стає зародком баламуцтва, не певности, а навіть всяких хиб в мові. Так н. пр. читаючи на письмі такі форми як світ, святий, інший, іскра, людей і т. п., силуються люди так і вимовляти ці слова, як написано, з твердим с, з і, наперекір живій, загальній народній вимові і звуковій системі української мови, яка вимагає вимови з мягким с (сь) і и. Найбільшою характеристичною прикметою української вимови в цілости є, що в ній прасловянське і і ы злилися докупи в один звук и (в польській і росийській мові вони докладно і досі відріжняються). Це показали граматики. Цей звуковий закон з найбільшою консеквенцією зберігають говори української мови, так що в них чути правильно тілько таку вимову, як ива, индик, инде, иноді, ирод, ирха, искра, а навіть Иван (хоч це первістно чуже слово) дойити, и (злучник і) і т. д. (після й звичайно і правильно й у нас прасловянське і чути як ї: Україна, боїще і т. д.). Форми люди, людий писали у нас давно, ба ще й у 18. в., бо тілько такі форми згідні з звуковою системою української мови, з якої виходить, що прасловянське ь перед й переходить у нас в и, а ъ в ы, т. зн. также в и (в росийській мові ь і ъ лишилося аж до пори, коли перейшло в е і о: пей по нашому пий, бейбий, дурнойдурний, слепойсліпий, ТрубецкойТрубецький...). Це такий твердий закон української мови, що викликає і анальоґічні такі форми як свойих, свойим, свойими, синьих, синьим, синьими, песьими (але в 3. відмінку синьій, в 7. в синьім, в синьій, бо це і не є рефлексом прасловянського і, а иньшого походження — так народ говорить! —та що коли намість нашого и в якімсь слові говорять і, як от в зіма (на Наддніпрянщині), то це найліпший знак, що така вимова цього слова неукраїнська, що воно в такій звуковій формі нам чуже. Але письменникам нашим видається більш „по панськи“ писати інший, іскра, бо вони чують ці слова і в польській і росийській мові, писати і говорити людей, бо так пишеться і говориться по росийськи, по панськи, по культурному, а не по хлопськи, по українськи: людий. Малповання чужини має велику силу.

 

(Продовження буде.)

 

[Діло, 08.08.1930, №174, с.2]

 

 

(Продовження.)

4)

 

Другий, важний звуковий закон є, що прасловянське ѣ живе у нас далі своїм окремий життям в формі ї (йі, ьі), т. зн. такого і, що перед ним помягчуються і шелестівки, якщо вони у нас можуть помягчуватися (в росийській мові воно зовсім сплило з е!). Відси то походить, що воно у нас має иньші прикмети ніж те і, що витворилося власне аж в 16. і 17. в. з прасловянського о в замкненому складі, та що сьвіт і свій, сьпів і спілка, дьіло і діл, ньіс і ніс, сьіно і сіль, вольів і волів, тьік і тік... скрізь на Україні не однаково вимовляються. З давнім ѣ сплилося у нас здавна докупи е в закритому складі, тому і це іе) на такому місці помягчує попередущі шелестівки: Знесіння, весілля... Правопис наш  затирає цю важну ріжницю, а відси то походить І двояка шкода для нашої мови (вимови): одні силуються „по літературному“ вимовляти, як написано і говорять світ замість сьвіт, иньші не роблять ріжниці у вимові між ніс (несла) і ніс (носа), у них все є однаково ніс (ньіс), хоч ту ріжницю сконстатували в народній мові і в най новіших діялектольогічних працях Синявський, Курило і т. д.

 

Одинока причина, чому наш правопис тут не домагає, знов таки не иньша, як залежність його від чужини: бо в росийськім не роблять ріжниці! Ніхто не бачить, що в росийськім такої ріжниці не може бути та якщо найменьша ріжниця там покажеться, то зараз її в правописі навіть зовсім новим знаком зазначують (э — е!), а ми і далі ходимо в кайданах. Що наші закони мягчення иньші ніж росийські, над тим нехай собі, мовляв, граматики ломлять голову, а ми не робім „зайвої“ ріжниці між українським і росийським правописом!

 

Не місце тут викладати всю звукову систему української мови. Це зробив я в граматиці. На цих прикладах бажав я тілько показати, як дуже річ важна знати цю систему, щоб не судити поверхи, не мішати з собою явищ, які до себе не належать. Ця система опановує вповні всю мову так, що і перейняті слова назагал мусять їй підчинитися: Тироль, Сицилія, Єгипет, Вифлеєм, література, кольонія, Баторій, Баторія...

 

Боротьби між і і и в нашій мові ніякої нема. Є тілько фальшиві, незгідні з звуковою системою української мови погляди у реформаторів українського правопису і її нехтовання їхніми правописними правилами. Про і замість и в назвуці слів ми вже говорили. Про цілу низку мягких прикметників треба знати, що це давнє (прасловянське) явище, яке й досі збереглося в українській мові головно у прикметників для означення місцевих і часових прикмет. Це правда, що анальоґія вирівняла їх в одних говорах з твердими, в иньших перетягнула деякі тверді до мягких. Але коли зважити, що властива вимова цих мягких прикметників і на Наддніпрянщині не є така, як її представляє правопис (на -ній), тільки, як показав це Синявський, на -ньий: синьий, третьий, а так само: крайина, украйинський, соловйиний, стойимо, Марійин, покойик... (Спроба звукової характеристики лі тературної української мови в Наук. Зап. Хар. ків. Наук.-Досліди. Катедри Мовознавства, ч. 2 за 1929), то вони власне тілько тим і відріжняються, що одні в своїм пні тверді, другі мяігкі, а закінчення їх відмінкові в вимові однакові; синьий — гарний, синього — гарного, синьими — гарними, в сииьім — в гарнім... Та правописні правила і тут усіх баламутять і прямо силують, щоб фальшиво вимовляти.

 

Між такими ж формами або словами, як корів — коров, голів — голов, витати — вітати, потребувати — потрібувати, повісти — повісті (це зовсім не вплив польської або росийської мови, тілько проста анальогія до мягкої женської відміни !), правопис зовсім не може завести одностайности, це не його річ. Вони належать до мови (граматики і словника), а тут, це річ ясна, повної одностайности ще довго не можна буде нам досягнути. Такі форми і слова нехай кожний пише, як дійсно їх він і народ вимовляє. З часом і ці ріжниці, яких ніяк не можна уважати хибами літературної мови, вирівняються. До того причиняться добрі письменники. Поети нехай не бояться „римувати“ на основі дійсної народної мови. Якщо це, що вони „римують“, добре і мистецьке, то воно вийде і літературній мові на користь.

 

Нема або не повинно бути также ніякої боротьби між г і ґ. В усіх наших давніх (словянських) словах намість прасловянського ґ маємо г. Тілько в словах перейнятих з чужих мов чути і в народі ґ: ґрунт, ґанок, ґудзик... Тай то не в усіх, бо народ старається завсіди і чужі слова приспособити до своєї звукової системи; Голгота, граматика... Але новітнє культурне життя вимагає конечно, щоб ми звук ґ у себе для таких з чужого засвоєних слів завели. Годі нам тепер говорити і писати Гете замість Ґете. Я про це в своїх Увагах правописного проєкту докладніше писав.

 

Нема у нас жадної засадничої боротьби між л і ль. Українська мова докладно відріжняє один звук від другого: вола — воля, волів —вольів, галка —Галька. Коли ж харківський правопис вимагає, щоб в чужих словах писати (очевидячки й говорити): Атлантик, логіка, Мілтон, телеграф, то в тім бачимо тільки виразне бажання зберегти в українській мові росийський правопис, до якого там люди привикли, бо вони вийшли з росийської школи. Дуже характеристичне при тім, що український їх правопис не стоїть їм на заваді, щоб вони Ленін, Ленав, Палермо, телеграф, член, література, академік... чисто по росийськи не вимовляли як Лєнін, телєґраф, члєн, літєратура, акадємік, Лєнав, Палєрмо... Цей факт повинен ще більше піддержати нашу вимогу, щоб і чужі слова писати по українськи так, як ми їх справді вимовляєм. Справдішня їх вимова — це закон для українського правопису, якому він повинен підчинитися, даючи їй вираз своїми засобами в повній згоді з своєю ґрафічною системою, щоб не було „розбіжности між говореною і писаною мовою“. Це відноситься і до таких слів як курєр (курієр), Мольєр (Молієр), релєф (рельєф, релієф), Коліні (Коліньі), Іліч (Ільїч). Як їх писати, це залежить зовсім від того, як ми їх вимовляємо, чи вимовляємо ми звичайно; Іль-їч чи І-ліч, Ко-лінь-ї чи Ко-лі-нІ, Моль-єр чи Мо-лі-єр і т. д. Не чужа, а наша вимова чужих слів про це повина рішати, хіба що ми умисно нашим правописом хочемо якось віддати і зазначити чужу вимову. Тоді, але тілько тоді і пишемо Велья (Veglia), КальярІ (Cagliara), Ольйо (Oglio), Мадонна ді Кампільйо (Madonni di Campiglio) і т. д. Наш правопис повинен бути і до того здібний. Взагалі ж правопис не має ані права ані сили, постановляти, як ми слова маємо вимовляти. Його обовязком є тілько представити добре на письмі нашу дійсну вимову.

 

(Продовження буде.)

 

[Діло, 09.08.1930 №175]

 

 

 

(Продовження.)

5)

 

Чи т. зв. „милозвучність'' повинна найти в правописі свої правила, це ще велике питання. Мої спостереження на поетичній, прозовій і розговірній мові, а также, думаю, і дидактичні вимоги, щоб тривкість зорових уяв у сьвідомости легше закорінювалась, промовляли б радше за тим, щоб наші слова мали якусь постійну графічну форму, як це буває в иньших мовах; бо це зовсім неправда, що ми говоримо завсіди тілько „наша вчителька". Часто зовсім виразно і докладно чуємо і читаємо „наша учителька". Дійсний стан нашої мови не дає нам ніякої підстави, щоб ми у себе заводили, а ще до того через правопис узаконювали якусь французьку ліезон. Що у і і, в і й у нас в якімсь пливкім стані, це факт, але заводити це в правила було б насильством над мовою. Тому найліпше буде полишити це спокійно авторам, як вони думають і як свою мову самі висловлюють, та раді 6, щоб її і иньші, так як вони, висловлювали.

 

Кожну річ, що пишу, я собі завсіди потім ще голосно прочитую. При тім найліпше показується, як, в якім ритмі моя мова з душі поллила, що треба часом переставити, а що виправити або змінити, щоб було так, як мені найліпше здається, щоб найліпше віддані були мої думки і мій психічний стан підчас писання. Це становить істоту стилю автора. Цей стиль може комусь не подобатися, але проте тілько він є виявом душі автора. Поробити в такій мові на основі уроєних „правил милозвучности" поправки, значить попсувати ритм мови, внести до неї щось чужого, їй противного, загладити нераз те, на що автор якраз клав особливий натиск. Таке нічим не оправдане змеханізовання нашої мови, яке переводять механічно наші коректори на основі „правил милозвучности" і т. п., „приноровлюючи“*) чужу мову до своїх уявлених понять про правильність, така „українізація“ вийде тілько на шкоду мови. Мова жива. Не можна з неї робити машину, бо це тяжко мститься на мові. Того не відчуває тілько той чоловік, у якого живе чуття мови притупилося. Але такий чоловік не повинен взагалі братися до писання, а ще тим меньше може він бути коректором мови. Письменником, добрим письменником може бути тільки той, хто знає мову, має живе чуття мови. Як ніхто не може бути добрим малярем, коли його око не вміє розріжняти красок і найменьших їх відтінків, і коли він не опановує вповні всіх засобів малярського мистецтва; як ніхто не може бути творцем чудового музикального твору, не знаючи сили всіх інструментів і їх виразистости душевних настроїв; так і письменником не буде той, що не знає як найкраще мови і її живої сили.

 

Мова це інструмент письменника. Коли є у нього докладне знання мови, глибоке чуття живого духа мови і народнього способу думання, а крім того ще й чуття відповідальности перед своїм сумлінням і перед народом, тоді слово його буде живе і до живого захоплюватиме земляків, аж тоді він стане правдивим мистцем слова. Таких письменників у нас тепер мало, дуже мало. Були колись. І у них треба нам вчитися та живими зносинами з народом все а все свою мову відсвіжувати. Але теперішні, наші письменники не раді вчитися у старих, вони все ліпше знають, вони радше вслухуються або вчитуються в письменницький жарґон, в нездарні і чудернацькі вибрики модної фантазії таких же письменників, як і вони, хапають з них найдивачніші фрази в переконанню, що тим збогачують українську мову. Безперечно поет і письменник взагалі повинен бути творчим і в мовнім виразі своїх думок. Але ця творчість буде тілько плідна, коли плистиме з незакаламученого джерела народної душі, народної мовної творчости, коли в ній віддзеркалюватиметься щиронародня образовість думання, коли вона черпатиме з щиронароднього, а не чужого сьвітогляду. І тут виринає велике завдання школи, яка його досі не виконувала так, як треба. Не тілько правописні правила, не тілько якісь нічим не оправдані норми літературної мови, не тілько якесь хапання з чужого поля і малповання чужини, а живе пізнання самого живого джерела мови до найглибших глибин, розкриття і виявлення всіх щиронародніх засобів творчости на тій ниві і розбудження у своїх учеників змислу для неї, формування мовного виразу думок на щиронародній лад, ось правдиве завдання школи при навчанню мови, як я про це дещо докладніше висловився в моїй розвідці „Граматика в школі" в „Літ.-Наук. Вістнику".

 

(Докінчення буде.)


_______________

*) Це слово вигадали, щоб нібито очистити нашу мову від польонізмів („пристосувати"), і уживають його у Львові зовсім фальшиво, не оглядаючись на те, що на ша мова знає тільки „батькові, жінчині норови" (примхи), „норовисту дівчину, кобилу", та що хтось може „норовитися". Але слово „пристосувати" знають на цілій Україні (гл. Грінченка Словник). Крім того можна б ще уживати як синонімів „приспособити", „приладнати", а в ніякім разі „приноровити“ якого ніде инде не знають.

 

[Діло, 10.08.1930 №176]

 

 

(Докінчення.)

 

6)

 

Дублєти, якщо вони справді в народній мові живуть, літературній мові не такі страшні і шкідливі, якби то на око виглядало. Чи скажемо „в життю" чи „в житті“ , тіни чи тіні, тої чи тієї, цього чи цего чи сього, між чи межи всі на Україні нас добре зрозуміють і нічого в нім чужого не відчують. З часом і це вирівнається. Як? Побачимо. Література буде тут помічна. Але нам вже нераз доводилося читати в „Ділі“ форму „житті“ для 3. відм., а це зовсім фальшиве. Коректор очевидячки гадає собі, що коли 7. відмінок є тепер „по літературному“ житті (замість живого в його мовній сьвідомости ..життю“. то і 3. відм. мусить бути „житті“. Це яскравий приклад, як мало наші коректори через школу до такого свого уряду підготовлені та яке шкідливе для мови є незнання найзвичайнішого розвитку мови, зазначеного вже в шкільній граматиці. Це також пересторога, не заводити прихапцем нічого нового до мови доки його добре не вирозуміємо, його істоти не збагнемо, доки воно на основі правдивого пізнання в нашій мовній сьвідомости не закоріниться. Без граматики таки годі обійтися.

 

Синоніміка покаже нам знов, коли треба казати краска, а коли колір, фарба, барва і т. п. Річ ясна, що школа повинна б для синоніміки збудити у своїх учеників зрозуміння і змисл.

 

Школа повинна крім того звертати свою пильну уваги на правильність,  народність наголосу слів тим більше, що наголос — це істотна прикмета слів, а під чужим впливом в нашій інтеліґентній верстві щиронародній наголос дуже захитався.

 

Школа, письменники і часописи повинні также як найбільше і про те, щоб як найменьше вживати чужих слів, як база, імпреза — тепер на ці слова пішла у нас мода —  і т. п. Треба добре памятати, на те, що мова є, щоб з людьми порозумітися, а чужі слова мало хто вповні розуміє.

 

Це все справи мови, граматики, словника, а до правопису вони не належать.

 

Отже перш усього потрібно добрих україністів, як найліпше визброєних засадами і методами дослідів і навчання мови, треба нам талановитих письменників, яких займали б не тілько теми, сюжети, мотиви, рими і т. п. причандали літературної техніки, але перед усім мова як своєрідний український вираз думок, як матеріал мовних красок, інструментів, марморів, без якого не може бути літературного мистецтва. Без того твір українського письменника зостанеться нам чужим.

 

Ви зачепили нарешті также питання латинки, і я переконаний, що  небаром прийде час, коли ми „серед даних обставин“ рішимося завести у себе латинку. Такі „обставини“ настануть зовсім певно в хвилі, коли Москва на це рішиться. Ми не привикли самостійно про свої справи рішати, воліємо бути до чогось „обставинами“ присилувані. Коли б хоч в такім разі здобулися ми на свою мудрість і завели у себе враз з латинкою правопис згідний з нашою звуковою і взагалі мовною системою (я побоююся, що і це нам інші припишуть)! А будуть при тім досить великі труднощі навіть в такім разі, коли б ми рішилися приняти вироблену в слявістиці фонетичну систему транскрипції. Добре було б вже загоді докладною дискусією вирішення того питання у нас підготовити.

 

Тут маєте прямі або посередні відповіди на порушені Вами питання правопису й української літературної мови. В подробиці я не дуже вдавався, бо це завело б нас задалеко. Мені хотілось висловити більш загальні, засадничі думки в тій справі, які дали б нам можність і в подробицях найти правильне вирішення.

 

Настала конечна потреба всіми такими питаннями зацікавити ширші кола бо конець-кінцем громадянству, що пише, належатиме найважніший голос у справі заведення одностайности в правописі і в літературній мові, воно саме її заведе. Сформуловані граматиками правила будуть тільки констатованням фактичного стану.

 

Чим краще громадянство школою, публичними дискусіями в часописах, працею україністів до того буде підготовлене, чим живіше виявить воно свою участь у дискусіях, хоч би тілько ставляючи питання, і свій интерес для полагодження справи, тим скорше звільнимо наш правопис і літературну мову від чужих кайданів, тим певніше досягнемо бажаної одностайности, тим краще збережемо в них усе те, що рідне, наше, питоме, що дасть нам повне почуття самостійности нашої мови і нашого правопису.

 

Вам належиться щира подяка за те, що з добрим хистом у своїх цікавих фейлетонах дали початок цій дискусії. З усеї душі бажаю, щоб вони змобілізували все наше письменне громадянство до бою за добру справу.

 

З найкращим привітом

Степ. Смаль Стоцький.

 

[Діло, 12.08.1930 №177, с.2]

 

 

06.07.2017