The Ми

Артем Чапай. The Ukraine. Чернівці: Книги – ХХІ, 2018. 240 с.

В есеях Монтеня є один сюжет, побіжний і якийсь на позір помилково-необов’язковий. Автор бесідує з селянами, які знайшли в лісі покаліченого чоловіка, що стікав кров’ю, і залишили його помирати, щоб їм не приписали убивство і не покарали безвинних. Умовно-безвинний і точно-безвинні, котрі тут же обмінялися своїми ролями. Монтень підсумовує цю моральну дилему: «І що я міг їм сказати? Їм довелося би постраждати, якби вони були людянішими».

Ця історія добре вписалася б у нову книжку Артема Чапая.

По-перше, його книжка складається саме з таких історій – буденних (що не виключає високої тривоги), парадоксальних і глибоких. Герої Чапая живуть звичним життям, але при тому – завжди в ситуації кризи, в момент прийняття рішення, навіть якщо просто гуляють закинутим піонерським табором, лагодять поламаний мотоцикл чи слухають дурнуваті байки про ведмедів. Стається подія, більша чи менша за масштабом і наслідками. Спостерігач бачить всі етапи події і робить на їхньому матеріалі висновки про те, як функціонує цей світ (метафізика, так, і не менше).

По-друге, зрештою виявляється, що всі твори в книжці об’єднує тема обміну – обмін ролями, дарами, сакральний обмін, символічний. Це либонь найдавніший і найоптимальніший спосіб взаємодії людей в колективі – обмін дарами. І якщо не порушувати законів обміну, то все в групі працює «на балансі». От тільки ті селяни Монтеня більш за все бояться саме законів, ніде не буває таких лютих помилок, як у слідуванні законам. І вони в цьому – точно однодумці героям Чапая. І це книжка зокрема про те, що розміняти людяність на закон (і навпаки) – апріорі нерівноцінний обмін. 

І нарешті батько європейської есеїстики згадався не випадково. Анотація до збірника написана так «ергономічно», що за жодних умов не збагнеш, це збірник художньої прози чи публіцистики. Напевно, тільки так і можна було ту анотацію написати, бо книжка – збірник журналістських репортажів, серед яких трапляються суто художні оповідання. (До речі, всі тексти уже раніше оприлюднювалися, зокрема, у «Подорожі із Мамайотою в пошуках України», у колективному збірнику «ПроНас», на Інсайдері тощо, але книжка склалася цілісна). Сусідство фікнш і нонфікшн тут, мушу зазначити, збагачує обидва «жанри»: оповідання читаються як правдиві спостереження над життям звичайних людей, навіть коли такими не є. Якщо підбирати якогось жанрового сусіда, то найближче ця книжка буде до звичаєвого роману, може бути, навіть до звичаєвої комедії. Кожен герой привносить в історію якусь характерну рису, гіпертрофовану почасти. Складних характерів тут не буде, зате будуть складні ситуації, в який характери себе реалізують.

Отже, правдива книжка невизначеного жанру про простих людей, яка вирішує, чим варто пожертвувати, щоб з людей створювалася непроста спільнота. Один-серед-нас – це головний герой Чапая, про щоб автор наразі не писав. Його герої завжди – банальні і особливі нараз: the я, the ти, the він, the вона, the вони, the ми.

В назві книжки Чапая немає помилки, до речі. Саме так – «The Ukraine», не просто Україна, а ось саме ця Україна, «ну: the Україна, все як ми любимо». Так герої Чапая визначають «Український Dasein», тобто здатність свідомості рефлексувати саму себе. Коли на питання «Хто я є?» тільки ти і маєш відповідь, але вона тебе не влаштовує. Красива ілюстрація для наочності. От є мозаїка десь на зупинці міжміського автобусу на Рівненщині – пишна панна з косою-плахтою-вишиванкою-віночком-короваєм, типовий кітч і несмак. Ця мозаїка – Україна. А от те, що кілька квадратиків мозаїки випали просто з ока тієї ласкавої берегині, і багато років нікому не приходить в голову полагодити однооку. От це уже the Україна. Кітч стає кемпом. Несмак стає виставою. Показовий патріотизм стає актом кохання з відчутним присмаком збочення.   

Що в титулі робить непотрібний буцімто артикул, до кінця пояснить останній у книжці твір. Він теж зветься «The Ukraine». Це оповідання-спогад, серія ретроспективних сцен. Двоє подорожують країною – він і вона, юні, закохані, похмурі. «Ми з нею зійшлися на похмурій любові до країни» – це самий початок оповідання. І звідкись уже зрозуміло, що на момент розповіді один із компонентів відсутній: чи то похмурої любові забракло, чи то «нас із нею» уже немає. Другий варіант: героїня цього оповідання не живе, і писаний текст як її ж власне спогади, які немає більше кому зберігати. Любов, де відсутній суб’єкт, а лишився тільки об’єкт? Це дивно, правда? То, можливо, похмура-любов-до-країни – саме така, де країна любить навзаєм і зберігає спогади, коли той, хто любив її, зникає? Патріотизм, коротше. Хоча ця дівчина з оповідання дотепно жартує щодо патріотизму (і ці її слова можна брати епіграфом до всієї книжки, правда): «Перефразовуючи американське прислів’я, вона казала, що патріотизм – як пеніс: незалежно від його розміру, не дуже добра ідея вимахувати ним публічно».

Вони подорожують країною щовихідних: коли авто, коли автостопом, коли автобусом. Авто найменше заходить мандрівникам, бо так вони відчувають себе ізольованими від людей і країни. А їхня мазохістська любов – один до одного і до країни – потребує свідків. Вони обоє обожнюють те, що їх дратує (в правильній країні родилися, скажу). У дівчини – серйозні депресивні стани, її смерть у  фіналі так і не ясно, як сталася – від хвороби, яку вона передчуває, чи то самогубство, на яке вона натякає. Хиби і недоліки один одного допомагають їм глибше розуміти один одного, вони люблять саме вади один одного. The кохання таке. Благополучні діти з середнього класу граються у Керуака, і очевидно заграються. Позаяк починають плутати два процеси: спостерігати за життям і жити. (І писати свої спостереження, додам).     

Цей недоречний артикль the маркує в книжці ситуації парадоксально-іронічні, але він же має тенденцію «уводити» репоржні сюжети Чапая кудись чи не в галузь, ба, езотерики навіть. Герой-розповідач весь час перебуває в русі, в дорозі. Він наче мандрує колективним несвідомим, такий собі Данте без допомоги Вергілія. Його пригоди і спостереження спонтанні, але вони – будучи описаними – стають всуціль символами за логікою якогось химерного сну.

От гляньте, саме перше оповідання, «Пан Іван і три ведмеді». Група юнаків сходять на Петрос і не розраховують свої сили. Серед люто-зимної ночі їм надає притулок пан Іван із Квасів, що працює на тамтешній біостації. І розважає побитих морозом авантюристів солодким чаєм, гарячим борщем і байками про ведмедів. Перша – ведмідь прокинувся невчасно і пішов на село драти корів, його мав намір вполювати самотужки місцевий старий і таки дивом в звіра поцілив (ведмідь відволікся на шапку). Гепі-енд? Та де там! Старий помер за кілька днів від ведмежої подряпини, що спричинила зараження крові. Друга байка – лісник знайшов залишки роздертого дикого кабана і збагнув: ведмедиця прокинулася завчасно і тут харчувалася. Кмітливий чоловік кабана їсти не став, ведмедиця його і не зачепила. Бо не дурні обидва, знаєте. Третя повчальна історія – двоє подорожніх наткнулися на шатуна. Один чоловік втік, а другому ведмідь простягнув лапу для рукостискання. Шокований чоловік побачив у ведмежій лапі скалку, і допоміг тварині. От тільки пережив такий шок від взаємодії зі звіром, що умер на місці від серцевого нападу.   

Структурно це оповідання страшенно нагадує святочну байку. Збирається група випадкових людей, теревенять про страшні і несподівані чудасії, але все закінчується добре, бо серед них є той, хто знає, що таке насправді диво і годен розрізнити фокуси злих сил напередодні Різдва і саме чудо народження Бога. Ведмідь найчастіше читається в прозі як якась темна стихія, хтонічна сила підсвідомого, яку треба подолати чи бодай навчитися контролювати, якщо маєш намір перейти до духовних сфер самопізнання. Але тут ще цікаво, що ведмідь – солярний символ (як і Коляда). Либонь, тому, що на зиму зникає, а навесні виходить із барлоги (і часто – з ведмежатами). То ведмедя читають як символ воскресіння. Ведмеді-шатуни діда Івана – це передчасне воскресіння Бога, до якого люди, сливе, не готові. Попереду ще довгі місяці зими, які треба навчитися пережити. Аби вийти в духовні сфери, треба пізнати свій темний бік. Аби побачити і полюбити Україну, треба впритул зіткнутися з the Ukraine. І дайбо’ звісно при цьому не сконати від гострого інфаркту.

Але зрештою, це може просто бути традиційною Івановою атракцією для туристів від самотнього чоловіка-на-горі. Адже епіграфом фігурує іронічна репліка: «Мабуть, на основі реальних подій». В світі Чапая поля щойно проораної чорної землі зі сну можуть притьмом здатися збуреними хвилями водосховища. Але то тільки на мить, прокинутися бо таки доведеться і чорні ґрунти виявиться просто готовим для сезонних робіт полем. Містичні ілюзії в «The Ukraine» довго не триватимуть.

Але в тих трьох історіях про ведмедів-шатунів є послання куди важливіше. Ти прагнеш моєї смерті – я тобі спричиняю смерть. Ти не чіпаєш того, від чого залежить моє життя – я не загрожують уже твоєму життю. Вшановуєш мою слабкість – я поважаю твою. Око за око, добро за добро. Власне, байки Івана розповідають про ситуації рівноцінного обміну, які і є справжніми дивами. Такими самими, як гарячий борщ і гостинність, що врятують однієї ночі життя самовпевнених туристів. Допомогти іншому – це не просто допомогти, а зробити те вчасно. Спричинити зло – це не просто нашкодити, а й бути до іншого недобрим, теж безпосередньо у мить, коли добра-від-тебе потребують. 

Обмін дарами. В ньому є одна підступна річ. Завжди є щось, що обміняти «за вигідним курсом» не вдається. Компонент, котрий вилучили з симетричного обміну, ми зазвичай вважатимемо сакральним, священним. Сакральне хоч-не-хоч впливає на структури соціального. Чапай, який в кожному оповідання цього збірника обмірковує (свідомо, здається) людську взаємодію як обмін дарами, так чи інакше опиняється перед питанням: яка саме річ в цих процесах набуває статусу сакральної? Очевидна перша відповідь, патріотизм, скажу так навіть, благодать приналежності. На питання «Хто я?» знаходиться відповідь: «Я – той, хто в сумі дасть Ми». 

Артем Чапай із синами

Щемке оповідання «Синок, пожалуста!», добротна проблемна соціальна проза. Стара у вічній фінансовій скруті, має бо під боком онука-пияка, який витрушує з неї останні копійки. От назбирала городини і поїхала торгувати до Києва. Нелегальний стихійний ринок, де до неї підходять поліцейські, що виконують свою роботу насправді. Хто в цій світоглядній і соціальній суперечці правий: той, хто порушив закон, чи той, хто його захищає?

А от погляд із іншого боку. Репортер приєднується на чергуванні до поліцейського наряду. За ніч надивиться такого – і кумедного, і страшного, – що й уже не знає, де закінчується закон і починається людина. Зміна перспективи не завжди прояснює картину. Як вам така репліка людини-у-погонах: «Дев’яносто п’ять відсотків людей піддаються впливу – а п’ять відсотків доводиться бити. Ти ще за ніч побачиш, який тут гнидник». Замислилися на мить, до яких відсотків належите ви? Той мовчазний спостерігач-репортер замислився.

Певна закономірність: фінали всіх оповідань просто обриваються на репліці одного з персонажів. Не глибокодумному підсумку чи дотепній репризі, а якісь суто банальній ремарці. Це одна з ознак журналістського репортажу, який переважно починається і закінчується прямою мовою чи портретною рисою героя – просто як за підручником зроблено. Але у випадку Чапая цей оповідний прийом стає більшим за грамотне використання шаблонів журналістської аналітики. Він творить таку собі ілюзію об’єктивності, і тут же викриває об’єктивність будь-якої розказаної історії як тотальну фікцію. Є стабільний світ всіх учасників події, але в ньому кожен по своєму переживає цю стабільність. Щось стається, що той світ розбалансовує. І тепер кожен розуміє, що переживав цей світ по-різному з самого початку. Кожне оповідання «The Ukraine» про це. Серйозна заявка, і проза, яка не виламує мозок месіанством при цьому, – нечасто таке буває.

«Вибачайте, що так» – один із найкращих нарисів у книжці. Знову в дорозі: мандрує мотоциклом разом із дружиною небитими шляхами неньки України (ця «ненька» тут важлива, повірте). Під Крижополем у невеличкому ліску їх приютив на ніч лісник Василь. Холодна хатка, 72-літній чолов’яга, його друг – сторож з сусіднього дитячого табору, наїдки і напої, тепла бесіда. Старші посміюються над молодими: «Ги-ги-ги, оце вони до ранку встигнуть хлопчика зробити». Микола і Василь живуть наче самітниками, але один розповідає про онуків, а другий – п’яненько і лагідно теревенить старою мобілкою з дружиною. І весь час вибачаються, «що не так». Що ж не так, насправді? Холодно було дуже цієї ночі. «Якого там хлопчика робити!». Криж, від якого Крижопіль походить, – це не тільки хрест, а й міра (щось там близько до косої сажені). Щоб зрозуміти, «що не так», треба знати, звідки і чим міряти те, «що уже так».  В наступному ж оповіданні він повідомить, що от-от народиться їхній первісток.

Немає тут якоїсь примарної об’єктивності, позбавленої людяності і людського. Його героїв дратує, коли в натовпі люди проходять через інших «як через портьєру», тобто, буквально розсувають натовп, відштовхуючи інших, як предмети. Сильно дратує, він кілька разів від імені різних героїв озвучить це спостереження. Ніяка раціональна схема «загального блага для всіх» цей the світ не пояснює. Він на мить вторгається  в життя людей, так само вони прибувають на нетривалу гостину в його життя. В соціології це зветься зворотна експансія результатів твоєї експансії. В літературі це зветься колізією і художнім психологізмом. А в житті… не знаю, може таки справді назвати це the Ukraine. І продовжувати міркувати про те, чого коштуватиме обмін людини на людяність, міркувати під пильним поглядом одноокої придорожньої берегині.