"Кулішівка"

(У пятьдесятиліття перемоги "фонетики" по цьому боці Збруча).

Пятдесят років тому склалася в нас дуже важлива подія: у школах Галичини й Буковини заведено т. зв. фонетичний правопис. Кажемо так званий і ставитимемо в цій статті це слово в лапки, бо фонетичного правопису, такого, що достеменно віддавав усі звуки на письмі, не може бути, і він, сказати правду, непотрібний для літературної мови. Бувають чисто фонетичні записи в діялєктологічних матеріялах, у них є безліч різних знаків та значків, яких необізнанa з цією наукою людина зовсім не розуміє й не знає. Але ж це справа — лінґвістики, мовознавчих студій, які звичайному читачеві, а то й інтеліґентові чи письменникові не все потрібні. Та вживаймо цього слова тому, що в нас воно загально прийнялося, ним означуємо звичайно той правопис, батьком якого був Панько Куліш (1819—1897), і який відомий іще в нас під назвою "кулішівка". Звичайно, цей правопис куди більше вважує фонетичність, ніж колишній історичний правопис, так званий етимологічний, що його усистематизував Михайло Максимович (1809—1873) у 1834 р. і що прийнявся був і довший час уживався в Галичині й на Буковині, і ще й досі не вийшов із ужитку в Закарпатській Україні.

Зміна правопису в інших народів не то не викликає ніяких особливих відрухів у громадянстві, а про те, щоб вона викликала якісь поважніші рухи, нічого й говорити. Та в нас ця зміна була тісно звязана з нашими національно-політичними світоглядами, викликала не то протести, а бyрю протестів в одної частини нашого громадянства, у т. зв. москвофілів, прихильників мовного, національного, а то й політичного "єдінства" з росіянами — тимто подія з 1893 року мала для нас незвичайно велику, переломову, а то й історичну вагу.

Та передусім дещо про саму справу.

*

Куліш має ту величезну заслугу, що перший, чисто практичним шляхом, і то не так для потреб українського письменства, а для російського читача упростив Максимовичевий правопис, яким сам користувався у своїх творах (напр. у збірці "Україна" з 1845 р.) і до якого повертався нераз пізніше (ще 1890 р.), згаряча, як це часто в нього бувало, накидуючись на тих, що придавали його "кулішівці" не те значіння, і на себе самого, що її придумав. Цей його правопис появляється вперше в "Записках о Южной Руси" 1856—1857, і в томі в невеличкій статейці "О малороссійском правописаніи (ст. VІI—ІX) " Куліш подає його оcнови, заявляючи виразно, що він той правопис силкувався "упростить, сколько возможно" і "приспособить его к легчайшому произношенію слов". Виходячи з цієї засади, Куліш заводить і на місце Максимовичевих е, и, о, а, у з дашками та на місце ѣ, викидає ы, бо вoнo "несвойственно южно-русской рѣчи", каже, як читати українське е (як французьке е у слові delectеur); заводить є після приголосівок, підносить, що о "никогда не произносится как "a'', зберігає твердий знак (ъ) — і все. Цим своїм правописом Куліш користувався у пізніших виданнях, до 1867 р.; у тому році завів ї та є після голосівок (пор. "Дівоче серце", Київ, 1876), та викинув твердий знак, залишаючи його тільки після губних, перед йотованими (бъє, памъять), але ж пізніше відкинувся від ї та є після голосівок і нагинав чим раз більше правопис до чистої фонетики, і то починаючи від 1882 р. (ж жидом, оцьця = отця, не сьвіту єднання і т. д.), хоч і залишав російське э (поэт), а то й ѳ (у Коринѳі) і т. д. Одне слово — якоїсь однієї системи в різних формах Кулішeвих правописів дошукатися не так легко. А проте в усіх них (навіть у чудернацькому правописі з 1884, де кожне і Куліш переписує й, а кожне и — ы і т. д.) відразу читач зорієнтується, що вони відрізняють українське писане слово від російського. Тимто широкі українські кола не цікавилися Кулішевими "зикзаками" у справах правопису, не входили в його дрібні зміни, вони бачили тільки в усіх них щось окреме і словом "кулішівка" визначували все, що виходило від Куліша, чи це був його твір, чи тільки його видання. Але ж, властиве, сама назва торкалася первісно тільки того правопису, що його вжив Куліш уперше 1856 р. і що його перенесли на галицький ґрунт українські журнали 1862 р. ("Вечерниці", "Мета" й нарешті "Правда"). Цей правопис, тільки ж без твердого знаку, та з іншими невеличкими відмінами завів у своїх виданням Франко, дарма, що проти цього воював Драгоманів і з цього приводу полемізував із Франком ("Літературно-Наукова Бібліотека", "Світ" 1881—1882 — правда з двоякими змінами в дусі фонетики, напр. "Сьвіт" лат. "g" — "З вершин і низин" 1887 р. і т. д.), ним користувалися від 1890 р. радикали.

Та тільки в основу теперішнього правопису ліг той варіант "кулішівки", що його бачимо в київському виданні "Дівочого серця" Куліша 1876 р. і що ним надруковані всі київські видання з того року (Драгоманова, Старицького) з перед травневого указу (неї; ёго; бє; упадає; кганок або gaнoк; повертається — в інших випадках Куліш писав: повертаєтьця — світ і т. д.) і що його пізніше Куліш відкинув. Після заборони українського письменства в царській Pоcії, cпpaвою реформи правoпиcy в дусі якоїсь однієї системи занялася Галичина. Таку спробу системи ми бачимо в українсько-німецькому словнику станиславівського гімназійного вчителя Євгена Желехівського (1844—1885), що вживання аналогічно до податного значення знаків я, є, ю, таке подвійне значіння визначив і букві ї київської кулішівки з 1876 р. (їду і лїс, нїс — нести, але ніс — носа), та завів іще деякі зміни в дусі фонетики (сьвятий), вважив деяку місцеву традицію (писання "ся" окремо, транскрипція чужих слів).

Вжита у словнику 1886 р. зреформована Желехівським кулішівка стала за підставу до боротьби за введення цього правопису у школу, боротьби, яку з притаманною йому енергією, а завзяттям і послідовністю почав на терені колишньої Австрії відомий професор чернівського університету Степан Смаль-Стоцький (1859—1938).

Над усіма перипетіями цілої цієї важкої боротьби, де проф. Стоцький мав проти себе і уряд, і українське громадянство, спинятися довше не будемо. Цікавих відсилаємо до невеличкої статті покійного академіка, поміщеної в "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка" т. 136—137, з приводу смерти його приятеля і співробітника проф. Ф. Ґартнера (ст. 239—248). Скажемо тільки, що почав він її, з допомогою Ґартнера 1886 р., і тяглася вона цілих 8 років, до 1893 р., коли і австрійське міністерство освіти (для Буковини) і галицька шкільна рада (для Галичини) дали згоду на заведення кулішівки, зреформованої Желехівським і введеної в систему проф. Стоцьким у школах Галичини та Буковини. Чого довелося зазнати проф. Стоцькому, коли почата ним. 1886 р. пропамятним письмом до міністра акція провалилася, тепер ніхто собі й уявити не може — така страшна буря в Галичині й на Буковині: "не було такого брудного болота, яким би в газетах і на вічах противників його не обкидано". Здавалося, що справа вбита раз на все. А проте проф. Стоцький боротьби не заперестав: засів за шкільну граматику на основах нового правопису, а за той час популяризував його то в окремих статтях, то в окремих виданнях. Між іншим видав цілу систему нового правопису окремою брошуркою, що, з огляду на доцільність (імя проф. Стоцького стало просто ненависне), вийшла під псевдонімом ("Про руску правопись", написав С. Нагнибіда, Львів 1891) і містила коротку історію правописного питання в Галичині та Наддніпрянщині і подавала найважніші закони "фонетичного" правопису, передусім з педагогічної точки зору. А треба сказати, що основи цього правопису прийняла вже була до виходу брошюри "Правда" і друкувала ним твори наддніпрянських письменників "Зоря", не кажучи вже про "Буковину", яка вже з початком акції проф. Стоцького перейшла на його правопис. Від 1891 р. цей журнал уже ввесь друкувався цим правописом, а тільки Огоновський поміщував у ньому свою "Історію літератури руської" максимовичівкою. Викликав він був невдоволення, між іншим і Франка, який далі тримався давньої кулішівки у своїх виданнях, але ж вислів свого невдоволення дав він не в публічному виступі (Франко ніяк не погоджувався на ї, хоч від 1898 р. до кінця життя вживав виключно правопису, який увів у систему проф. Стоцький!), а в листі до редактора "Зорі", дир. Борковського (див. "Література й Мистецтво", Львів, 1941, V, ст. 44). Але фонетичного принципу у правописі він боронив не тільки тим, що сам уживав "кулішівки", але й дуже цікавою статтею, що появилася в рік після заведення "фонетичного" правопису у школах, у "Народі" 1894 р. п. з. "Етимологія і фонетика в южно-руській літературі" (ст. 209—212, 223—237). Де була спроба спокійно й річево звернути увагу противникам кулішівки на ввесь нерозум їх виступів проти реформи правопису.

(Док. буде)

[Краківські вісті, 01.12.1942]

(Докінчення).

Проте, усякі розважні й розумні арґументи тут не помагали. Справа заведення легшого, paціонaльнішого правопису не була справою педагогіки, літератури, науки це була справа — політики. Правда, Драгоманів іще 1887 р. як акція проф. Стоцького покищо провалилася, закидав йому, що він, мовляв, справу реформи "підняв на дорозі адміністративній, а не громадській", що він "взявся до неї незручно й навіть недостойно", бо тут "був виставлений в першій лінії арґумент політичний", — але це таки була й політична, ми б сказали — національно-політична справа. Найліпший доказ на це було те, що справою заведення кулішівки в школах Aвстpiї зацікавився pоcійський царський уряд і "Росія дипломатично інтервеніювала проти правописної реформи". Не диво, що такої "політики" донюхувався в кулішівці і проф. Яґіч, хоч принципово стояв за фонетичний правопис — для сербів, що і уряд не дуже поспішав з реформою. Та як, нарешті, появилася критика проф. Стоцького на граматику Ол. Огоновського, видану на засаду максимовичівки 1891 р., і рецензії на його підручник, складений за "фонетичною" системою, випали задовільно, його надруковано 1893 р. і зараз після цього вийшов, розпорядок про її заведення в школах Галичини й Буковини, не зважаючи на протести москвофілів, на їх пропамятне письмо до цісаря проти нового правопису з 100.000 підписів.

*

Та не треба думати, що на цьому права закінчилася. Боротьба тяглася далі — завзята, несамовита. Діти москвофільських діячів покидали львівську українську гімназію й почали заповнювати польські середні школи, щоб не писати "фонетикою". По москвофільських бурсах (напр. у Станиславові) старші гімназисти впоювали в молодших своїх товаришів пієтизм до "рідної етимології", проклинаючи "куцохвосту фонетику", як польську видумку. Вільними від науки часами проводили диктати для учнів із нижчих кляс і гостро поводились із тими, що робили помилки в писанні и, ъ, ѣ і т. д. У школі на годинах української мови старші гімназисти викликували вчителів "на дискусії", боронили "історичних начал", закукурікуючись до нестями, коли вчителі підсмішковували собі з учености молодих "етимологів". У фейлетонах "Галичанина" довго йшла "критика" підручника граматики проф. Стоцького з 1893 р., в якій, здається, Мончаловський підбирав на глум і автора підручника і саму книжку. Фейлетони ці викликували велике захоплення між бурсаками, які, з мінами великих учених, використовували "арґументи" москвофільського редактора і старалися ними перетягти на свій бік чи упертих "фонетиків" зпоза бурси, чи учнів, які до справи зміни правопису ставилися завсіди байдуже. Правда, згодом, навіть впродовж 1893 р., "боротьба" тратила свою гостроту, а проте ще й пізніше йшли "дискусії", а то й бувало таке, що через "фонетику" москвофільська молодь зовсім не записувалася на українську мову в польських гімназіях, а як і записувалась, то, здебільша, цей предмет саботувала через... фонетику.

А старше покоління боротьбу проти нового правопису вважало просто за свою програму. А була це давня програма, яка вийшла від москвофільських провідників, іще в часі, коли вперше появилися в Галичині видання, писані "кулішівкою" — у причини цього складного процесу ми тут не входимо. Тоді то Наумович виразно заявив, що фонетику він уважає "за найтяжшую язву, якою Господь мог покарати Русь нашу, бо Русь в нинішніх обстоятельствах перестає нею бути, як кине каменем на все то, що було святим єй отцам, дідам і прадідам, а інстинкт той народний относится не тілько до кореней і форм слів церковно-русских, до которих уже ухо народа привикло, но і до кождой букви і самого хоть би як то говорив, непотрібного ъ-а, без котрого непріятно читаєся русскоє письмо" ("Наука", 1873). І в дусі тієї програми, як кулішівку заведено до школи, щорічні збори общества ім. Качковського, які відбувалися по провінціональних містах, ішли все під знаком бурхливих протестів проти "фонетики", економічні, і політичні, і всякі інші справи відходили в тінь, коли промовці зачепили справу правопису. Яких там арґументів не вживали, чого там не можна було почути, і хто не виголошував палких, огненних промов проти "Того мосту до польщини",як звали новий правопис москвофіли.

Ці промови глухо відбивалися об стіни соймів та пapляментів, де "русскі" посли кидалися з піною на устах на "фонетику" та на її творців, а посли інших народів слухали всіх тирад і знизували плечима, нічого не розуміючи, чого воно бідний рутене гарячиться... Ще 1897 р. в буковинському соймі посол Волян кидав українським послам в очі закид "зради" за фонетику, а волоські посли затирали руки з того, що "русини" бються за "фонетіше шпрахе", нічого не розуміючи в цілій справі. А по вічах, а по зборах! Ще й досі стоїть перед очима поставний, гарний, чи дяк, чи не дяк, десь із під Жидачева, якийсь Ґренджола, що не пропускав ніяких зборів, щоб там де забалакати про тисячолітні букви, що їх придумав для нас (!) св. Кирило й Методій. Але ж він говорив! Іскри сипалися з очей, цілий трусився від внyтрiшнього хвилювання, що слово — то злоба, що слово — то ненависть, то проклін! Одне слово фанатик, для якого поза "святими началами історического православія" не існувало нічого на світі. Але своїми промовами такі ґренджоли могли викликувати на зборах бурю. Так воно було, напр., 1986 p., пять літ після введеня "фонетичного" правопису у школі, на зборах Общества Качковського в Самборі, коли йшли повні ненависти напади на "Просвіту", за те, що в тому році у своїх виданнях перейшла на новий правопис, так було й рік пізніше у Львові на ювілейних зборах того самого "общества", з приводу 25-ліття його існування. Виходило так, що коли б знищити нeнaвиcний правопис, у цілій Галичині запакував би між народом рай. Не диво, що гостре Франкове жало підхопило всю тодішню програму одних і других зборів, і взагалі цілу програму діяльности москвофілів, увіковічнивши їх своїм "маршем галицько-руських твердих", надрукованим під псевдонімом у Літературно-Науковому Віснику 1899 р. п. з. "Етимологічний гимн", де, між іншим, боєвий настрій вічевики схарактеризований такими словами:

"Фонетичну бийте гідру,

Щоб духу не було!

За омегу очі видру,

Зуби вибю за зело.

А за фтиту бий в ланиту,

Щоби знати пальців пять"

i т. д. Сьогочасному поколінню і всі страшні настрої, і вся ця боротьба незрозумілі. Незрозумілі вони і для наддніпрянського брата. Але ж поясняти все це тільки вузьким річищем, у якому плило наше життя в тому часі, пояснити все це нашою малокультурністю — мало. З історичної перспективи та завзятющість, із якою боролися за "етимологію" москвофіли, пояснюється тією свідомістю у їх провідників, що справа т. зв. "літературного єдинства" починає програвати, бо ж назверxнiй вигляд літературної мови — вже відмінний, вже інший, що теорія Дідицького про дві різні вимови тієї самої літературної мови, теорія, що так сильно була вкорінилася між москвофілами — що та теорія дістала по шиї і що вона починає провалюватися, і що далі тратитиме під ногами ґрунт.

Ще довго кулішівкою користувалися українці в журналах, у різних виданнях, то можна було її висмівати, з прихильників її собі глузувати. Але із хвилиною, коли вона входила в школу, справа мінялася відразу, бо ж молоде покоління з року на рік звикало до нового правопису, та т. зв. "історична" етимологія залишилася правописом для журналів і газет і що далі ставала недоступною і незрозумілою. А далі, не треба забувати, що всякий правопис — це справа звички, що з реформами її, та ще радикальними не так легко зжитися. З цієї причини не могла в нас прийнятися напр. драгоманівка, бо була вона, хоч раціональна, була дуже радикальна, і коли доводилося вибирати між кулішівкою і нею, то український інтеліґент давав голос за кулішівку (напр. Ом. Огоновський, хоч і користувався деколи драгоманівкою, див. "Зоря" 1887, ст. 455). З цим числилися й українці, і то свідомі українці, добрі патріоти, ще в 1891 р. висловлювалися, що, мовляв, заведення фонетичного правопису в школі — не на часі. Цим пояснюється, що "Діло", боячися втратити передплатників, аж 1900 р. перейшло на новий правопис, що "Просвіта" щойно 1898 р. прийняла його до своїх популярнкх книжечок...

Щоб через школи звикнути до кулішівки, треба було спокійно приймати всі виступи москвофілів проти неї і нехіть до неї таки українців — щоб воїна перестала бути чимсь страшним, неприродним. Це й передбачував проф. Стоцький, заспокоюючи всіх, що побоювалися "революції" серед суспільства з заведенням "фонетичного" пpавопису. "Хай тільки пройде десять років", казав він, "ви побачите, що люди вмовкнуть". І так воно й сталося, і ці слова згадав він 1903 р., коли українське громадянство Чернівців вітало покійного професора з приводу десятьліття заведення кулішівки в школі — його заходами...

Від 1893 року тодішній правопис зазнавав різних змін. Треба сказати, з наукового погляду, ті зміни не дуже щасливі. Але ж треба було рахуватися з загально національними потребами, брати на увагу деякі моменти традиції та ті зміни, які прийняла від 1905 р. Наддніпрянщина, що знову в основу тих змін поклала деякі звички, що поприймались. Кулішівка з 1876 р. лягла в основу "Словника української мови", що вийшов 1907 р. за редакцією Грінченка і якої почали вживати після революції 1905 р. в Наддніпрянщині. Та плакати за тим, що деякі наукові ознаки правопису попропадали, в імя одностайности його, нема чого! Нічого журитися тим, що дещо попало у правопис таке, до чого не так легко звикаєш. Ніде на цілому світі, ні в одного народу, нема такого правопису, що вдоволив би всі наукові засади. Найважніше, щоб він був один для цілого народу, хоч би в ньому ясні були кожному деякі його недостачі. Це треба мати нам усе на увазі.

А 1893 рік треба нам усе памятати, бо ж він, цей рік, скажемо за самим проф. Стоцьким, який вклав так багато праці й енергії у справу заведення "фонетичного" правопису для школи Галичини й Буковини "памятним у нас обєднанням всієї України на культурній ниві, видимим знаком якого по завзятій боротьбі стала фонетична правопись".

[Краківські вісті, 03.01.1943]